Соц дія

Соц дія, одиниця елемент соц взаємодії

Соціологи використовують безліч понять для того, щоб проаналізувати доволі буденне явище у житті людини — соціальну взаємодію.

Її передумовою є залежність індивідів у задоволенні своїх потреб, в реалізації життєвих цілей та настанов. Цей первинний елемент взаємодії можна сформулювати так: один суб’єкт (індивід, група, спільнота, організація) залежить від іншого в тих випадках, коли конкретні предмети, цінності, умови, яких він потребує, знаходяться у розпорядженні іншого суб’єкта. Йдеться як про матеріальні цінності, так і про цінності нематеріального характеру (бажання бути визнаним, отримати схвалення, підтримку і п. т.).

Залежність може бути елементарною, прямою: від своїх батьків, колег, друзів; вона може бути і складною, опосередкованою — залежність нашого індивідуального життя від рівня розвитку суспільства, ефективності політичної організації.

Соціальне життя виникає, відтворюється та розвивається саме через існування залежності між суб’єктами, що і створює передумови їх соціальної взаємодії. Наприклад: в різних кінцях країни працюють два заводи. Один з них випускає продукцію, яка не може знайти свого споживача і, природно, це завдає йому певних збитків. Іншому заводу дуже потрібна ця продукція для випуску своїх виробів, але він не може знайти постачальника. Залежність цих двох заводів є очевидною. Але поки між ними не налагоджено зв’язок, ця залежність виступає тільки як передумова взаємодії.

Залежність переростає у соціальний зв’язок, якщо вона реалізується через соціальну дію як дію, яка свідомо здійснюється з орієнтацією на інших, з очікуванням відповідної дії партнера. Соціальний зв’язок має вже доволі складну структуру, основними елементами якої соціологи називають суб’єкти зв’язку (ними можуть бути індивіди, групи людей, організації, інституцій), предмет зв’язку ( з приводу чого здійснюється зв’язок), саму соціальну дію.

Поняття «соціальна дія» є центральним у соціології, це найпростіша одиниця, елемент будь-якого типу соціальної взаємодії, чи соціальної діяльності.

Вперше поняття було введено М. Вебером. Він взагалі визначав соціологію як науку, яка намагається інтерпретувати зміст дії. Соціальною дією М. Вебер називав дію людини (незалежно від того, який характер вона має — зовнішній чи внутрішній), яка за змістом співвідноситься з дією інших людей або орієнтується на неї.

За М. Вебером соціальна дія характеризується як така, що:

1. має бути раціональною, усвідомленою;

2. орієнтується на дії інших людей.

Ці інші люди можуть бути знайомими, чи не знайомими, колегами по роботі, це можуть бути окремі індивіди, або соціальні групи. Виходячи з такого розуміння соціальної дії, не можна називати соціальними дії або вчинки людей, що пов’язані з орієнтацією на несоціальні, матеріальні об’єкти. Виготовлення знарядь праці, рибальство, полювання — самі по собі ці дії не є соціальними, якщо вони не співвідносяться з поведінкою інших людей. Самогубство не можна вважати соціальною дією, якщо його наслідки не впливають на поведінку знайомих або родичів самогубця. М.Вебер наводить приклад: випадкове зіткнення двох велосипедистів може бути не більше ніж дорожньою пригодою, подібною до природного явища, але спроба упередити зіткнення, сварка або бійка, що виникають внаслідок такого зіткнення, спроби мирного врегулювання конфлікту — це вже соціальна дія.

Сама соціальна дія може бути, на думку соціолога Ю. Хабермаса, чотирьох ідеальних типів в залежності від рівня орієнтації суб’єкта на іншу людину (відповідно до кожного типу соціальної дії змінюється розуміння її раціональності).

1) Стратегічна дія, яка керується егоїстичними цілями при досягненні яких береться до уваги вплив поведінки хоч би одного індивіда. Вона є раціональною в тій мірі, в якій суб’єкт дії обирає найбільш ефективний засіб для того, щоб отримати бажане. Іншого суб’єкт стратегічної дії розглядає як засіб досягнення мети або як перешкоду на шляху її досягнення.

2) Нормативна дія — соціальна дія, метою учасників якої є досягнення взаємовигідних очікувань, що здійснюється за рахунок підкорення своєї поведінки загальновизнаним цінностям і нормам. Егоїстичні цілі переборюються соціальними обов’язками або канонами. Учасники нормативної дії повинні розраховувати об’єктивні наслідки особистісних дій в плані їх відповідності нормативним установкам. Нормативна дія раціональна настільки, наскільки вона відповідає стандартам поведінки.

3) Драматургічна дія, мета якої «презентувати самого себе» або створити свій публічний імідж. Виокремлення даного типу служить демонстрації того, що навіть найпростіша соціальна дія завжди забарвлена індивідуальністю суб’єкта. Від стратегічної дії драматургічна дія відрізняється лише цільовою спрямованістю. Раціональність цих дій однакова за формою, але різна за критерієм оцінювання, Ефективність стратегічної дії оцінюється кількістю витрат, а ефективність драматургічної — її «щирістю», ступенем довіри до неї.

4) Комунікативна дія. Мета даної дії — вільна угода учасників для досягнення спільних результатів у визначенні ситуації. Відносини учасників попередніх типів можуть включати в себе координацію їх зусиль, однак сама координація не є їх чітко вираженою метою. Особа, що діє стратегічно, може примусити інших сприяти досягненню їх мети, використовуючи силу, владу, гроші, інші ресурси. Нормативна і драматургічна дії відрізняються від стратегічної тим, що передбачають наявність певної мовчазної угоди відносно взаємних очікувань. Комунікативна ж дія включає в себе зусилля, спрямоване на досягнення взаєморозуміння відносно всіх критеріїв раціональності.

Всі елементи соціального зв’язку є тісно пов’язаними одне з жодним. Зміна параметрів будь-якого з елементів веде до зміни форми соціального зв’язку.

Волею обставин щодень ми вступаємо у безліч короткочасних зв’язків, які носять назву соціальних контактів: у випадкового перехожого питаємо, як вийти на вул. Декарта, купуємо в кіоску газету, вступаємо в контакт з контролером з приводу того, що не заплатили за проїзд у трамваї. Ці контакти можуть бути разовими або регулярними. Кожен з нас може виступати в такому контакті як просто індивід, як представник певної групи або установи. Основною функцією соціальних контактів є відбір тих партнерів, з якими індивід вступає пізніше у складну соціальну взаємодію.

Соціологи розрізняють контакти просторові, зацікавленості та обміну.

Просторові — контакти присутності (реальної або уявної), функція яких полягає встановленні, фіксації присутності інших людей, виявленні того, де вони знаходяться, скільки їх. У транспорті, на роботі, на стадіоні індивід постійно відчуває існування інших, що знаходить свій вираз у зміні поведінки. У психологічних дослідженнях використовують термін “публічний ефект”, сутність якого полягає в тому, що характеристики індивідуальної діяльності та поведінки змінюються під впливом пасивної присутності інших людей.

Контакти зацікавленості — це контакти, сутність яких полягає у виборі соціального об’єкту, якому властиві певні цінності або риси, що відповідають потребам даного індивіда. Вступаючи у просторовий контакт, кожен звертає увагу на того (або тих) індивіда, який викликає певні позитивні або негативні емоції через відповідність нашим інтересам. Ця людина може зацікавити нас своєю зовнішністю, тим, що має цікаву для нас інформацію, є надзвичайно сильною або розумною. У контактах зацікавленості знаходять свій вираз унікальні індивідуальні риси особистості, а також особливості тих соціальних груп, організацій та інститутцій, до яких ця особистість належить. Гарна дівчина привертає до себе увагу молодого хлопця, але може виявитися зовсім нецікавою з точки зору підприємця, заклопотаного, в основному, грошовими проблемами, або з точки зору тренера, який шукає спортивні таланти.

Контакт обміну — специфічний вид соціальних взаємозв’язків, де індивіди обмінюються цінностями, не маючи наміру змінити поведінку інших людей. Це означає, що увага індивідів зосереджена на самому предметі, а не на індивіді, який вступає в обмін. Польський соціолог Я. Щепанський наводить приклад контакту обміну, пов’язаного з купівлею газети. Спочатку у індивіда виникає на підставі певної потреби просторове бачення кіоску, після — конкретний інтерес, пов’язаний з газетою та продавцем, потім — він здійснює обмін газети на гроші. Контакт розвивається на ґрунті потреби у придбанні газети. Саме цей предмет є центральним при появі інтересу та наступного контакту обміну. Контакти обміну, що повторюються, можуть привести до виникнення більш складних типів соціальних взаємозв’язків, які зосереджуються не на самому обміні, а на людині, що включена в цей обмін (виникають, наприклад, дружні стосунки з кіоскером, продавцем газет).

Отже, соціальні контакти — це перший крок у встановленні соціальної взаємодії. Дослідження кількості та спрямованості соціальних контактів дозволяє виявити структуру соціальної взаємодії та характер соціальних відносин.

В той момент, коли дії одного суб’єкта починають впливати на дії або ідеї іншого в будь-який спосіб, можна говорити про процес соціальної взаємодії. Соціальна дія як спроба одного індивіда змінити поведінку індивіда або групи майже ніколи не зустрічаються у відокремленому вигляді. Коли один суб’єкт хоче переконати іншого у своїй правоті, він, як правило, не розраховує, що цей інший буде вести себе пасивно. Цей інший може висувати свої аргументи в суперечці, погоджуватись або не погоджуватися, тобто теж соціально діяти. В результаті цих дій у відповідь змінюється сам спосіб переконання, його зміст. В кінцевому рахунку бесіда може привести до того, що людина змушена буде припинити свій вплив на поведінку іншого індивіда. Очевидно, що соціально діючи, кожен індивід підпадає під дії інших. Відбувається обмін діями, або соціальна взаємодія.

Види соц зв’язку,соц контакт і соц взаємодія

Соціальна взаємодія — це система взаємних соціальних дій, пов’язаних циклічною причинною залежністю, в умовах якої дії одного суб’єкта є одночасно причиною та наслідком у відповідь на дії інших суб’єктів. Це означає, що соціальні дії є ланками у нерозривному ланцюгу, який має назву взаємодії.

Велику роль у здійсненні взаємодій відіграє система взаємних очікувань індивідів та груп стосовно один одного. Зустрічаючись з незнайомою людиною ми завжди уявляємо собі, що вона буде себе вести відповідно до норм, прийнятих в групі або суспільстві загалом: партнер по взаємодії повинен прийти вчасно, дотримуватись ритуалу знайомства, бути ввічливим і т.п.

Соціологи розглядають різні типи соціальної взаємодії. Якщо за основу типологізації соціальної взаємодії брати те, що ми у взаємодії задовільняємо власні потреби і так само потребує їх задоволення інша людина, то умовно можна виділити адаптацію, співробітництво, суперництво та протиборство.

Адаптація – це соціальна взаємодія, в якій відбувається одностороння переорієнтація діяльності, як правило, однієї сторони до моделей іншої. Так може бути, коли людина попадає у взаємодію з партнером, з яким не можна домовитися, можна тільки адаптуватися до його вимог. Це ситуація нерівних соціальних потенціалів: емігранти в чужій країні, випускник на виробництві, селяни в місті. По іншу сторону такої асиметричної взаємодії стоїть партнер, що примушує нас зробити щось через використання соціального тиску або сили. На перший погляд примус — це односторонній вплив, але кожен акт примусу в кінцевому рахунку визначається очікуваною реакцією. А тому примус — це взаємодія між тим, хто примушує, і тим, хто відчуває на собі цей примус. Відносини між рабом і рабовласником, наглядачем у в’язниці та в’язнем — це взаємодія, хоча і дуже асиметрична. Примус здійснюється за допомогою фізичної сили (озброєний злочинець або поліцейський), за допомогою авторитету (батько, що змушує сина лягти спати вчасно), соціальних санкцій таких як висміювання, звинувачення, позбавлення любові, поваги, невизнання і т.п.

Співробітництво (кооперація) – соціальна взаємодія, в якій відбувається узгодження діяльності. Кооперація виникає найчастіше тоді, коли діючи разом з іншими можна досягти поставленої мети більш ефективно, ніж діючи самому. У спортивних командах, наприклад, кінцевий результат гри (перемога) залежить, як правило, не від зусиль одного футболіста, волейболіста, баскетболіста, тут потрібні зусилля всієї команди. Загроза стихійного лиха (землетрус, пожежа) теж потребує координації зусиль багатьох людей. Отже, кооперація як форма взаємодії найчастіше виникає, коли індивіди оцінюючи ситуацію та свої власні шанси на перемогу або виживання роблять висновок, що спільні зусилля будуть ефективнішими. Обмін представляє більш формалізований тип кооперації, де індивіди обмінюються цінними предметами або почуттями. Обмін більше характерний для економічної діяльності, але в якійсь мірі характеризує і дружні стосунки. Соціальний обмін, як правило, включає такі невідчутні на

дотик речі як повага, довіра, допомога. Члени однієї родини допомагають одне одному, знаючи заздалегідь, що в будь-який момент при потребі їм теж можуть допомогти. Обмін створює та посилює соціальні зв’язки між індивідами та групами. Торгівля, наприклад, посилює соціальні контакти та зв’язки між сусідніми державами. Наше щоденне спілкування відображає той факт, що люди обов’язково оцінюють таку форму взаємодії з іншими хоча би з допомогою наступних фраз: «Вони нічого не можуть мені запропонувати», «Вони багато зробили для мене», «Я відчуваю себе боржником».

Суперництво(конкуренція, змагання) – соціальна взаємодія, в якій індивіди чи групи намагаються випередити інших індивідів та інші групи у досягненні мети. Класичний приклад змагань — це спорт, де правила гри добре відомі, чітко сформульовані, за їх виконанням слідкують неупереджені .судді, які приймають остаточне рішення, кожен знає, що означає перемога або програш.

Протиборство – соціальна взаємодія, в якій індивіди чи групи намагаються реалізувати власні цілі (задовільнити потреби, реалізувати інтереси) шляхом усунення, знищення інших індивідів. Це ще один тип соціальної взаємодії, що включає пряму боротьбу між індивідами або групами за ресурси або цілі, що цінуються і однією, і другою сторонами. Тут не існує угоди про засоби, що можна застосовувати для досягнення кінцевої мети.

Взаємодія може тривати досить довго і стати стійкою, багаторазовою та постійною. В ході багаторазових взаємодій взаємні очікування індивідів набувають вигляду стійкого соціального характеру, які надають взаємодії достатньо впорядкованої та передбачуваної форми. Такі впорядковані та стійкі соціальні взаємодії носять назву соціальних відносин.

Отже, суб’єкти соціального життя (індивіди або соціальні групи) можуть діяти стосовно один одного: вступати в соціальну взаємодію, або встановлювати соціальні відносини.

Істор форми етнічних спільнот

Згідно з Дж. М. Уінгером, етнос, етнічна група — це соціальна спільність, члени якої усвідомлюють себе носіями єдиної культури (або вважаються іншими такими) та зайняті діяльністю, яка зумовлена спільністю їх походження і культури. Це визначення варта конкретизувати. Отже, певна етнічна спільнота відрізняється від інших:

1. проживанням на єдиній території, чи походженням, з певної, так званої етнічної території;

2. спільними антропогенетичними характеристиками;

3. особливостями психології, національного характеру;

4. володінням цілісним культурним комплексом, сформованим багатьма поколіннями цієї спільноти, який включає такі компоненти як мова, традиції, звичаї, міфологія тощо;

5. члени етнічної групи усвідомлюють різницю між собою та іншими етносами, та сприймаються іншими саме як єдина спільнота.

В сучасній соціології «етнос» вживається як узагальнююча категорія для означення всіх типів етносоціальних спільностей, які, розвиваючись, будуть набувати різних форм та, відповідно, означатися певними категоріями. Це означає, що етнічна група, прогресуючи на шляху свого історичного розвитку, набуваючи все складніших соціальних форм існування, як правило, зберігає всі перечислені ознаки, розвиваючи та якісно збагачуючи їх.

В сучасній науці склалося принаймні три основні підходи до трактування етносів, як:

соціально-історичного явища, що виникає під впливом системи суспільних чинників, проходить в своєму розвитку різні етапи, ступені зрілості;

природного явища, де сам етнос розглядається як продукт природи і увага дослідника зосереджена на впливі природних, географічних, екологічних чинників на нього, його розвиток;

соціально-психологічного феномену, в якому основна увага звертається на духовні, психологічні вияви спільності представників певного етносу.

У всіх цих підходів є як сильні, так і слабкі сторони, які потрібно враховувати при проведенні соціологічного аналізу.

Найбільш поширеним в соціології є підхід до аналізу етносу як соціально-історичної спільності, що маючи в основі певний корінь, еволюціонує під впливом природньо-географічних та власне соціальних, політичних та культурних чинників. Традиційно прийнятою більшістю соціологів є така схема еволюції етнічної спільності : рід — плем’я — народність — нація.

На різних етапах розвитку, в різних історичних умовах у системі чинників,

що визначають розвиток етносу, можуть змінюватися домінанти, зв’язки взаємопідпорядкування. Очевидно, що на ранніх стадіях зовнішні, природньо-географічні чинники відігравали більшу роль в розвитку етносів, а в сучасних умовах, по мірі еволюції етносу, його, з одного боку, відриву від природи, а з іншого — втручання в природу, дедалі більшої ваги набувають внутрішні, соціально-політичні чинники, соціально-культурні, дія яких до певної міри може регулюватись самим етносом.

Визначні особистості також справляли значний вплив на еволюцію етнічних спільнот. Наприклад, О.Бісмарк, який об’єднав німецькі князівства, не лише створив централізовану німецьку державу, але і цим істотно вплинув на створення єдиної нації. Т. Шевченко в своїх поезіях закликав українців до єдності, став творцем єдиної української літературної мови, яка дозволила консолідувати націю. Його фігура і нині є тим символом, який об’єднує українців. Часом державні мужі брались навіть за модифікацію самих етнічних коренів, прагнучи створити нові суперетноси. А. Македонський, наприклад, мріяв витворити греко-єгипетську націю, яка б правила всім світом, об’єднуючи ці два на той час наймогутніші етноси. Для цього він одружував своїх полководців на єгипетських аристократках, механічно змішуючи, сплавляючи дві етнічні групи в єдину, яка за задумом цього державного діяча, повинна б успадкувати їхні найкращі риси.

Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов’язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв’язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

• наявність відносно стабільних зв’язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв’язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв’язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);

• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб’єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв’язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

*1: {Ряд сучасних українських соціологів, зокрема, В. Городяненко, навпаки, вважають провідним елементом соціальної структури суспільства соціальні інститути — економіка, політика, наука, освіта, сім’я, оскільки саме вони зберігають і підтримують існуючі в суспільстві соціальні зв’язки і відносини.}

Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв’язків, що виникають між цими елементами.

Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи — складові суспільства — пов’язані між собою відносно стабільними соціальними зв’язками. Підструктури суспільства ґрунтуються на основних формах соціальних спільнот, що діють в суспільстві, і це також наштовхує на думку, що провідними складовими елементами соціальної структури суспільства є саме соціальні спільноти.

Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:

• соціально-етнічна структура;

• соціально-демографічна структура;

• соціально-професійна структура;

• соціально-класова структура;

• соціально-територіальна структура.

Сутність соц стратифікації її вторичні типи

Соціа́льна стратифіка́ція — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення. Стратифікація — це розташування індивідів і груп згори вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в доходах, власності, рівні освіти, обсягу влади, професійному престижі, стилі життя.

Стратифікація відображає соціальну неоднорідність, розшарування суспільства, неоднаковість соціального положення його членів і соціальних груп, їхню соціальну нерівність. Термін показує відмінності між формами соціального ранжування і нерівності, котрі характеризують різні суспільства або що існують в рамках одного з них. У історичній та порівняльній перспективі, наприклад, — нерівність груп та людей у первісно-общинному, рабовласницькому, кастовому, феодальному (стани) і сучасному класовому суспільстві.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Ентоні Гіденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов’язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

Стани. Властиві європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До другого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об’єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

Відзначимо, що за можливостями соціальної мобільності перші три типи стратифікації належать закритим суспільствам, а останній тип — відкритому.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв’язків у суспільстві. Її основу становлять:

Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб’єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов’язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п’ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров’я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.




Предыдущий:

Следующий: