Соц псіх реферат

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Рольові теорії лінтона і дойча

Реферат

На тему:

«Розвиток соціальної психології за рубежем»

Виконав:

Студент 2-го курсу

Кафедра: Соціальна робота

Факультет: психології

Київ – 2014

Зміст:

Вступ

Формування і розвиток соціальної психології за рубежем

Основні теорії зарубіжної соціальної психології

Психоаналіз

Біхевіоризм

Когнітивізм

Символічний інтеракціонізм

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Основи соціальної психології закладалися спочатку під впливом напрямків психології, що панували на початку ХХ століття. Це такі напрямки як психоаналіз, біхевіоризм, когнітивізм і соціальний інтеракціоніст. Надалі, домінуючу роль почали відігравати модифікації цих напрямків, до яких можна віднести: неофрейдизм, необіхевіоризм, когнітивізм та інші.

Напрямок

Представники

Ключові ідеї

1.Психоаналіз

З.Фрейд, К.Г.Юнг, А.Адлер, Э.Фромм, Г.Саллівен

Основу психічного життя людини складають несвідомі потяги, потреби й образи, які формуються у ранньому дитинстві і визначають соціальну поведінку й уподобання.

2.Біхевіоризм

Дж.Уотсон, Е.Торндайк,

К.Халл,

Б.Скіннер

Людина – сукупність рухових і вербальних реакцій на зовнішні впливи (стимули). Соціальними стимулами є інші люди.

3.Символічнийінтеракціонізм

Дж.Мід, Г.Блумер

Поведінка людей по відношенню один до одного й предметів навколишнього світу визначається значеннями, які вони їм надають. Цими значеннями, представленими символічно, люди обмінюються в процесі комунікації й програвання ролей.

4. Когнітивізм

Д.Бродбент, Р.Аткінсон,

Дж.Келлі, Л.Фестингер,

Ч.Осгуд

Знання, уявлення, образи ситуації й характер протікання пізнавальних процесів визначають поведінку індивідів.

Формування і розвиток соціальної психології за рубежем

Соціальна психологія закорінена в давніх філософських вченнях Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму та інших країн, котрі зосереджувалися на пізнанні спільної життєдіяльності людей. Найчастіше ці вчення формулювали правила взаємодії людини з іншими людьми, етичні системи норм поведінки, співвіднесені із загальним законом, який не залежить від волі людей (наприклад, Дао — закон правильного перебігу подій). Так, великий китайський філософ Конфуцій (551—479 до н. е.) намагався розв’язати цю проблему етико-психологічною спрямованістю відносин індивіда й суспільства, стверджуючи, що людина повинна внутрішньо самовдосконалюватись, долаючи вплив спільнот, у яких вона живе.

На думку давньогрецького мислителя Платона (428— 347 до н. е.), аристократичний стиль взаємодії людини й суспільства є найкращим, якщо суспільство забезпечує задоволення природних потреб особистості та зумовлює її розвиток. Його співвітчизник і учень Арістотель (384— 322 до н. е.) був принциповим противником диктаторського стилю у відносинах індивіда й суспільства. Загалом Арістотель і Платон започаткували дві різні традиції соціальної думки, які пізніше стали називатися підходом, центрованим на соціумі, і підходом, центрованим на особистості.

Італійський мислитель Ніколо Макіавеллі (1469— 1527) та англійський філософ, політичний діяч Нової доби Томас Гоббс (1588—1678) одними з перших звернули увагу на політичну, тобто соціальну психологію. їх вважають представниками песимістичної точки зору на природу людини. Вчення Н. Макіавеллі ґрунтується на знанні складної і суперечливої, на його думку, природи людини, основу якої становить природний егоїзм. За твердженнями вченого, людина не здатна позбутися схильностей до вбивства, неправди, віроломства. Матеріальний інтерес є універсальним чинником її взаємодії з соціумом. Саме з таких дій складаються людські відносини. Тому ефективна взаємодія передбачає знання причин вчинків людей, їх інтересів і прагнень, захоплень і психології. За Макіавеллі, можна виправдати будь-яку поведінку, спрямовану на забезпечення або посилення особистої влади. Взаємини між самодержавцем і підданими засновані на почутті страху або любові. При цьому кращим варіантом є той, що передбачає покору правителю, а не любов до нього. У трактаті «Державець» він аналізує концепцію людини, головним стимулом поведінки якої є інтерес, дає поради щодо маніпуляції людьми. Такий підхід прижився у політичній практиці багатьох правителів, а термін «макіавеллізм» стали використовувати для позначення дій людей, які нехтують нормами загальнолюдської моралі заради досягнення політичних цілей.

Визначаючи рушійні сили людської поведінки, Т. Гоббс обстоював думку про те, що від природи людина є егоїстичною, а її взаємини з іншими характеризуються формулою „людина людині — ворог», «боротьба всіх проти всіх». І це природно для неї. Тому тільки розвиток держави може захистити людей від взаємного знищення. Отже, щоб соціальне буття індивіда у групі та з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти «суспільний договір» задля власної вигоди, який означає утворення державної влади. Ці ідеї Т. Гоббса набули значного поширення, хоч і були критиковані філософами, які вважали, що людина за своєю суттю добра, а суспільство псує її, формуючи негативні риси. Такої віри у природну доброту людини дотримувалися також французькі філософи Жан-Жак Руссо (1712— 1778), Дені Дідро (1713—1784), німецький мислитель Іммануїл Кант (1724—1804) та ін. Послідовники Т. Гоббса називали їх «романтиками», вважаючи свій погляд на природу людини «реалістичним».

Проблемами соціально-політичного і соціально-психологічного життя людей переймався англійський філософ епохи раннього Просвітництва Джон Локк (1632—1704), який вірив у те, що кожна людина наділена певними природними правами: правом на життя, на особисту свободу, власність. Його погляди на суспільні відносини спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, прагнучи їх задовольнити.

Англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832), підтримуючи тезу Т. Гоббса про те, що людина прагне задоволення й уникнення страждань, головним принципом поведінки індивіда вважав оцінку всіх явищ за критерієм їх корисності для нього. Задоволення інтересів, на його думку, є найважливішим засобом досягнення щастя для найбільшої кількості людей. Відповідно суспільні інтереси він розумів як сукупність інтересів індивідуальних.

Із традиціями Просвітництва пов’язана діяльність російського громадського діяча і письменника Олександра Радищева (1749—1802), який у своєму творі «Подорож із Петербурга до Москви» у центр ставить людину з її суспільними відносинами, творчими можливостями, моральною гідністю, гостро порушуючи питання про її особисту свободу. Цілком закономірно він звертає увагу на взаємини індивіда з іншими людьми. Психологічний аналіз приводить Радищева до вивчення й осмислення суспільних відносин людини, взаємин деспотичного правителя і підданих, які, на його думку, слід будувати на вічних незаперечних цінностях — істині, свободі, волі.

Дослідження соціально-психологічної проблематики в надрах філософії підготувало основу для розвитку соціально-психологічних ідей у лоні соціології, теорії еволюції та психології, сприяло появі в середині XIX ст. перших соціально-психологічних концепцій («психологія народів», «психологія мас», теорія інстинктів соціальної поведінки).

Зародження соціології пов’язують з ім’ям французького філософа Огюста Конта (1798—1857) — родоначальника позитивістської філософії і позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії і теології. Конт заявив про свій намір створити «систему позитивної моралі», маючи на увазі, по суті, соціальну психологію. Здійснити цей замисел він не встиг, однак зауважив, що людина може одночасно впливати на суспільство і сама формуватися під його впливом. На його думку, психіка людини розвивається тільки в суспільстві, тому її завжди слід розглядати в соціальному оточенні. Позитивізм вимагає, щоб при вивченні поведінки людини і явищ суспільного життя використовували той самий науковий підхід, що й при вивченні природного світу. Попри певну обмеженість такого підходу, О. Конт обґрунтував емпіричний напрям у галузі соціальних наук.

Засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917) дотримувався погляду, що соціальні факти е зовнішніми стосовно індивідуальної свідомості і не залежать він неї. Саме тому «колективні уявлення» кожної спільноти існують самі по собі. І хоча ці уявлення можуть виникати у процесі взаємодії індивідів, їхні характеристики будуть відрізнятися від параметрів індивідуальних уявлень і не залежатимуть від них.

З точки зору французького соціолога і юриста Габріеля Тарда (1843—1904), елементарний соціальний факт міститься не в одному розумі, а в кількох, що повинно вивчатися інтерментальною психологією. Його модель соціального передбачала стосунки двох індивідів, із яких один наслідує іншого. Виходячи з неї, вчений розвинув концепцію масового суспільства («Закони наслідування»). Він був переконаний, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів. Аналізуючи різні форми соціальної взаємодії, доводив, що їх основу утворює асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. Засобом подолання різноманітних суперечностей між індивідом і реальністю Г. Тард вважав наслідування, тобто процес повторення різних форм соціального буття.

У США родоначальником психологічного напряму в соціології вважають Лестера-Франка У орд а (1841—1913), який проголосив інтелект рушійною силою історичного розвитку. На його думку, впливи індивіда і суспільства обов’язково є обопільними. Цікавим є його аналіз відмінностей між людиною і твариною (людина змінює умови свого життя, а тварина пристосовується до них), міркування про пріоритет цілеспрямованих (ініційованих людиною) процесів над природними.

Серед перших соціально-психологічних теорій, що виникли на Заході у середині XIX ст., виокремлюють концепції «психологія народів», «психологія мас» і теорію інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції «психологія народів» були німецькі філософ Моріц Лацарус (1824—1903), мовознавець Герман Штейнталь (1823— 1893) та психолог і мовознавець Вільгельм Вундт (1832— 1920). Так, В. Вундт стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена у мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі, міфах. До цієї концепції схвально ставився професор Харківського університету Олександр Потебня (1885—1891), який філософськи, етнопсихологічно обґрунтував виникнення, розвиток мови та її роль у суспільних взаєминах. На його думку, мова і слово є не тільки засобом тлумачення думки, можливістю спілкування, а й засобом творення свідомості, удосконалення думки. Адже з мовою пов’язані прогрес пізнання, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками і можливість спілкуватися. Втрата народом своєї мови означає і втрату національної самобутності.

Загалом концепція «психологія народів» тяжіла більше до етнопсихології, ніж до соціальної психології; вона абсолютизувала суспільне життя індивіда, ігноруючи його індивідуальну неповторність.

Представниками концепції «психологія мас» є французькі соціологи Гюстав Лебон (1841—1931) та Г. Тард, італійський юрист Сципіон Сігеле (1868—1918). Зокрема, Г. Лебон доводив, що на зміну ери еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнював з натовпом. Цивілізацію вважав продуктом інтелектуально творчої еліти, а всі досягнення цивілізації — результатом її діяльності. Водночас він зазначав, що в сучасних йому умовах еліта витісняється з історичного процесу, оскільки на неї впливає розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації, що підвищує роль мас в історичному процесі. Лебон виокремлював такі головні ознаки маси (в його розумінні — натовпу): втрата відповідальності, знеособленість інтелекту, домінування почуттів над розумом. Масове суспільство соціолог характеризував як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють у владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними керує закон «духовної єдності народу». На основі цих міркувань він виступав проти всіх форм соціальної рівності й демократії.

Неабиякий вплив на розвиток соціальної психології, зокрема на дослідження психології мас, мали погляди відомого австрійського лікаря, психолога Зиґмунда Фрейда (1856—1939), психоаналітична теорія якого дала змогу по-новому сприйняти соціально-психологічні феномени. Його вплив на розвиток соціальної психології визнають усі видатні соціальні психологи. На противагу багатьом ученим, які вважали інстинкти основою соціальної поведінки, 3. Фрейд гадав, що інстинктивні імпульси людини вступають у конфлікт з інтересами суспільства. Тому всі інстинкти він поділяв на дві групи: інстинкти, спрямовані на збереження життя (сексуальні), та інстинкти смерті (деструктивні), що руйнують життя. Суспільство розглядав як ворожу людині силу, яка придушує її інстинктивні імпульси, що призводить до фрустрації. Захистити людей від природної небезпеки і взаємознищення може цивілізація, однак обмеження суспільством агресивних і сексуальних імпульсів людей зумовлює появу в них небажаних рис характеру. У цих міркуваннях Фрейд виходив за межі психології особистості.

Розглядаючи вияви групової психології, 3. Фрейд та його послідовники спиралися на методологію психоаналізу, поширюючи поняття та принципи з практики лікування неврозів на соціально-психологічні явища. Тому в інтерпретації міжособистісних і міжгрупових взаємин використовували психологічні механізми такої групи, як сім’я, а силами, що пов’язують людей у групу, назвали лібідо, ідентифікацію, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується аналізу взаємин лідера і маси. Оскільки індивіди різних соціальних груп ідентифікують себе зі своїми лідерами, що постають як ідеали — у подобі батька, будь-яку соціальну групу вчені вважали сукупністю індивідів, для яких лідер є ідеалом. Отже, індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеалом, втіленим у вожді. І якщо вождь у психології натовпу — суб’єкт своїх дій, свідомий вольовий акт якого полягає в нав’язуванні іншим свого образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі. Ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки і насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як зі своїм ідеалом.

За схемою Фрейда, взаємини з лідером вибудовуються за аналогією до взаємин дитини з батьком, який викликає в дитини (хлопчика) почуття страху та ненависті. Соціальні почуття при цьому виявляються «перевернутими» почуттями ворожості, позаяк ідентифікація з лідером (подобою батька) є захисною реакцією, яка перетворює почуття, що відчуває індивід, на протилежні, соціально прийнятні. Тому зв’язки, які поєднують лідерів з групою,

Фрейд вважав надзвичайно важливими для підтримання групової стабільності, більш необхідними, ніж зв’язки у групі один з одним. Саме в природі суспільства, на його думку, закладене намагання осіб, наділених владою, перешкоджати вільному вияву імпульсів людей, які такої влади не мають. Водночас він бачив необхідність у такій соціальній системі, яка могла б регулювати прояви людської агресивності.

3. Фрейда вважають одним з останніх великих мислителів, які намагалися розгортати соціально-психологічну теорію без використання емпіричних даних.

Отже, концепція «психологія мас» базується на абсолютизації індивідуального у розв’язанні проблеми співвідношення індивіда і суспільства. її представники протиставляли маси еліті, вождю, лідеру, здатним упорядкувати масу, повести її за собою.

Прагнення з’ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів виражала теорія інстинктів соціальної поведінки, обґрунтована англо-американським психологом Вільямом Мак-Дугаллом (1871— 1938) та його послідовниками. У книзі «Вступ до соціальної психології» Мак-Дугалл стверджував, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти («схильності», «прагнення»). Особлива роль при цьому належить «стадному інстинкту», що утримує людей у спільноті і є основою більшості соціальних інстинктів. Інстинкт психолог тлумачив як внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Конкретному інстинктові, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад інстинктові втікання — емоція страху. Емоція як короткочасний стан перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й зумовлює «інстинкт поведінки». У такий спосіб поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певною кількістю успадкованих, неусвідомлюваних нею інстинктів. Загалом учення про інстинкти розглядало поведінку, взаємодію людини з соціумом як похідні від вроджених її особливостей.

Концепції «психологія народів», «психологія мас», теорія інстинктів соціальної поведінки підготували перетворення соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку, що засвідчило якісно новий рівень її розвитку. Завдяки їм не тільки було сформульовано важливі питання (співвідношення особистості і суспільства, свідомості індивіда і свідомості групи, рушійні сили соціальної поведінки та ін.). & й розгорнуто пошуки способів розв’язання проблем. Так, розглядаючи натовп як сліпу некеровану силу, прихильники цих концепцій прагнули перетворити його на спільноту, позбавлену негативних руйнівних сил. Крім волі, інтелекту, свідомості лідерів, вони бачили й інші можливості подолання суперечностей між індивідом і суспільством. Зокрема, Мак-Дугалл вважав, що ефективним засобом коригування психічних дефектів натовпу є його організація, об’єднання в групу. Фрейд переконував у необхідності повернути масі якості, притаманні окремому індивідові до його входження в неї.

Перші соціально-психологічні теорії виявляли певні намагання використати можливості психології і соціології. Цікавими є уявлення їх представників про ідеальне суспільство, яке вони пов’язували з максимальною згуртованістю і узгодженістю дій людей. Проте через різні причини жодна з цих концепцій не змогла адекватно розв’язати основну проблему соціальної психології — співвідношення соціального та індивідуального. Обмежували бачення соціально-психологічних проблем абсолютизація існування » надіндивідуальної душі», принципу «колективістського» розв’язання суперечностей між людиною та суспільством (концепція «психологія народів»); ототожнення соціального (колективного) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизація індивідуальності (еліти, вождів) як гаранта розуму, порядку та прогресу (концепція «психологія мас»); розгляд поведінки людини, соціальних зв’язків, форм суспільного життя як похідних від вроджених (біологічних) здібностей індивіда (соціально-психологічне вчення про інстинкти); умоглядність, відірваність від дослідницької практики.

Водночас ці соціально-психологічні теорії засвідчили серйозні претензії соціальної психології на індивідуальне бачення соціально-психологічної проблематики. Цікавими були і практичні міркування. Одне з них полягає в тому, що, коли індивіди починають контролювати свою «соціальність», стає можливим передбачення їхньої поведінки, а колективність і масовість можуть бути прийнятними й корисними за цілеспрямованого впливу на них.

Загалом перші історичні форми соціально-психологічного знання, а також значний прогрес у розвитку мовознавства, антропології, етнографії, археології, кримінології безпосередньо сприяли виокремленню соціальної психології в самостійну галузь знання.

3.Основні теорії зарубіжної соціальної психології

3.1 Психоаналіз

Сучасні психоаналітичні уявлення про групові процеси своїм корінням уходять до соціально-психологічних поглядів З.Фрейда.

Відомо, що З.Фрейд пояснював особистість невротика через розкриття психологічних механізмів такої первинної групи, як родина. Надалі ці механізми були покладені в основу інтерпретації міжособистісних відносин.

До психоаналітичних теорій відносять:

1) динамічна теорія функціонування групи (В.Байон).

2) теорія розвитку групи (В.Бенніс, Г.Шепард)

3) тривимірна теорія інтерперсональної поведінки (В.Шутц)

Динамічна теорія функціонування групи (В.Байон)

Об’єктом спостережень виявилися терапевтичні групи. На його думку, група – це макроваріант індивіда, і, отже, вона характеризується тими ж параметрами, що й окрема особистість, тобто потребами, мотивами, цілями.

В.Байон виділив 2 рівні функціонування групи (внутрігрупової активності):

Рівень свідомої активності (діяльність групи спрямована на рішення поставлених завдань).

Рівень несвідомої активності (рівень групової культури, що утворився на основі синтезу індивідуальних цінностей, потреб і інтересів членів цієї групи)

Між цими рівнями можуть виникати конфлікти в силу невідповідності вимог діяльності й моральних принципів її виконання.

Теорія розвитку групи (В.Бенніс, Г.Шепард)

Теорію групового розвитку В.Бенніса й Г.Шепарда, сформульовано на початку 50-х рр. й побудовано на осмисленні процесів, що відбуваються в так званих Т-Групах, або групах тренінгу людських відносин, групах самоаналізу.

Т-Група є однією з форм або одним з методів соціально-психологічного тренінгу. Під соціально-психологічним тренінгом розуміють навчання знанням, умінням і навичкам міжособистісного спілкування. В основі практики Т-Групи лежить групова дискусія. Предметом дискусії є реальні міжособистісні відносини учасників, а завданням є вивчення самою групою її динаміки через аналіз того, що в ній відбувається.

Передбачається, що результатом подібного аналізу буде зростання компетентності особистості відносно власних мотивів, фрустрацій, взагалі можливостей у міжособистісному спілкуванні, а також розуміння мотивів, цілей, стратегій поведінки партнерів по спілкуванню.

Тривимірна теорія інтерперсональної поведінки (В.Шутц)

Основою теорії є положення фрейдизму про те, що соціальне життя дорослої людини фатально визначене досвідом її дитинства.

Суть теорії розкривається в чотирьох постулатах:

1.Принцип 3-х потреб, характерних для кожного індивіда.

2.Принцип визначальної ролі в розвитку особистості раннього дитинства.

3.Принцип сумісності.

4.Принцип групового розвитку.

Принцип 3-х потреб: потреба включення, потреба в контролі й потреба в любові.

Потреба у включенні: залежно від характеру задоволення в дитинстві доросла людина в міжособистісних відносинах схильна до прояву:

Недостатньо соціальної поведінки – формується досвідом недостатньої інтеграції в родині, характеризується тенденцією до інтраверсії, відходу від взаємодії, до збереження дистанції між собою й іншими;

Занадто соціальної – формується досвідом надмірного включення, характеризується постійним пошуком контактів, вимагає уваги, нав’язує себе групі, але може увійти в групу, використовуючи й більш тонкі прийоми, наприклад, демонструючи знання й уміння;

Соціальної поведінки – ідеальний тип відносин, що відповідає адекватній інтеграції, безпроблемний у міжособистісних відносинах. Індивід щасливий наодинці із собою й щасливий з людьми. Він включається в групу або не включається в неї — залежно від ситуації. Головне, що несвідомо він ставиться до себе як до особистості, яка заслуговує уваги.

Потреба в контролі: залежно від характеру задоволення в дитинстві доросла людина в міжособистісних відносинах схильна до прояву:

Відмови – тенденція до смиренності й покірності, тобто у відносинах з іншими вона відмовляється від влади й відповідальності, віддаючи перевагу ролі підлеглого;

Автократичності – характеризується тенденцією домінувати над іншими, вона воліє приймати всі рішення не тільки за себе, але також і за інших;

Демократичності – є ідеальним типом, успішно вирішуючи проблеми міжособистісних відносин у сфері контролю. Людина почуває себе комфортно і у позиції підлеглого, і в позиції носія влади. Залежно від вимог ситуації може віддавати розпорядження, а може приймати їх до виконання.

Потреба в любові (потреба побудови тісних емоційних зв’язків у відносинах з іншими): залежно від характеру задоволення в дитинстві доросла людина в міжособистісних відносинах схильна до прояву таких тенденцій:

Недостатньо особистісна – тенденція уникати тісних взаємин. Людина поверхнево дружня, зберігає емоційну дистанцію й воліє, щоб інші те ж саме здійснювали у відношенні до неї. Основою подібної поведінки є тривога, глибока заклопотаність особистості із приводу того, чи може вона викликати щире ставлення до себе, любов;

Занадто особистісна – бажає тісних емоційних зв’язків і намагається будувати саме такі емоційні відносини. Не стривожена тим, щоб бути улюбленою, підсвідомо думаючи, що вона гідна любові. В.Шутц припустив, що неврози – це форма патології, пов’язана саме з характером задоволення міжособистісної потреби в любові;

Особистісна – емоційні відносини з іншими як правило, не представляють складності, може адекватно почувати себе й у тісних, і у дистантних емоційних відносинах.

Принцип визначальної ролі в розвитку особистості раннього дитинства.

На думку В.Шутца, індивід у взаєминах з іншими в такий спосіб реалізує досвід міжособистісних відносин свого дитинства. Коли він сприймає свою позицію в міжособистісній ситуації, аналогічно своїй позиції у відносинах з батьками в період дитинства, то його доросла поведінка орієнтується на його поведінку в дитинстві стосовно батьків або значимих інших. Якщо ж він сприймає свою дорослу позицію в міжособистісній ситуації подібно позиції своїх батьків у відносинах з ним у дитинстві, його доросла поведінка орієнтована на поведінку його батьків або значимих інші.

Принцип сумісності.

Сумісні групи більш ефективні в досягненні групових цілей, ніж групи несумісні. В.Шутц виокремив 3 типи сумісності:

Сумісність, заснована на взаємному обміні. Максимум такої сумісності має місце, коли сума поведінки, яка виражається і яка є бажаною для однієї особистості дорівнює аналогічній сумі для іншої особистості;

Ініціююча сумісність – виявляється, коли прояв контролю, включеності й любові з боку одного збігаються з потребами іншого;

Реципрокна сумісність – характеризує ступінь, у якому вираження включення, контролю або любові однієї взаємодіючої особистості співпадає з бажаннями іншої у відношенні тих же потреб.

Принцип групового розвитку.

Кожна група у своєму становленні проходить відповідно етапи включення, контролю, любові. Формування групи починається саме з рішення питання кожним, залишитися в даній групі або вийти з неї. Лише після вирішення проблеми включення відбувається перехід до фази контролю, тобто до фази розподілу відповідальності й влади. У третій фазі вирішується проблема емоційної інтеграції. У випадку ж розпаду групи її рух іде у зворотному порядку: спочатку порушуються емоційні прихильності, потім руйнуються відносини влади, після чого настає фаза виходу із групи.

3.2 Біхевіоризм

У самому загальному плані біхевіоризм у соціальній психології являє собою перенесення принципів, розроблених у традиційному біхевіоризмі й необіхевіоризмі, на нове коло об’єктів – об’єкти соціально-психологічного знання.

В області соціальної психології ми зустрічаємося із цими двома тенденціями: радикальна лінія найбільш чітко представлена оперантним підходом Скіннера і його послідовників. Медіаторна лінія розвитку найбільше широко представлена й пов’язана з такими авторами, як Н.Міллер, Д.Доллард, А.Бандура, Р.Уолтрес і ін.

До біхевіористичних теорій відносять:

1) теорії агресії й наслідування (Н.Міллер, Д.Доллард, А.Бандура).

2) теорії діадичної взаємодії (Д.Тібо, Г.Келлі, Д.Хоманс).

Теорії агресії й наслідування (Підхід Н.Міллера й Д.Долларда)

Наприкінці 30-х р. була сформульована гіпотеза фрустраціїагресії: наявність агресивного поводження завжди припускає існування фрустрації й, навпаки, існування фрустрації завжди веде до деякої форми агресії. Її авторами є Н.Міллер, Д.Доллард, М.Дуб, Д.Маурер і Р.Сіерс.

Основні поняття теорії:

Фрустрація – це будь-яка умова, що блокує досягнення бажаної мети.

Агресія поведінка, мета якої є зруйнування або зміщення фруструючого блоку.

Стримування дії внаслідок очікуваних негативних наслідків від її реалізації (що, до речі, може стати джерелом додаткової фрустрації).

Зміщена агресія агресія спрямована не проти безпосереднього джерела фрустрації, а на який-небудь іншій, як правило, „необразливий об’єкт”.

Важливу увагу автори приділяли проблемі наслідування, або імітації.

В цілому парадигма всіх ситуацій научіння, включаючи наслідування, являє собою, за Н.Міллером, Д.Доллардом, наступну схему: сигнал – внутрішня реакція – драйв – зовнішня реакція – винагорода.

Теорії діадичної взаємодії (Підхід Д.Тібо й Г.Келлі )

Частіше цей підхід називають „теорією взаємодії результатів”.

Суть підходу полягає в наступному:

Будь-які міжособистісні відношення – це взаємодія, яку можна описати в термінах „результатів” – винагород і втрат (витрат) кожного з учасників взаємодії. Взаємодія буде тривати, повторюватися доти, поки винагороди перевищують втрати.Взаємодіючі сторони залежать один від одного в досягненні позитивних результатів. Одержувані учасниками в підсумку взаємодії винагороди або понесені втрати детермінуються 2 факторами: внутрішніми (ендогенними) і зовнішніми (екзогенними)

До ендогенних детермінант відносять – здатність учасників задовольнити потреби один одного, цінності й очікування стосовно взаємодії. Вони виникають в ході взаємодії як його продукт.

До екзогенних детермінант відносять:

1) дистантність: люди, віддалені територіально мають значно менші можливості взаємного задоволення потреб, оскільки для формування й підтримки фізично дистантних відносин потрібно більше зусиль і, отже, більше витрат, ніж у протилежному випадку;

2) комплементарність, або додатковість: утворення діади полегшується сторонами, які здатні винагороджувати одне одного ціною низьких витрат для себе.

Для визначення достатньої міри позитивного результату, Д.Тібо й Г.Келлі вводять поняття „рівень порівняння” і „рівень порівняння альтернатив”.

Рівень порівняння індивіда – це середня величина позитивних результатів, які він мав у своїх попередніх відносинах з іншими.

Рівень порівняння альтернатив за допомогою цього критерію індивід вирішує, чи буде він залишатися в даному соціальному відношенні або вийде з нього.

Підхід Д. Хоманса . Теорія соціального обміну

У своїй теорії «елементарної соціальної поведінки» Д.Хоманс спробував проаналізувати зміст взаємодії, щоб визначити, які саме реакції (емоційного характеру або спрямовані на завдання) більшою мірою визначають результати взаємодії.У своїй теорії Д.Хоманс виділяє наступні основні категорії: «діяльність», „сентимент”, „інтеракція”.

Діяльність має своїм підсумком поведінку, викликану стимулом.

Сентименти становлять особливий клас діяльностей, вони „є знаками атитюдів і почуттів, які людина має стосовно іншої людини або до інших людей”. Такі, наприклад, як кивок, поцілунок, рукостискання. Таким чином, сентименти не є внутрішнім станом індивіда, це види відкритої поведінки. У ході досліджень Д.Хоманс визначив, що саме сентименти більшою мірою визначають результат взаємодії.

Інтеракція, на думку Д.Хоманса, полягає саме в обміні діяльностями й сентиментами, що представляють особливий клас діяльностей. Д.Хоманс формулює правило „розподіленої справедливості”, відповідно до якого кожний учасник соціального відношення, тобто відносин обміну, очікує пропорційності між одержуваним виграшем і понесеними витратами, інакше кажучи, очікує справедливого обміну витрат і винагороди.

3.3 Когнітивізм

Сутність когнітивного підходу полягає у прагненні пояснити соціальну поведінку за допомогою опису переважно пізнавальних процесів, характерних для людини.

Найчастіше теоретичними джерелами для когнітивного напрямку виступають гештальтпсихологія й теорія поля К.Левіна.

До когнітивних теорій відносять:

1) теорія структурного балансу (Ф. Хайдер).

2) теорія комунікативних актів (Т. Ньюком).

3) теорія когнітивного дисонансу (Л. Фестингер).

Теорія структурного балансу Хайдера

Згідно даної теорії, соціальну ситуацію можна описати як сукупність елементів (людей і об’єктів) і зв’язків між ними. Взаємодія елементів створює когнітивне поле і завдання полягає в тім, щоб виявити, який тип відносин між ними є стійким, збалансованим, а який викликає ситуацію дискомфорту.

Для пояснення цих положень пропонується так звана „схема Р-О-Х”, де

Р – сприймаючий суб’єкт;

О – „інший” (сприймаючий суб’єкт);

Х – об’єкт (може бути явище, ідея, річ)

Між трьома елементами Р, О і Х можуть існувати один або два типи відносин:

„відносини оцінки” – виражаються в поняттях „подобається-не подобається”, „ любить-не любить”. Вони можуть бути як позитивними, так і негативними.

відносини приналежності – фіксують ступінь сприйманої єдності елементів і виражаються в поняттях „схожий-несхожий”, „близький-далекий”. Ці відносини можуть бути позитивними, коли ступінь сприйманої єдності висока, і негативними, коли ступінь сприйманої єдності низька.

Баланс там, де всі три відносини позитивні, або там, де одне — позитивне, а два – негативні, а дисбаланс там, де два співвідношення позитивні, а одне негативне. Важливо підкреслити, що баланс – за Ф.Хайдером – це не стан, який характеризує реальні відносини між елементами, а тільки сприйняття зі сторони Р певного стану відносин.

Теорія комунікативних актів Т. Ньюкома

Т.Ньюком виходив з теорії Ф.Хайдера й намагався перенести схему Р-О-Х на сферу міжособистісних відносин.

Вихідна теза Т.Ньюкома полягає в наступному: коли дві людини позитивно сприймають одне одного й будують якесь відношення до третього (особи або об’єкту), у них виникає тенденція розвивати подібні орієнтації щодо цього третього – „симетрія орієнтацій”. Причому Т.Ньюком припустив, що розвиток цих подібних орієнтацій може бути покращений за рахунок розвитку міжособистісної комунікації.

Подібно Ф.Хайдеру, він побудував схему, яка показує, яким чином розвиток міжособистісної комунікації сприяє зміні атитюдів учасників взаємодії.

Ця схема одержала назву „схеми А-В-Х”, де:

А – виступає як сприймаючий суб’єкт,

В – як інша особистість,

Х – як об’єкт, до якого обидва мають відношення.

Подібність цих відносин буде породжувати прихильність А і В і, навпроти, розбіжність цих відносин буде породжувати ворожість між А і В.

Водночас, розвиток комунікацій між А і В буде вести до розвитку подібності їхніх відносин до Х, тобто чим більше А і В будуть спілкуватися, тим ймовірніше виникнення однакових ставлень до Х.

Розглянутим двом схемам чітко протистоїть теорія, запропонована Л.Фенстінгером.

Теорія когнітивного дисонансу Л. Фестингера

Вихідним поняттям для нього є „потреба в оцінюванні людиною себе з навколишніми”.

Л. Фестингер припустив, що тенденція порівнювати себе з іншими зменшується, якщо розходження між моєю думкою або здібністю та думкою або здібністю іншого зростає. Водночас, він зауважує, що мінімальна відмінність думок веде до конформізму — особистість легко змінює думку, яка незначно відрізняється від інших.

Л.Фестингер пропонує замінити термін „протиріччя” на „дисонанс”, а „погодженість” на „консонанс”,

Під дисонансом він має на увазі будь-яку розбіжність між нашими думками, здібностями, знаннями й відповідними характеристиками навколишніх.

Основні положення теорії:

а) між когнітивними елементами може виникнути дисонанс;

б) існування дисонансу викликає прагнення зменшити його або перешкодити його зростанню;

в) прояв цього прагнення включає: або зміну поведінки, або зміну знань, або обережне відношення до нової інформації.

Як приклад наводиться ситуація: людина курить, але разом з тим знає, що паління шкідливе. У неї виникає дисонанс, вийти з якого можна трьома шляхами: а) змінити поведінку, тобто кинути палити; б) змінити знання, у цьому випадку — переконати себе в тім, що всі міркування про шкоду паління як мінімум недостовірні, перебільшують небезпеку; в) обережно ставитися до нової інформації щодо шкоди паління, тобто попросту ігнорувати її.

3.4 Символічний інтеракціонізм

Назва інтеракціоністського напрямку походить від поняття „інтеракція”, або „соціальна взаємодія”, що є ключовим для даного напрямку. Понятійний апарат і проблематика взяті в основному із соціально-психологічних концепцій Дж.Міда. Відправним пунктом аналізу тут є не окремий індивід, як в інших теоретичних напрямках соціальної психології, а соціальний процес, що розуміється як процес інтеракції індивідів у групі, у суспільстві за допомогою різних засобів, перш за все — символів, мови.

До інтеракціоністських теорій відносять:

1) символічний інтеракціонізм (Дж.Мід, Г.Блумер)

2) рольові теорії ( Р.Лінтон, М.Дойч)

3) теорії референтної групи (Г.Хайман, Р.Мертон)

Символічний інтеракціонізм (Дж.Мід, Г.Блумер)

Представники символічного інтеракціонізму приділяють особливо велику увагу проблемам „символічної комунікації”, тобто спілкуванню, яке здійснюється за допомогою символів.

Символічний інтеракціонізм – це інтеракція, властива тільки людині й припускає створення, передачу, інтерпретацію символів, значень і дії індивіда на їхній основі. Значення символу або значимого жесту варто шукати в реакції тієї особи, якій цей символ адресований. Тільки людина здатна створювати символи й тільки тоді, коли в неї є партнер по спілкуванню.

У зв’язку із цим символічна комунікація трактується як головна ознака, що виділяє людину із тваринного світу. Особистість розуміється як активна творча істота, що здатна оцінювати й направляти власні дії. Для успішного здійснення комунікації людина повинна мати здатність „прийняти роль іншого”, тобто зважити на становище тієї людини, якій адресована комунікація. У випадку більш складної взаємодії, у якій бере участь група людей, для успішного здійснення такої взаємодії члену групи доводиться узагальнювати позицію більшості членів даної групи.

Поведінка індивіда визначається в основному трьома змінними:

1.структурою особистості;

2.роллю;

3.референтною групою.

Структура особистості за Дж.Мідом:

I (дослівно – Я) — це імпульсивний, активний, творчий, рушійний початок особистості;

me (дослівно – Мене, тобто яким мене повинні бачити інші) – це нормативне Я, свого роду внутрішній соціальний контроль, заснований на врахуванні очікувань-вимог значимих інших людей і насамперед «узагальненого іншого». Це нормативне Я контролює й направляє імпульсивне Я у відповідності із засвоєними нормами поведінки з метою успішного, з погляду індивіда, здійснення соціальної взаємодії.

self („самість” людини, особистість) — являє собою сукупність імпульсивного й нормативного Я, їхню активну взаємодію.

Вацлавик розділив людську комунікацію на:

Семантику комунікації (зміст символів).Синтаксис комунікації (передачу інформації).Прагматику комунікації (вплив людей один на одного).

Для вірної інтерпретації символічного інтеракціонізму необхідно знати передісторію взаємин і їхній контекст.

Рольові теорії ( Р.Лінтон, М.Дойч)

Сучасні рольові теорії опираються на соціально-психологічні концепції Дж.Міда, пов’язані з поняттям „роль”, яке він увів у обіг соціальної психології, але не дав його визначення. Поняття „соціальна роль” є досить складним, тому що роль являє собою функцію різнопорядкових явищ об’єктивного й суб’єктивного характеру.Різні автори із західної соціальної психології підходять до вирішення цієї проблеми по-різному.

Наприклад, Р.Лінтон вважає, що „роль – це динамічний аспект статусу. Індивід у суспільстві займає певний статус, що пов’язаний з іншими статусами. Коли індивід здійснює свої права й обов’язки, що випливають із його статусу, він виконує відповідну роль”.

М.Дойч і Р.Краусс відзначають, що через різні підходи до розуміння ролі в соціальній психології недоцільно намагатися шукати всеосяжне визначення, а досить вказати ті аспекти соціальної поведінки, які маються на увазі більшістю авторів, коли вони говорять про роль.

Виділяють наступні аспекти:

Роль як існуюча в суспільстві система очікувань щодо поведінки індивіда, який займає певне положення, у його взаємодії з іншими індивідами.

Роль як система специфічних очікувань стосовно себе індивіда, який займає певне положення, тобто як він уявляє модель своєї власної поведінки у взаємодії з іншими індивідами.

Роль як відкрита, спостережувана поведінка індивіда, який займає певне положення.

Теорії референтної групи (Г.Хайман, Р.Мертон)

Розробка теорій референтної групи в сучасній західній соціальній психології пов’язана насамперед з іменами таких авторів як Г.Хайман, Т.Ньюком, М.Шеріф, Г.Келлі, Р.Мертон і ін. Розробка основних положень сучасної теорії референтної групи почалась з 40-х років ХХст.

Термін „референтна група” був запропонований американським соціальним психологом Г.Хайманом у 1942 р. М.Хайман не дав визначення цього поняття, а просто використовував його для позначення групи людей, з якою випробуваний порівнював себе при визначенні свого статусу. Пізніше поняття „референтна група” позначили як таку групу до якої індивід відносить себе психологічно, і на цінності й норми якої він орієнтується.

Т.Ньюком виділив позитивні й негативні референтні групи.

Позитивною референтною групою вважається така група, норми й орієнтації якої приймаються індивідом і які викликають в індивіда прагнення бути прийнятим цими групами.

Негативною референтною групою вважається така група, що викликає в індивіда прагнення виступити проти неї й членом якої він не хоче себе вважати.

На думку Т.Ньюкома, „бунт підлітка” можна вважати проявом поведінки в ситуації, коли батьки виступають для нього як негативна референтна група.

Висновок

З вищесказаного випливає , що в полі зору соціального психолога може поперемінно опинятися то особистість , на яку впливають інші індивіди , то групи або маси людей , які мають величезну силу заразливого впливу на оточуючих.

Ці відмінності в точці відліку , в позиції, з якої можна дивитися на соціально- психологічні явища , вже давно послужили грунтом для різноманіття уявлень дослідників про те , що ж є предметом даної науки.

Склалося два основних напрямки , а точніше сказати , дві як би взаємовиключні один одного погляду на предмет соціальної психології .

З однієї точки зору , таким предметом є окремий індивід або особистість , але ніяк не група , спільність або маса людей. Цієї думки дотримувався, зокрема , французький соціальний психолог Габріель Тард , автор концепції наслідування , згідно з якою маса людей здатна лише наслідувати , копіювати і тиражувати тс чи інші еталони і новації , запропоновані окремими видатними людьми.

З іншого — навпаки , не окремий індивід , а саме великі соціальні групи , народи і маси повинні бути і є дійсним предметом соціальної психології . Так вважали німецький психолог Вільгельм Вундт і французький соціальний психолог Гюстав Лебон . Їх основні аргументи такі :

1 . Окремий індивід смертний. Народ же , його психологія — міфи , звичаї, мову , традиції — безсмертні. Окремий індивід , народжуючись , лише засвоює духовні цінності народу і тимчасово користується їх багатством.

2 . Навіть якщо руйнуються сформовані духовні цінності суспільства і народу , то на арену історії виходить безособова і неприборкана у своїй силі маса .Майже протягом століття можна було спостерігати зіставлення і протиборство різних точок зору на предмет соціальної психології як у нас , так і за кордоном.

Отже , предметом соціальної психології є соціальна психіка людини у всьому різноманітті її проявів. Або інакше — це як особливості психічного стану та поведінки індивіда в групі , масі та колективі , так і специфіка сукупної , тобто спільної групової , колективної і масової психічної життєдіяльності людей.

Список використаної літератури

Андреева Г.М. Социальная психология: Учебник для высших учебных заведений. — М.: Аспект Пресс. — 2007. — 376 с.

Социальная психология/ Под ред. Е.С. Кузьмина, В.Е. Семенова. — Л.,ЛГУ, 2006

Соціальна психологія — Орбан-Лембрик Л.Б.

Дж. Майерс. Соціальна психологія / Дж. Майерс. – СПб.:Питер, 2002 – 632с.

Сучасна зарубіжна соціальна психологія Г.М. Андрєєва, 1994.

Е.П.Белинская Социальная психология

Битянова М. Р. Социальная психология. – М.,1994.

Шихирев П.Н. Современная социальная психология. – М., 2000.

Андреева Г.М. Психология социального познания., 1997.

Шихерев П.Н. Современная социальная психология. – М.,1999.




Предыдущий:

Следующий: