для таблици

Августин Аврелий

Держава-Він проголошував, що всі соціальні й державні інститути, а також правові норми є наслідком гріховності людей. Бог наділив людину незалежного волею, і якщо вона користується нею не за приписами Святого Письма, а відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби спонукає людину до скоєння гріха. З цього Августин зробив висновок, що можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише окремі, обрані люди. Всі інші повинні страждати.

Сталий порядок Августин називав «природним», оскільки він є наслідком гріха і покарання Божого. Далі він зазначив, що цей порядок є тимчасовим і має існувати до другого пришестя Ісуса Христа, завдяки чому буде установлено «царство небесне». Але доки це відбудеться, люди повинні підкорятися природному порядку, усвідомити необхідність сумлінного виконання своїх обов’язків.

Навіть раби можуть зробити своє служіння вільним, виконуючи покладеш на них обов’язки не під страхом покарання, а щиро, усвідомлено, очікуючи настання на землі Божого порядку.

Суспільство-Августин не заперечував земних благ для людини, але вважав їх другорядними. Він різко протиставляв земне і небесне, доводячи, що створені вони двома родами любові: земне царство, створене любов’ю людини до себе, любов’ю, доведеною до презирства до Бога; небесне царство (церква), створене любов’ю до Бога, доведеною до презирства до себе. Хто живе «за людиною», а не «за Богом», той іде шляхом диявола.

Не сформулювавши основних моральних чеснот християнина, Августин багато уваги приділив дискредитації (франц. discrediter — підривати довір’я) «язичницьких» уявлень про доброчесність.

Зло як субстанція (сутність), за Августином, не існує. Воно є відсутністю добра, відступом від нього, помилкою, дефектом, порушенням людиною ієрархії цінностей. Це трапляється тоді, коли надають перевагу нижчим цінностям, відходять від Бога як морального абсолюту, його приписів. Зло, на його думку, закорінено у властивості людської волі, яка виявляється в потязі до нижчого, руйнівного начала (водночас він визнавав наявність у людини і «продукуючого» потягу). Природа заважає людині реалізувати її схильність до добра. Прикладом цього є первородний гріх Адама і Єви, яких Бог наділив безсмертям, свободою волі, можливістю моральної поведінки. Однак надана їм свобода волі не означала свавілля, оскільки Бог дав їм заповіді, яких необхідно дотримуватися. Проте Адам порушив їх, вважаючи, ніби він сам може вирішувати, що йому робити. Це спричинене, на думку Августина, насамперед гординею, яка перебувала у взаємозв’язку з чуттєвістю, зокрема хтивістю. Отже, зло, гріх, в який упав Адам, полягають у неправильному використанні дарованої Богом свободи волі. Перша зла воля, що передувала в людині всім її злим справам, за Августином, була відступництвом від справи Божої, а не окремою справою. Як тільки людина відчула себе настільки вільною, що може самостійно розрізняти добро і зло й відповідно діяти, вона стала на шлях зла, скоїла гріх.

Загалом Августин виокремив три види гріхів (похоті): похіть плоті (потяг до чуттєвих насолод), похіть гордині (жадоба самоутвердження через різні види діяльності) і похіть очей (потяг до пізнання доступних лише Богу таємниць). Усі вони, за Августином, націлюють людину на земні справи, центром яких є вона, а не Бог, а це спричинює всі інші людські пороки.

Етика Августина містить численні суперечності, основною з яких є несумісність людської моралі з визнанням божественної благодаті. Наприклад, наділяючи людину свободою волі, автономністю в діях, можливістю морального вибору, він водночас дискредитує моральну повноцінність особистості, негативно ставиться до активної життєвої позиції людини, визнає наперед визначену її долю. Людина, за концепцією Августина, не може бути господарем своєї долі, оскільки залежить від Творця, а не від своїх свідомих зусиль. Вона слабка, немічна, а Бог всемогутній, тому людина мусить цілковито довіритися Богу.

Роботы — De musica

De civitate Dei (Про Град Божий)

De trinitate (Про Трійцю) – головна праця Августина в 15 томах.

De beata vita (Про щастя) – про зв’язок щастя й зустрічі з богом.

De magistro (Про вчителя – про значення мови.

De vera religione (Про істинну релігію) – про значення християнської релігії

Soliloquia (РОзмови з самим собою) – про раціональне самопізнання

De immortalitate animae (Про невмирущість душі)

De doctrina christiana (Про християнську доктрину)

De libero arbitrio (Про вільну волю)

Макиавелли

Гос-во-Держава Макіавеллі розглядав як якесь відношення між урядом і підданими, що спирається на страх чи любов останніх. Держава є непорушним, якщо уряд не дає приводу до змов і збурень, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов — в презирство. Всі держави Макіавеллі ділить на такі види: «Усі держави, всі держави, що володіли або володіють владою над людьми, були й суть або республіки, або держави, керовані незалежно» [1].

Найкраща форма правління, вважає Макіавеллі, — республіка, але державі, «де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади, допомагають йому керувати державою», також віддані симпатії автора.

Змішану республіку Макіавеллі вважав результатом і засобом узгодження прагнень і інтересів борються соціальних груп. У кожній республіці завжди бувають два протилежні напрямки: одне — народне, інше - вищих класів; з цього поділу випливають всі закони, що видавалися в інтересах свободи.

Держави, керовані одноосібно, у нього діляться на успадковані і нові. Наслідному государеві набагато легше утримати владу, ніж новому, тому що для цього достатньо не переступати звичаїв предків і без поспішності пристосовуватися до нових обставин. «Наслідному государю, чиї піддані встигли зжитися з правлячим домом набагато легше утримати владу, ніж новому, бо для цього йому достатньо не переступати звичаю предків і надалі без поспішності застосовуватися до нових обставин. При такому способі дій навіть посередній правитель не втратить влади, якщо тільки не буде повалений особливо могутньою і грізною силою, але і в цьому випадку він відвоює влада при першій же невдачі завойовника … Важко утримати владу новому государю ».

І завойоване і успадковане володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну мову, або до різних країн і мати різні мови. «У першому випадку утримати завойоване неважко, особливо якщо нові піддані і раніше не знали свободи». Для цього досить усього лише викорінити рід колишнього государя, бо при спільності звичаїв і збереженні старих порядків ні від чого іншого не може відбутися занепокоєння.

Колишні ж закони і податки слід зберегти. Тоді завойовані землі в «найкоротші терміни зіллються в одне ціле з споконвічним державоюзавойовника». У другому ж випадку для збереження влади потрібні і велика удача, і велике мистецтво. Одне з найбільш вірних засобів, за Макіавеллі, переселитися туди на проживання, «бо лише живучи в країні, можна помітити що починається смуту і вчасно її припинити … Інакше дізнаєшся про неї тоді, коли вона зайде так далеко, що пізно буде вживати заходів».

Сусп-во-У своєму головному творі «Монарх» Н. Макіавеллі підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнових та особистих прав своїх підданих. У його творі вже чітко простежується опис елементів громадянського суспільства як спільності людей, що протистоїть державі, яка прагне своїми діями підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним. Багато цікавого у творі Макіавеллі стосується аналізу таких неполітичних сфер життя, як праця, сім’я, кохання, задоволення людьми власних потреб, тобто проблем приватного життя. «Він (монарх) зобов’язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби вони упорядкували свої володіння, не боячись, що ці володіння в них відберуть, інші — розпочина-ли б торгівлю, не боячись, що їх знищать податками» [4]. Отже, Н. Макіавеллі бачив різницю між державою та громадянським суспільством, яке функціонує за власними законами і є автономним щодо держави, хоч остання постійно намагається підкорити собі всі сфери життя суспільства.

Роботы- «Державець»

 «Роздуми з приводу перших 10 книг Тіта Лівія»

«Arte della guerra» («Мистецтво війни»)

 «Флорентійські хроніки» 

«Роздуми» («Discursus», 1520)

м

мор

кампанелла

гобс

локк

монтескье

руссо

вольтер




Предыдущий:

Следующий: