лекція 1 Соц.псих1

1

ЛЕКЦІЯ №1

Предмет, завдання і методи соціальної психології.

Мета:

Література:

1. Андрєєва Г.М. Соціальна психологія. М.; 1988.

2. Соціальна психологія /Под ред.А.В.Петровського. М.;1987.

3. Соціальна психологія: Підручник. /Корнєв М.Н., Коваленко А.Б.-К.,1995.

4. Ковалев А.Г. Курс лекций по социальной психологии. М., 1972.

5. Кон И.С. Социализация личности. М., 1967.

План

1. Соціальна психологія як наука.

2. Галузі соціальної психології та її зв’язок з іншими науками

3. Становлення і розвиток соціальної психології.

4. Внесок ведучих психологічних шкіл у розробку проблем соціальної психології(на самостійне опрацювання).

5. Методи дослідження соціальної психології.

2

1.Соціальна психологія як наука.

Соціальна психологія – відносно молода наука, що виникла на межі кількох наук напочатку ХХ століття на «перехресті»двох наук – соціології та психології. Чим було зумовлено виникнення соціальної психології, і які її відносини з соціологією та психологією. Для цього слід з’ясувати специфіку використання таких понять, як ―соціальне‖ та ―психічне‖, які й дали назву соціальній психології. Це варто зробити хоча б тому, що різні дослідники неоднаково тлумачать значення обох понять і, отже, по-різному визначають предмет соціальної психології.

Відомо, що психологія як самостійна наука розвивалась перш за все як вчення про психічні (душевні) вияви окремого індивіда. Але, як довів Л.С. Виготський, для того, щоб підійти до створення наукових основ дослідження складних психічних явищ, треба було вийти за межі особистості і шукати генезис вищих форм свідомості психічної діяльності людини у значно ширшому соціальному контексті.

Це означає, що психологія суттєво змінила зміст свого предмета і психічне розглядається вже як продукт соціально-історичного розвитку людини і суспільства. Введення до психології для пояснення онтогенезу психічних процесів нових категорій, за суттю соціальних, а не психологічних – взаємодії, спілкування, співробітництва, — знімало антагонізм соціального та індивідуального, внутрішнього та зовнішнього. Не втрачаючи своєї головної функції – відображення людиною об’єктивної дійсності, функцій орієнтації, управління, регуляції індивідуальної поведінки, психічне водночас розглядається і як регулятор соціальних взаємин.

Соціальне, таким чином, виступає не зовнішнім чинником, під тиском якого відбувається трансформація внутрішнього (психічного) життя людини, а його первинним чинником .Разом із тим внутрішні психічні процеси не є чимось незалежним від соціальних чинників. Це зовнішні операції, які за умов взаємодії перейшли у внутрішній план окремої людини, стали її емоційним, вольовим або інтелектуальним актом. Аналіз розвитку психічного як детермінованого 3

соціальним неминуче підводить до того, що психічні процеси, які експериментально вивчалися на ізольованому індивіді, треба перевіряти за умов впливу або присутності інших, окрім експериментатора, людей.

Експерименти, які проводились у 20-х роках ХХ ст. Ф.Олпортом, В.Меде, В.М.Бехтерєвим та іншими дослідниками, засвідчили, що за присутності інших людей, особливо під час взаємодії з ними, результативність діяльності індивіда змінюється – вона підвищується чи зменшується. Це, по суті, означало початок дослідження дії соціально-психологічного чинника. Не можна у зв’язку з цим не погодитися з Б.Ф.Поршнєвим, котрий зауважує, що соціальна психологія як самостійна наука починає формуватися з того часу, коли були зроблені перші спроби пояснити, чому зростає чи знижується активність одного індивіда у присутності інших. Безпосередній вплив одного індивіда на іншого є найпростішим соціально-психологічним явищем.

Одночасно з орієнтацією психології на використання соціальних чинників у поясненні сутності психічного соціологія починає аналізувати соціальні структури і відносини, використовуючи психологічні дані, що особливо яскраво виявилось у мікросоціології, яка головну увагу в поясненні соціальних явищ приділяє зразкам поведінки, мотивам і смислам, між особистісним стосункам.

Так, на початку ХХ ст. психологія і соціологія в деяких підходах до розв’язання своїх власних проблем зливаються, утворюючи нову дисципліну – соціальну психологію. Але її виникнення ще не означало, що предмет цієї науки розумівся всіма однаково, хто називав себе соціальним психологом. Нерідко траплялося, що багато професійних соціологів вважалися соціальними психологами і навпаки. Зустрічний рух ―психологізації‖ соціології та ―соціологізації‖ психології призводив не тільки до появи спільних об’єктів, а й до ототожнювання предметів дослідження.

Чому є необхідність виділення соціальної психології як окремої психологічної науки? Це, по – перше, зумовлено об’єктивним існуванням таких явищ суспільного життя, що не можуть бути досліджені без допомоги об’єднаних 4

зусиль двох наук – психології та соціології. З одного боку будь – яке суспільне явище має свій „психологічний‖ аспект, оскільки соціальні закономірності виявляються не інакше, як через діяльність людей, які, діючи, проявляють свою свідомість, соціальне мислення, самосвідомість, волю, різноманітні спонукання. З іншого боку, у суспільній діяльності людей виникають особливі типи зв’язків – зв’язки спілкування і взаємодії. Їх аналіз неможливий поза системою психологічного знання.

Другою причиною подвійного становища соціальної психології є сама історія становлення цієї дисципліни, яка визрівала у надрах одночасно і психологічного, і соціального знання та, у прямому значенні цього слова, народилась на „перехресті‖ цих двох наук. Соціально – психологічно реальність виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і, разом з тим, не є простим їх поєднанням, а становить якісно нове утворення.

Складність та багатогранність явищ, які вивчає соціальна психологія, викликали до життя різні підходи до визначення її предмета, завдань і місця в системі наукового знання.

Внаслідок того, що становлення соціальної психології відбувалося за умов значного розвитку різних галузей суспільних наук, виокремлення соціально-психологічних явищ та об’єктів дослідження нової соціальної науки відбувалося досить суперечливо, багато закономірностей за усталеною традицією досліджувалося в межах, зокрема, соціології, філософії та психології.

Згідно з так званим соціологічним підходом визначення предмета соціальної психології йшло, так би мовити, від ―зовнішнього‖ до ―внутрішнього‖, тобто від суспільства, соціального середовища, групи до особистості. За психологічного підходу основою предмета соціальної психології є особистість, її психологічні особливості, між особистісні взаємини. Такий розгляд предмета соціальної психології демонстрував так званий інтрадисциплінарний метод у науці, коли соціальна психологія розглядалась як галузь або соціології, або психології. Оскільки це не сприяло становленню соціальної психології як самостійної науки, потрібна була нова парадигма у визначенні її предмета. 5

Для визначення предмета науки треба виокремити з реальності, яку вона вивчає, те істотне і суттєве, що відрізняє її від іншої науки. З цих позицій найпростіше відповісти на запитання, що таке соціальна психологія, можна так:

Соціальна психологія — це наука про внутрішні (психологічні) та зовнішні (соціальні) причини, механізми та закономірності соціальної поведінки людей у групах та інших спільностях, а також про соціально – психологічні характеристики окремої особистості, групи та спільності. Соціальну психологію можна характеризувати як науку, що вивчає конкретні механізми взаємозв’язку соціального та психічного, їхню взаємодію та взаємозалежність на рівні окремого індивіда та групи.

Класифікація соціально-психологічних явищ.

Об’єктом соціальної психології є конкретні соціальні спільності (групи) або окремі їх представники (особи), а її предметом — є те, як люди думають один про одного, як вони впливають один на одного, як вони ставляться один до одного; певні соціально-психологічні феномени.

Зазвичай виділяють соціально-психологічні явища(феномени), що виникають в організованих спільностях людей, до яких відносяться великі і малі соціальні групи.

У великих групах — націях (етносах), соціальних класах, релігійних конфесіях, політичних і суспільних інститутах (організаціях) — виникають і функціонують складні соціально-психологічні феномени, які отримали назви «психологія нації», «класова психологія», «релігійна психологія», «психологія політики».

У малих групах функціонують і виявляються в основному такі соціально-психологічні явища, як міжособистісні відносини, групові цілі, настрої, думки і традиції.

Завдання і будова соціальної психології. Соціальна психологія як галузь наукових знань вирішує свої конкретні завдання, що включають:

1) вивчення і всебічне осмислення суті, змісту, форм прояву і закономірностей функціонування соціально-психологічних явищ і процесів; 6

2) теоретичний і практичний аналіз джерел і умов виникнення і розвитку соціально-психологічних феноменів;

3) підтримка всесторонніх зв’язків з представниками інших наук на користь роз’яснення (координації) своїх позицій і зусиль в сумісному дослідженні соціально-психологічних явищ і процесів;

4) прогнозування політичних, економічних, національних і інших процесів в розвитку держави (суспільства) на основі обліку соціально-психологічних закономірностей і механізмів.

Завдання, що вирішуються соціальною психологією як наукою, а також велика різноманітність і складність феноменів, що вивчаються нею, зумовили виникнення і розвиток її конкретних галузей.

Етнічна психологія — галузь соціальної психології, яка вивчає психологічні особливості людей як представників різних етнічних спільностей.

Психологія релігії — це галузь соціальної психології, що вивчає психологію людей, залучених до різних релігійних спільностей, а також їх релігійну діяльність.

Політична психологія — галузь соціальної психології, що досліджує різні сторони психологічних явищ і процесів, що відносяться до сфери політичного життя суспільства і політичної діяльності людей.

Психологія управління (організаційна психологія) — галузь соціальної психології, що приділяє головну увагу аналізу проблем, пов’язаних з впливом на групи, суспільство в цілому або окремі його ланки з метою їх впорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку.

Психологія соціальної дії —поки що слабо розвинена галузь соціальної психології, що займається вивченням особливостей, закономірностей і методів впливу на людей і групи в різних умовах їх життя і діяльності.

Психологія спілкування розкриває своєрідність процесів розвитку відносин і обміну інформацією між людьми і соціальними групами. 7

Психологія сім’ї (сімейних відносин) ставить перед собою завдання всебічного вивчення специфіки відносин між членами першої ланки людського суспільства.

Соціальна психологія особистості — галузь соціальної психології, що досліджує людину, включену в різні суспільні і міжособистісні відносини.

Психологія мас — галузь соціальної психології, що вивчає особливості поведінки людей в натовпі, в умовах паніки і страху, психологічні особливості функціонування чуток і міфів, масових комунікаційних процесів, реклами і ін.

Психологія конфліктних відносин (конфліктологія) — галузь соціальної психології, що бурхливо розвивається, націлена на доскональне дослідження психологічної специфіки і змісту різних конфліктів і виявлення найбільш ефективних шляхів їх розвязання.

Для того, щоб продуктивно розвиватися, соціальна психологія повинна підтримувати закономірні і міцні зв’язки з іншими науками, які шикуються на взаємній основі.

З одного боку, філософія, соціологія і інші суспільні науки надають соціальній психології можливість методологічно точно і теоретично правильно підходити до осмислення суті самих соціально-психологічних явищ і процесів, їх походження і ролі в житті і діяльності суспільства.

Загальна психологія дозволяє соціальній психології точніше зрозуміти і методологічно правильно осмислити психологічні особливості особистості (індивіда), що є суб’єктом суспільних відносин і носієм соціальної психіки.

Історичні науки показують соціальній психології, як здійснювався розвиток свідомості людей на різних етапах становлення суспільства і людських відносин.

Політичні науки допомагають соціальній психології правильно зрозуміти, які політичні явища (процеси) і як впливають на соціальну психіку людей в умовах політичного життя і діяльності.

Економічні науки, розкриваючи суть і своєрідність функціонування економічних процесів в суспільстві, показують соціальним психологам, як вони впливають на суспільні відносини і свідомість людей. 8

Культурологія, етнологія, досліджуючи особливості культурного і етнічного розвитку різних етнічних спільностей, дають можливість соціальній психології адекватно і правильно інтерпретувати вплив культури і національної належності на специфіку прояву соціально-психологічних феноменів.

Педагогічні науки дають соціальній психології інформацію про основні напрями навчання і виховання людей, що дозволяє їй виробляти рекомендації по соціально-психологічному забезпеченню цих процесів.

З іншого боку, соціальна психологія, вивчаючи умови і специфіку формування, розвитку і функціонування суспільної психіки людей, дозволяє природним і суспільним наукам правильніше інтерпретувати закони віддзеркалення суспільною свідомістю об’єктивної дійсності, економічних і соціальних відносин.

Досліджуючи закономірності формування і розвитку соціально-психологічних явищ і процесів в своєрідних суспільно-історичних умовах, соціальна психологія надає певну допомогу і історичним, і економічним, і політичним наукам.

Особливе значення має соціальна психологія для педагогічних наук, оскільки знання закономірностей функціонування соціально-психологічних особливостей людей служить теоретичним обгрунтуванням для вироблення найбільш ефективних методів їх навчання і виховання.

Соціальна психологія стикається з двома суперечливими критичними зауваженнями. По – перше, вона тривіальна, оскільки говорить про очевидне; по – друге, вона небезпечна, оскільки її відкриття можуть бути використані для маніпулювання людьми, що і стається, коли, наприклад, соціальний психолог працює на імідж кандидата в депутати до парламенту. 9

Становлення та розвиток соціальної психології.

Появі соціальної психології як науки передував тривалий період накопичення знань про людину та суспільство.

Уже в античній філософії виникають два діаметрально протилежні підходи до розв’язання питань про взаємовідносини індивіда і суспільства. Для Аристотеля, наприклад, вихідним пунктом його світоглядної концепції дув індивід як джерело усіх соціальних форм. Платон в своїх працях ―Держава‖ та ―Закони‖ висловлює зовсім іншу точку зору: суспільство в нього є первинною незалежною змінною, що зумовлює розвиток особистості.

У подальшому проблема співвідношення соціального та індивідуального розв’язувалася різними дослідниками з наголосом або на ―соціоцентризмі‖, або на ―індивідуалізмі‖.

Під впливом традицій християнства та розвитку капіталістичних відносин суспільну думку поступово почала опановувати ідея індивідуалізму. Це виражалося, зокрема в тому, що головним напрямком соціальних розробок стає пошук рушійних сил поведінки індивіда, які, на думку мислителів, зумовлювали утворення, розвиток і функціювання суспільства, держави, її політичного та економічного життя.

Самі ж рушійні сили вчені уявляли неоднаково. Т.Гоббс, відомий англійський філософ XVII ст.., вбачав їх у прагненні людини до влади. А.Сміт, один із засновників класичної політичної економії, — у симпатіях та прагненні до задоволення власних інтересів. Ще один англійський філософ та юрист, І.Бентам, головним принципом поведінки вважав принцип корисності. Індивідуальні (приватні) інтереси він розглядав як єдино реальні, а суспільні, на його думку, є сукупністю індивідуальних інтересів.

Більшість спеціалістів з історії психології вважає, що сучасна соціальна психологія була започаткована такими теоретичними напрямками (концепціями), як ―психологія народів‖, ―психологія мас‖, ―інстинкти поведінки‖. Виникли вони в XIX ст. Невипадково. Саме в цей час із особливою гостротою виявляються 10

соціальні суперечності, пов’язані із закономірностями розвитку капіталістичного суспільства .З одного боку – це розвиток продуктивних сил, формування націй, зростання чисельності населення, поява пролетаріату як реальної масової сили. З іншого – посилення класової боротьби, загострення національних конфліктів, колоніальні загарбання, міждержавні війни.

Спробою дати наукове пояснення цим суспільним явищам і були згадані теоретичні розвідки.

Концепція “психології народів‖ виникла в Німеччині. ЇЇ засновниками були німецькі вчені М.Лацарус, Г.Штейнталь, і В.Вундт.

Спираючись на вчення Г.В.Гегеля про ―об’єктивний дух‖, М.Лацарус і Г Штейнталь твердили, що сутність людини полягає в її суспільному бутті, тільки у взаємозв’язку із собі подібними вона може стати тим, ким має бути. Виходячи з цього, в основу концепції ―психології народів‖ В.Вундт поклав ідею про деяку над індивідуальність душі, її над індивідуальну цінність, яка й становить народ, націю. Душа чи дух конкретного індивіда – це лише частина народної душі, психологія якої виражена в мові, міфах, звичаях, релігії, фольклорі. Проте твердження, що ціле (психологія народу) більше, ніж сума його часток (психологія індивіда), не пояснювало своєрідності ні індивідуально-психологічного, ні соціально-психологічного.

Оцінюючи загалом концепцію ―психології народів‖, можна сказати, що вона була радше етнопсихологією, ніж соціальною психологією. Розвиваючись у річищі ―соціоцентричного‖ підходу, вона абсолютизувала суспільний (колективний) бік буття людини на шкоду своєрідності, неповторності індивідуального.

Концептуальна побудова “психології мас‖ ґрунтувалась на ідеї співвідношення соціального та індивідуального. Визначні її представники – французький соціолог і юрист Г.Тард, французький соціолог Г.Леон, італійський юрист С.Сігеле.

Г. Тард у праці ―Закони наслідування‖ (1890) рушійною силою психології і всього соціального розвитку визначав наслідування, яке відіграє в суспільному житті таку ж роль, як спадковість в біологічному. 11

У 1895 р. була видана книга Г.Леона ―Психологія народів і мас‖, де він виокремлює чинники, що зумовлюють напрямок суспільного руху: душа раси, вплив вожаків, наслідування, навіювання і взаємне зараження, а також головні ознаки маси: знеособленість, втрата інтелекту та особистої відповідальності, домінування почуттів.

У тому ж 1895 році з’явилася праця С.Сігеле ―Злочин маси‖. Подібно до своїх попередників він розглядає масу як ірраціональну, сліпу силу, де ―втрачається контроль‖ за власними діями.

Концепція ―психології мас‖ стає підґрунтям для створення перших підручників із соціальної психології. За визнанням більшості дослідників, першими підручниками з соціальної психології були праці американського соціолога Е.Росса ―Соціальна психологія‖ та англійського психолога В.Мак-Дугалла ―Вступ до соціальної психології‖, які вийшли друком у 1908 році. Дата виходу цих підручників вважається роком виникнення соціальної психології як науки. Ці праці – типовий приклад двох різних підходів до розв’язання соціально-психологічних проблем.

Засадовою в соціально-психологічній теорії Е.Росса є проблема соціального контролю, як навмисного впливу суспільства на поведінку людини, на відміну від неусвідомлюваного соціального впливу. Він розрізняв зовнішній і внутрішній механізми контролю: перший базується на почуттях і є етичним за своїм характером, другий – на силі та авторитеті і є політичним (закони, освіта тощо).

Особливе місце в аналізі психології мас посідають погляди З.Фрейда та його послідовників. Він вперше виходить за межі психології особистості(групова психологія). Будь-яка соціальна група розглядалась як сукупність індивідів, які вважають лідера своїм ідеалом. Інакше кажучи, індивіди замінюють свій ідеал ―Я‖ масовим ідеалом, що втілюється у вожді.

Ще однією спробою розв’язати дилему ―соціальне-індивідуальне‖ з позицій індивідуалізму була теорія інстинктів поведінки В.Мак-Дугалла та його послідовників. У ―Вступі до соціальної психології‖ він підкреслює, що рушійною 12

силою соціальної поведінки людини є так звані інстинкти (пізніше він визначав їх як ―схильності, прагнення‖).

Під інстинктом розумілися внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Тому психологію В.Мак-Дугалла інколи називають ―гормічною‖ (від грец.―горме‖ — прагнення, поривання). Кожному інстинктові, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад, інстинктові втікання – емоція страху. Емоція з короткочасного стану перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й визначає ―інстинкт поведінки‖. Отже, поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певним набором успадкованих, неусвідомлюваних індивідом інстинктів.

Всі ці концепції підготували грунт для переходу соціальної психології на інший, якісно новий рівень, пов’язаний із перетворенням соціальної психології на емпіричну, експериментально – прикладну науку.

Висновки:

Становлення соціальної психології як науки – це багатоманітний тривалий процес, який характеризується особливостями стадій його протікання і періодів, в які відбувався. Формування соціальної психології як напрямку думки злійснювалось на основі таких передумов: накопичення емпіричних даних на основі досвіду практичної діяльності людей; філософські роботи, в яких досліджувались соціально – психологічні питання; дослідження соціально – психологічних проблем у людинознавстві; становлення соціально – психологічного напрямку в психології; виникнення психологічного напрямку в соціології.

Соціально – психологічний напрямок в психології і психологічний напрямок в соціології є основними джерелами соціальної психології як науки, яка виникла на стику психології і соціології. 13

5.Методи дослідження в соціальній психології.

Проблема методології дослідження є актуальною для будь-якої науки, оскільки її досягнення значною мірою визначаються розвитком власного методологічного апарату.

Методи соціальної психології можна поділити на дві великі групи: методи збору інформації і методи її обробки. Цей поділ, звичайно, умовний, оскільки будь-який дослідницький метод збору даних передбачає і певну програму їхньої обробки.

У соціальній психології виокремлюють два головні методи дослідження: спостереження та експеримент.

Метод спостереження – один з випробуваних методів, яким користуються природничі та суспільні науки. Він може застосовуватися самостійно і в поєднанні з іншими методами, наприклад експериментальним.

Спостереження як метод передбачає цілеспрямоване, за попередньо розробленим планом, фіксування тих явищ, які цікавлять дослідника, з метою їх наступного аналізу і використання для потреб практичної діяльності.

При використанні спостереження як одного з головних емпіричних методів соціально-психологічних досліджень необхідно забезпечити:

1. чітке визначення мети спостереження та узгодження її з метою дослідження;

2. мотивований вибір об’єкта, предмета та ситуації;

3. вибір найдоцільніших способів спостереження і способів фіксації явищ;

4. планомірне проведення спостереження за певною схемою;

5. перевірку результатів спостереження щодо їхньої обґрунтованості та надійності.

Завданнями спостереження можуть бути попереднє вивчення об’єкта, висунення гіпотези, її перевірка, уточнення результатів, одержаних за допомогою інших методів. 14

Об’єктами спостереження залежно від мети та завдання дослідження є окремі особи в різних ситуаціях спілкування, великі чи малі групи, спільності тощо.

Предметом спостереження є вербальні та невербальні акти поведінки окремої людини, групи або кількох груп у певному соціальному середовищі та ситуації.

Спосіб спостереження визначається завданням, об’єктом, ситуацією і характером взаємодії між спостерігачем та об’єктом спостереження.

Розрізняють включене і невключене, відкрите і приховане, природне і лабораторне спостереження.

Включене спостереження означає що експериментатор сам на певний час стає членом тієї групи, яка є об’єктом дослідження. Обов’язковою умовою такого спостереження вважається те, що експериментатор є для інших індивідів рівноправним членом групи.

Невключене спостереження значно частіше використовується, коли дослідник не належить до учасників групи. Це – самостійний прийом дослідження для уточнення і конкретизації гіпотез, визначення методів основного дослідження.

Залежно від позиції дослідника-спостерігача щодо об’єкта розрізняють відкрите і приховане спостереження. Найпоширенішим є відкрите спостереження, коли піддослідні знають про те, що за ними спостерігають. Приховане спостереження передбачає, що піддослідні не підозрюють, що хтось спостерігає за їхньою діяльністю. У цьому випадку можуть використовуватися спеціальні записуючі пристрої: магнітофони, відеокамери тощо.

Особливості організації експерименту визначають форму спостереження: до природного спостереження вдаються під час вивчення реальних соціальних процесів і явищ, до лабораторного спостереження – для дослідження явищ в експериментальних умовах.

Одним з варіантів методу спостереження є опис значущих ситуацій. Суть його полягає в тому, що для розуміння особистісних чи групових характеристик винятково важливе значення може мати те, як особистість або група поводять себе 15

в незвичайних ситуаціях, як реагують на них, знаходять шляхи розв’язання проблем і конфліктів, що спричинили такі ситуації. Цей метод дає ефект під час вивчення особливостей колективу і взаємовідносин його членів.

Метод спостереження порівняно з іншими методами соціальної психології має низку переваг. Він, зокрема, дає змогу фіксувати події в момент їх перебігу, а також одержувати інформацію про дії індивідів незалежно від їхніх установок на ―бажану‖ поведінку.

Але, незважаючи на широке використання, метод спостереження має й деякі недоліки :

1. вплив суб’єктивного чинника (на інтерпретацію результатів спостереження можуть впливати особисті установки, попередній досвід, емоційний стан дослідника);

2. на результатах спостереження позначається і факт знання піддослідними того, що за ними спостерігають, а це веде до змін у їхній поведінці;

3. низька надійність (тривале включене спостереження призводить до адаптації дослідника до групи, внаслідок чого знижується об’єктивність спостереження);

4.обмеженість сфери застосування (не всі соціально-психологічні явища можна вивчати за допомогою цього методу);

5. значні витрати часу.

Метод експерименту – це організована дослідником взаємодія між піддослідним або групою піддослідних і експериментальною ситуацією з метою встановлення закономірностей цієї взаємодії та змінних, від яких вона залежить.

До характерних особливостей методу експерименту належать:

- створення особливих експериментальних умов для виникнення та виявлення певним соціально-психологічних явищ, а також можливість змінювати ці умови;

- підвищення точності реєстрації дії піддослідних;

16

зв’язок із теорією (проведення експерименту можливе лише тоді, коли дослідник має теоретичні уявлення про природу явища, яке вивчається, про чинники, що його детермінують тощо).

Експеримент як метод соціально-психологічного дослідження має чотири етапи.

1.Теоретичний етап дослідження (постановка проблеми). Визначається проблема і тема дослідження; обираються об’єкт і предмет дослідження, а також формулюються експериментальні завдання і гіпотеза дослідження.

Головне завдання етапу полягає в розробці предмета експериментального дослідження, що вимагає чітких визначень концептуальних понять, за допомогою яких він описується .Цей етап може розглядатися як відносно самостійна дослідницька діяльність теоретичного характеру.

2.Методичний етап дослідження. Розробляються методика експерименту і експериментальний план. Методика експерименту повинна відтворювати предмет дослідження у вигляді змінних експериментальної ситуації. В експерименті виокремлюють два різновиди змінних; незалежні і залежні. Суть проблеми, що при цьому розв’язується, полякає у встановленні повнішої відповідності змінних експериментальної ситуації предметові дослідження. Розробка експериментального плану передбачає складання програми експерименту (робочий план і процедура). А також математичне планування обробки експериментальних даних.

3.Експериментальний етап. Створюється експериментальна ситуація, здійснюється спостереження, керування ходом експерименту та вимірювання реакцій піддослідних. Експериментальна ситуація, визначається умовами досліду (навколишнє фізичне та соціальне середовище); тест-об’єктами (вербальними і предметними подразниками); інструкцією (установкою на діяльність); індивідуальними особливостями експериментатора і піддослідних, а також відповідями – реакціями останніх.

4.Аналітичний етап. Здійснюється кількісний аналіз результатів (математична обробка), наукова інтерпретація фактів, формулювання нових 17

наукових гіпотез і практичних рекомендацій. Залежно від характеру та умов експериментальної ситуації розрізняють два головні різновиди експерименту: лабораторний і природний.

Природний експеримент ґрунтується на керуванні поведінкою піддослідних за умов повсякденного життя шляхом введення низки чинників, що впливають на їхню поведінку й контролюються дослідником. Самі по собі умови не містять у собі чогось штучного, незвичного для перебігу явищ повсякденного життя. Це дає змогу простежити дію цих умов і тим самим встановити їхню роль та особливості впливу на досліджуване явище. Для успіху експерименту інколи необхідна повна необізнаність його учасників із тим, що їх вивчають, що створена ситуація є експериментальною, бо результати можуть бути спотворені.

Лабораторний експеримент – це дослідження, проведене у штучно створених умовах (у лабораторії). На відміну від природного експерименту він передбачає організацію досить незвичної для піддослідних ситуацій. В умовах лабораторного експерименту піддослідний знає, що його вивчають, але, як правило, не має інформації про характер завдань, які розв’язує дослідник в експерименті.

Використання методу лабораторного експерименту дає досліднику чимало переваг, зокрема можливість уникнути побічного впливу, наприклад, шуму; одночасно контролювати кілька змінних і точно реєструвати дії піддослідного. Використання спеціальних приміщень, тренажерів дає також змогу моделювати реальні умови, які у повсякденному житті рідко зустрічаються або недоступні для спостереження (експериментальні, стресові ситуації)

Загальною вимогою під час проведення експерименту є виокремлення експериментальної і контрольної груп, щоб результати дослідження можна було порівняти з певним еталоном.

Метод вивчення документів використовується здебільшого як додатковий, але, незважаючи на це, він має велике значення, оскільки за його допомогою можливий аналіз продуктів людської діяльності. Метод вивчення документів застосовується переважно на ранніх етапах дослідження, коли необхідне 18

попереднє ознайомлення з об’єктом дослідження, або на заключному етапі – для повнішої та об’єктивнішої інтерпретації результатів. У деяких випадках метод вивчення документів застосовується і як самостійний.

Документи класифікуються за різними критеріями :

- за способом фіксації інформації (письмові, друковані, записи на інших носіях інформації);

- за мірою персоніфікації особистісні (листи, щоденники); безособові (дані статистики, преси протоколи зборів);

- залежно від статусу джерела: офіційні (дані державної статистики, державних архівів);неофіційні(матеріали приватних осіб)

Метод опитування – надзвичайно поширений прийом соціально — психологічних досліджень. Це метод збору первинної інформації, який ґрунтується на безпосередній(бесіда, інтерв’ю) чи опосередкованій(анкета) соціально – психологічній взаємодії дослідника та опитуваного(респондента).

Метод опитування — універсальний. Він дає змогу дослідникові за короткий проміжок часу одержати велику кількість інформації. Перевагою цього методу є також легкість застосування й обробки даних. Залежно від особливостей процедури проведення розрізняють такі різновиди опитування:

1. групове (одночасне опитування всієї групи) та індивідуальне(передбачає опитування кожного респондента окремо);

2. очне (за умов особистого контакту з респондентом) та заочне(без особистого контакту з респондентом);

3. усне (інформація фіксується дослідником) та письмове (респондент сам заповнює анкету чи опитувальник).

Сфера застосування опитування в соціально – психологічних дослідженнях досить широка. Насамперед, це – головний спосіб збору первинної інформації щодо взаємозв’язку змінних, які вивчаються. Якщо програма дослідження передбачає експериментальну процедуру, опитування може використовуватися з 19

метою виявлення головних критеріїв експериментальної та контрольної груп як до початку експерименту, так і після його закінчення.

Нарешті, опитування допомагає уточнювати, розширювати і контролювати дані, одержані як іншими методами, так і шляхом тієї чи іншої форми опитування.

Серед усних методів опитування найбільш вживаними є бесіда та інтерв’ю.

Бесіда – це метод одержання інформації за допомогою вербальної комунікації у ході вільного діалогу між дослідником та піддослідним на певну тему. В принципі бесіда не обмежена в часі і, крім того, тут існує двобічний зв’язок між дослідним і респондентом.

Інтерв’ю – це метод одержання необхідної інформації шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди інтерв’юєра з респондентом. У разі проведення інтерв’ю двобічний зв’язок обмежений, інтерв’юєр лише фіксує відповіді респондента, зберігаючи нейтральну позицію. Для успішного проведення бесіди та інтерв’ю необхідно створити дружню атмосферу. І тут велике значення мають вступне слово і перші запитання дослідника, які повинні викликати в опитуваного довіру і бажання співробітничати. Рекомендується починати бесіду з нейтральних запитань, спираючись на досягнення єдності думок щодо очевидних фактів.

У стандартизованому інтерв’ю формулювання запитань та їх послідовність визначаються заздалегідь, вони однакові для всіх опитуваних .Інтерв’юєр не може довільно пере формулювати запитання або вводити нові, а також змінювати їх порядок. Застосування стандартизованого інтерв’ю доцільне тоді, коли необхідно опитати велику кількість людей і потім здійснити статистичну обробку даних. Цей різновид інтерв’ю використовується як головний метод збору первинної інформації, наприклад під час вивчення громадської думки.

Методика нестандартизованого інтерв’ю, навпаки, характеризується повною гнучкістю і варіює в широких межах. Інтерв’юєр, який керується лише загальним планом, має право сам відповідно до конкретної ситуації формулювати запитання і змінювати порядок пунктів плану. Нестандартизоване інтерв’ю дуже рідко застосовується як головний засіб збору даних. Але на ранніх стадіях 20

дослідження, коли необхідне попереднє знайомство з досліджуваною проблематикою, без нестандартизованого інтерв’ю не обійтися. Цей різновид інтерв’ю стає в нагоді , коли потрібні доповнення та контроль даних, зібраних за допомогою інших методів.велике значення для проведення усного опитування має вміння фіксувати інформацію. Одним з вирішальних чинників, який дає можливість досліднику глибше розуміти опитуваного, є дослівна фіксація відповідей. При цьому використання магнітофона небажане, оскільки це сковує дії респондента і позначається на щирості його відповідей.

Широко вживаним є й метод письмового опитування – анкетування, яке здійснюється за допомогою структурно організованих запитань(анкет). При цьому дослідник має змогу одночасно опитати будь-яку кількість осіб. Інша його перевага полягає у порівняно легкій статистичній обробці зібраного матеріалу. Проте дослідникові слід пам’ятати, що складання анкети – процес досить складний і вимагає певного рівня професійної підготовки.

Необхідно враховувати і специфіку письмового опитування. Технологія в цьому разі така. На першій сторінці анкети вказується організація, яка проводить опитування. Далі йде вступ – звернення до опитуваного, де зазначаються цілі дослідження, пояснюється, чому опитуваний повинен відповісти на запитання анкети .Враховуючи, що анкетування здебільшого проводиться анонімно, це звертання має бути лаконічним і ввічливим. У кінці анкетного бланка завжди висловлюється подяка опитуваному.

Перед складанням анкети потрібно добре продумати форму запитань. Залежно від розв’язуваних завдань запитання можуть бути відкриті і закриті. Запитання називається закритим, якщо у його формулюванні міститься перелік можливих варіантів відповідей або дихотомічна форма відповідей (так, ні). Відкриті ж запитання передбачають, що відповіді даватимуться респондентам у вільній формі.

Крім того, запитання можуть бути поставлені прямо чи непрямо. Пряме запитання формулюється в особливій формі і спрямоване на одержання 21

безпосередньої інформації. Непрямі запитання висловлюються у безособовій формі й використовуються під час вивчення інтимних боків життя опитуваного.

Коли складається анкета, належить дотримуватися таких загальних правил:

- набір запитань має бути логічно узгодженим із головною проблемою дослідження і становити певним чином організовану послідовність;

- формулювання запитань повинні бути ясними і чіткими, а текст запитань – зрозумілим респонденту, відповідати рівню його знань і освідченості:

- формулювати запитання слід так, щоб забезпечити правдивість відповідей:

- до анкети включаються найсуттєвіші запитання, відповіді на які дослідник може одержати лише шляхом анкетування.

Перед застосуванням анкети варто перевірити її на придатність відповідно до мети дослідження. Для цього проводиться пілотажне дослідження, в ході якого уточнюються і, якщо виникає потреба, переформульовуються запитання. Результати опитування повинні бути надійними і обґрунтованими. Одним із способів перевірки надійності анкети є повторне проведення анкетування через якийсь проміжок часу.

Надійність інформації, одержаної методом опитування, забезпечується поділом запитань на головні та контрольні. Про головні вже говорилося. Що ж до контрольних запитань, то вони застосовуються для встановлення правдивості відповідей на головні запитання і часто мають форму відкритих непрямих запитань.

Тестування. Тести широко застосовуються в різних галузях психології, але тестування не є специфічним соціально – психологічним методом. Це система завдань, яка пропонується піддослідному і визначається як стандартизоване вимірювання.

У соціальній психології тести використовуються:

1. для вимірювання соціально – психологічних особливостей груп, міри вираженості групових феноменів;

2. для диференціації груп на підставі їхніх соціально – психологічних характеристик.

22

Запитання в тестах, як правило, мають непрямий характер. І сенс наступної обробки одержаних відповідей полягає в тому, щоб за допомогою ―ключа‖ співвіднести із певними параметрами, наприклад, характеристиками особистості, якщо йдеться про особистісні тести. Найбільшим недоліком особистісних тестів часто вважають те, що дані, отримані за їхньою допомогою, надто однобічно характеризують особистість.

У соціальній психології тести можуть застосовуватися лише як додатковий засіб дослідження. Дані тестування повинні зіставлятися з даними інших методів. До того ж використання тестів має локальний характер і стосується переважно лише одного розділу соціальної психології – психології особистості.

Тестів, що мають значення для діагностики групи, не так багато. Прикладом може служити соціометричний тест для вивчення групових властивостей, а також тест семантичного диференціала для вимірювання суб’єктивних значень понять.

Отже, вибір конкретного методу в соціальній психології завжди зумовлений загальною та спеціальною методологією і залежить від предмета, мети дослідження і технічних можливостей самого методу.




Предыдущий:

Следующий: