методика вузівського викладання

Лекція № 1

 

План лекції1. Зміст і завдання магістратури з журналістики.2. Формування методики журналістської освіти.3. Етапи викладання журналістики.4. Колізія журналістика/освіта.5. Викладач журналістики: теоретик і практик.6. Суспільна меритократія як замовник освітніх послуг.Магістратура з журналістики найважливішим своїм завданням має підготовку кадрів для журналістської освіти. Підготовка викладача журналістики у вищій школі передбачає опанування цілою системою знань та створення такої комунікативної особистості, яка зможе авторитетно розв’язувати складні професійні завдання, формувати у студента відповідний до сучасних вимог інформаційний світогляд та надати йому необхідні ужиткові (практичні* навички. З цією метою до програми магістерської підготовки у вищих закладах освіти ІV рівня акредитації включено спеціальний курс «Методика вузівського викладання». Структура курсу передбачає вивчення таких тем загальних завдань магістратури з журналістики:- Екзистенційна колізія: журналістика – освіта. Хто повинен викладати журналістику?- Сутність і завдання Університету;- Важливіші центри підготовки журналістів в Україні – структура, персоналії, періодичні видання.- Теорія та методика навчання журналістики: спеціальні аспекти, пов’язані з творчим характером спеціальності. Магістр журналістики повинен чітко уявляти свої завдання в галузі сучасних освітніх практик, розуміти, що магістерський рівень передбачає підготовку до викладацької роботи у вищій школі, головною засадою якої є єдність дослідження й навчання, науки й освіти. Навчати журналістики повинні викладачі вищої кваліфікації, які суміщають у своїй особі високі якості дослідника й викладача. На цій підставі курс передбачає три найважливіші складові: 1* розгляд стосунків Університету і Журналістики як соціальних інститутів і елементів життєзабезпечення громадянського суспільства; 2*ознайомлення студентів зі станом сучасної світової та української науки в галузі комунікативної діяльності людини (журналістикознавства*; 3* навчання його ужиткових методик і практик викладання журналістики. І.Михайлин вважає: «Можна сміливо твердити, що в межах журналістикознавчих дисциплін методика викладання журналістики як така відсутня. Лише останнім часом відомі науковці виступили з цікавими статтями, які здійснюють первісну постановку важливих питань методики журналістської освіти». Мається на увазі стаття Вартанова Григорія «Журналістами не народжуються: Роздуми з приводу підготовки кадрів для вітчизняних засобів масової інформації» // Журналіст України. – 1998. – № 9-10. – С. 10-12 (законспектувати*.З одного боку, ця ситуація природна з огляду на молодість і самого журналістикознавства, і журналістської освіти. З другого боку, саме природною її визнати аж ніяк не можна з огляду на постійні дискусії, що часто спалахують стосовно того як, чому і в який спосіб навчати студентів. Усе це свідчить про те, що журналістикознавство перебуває напередодні виникнення нової внутрішньої дисципліни — методики викладання журналістики. І чим швидше в наукових колах буде усвідомлена життєва потреба розробки нового напряму, тим більше від цього виграє підготовка фахівців з журналістики в університетах». Дослідник закликає всіх провідних викладачів журналістики оприлюднювати свій науковий досвід, а наукові часописи — запровадити методичну рубрику. Науковці підкреслюють, що журналістська освіта така ж творча, як і сама професія журналіста, розмаїта, багатокомпонентна. Тут не відбутися самими лекційними курсами, які покладені в основу викладання гуманітарних дисциплін, — необхідне застосування таких нетрадиційних методів навчання, як творчі майстерні, навчальні практики без відриву від навчання, зустрічі з відомими журналістами для обміну творчим і організаційним досвідом, тренінги та семінари для студентів від провідних журналістських організацій тощо. Якщо додати до цього неминучі новаторські елементи при виконанні курсових, бакалаврських, дипломних і маґістерських робіт, які полягають у можливості запровадження журналістської творчості в наукову практику, виконання так званого «творчого диплому», а також врахувати неординарні проблеми, які студентові доводиться розв’язувати в процесі навчальної і виробничої практик, то стане цілком зрозумілою та унікальна складність, з якою пов’язане викладання журналістики. З огляду на появу в др. пол. 90-х років в Україні багатьох нових навчальних центрів з підготовки журналістських кадрів методика викладання журналістики актуалізується особливо, адже з таким обсягом завдань не впоратися самотужки кожному окремому навчальному центрові, де підготовка журналістів тільки починається. Народження методики викладання певної спеціальності — природний етап розвитку, що засвідчує поважність і зрілість даного освітнього напряму. Популярність і бурхливий розвиток журналістики змушують багатьох підприємливих організаторів освіти шукати шляхи запровадження у свої елітні ліцеї та гімназії спеціальних курсів, пов’язаних з розвитком цього навчального напряму. Так виникають курси і в школах, і молодіжні курси Юнпрес. На думку І.Михайлина, викладання журналістики має поєднувати такі три етапи: а* викладання і слухання лекційного курсу; б* робота творчої майстерні у довидавничому режимі; в* видання інформаційної газети. Він переконаний, що викладання цієї творчої дисципліни можливе лише як поєднання теорії й практики. Не підкріплені практикою теоретичні знання «не спрацьовують». Вважаємо, що найкращим методом навчання й виховання журналіста є видання власної навчальної газети, розробка факультетського радіо, ведення кафедрального Інтернет-ресурсу, власного блогу в соціальній мережі, адже журналістика – інформаційне відтворення світу, формування громадської думки навколо пекучих проблем сучасності. І.Михайлин підкреслює, що «навчання цій спеціальності можливе лише за наявності авторських творчих майстерень, навчальних газет і, відповідно, навчальних радіо- й телестудій. Ґрунтовна теоретична підготовка з гуманітарних та фундаментальних дисциплін покликана дати можливість для майбутнього журналіста стати особистістю, творча майстерня відточити його перо, навчальна газета (студія* ознайомити з комунікативними технологіями. Такі головні складники мусить мати журналістська освіта». Й.Лось вважає, що журналістика вимагає фундаментальної підготовки кадрів у вищій школі, дослідницької роботи з прицілом на знання й розуміння, віднайдення істотного, систематизації, осмислення багатого досвіду світової журналістики як незгасної активності людського духу. У статті «Свобода слова і культура думки» публіцист і редактор газети «Наша віра» Є.Сверстюк пише, що Слово ослабло, «Воно забуло свою пророчу місію: стояти на сторожі, будити і вести. Разом з тим воно загубило своє призначення: влучати в неправду». Отож від цього сама сутність професії, яка визначається позицією «не можу мовчати», втрачається.  Після ІІ світової війни чимало європейських країн перейняли від США комерційний підхід до інформації, на пострадянському просторі багато хто безкритично копіює систему американської вищої школи з підготовки журналістів. Журналістика перейшла у сферу виробництва грошей, знецінення вартостей. Директор ІЖ В.В.Різун переконаний, що ми загубили школу публіцистики, а у співвідношенні інформаційності і аналітики спостерігається явна диспропорція (День. – 2004. – 24 березня*. Потрібно міняти орієнтири у підготовці журналістських кадрів. Особливо не вистачає журналістів-концептуалістів. Й.Лось пише, що слід «забезпечити підготовку в університетах публіцистів-мислителів, які зможуть висловити виразну, концептуальну думку, стануть апостолами гідності людської особистості, нації, поборниками прав людини, захисниками її нескінченного удосконалення».2. Постає й проблема: яким має бути фахівець, що готує кадри для журналістики? Актуальність поставленої проблеми визначається тим, що журналістська освіта внаслідок зростаючого суспільного попиту на професію й професіоналів інтенсивно розширюється, виникають нові й нові центри підготовки журналістських кадрів для українських медіа. Людина в кріслі редактора виступає по відношенню до освітянина замовником, диктує, хто їй потрібен для успішного професійного ведення часопису чи ефірного медіа. Доводиться чути, вважає І.Михайлин, нарікання на неправильну освітянську концепцію підготовки фахівців. Особливо дорікають на відриві теорії від практики. Цю ж думку висловив і Ентоні Хаусон – представник британських медіа і медіа-освіти, зауваживши, що українській освіті, яка готує журналістів, не вистачає практики. Він вважає, що орієнтація на вимоги редакторів, на вимоги практиків вигідна, бо вони зацікавлені мати гарних журналістів. Хоча І.Михайлин вважає, що не так практики бракує нашим вузам, як матеріально-технічної бази, щоб на рівні забезпечувати викладання предметів. В.Здоровега вважав, що навчання журналіста в університеті не є завершеним, воно продовжується у ЗМІ, куди він приходить на роботу. І.Михайлин вважає, що журналіст – завжди учень, його навчання не завершується ніколи. І.Михайлин підкреслює: «Усе це дозволяє зробити категоричний висновок: колізія «журналістика – освіта» має екзистенційний (буттєвий* характер», щоб зрозуміти її суть, треба звернутися до характеристики сучасної природи медіа. Автор переконаний: «Сучасна журналістика – це спосіб пониження інтелектуального рівня суспільства, це спосіб поширення трафаретного мислення, нав’язування узвичаєних практик, маскультури, це спосіб залишити людство щонайменше в його нинішньому стані і перешкодити рухатися вперед». Ще Хосе Ортега-і-Гассет у 1930-му році у праці «Місія Університету» протиставив журналістику і освіту. Він визнав, що в сучасному світі не існує більшої «духовної сили», як журналістика, з прикрістю відзначив девальвацію інших «духовних сил»: церкви, держави. За таких обставин суспільне життя цілком опинилися під владою журналістики. Але вона в ієрархії духовних цінностей посідає найнижчий щабель. Вона справляє патогенний вплив, інформаційні процеси виходять з-під контролю людини. Він пише: «Журналістика посідає в духовності нижній щабель. І сталося так, що на суспільну свідомість не чиниться інший тиск і вона не отримує іншого наказу, як лише від тієї найнижчої, перепущеної через газетні шпальти духовності. Вона є настільки часто найнижчою, що майже ніколи й не підноситься до духовности; та певним чином є антидуховністю. Через те, що суспільну душу покинули інші духовні сили, її тільки й те живить та спрямовує, що журналіст, а він є не лише одним із найнеосвченіших типів сучасного суспільства, але й приймає до свого цеху скривджених псевдоінтелектуалів, переповнених образами й ненавистю до справжнього духу. Вже сам фах у реаліях нашого часу спонукає цих людей не гаючись робити сенсації з безперспективних, нечітко структурованих речей. Реальне життя є чистою актуальністю, проте журналістська візія деформує цю істину, зводячи актуальне до моментного, а момент не до резонансного. Звідси й постає нині світ у суспільній свідомості в якомусь ретельно вивернутому образі. Що істотнішу й довгочаснішу вагу має якась річ чи особа, то менше про неї говорять журналісти. Натомість вони виділяють на своїх шпальтах те, що за своєю суттю є не більш як випадком і вичерпується з одним повідомленням про себе. Такі інтереси не мали б діяти в газетах… Є питанням життя або смерті виправити цю безглузду ситуацію. Для цього університет має втрутитися в сучасність… муситиме виступити як вища духовна сила супроти журналістики, показуючи витримку на місці шаленства, вдумливу проникливість на місці грайливости й очевидної дурости». Це зауваження спонукало до переоцінки підготовки журналістських кадрів у Європі, зініціювало той рух відкриття бакалаврських і магістерських програм з журналістики, який триває тут і донині.  Які ж завдання з цього погляду перед освітою, яка готує журналістів? Освіта існує значно триваліший проміжок часу, ніж журналістика. Завжди її метою було не лише навчити конкретним знанням, а й сформувати громадянина, який би цінував свободу, демократію, умів самостійно мислити, шукати нове, захищати добро, покращувати життя. Іншими словами, мета освіти – формувати особистість. Цю місію й покладено на Університет. Таким чином, колізія «журналістика, медіа – університет, освіта» є екзистенційною колізією людства на даному етапі. У цих галузей духовного життя різноспрямовані вектори. Журналістика спрямована на примітивізацію, дилетантизм, а освіта – на порятунок від цього, на подальший розвиток. Тому, вважає журналістикознавець, у них різна мета. Редактор газети «Вечерний Харьков» при відновленні спеціальності «журналістика» у ХНУ ім. Каразіна Микола Соловйов висловив думку, що журналісту нічого вчитися п’ять років в університеті, вистачить і трьох. Тому І.Михайлин вважає, що практики не можуть бути замовниками фахівців. Університет дає глибокі знання, ерудицію, тому він потрібен. Потрапляючи на практику, студент часом отримує інше спрямування: писати і знімати про сенсації, створювати нашвидкуруч, писати для рейтингу… Таким чином у нього складається враження про непотрібність університетської освіти. Завдання Університету – подолати цю упередженість і домогтися, щоб майбутній спеціаліст став на сторону вузу, а не окремих представників медіа. Журналістика досі є професією, де працює багато людей без базової фахової освіти, але ситуація міняється. Сьогодні люди, які працюють з камерою та мікрофоном, як вважає французький соціолог П’єр Бурдьє, більш освічені, аніж ті, котрі працювали у 1960-х. У середовищі журналістів з’являється все більше працівників, які зі здобуттям освіти починають все критичніше мислити. На жаль, не всі вони допущені до керівництва медіа-середовищем. Таким чином, замовником освітніх послуг повинно виступати все суспільство в цілому. Це замовлення повинно формуватися від імені меритократії – еліти, інтелігенції, а не охлократії (маси*. Людство може бути врятоване від поганої журналістики тільки освітою. Журналістській освіті аж ніяк не можна, навіть заборонено відгукуватися на поклик так званої практичної журналістики, а виховувати працівників інформаційного поля, орієнтуватися не на продукування недовчених фахівців, слухняних наймитів рейтингів, а тримати курс на академічний, університетський рівень підготовки фахівця, формувати інформаційну особистість з гарним знанням економіки, юриспруденції, історії, культури, філософії, літератури, мистецтва. Така особистість зможе постояти за себе, знайти аргументи для відстоювання власної позиції. Коли настане час переходу кількості в якість, такі спеціалісти визначатимуть редакційну політику у ЗМІ.Проф. Михайлин пригадує, що подав анкету на конференцію журналістів-практиків із запитанням, якими б вони хотіли бачити випускників. Його респонденти акцентували на знаннях таких предметів, як історія, політологія, економіка, соціологія, українська мова, іноземна мова, журналістська етика, культурологія, філософія, логіка. Серед якостей – вміння слухати, сприймати, засвоювати, аналізувати інформацію, широта світогляду, уміння спілкуватися, смак до літературної форми, грамотність, прагнення до постійного поповнення знань у бібліотеці, вміння захищати свою думку і навіть вірність своєму ЗМІ. Щодо покращення викладання, йшлося про розширення практичного боку навчання, створювати свої навчальні медіа-проекти, запроваджувати майстер-класи, розширювати правову освіту. Вказано на потребу багато читати художньої літератури та преси, учити студентів на прикладах майстрів світової журналістики, більше уваги приділяти аналізу практики, відсіювати професійно непридатних студентів, краще викладати стилістику мови, брати на журналістику людей з вищою освітою і вчити два роки, даючи практичні навички.  Журналіст має володіти навичками пошуку інформації, знати різні способи її отримання, вільно спілкуватися, але всі ці знання матимуть значення лише тоді, коли ляжуть на підвалини загальної фундаментальної освіти з історії, філософії, культурології, економіки та ін. дисциплін. У 1995 р. редактор німецької газети «Франкфуртер альгемайне цайтунг» на запитання журналіста, чого б він порадив навчатися майбутнім журналістам, відповів: історії та літературі, бо ці знання формують особистість, її світогляд, їх не засвоїш раптово, а опанувати технічні ужиткові знання професії талановита людина може швидко.Висновки:1. У журналістській освіті теорія вічно відставатиме від практики, а технічне забезпечення – від реального становища в ЗМІ.2. Ніколи не можна буде випустити ідеального працівника, який би без доучування у ЗМІ виконував будь-яку журналістську роботу. Для того й існують семінари та тренінги, де журналістам постійно доводиться вчитися чомусь новому, щоб встигати за розвитком фаху.3. Не потрібно панічно реагувати на відставання теорії від практики, а сприймати їх як іманентну властивість цієї галузі знання. Варто залучати практиків до висловлення свого поляду на вимоги інформаційного ринку до підготовки кадрів.4. Слід поєднувати у викладанні досвід вузівських викладачів та викладачів-практиків.  

Лекція № 2

 

1. Університетська освіта та професійні тренінги/семінари в підготовці журналіста.2. Цінності вузівської підготовки кадрів.3. Репортер чи журналіст-універсал?4. Мультимедійність фаху.5. Хто має викладати журналістику у вузі.В Україні немало вузів, які готують студентів за спеціальністю «Журналістика». Це покликано тим, що в суспільстві зріс інтерес до професії журналіста та у зв»язку з розвитком інформаційного середовища зросла й потреба у такого роду фахівцях як у столиці, так і в регіонах.Сучасні методологічні та практичні підходи до фахової підготовки журналістів у системі  пострадянської вищої школи сьогодні широко дискутуються не тільки в наукових та академічних колах, а й стали предметом обговорення у друкованих ЗМІ та в Інтернет-виданнях. Особливо багато публікацій з цього приводу з’являється у виданні www.telekritika.kiev.ua  В.Різун підкреслює, що існує тільки три професії, представники яких мають право вдягати мантію: священик, суддя і вчений. Мантія символізує внутрішню незалежність. Ці слова стосуються і журналіста, адже з цими професіями його єднає висока ідея освіченості, вихованості й високої культури, що робить людину сильною, здатною не піддаватися зовнішньому тиску.Ці риси мають виховуватися при підготовці журналістів у вузах. Ця підготовка має не таку аж давню історію – вперше журналістів почав готувати у 1912 р. Колумбійський університет, де справу організував американський журналіст Джозеф Пулітцер. Світ іде по шляху вузівської підготовки журналістських кадрів. Держави не зупиняються на рівні підготовки фахівців при редакціях, спілках журналістів, громадських організаціях. Великобританія, яка має найпотужніші у світі медіа (ББС* активно запроваджує бакалаврські і магістерські програми з журналістики. А.Бахметьєва (ДНУ* вважає, що «саме поняття «університетська освіта» при підготовці будь-яких фахівців, в тому числі й журналістів, значно ширше, ніж набір спеціальних курсів і майстер-класів, до яких закликають звести сучасну фахову підготовку провідники західних стандартів вищої освіти. На відміну від США, де освіта завжди мала радше прикладний характер, вітчизняна традиція вбачала в університетській інституції передусім реалізацію високих просвітницьких ідей, через які лежить шлях до наукового прогресу. Ф.Достоєвський як прихильник класичної університетської освіти зазначав: «Там, де освіта починалася з техніки, ніколи не з’явилося Арістотеля… Не зменшується актуальність цих слів і за умов сучасних глобалізаційних процесів, які вимагають розвитку вищої школи в напрямі універсальної, комплексної освіти і науки, відмовившись від вузько спеціалізованої підготовки фахівців». Тому у такій освіті має поєднуватися широкий спектр соціально-гуманітарних дисциплін та досконале володіння практичними навичками.  Відповідь у тому, що ідея університетської освіти – це прогресивна ідея, співзвучна ідеї класичного журналізму з цінностями свободи і автономізму. Питання рівня освіти – питання ідентичності журналістів з точки зору їх самодостатності як людей інтелектуальних. Профільні інституції, що займаються підготовкою чи перепідготовкою кадрів, готують спеціалістів вузько технологічних, не дають широти бачення і свободи самовираження. Цінності світового журналізму можна осягти лише у вузі з його класичною підготовкою. Навчання в академічному середовищі, де панує дух свободи і незалежності, природно формує у майбутнього журналіста свободу мислення, думки, слова, незаангажованість поглядів. Для майбутнього журналіста важливо подати різні варіанти вирішення проблем, написання того чи іншого матеріалу, а вже він вирішує, як треба писати, вчиться самостійно вибирати. Метою такої освіти є розвиток критичного мислення, особистої ініціативності, здатності і прагнення до самоосвіти. Українські вузи повинні формувати національно свідомих інтелектуальних журналістів. В.Різун наголошує: «В ідеї журналізму так само, як і в ідеї університету, криються на сучасному етапі певні суперечності, які природно породжують дискусії. Дискурс ідеї університету супроводжується палким обговоренням ролі, завдань і місії сучасного університету». Практична журналістика прагне перетворити університети у звичайні школи журналістики. Проте за студентом вуз має залишити право критично формувати свій стиль, своє письмо. Нині в журналістській освіті є два великі недоліки: це надмірний крен у бік теорії і відірваність від практики; несистемність освіти через відсутність фахового стрижня в організації гуманітарно-соціальних знань. Їх легко усунути, якщо зберегти академічні цінності – свободу і незалежність у викладанні, універсальність освіти, її моральність, національну ідентичність. Однак найкардинальнішою проблемою журналістської освіти В.Різун називає конфлікт між явно високою щодо суспільної значимості інтелектуальною працею журналістів і варварським рівнем культури й освіти багатьох з них, відсутність інтересу до вищої освіти практикуючих журналістів на тлі падіння рівня університетської освіти. Практика підготовки журналістських кадрів в Україні тримається переважно на традиціях державної університетської освіти, починаючи з кінця 1940-х рр. (1947 р. – відкриття спеціальності «журналістика» на філологічному факультеті Київського держуніверситету*, хоч прихід у журналістику випускників не факультетів журналістики та й людей іноді без вищої освіти існує. Зараз розвивається система перепідготовки журналістів через громадські організації, курси при редакціях. Чи можна вважати неуніверситетський шлях до журналістики справжнім? Відповідь на це питання лежить в змісті самої ідеї журналістської освіти. Журналістика характеризується глибиною проникнення в життя, і ця глибина дається життєвим досвідом, розвиненою системою поглядів, інтелекту, знань, сформованою системою високих цінностей. Все це формує академічне навчання. Можна вправно тримати мікрофона, влучно ставити запитання, бути обізнаним у проблемі, але бути внутрішньо скутим, мислити стереотипами газети, в якій пройшов школу навчання, бути рабом власного стилю, способу думання і висловлювання, тобто не мати внутрішньої свободи. Внутрішню незалежність покликані формувати класичні університети. Журналіст-фахівець, на відміну від журналіста-аматора, усвідомлює свої вчинки, дії, бо він не просто говорить чи пише – він постійно працює. Навчання в системі університетської освіти, – вважає В.Різун, – має велике виховне значення, формує або й переформатовує особистісні структури людини. Декан факультету журналістики ДНУ В.Демченко вважає, що питання ролі університету у фаховій підготовці журналістів поки що не ставилося зарубіжними науковцями тому, що так звані «школи журналізму» займають особливе місце в системі західної освіти, а вітчизняними тому, що останні 15-20 років журналістика розглядалася як щось похідне від філології. Особливої гостроти питання набуває нині, коли Україна намагається прийняти правила Болонського процесу. Стоїть питання: кого готувати – репортера, що відмінно знає ремесло і має свою протоптану інформаційну стежину, чи людину, яка не просто оперативно проінформує суспільство про події, але хоча б крок буде іти читача, слухача чи глядача та допоможе їм у розумінні навколишнього світу. Університет в першу чергу робить журналіста культурним, тут він оволодіває фундаментальними з погляду культури дисциплінами. Доц. ІЖ О.Мукомела теж засуджує зведення журналістської освіти до практицизму, аж до ремесла: «Надмірний практицизм без належного світоглядного підґрунтя у підготовці кадрів може призвести до того, що майбутній фахівець може зупинитися на початковому, мінімальному рівні журналістських можливостей. Набагато пізніше прийде усвідомлення того, що потрібно вдосконалюватися». На Заході підготовка існує у двох іпостасях: журналістика орієнтована та інструментальна. Перший тип працює на широкий загал споживачів. Завданням такої преси і журналістів, що в ній працюють, стає орієнтація населення у потоках інформації та забезпечення його безпосередньої уваги до коментарів, аналізу, пояснень. Інструментальна журналістика орієнтується на вузьке коло, на вибрану та фрагментарну аудиторію. Остання, таким чином, стає ще й втіленням нових технологій, що дозволяє визначити її як «нову» журналістику на відміну від «старої» – орієнтованої. Орієнтована журналістика вимагає зовсім інших навичок, ніж інструментальна. Вони ж різняться і якістю підготовки журналістів та їх кількістю у виданні. Наприклад, в одній із найсолідніших газет США «Бостон глоб» працює майже 350 звичайних репортерів і 24 фотокореспонденти, а інструментальну журналістику представляє всього 8 колумністів, тобто тих, хто має постійну власну колонку і чия думка може йти навіть врозріз з редакційною політикою. Саме справжнє слово чекає виходу на глобальну журналістську сцену.  В.Демченко вважає, що при підготовці фахівців для ЗМІ наші вузи почали з огляду на Захід обстоювати вузьку спеціалізацію. Вважається, що саме вона, а не фундаментальна підготовка, дозволить вийти на якісно новий рівень підготовки спеціаліста. Однак західні вузи вже почали відмовлятися від вузької спеціалізації на користь універсального журналіста, бо значна частина ЗМІ утворила в своїй структурі мультимедійні відділи, що готують матеріали для медіа всіх типів. Ось чому доволі консервативні школи журналізму більшості американських університетів, освіта в яких базувалась саме на доконечному знанні однієї спеціалізації, нині вчать газетярів комфортно почувати себе перед камерою, а телевізійників обробляти тексти таким чином, щоб їх можна було розмістити в газеті чи Інтернеті. Такий універсалізм набуває все більшого розповсюдження. Мультимедійність як вимога інформаційного ринку мала б краще вивчатися і в українських вузах. Наразі в Україні впроваджуються семінари/тренінги для журналістів, які згідно нових професійних вимог змушені набути нової професійної підготовки. В українській журналістиці теж спостерігається певна умовність спеціалізацій. Ті, кого готували як тележурналістів, успішно працюють у друкованих ЗМІ, вчорашні редактори стають репортерами або ньюзмейкерами у прес-службах, а дехто взагалі від журналізму перейшов до менеджерської роботи чи діяльності у сфері маркетингу. Подібні міграції можна пояснити і неусталеністю системи українських ЗМК і невпинним їх реформуванням, але загалом вони вписуються у світову тенденцію. В умовах переходу до інформаційного суспільства та поширення Інтернету виникла ще й небезпека перетворення журналіста лише в постачальника інформаційного товару. Обсяги інформації та швидкість, з якою вона розходиться, настільки зросли, що пора запитати про її якість. Якісна журналістика здатна відігравати надзвичайно позитивну роль у становленні демократичного суспільства, проте визначення критеріїв якості все ще досить проблематичне. Наскільки вищим є рівень освіти журналіста, настільки вищим є шанси створити справді якісний матеріал. Журналістика не може бути зведена ні до просто товару, ні до звичайних послуг. Професіоналізм, етичні кодекси, громадська позиція – запорука того, що й нині можна мати журналістику, яка стане продовженням класичного розуміння професії. При всіх змінах і реформах вузів Україна не повинна забувати, що університет – це не лише викладання певного об’єму знань. Це ще і процес інтелектуальної освіти, де важливою є не лише освіта викладача, а й його особистість. Кожна особистість є виразником внутрішньої ідеології. Ніякі інтерактивні форми не здатні замінити спілкування.  На багатьох конференціях з методики викладання журналістики підкреслюється, що незадоволення якістю підготовки вітчизняних журналістів не вимагає окремого пояснення: про це свідчить і реакція медіа-ринку, на який виходять випускники, і власне реакція студентів, які усвідомлюють власну безпомічність на першій же практиці, і постійна дискусія про перспективи розвитку української журналістики. Ці проблеми слід розв’язувати в контексті підготовки журналістських кадрів. Є.Федченко – директор Могилянської школи журналістики – стверджує: «Журналістика ніколи не була і нині не є наукою хоча б тому, що досі так нікому і не вдалося найти предмет її вивчення. Є лише окремі сектори журналістики, де застосовуються наукові методи дослідження. Але бути наукою і використовувати наукові методи – це різні речі. Наприклад, теорія масової комунікації , яка знаходиться на зіткненні різних наукових дисциплін – соціології, філософії, антропології, чи дослідницький прийом у медіа, що знаходиться на зіткненні соціології, психології, статистики, математики. Це дуже важливі частини журналістської освіти, але вони не дають журналістам надзвичайно важливого інструменту в подальшій роботі – навиків писати тексти, робити радіорепортажі, знімати і монтувати сюжети. Філологія і література в цьому не допоможуть, адже журналістика – це не лише вміння писати красиво, а насамперед здатність і вміння швидко збирати факти, визначати їх цінність, швидко і об’єктивно доносити їх до аудиторії. За цим явищем стоїть досить характерна для практикуючих журналістів переконаність в тому, що академічна освіта вичерпала себе і повинна бути змінена по суті. Такі зміни бачаться в орієнтації на практику, успішне освоєння якої пов’язують із системою мобільних журналістських шкіл.Є.Федченко наголошує на цифровому майбутньому журналістської освіти в Україні. Він пише, що Інтернет руйнує межі традиційної журналістики і ставить питання: не якої журналістики сьогодні потрібно вчити студента, а чи потрібного його вчити взагалі? Інформації існує безліч, споживач новин уже не залежить від журналіста в традиційному плані. Журналісти більше не є носіями якихось унікальних знань чи навичок. Тож слід революційно переглядати навчальні плани, щоб включити до них ті предмети, які віддзеркалюють справжні проблеми медіа-індустрії. Все, що зв’язане в Інтернетом, має стати основою для нинішньої освіти та майбутньої роботи. Проте частина підходів так і не зміниться. Є такі фундаментальні речі, як необхідність перевіряти факти, не обстоювати ту чи іншу позицію, посилатися на надійні джерела, ставити складні запитання… Але суттєві зміни відбудуться в п’яти категоріях: - засоби збирання інформації, - засоби збереження та опрацювання інформації, - засоби виробництва та редагування інформації, - засоби поширення інформації або друку, - засоби презентації, показу чи доступу.Більшість фахівців визнає, що професія журналіста ніколи не зникне повністю. У зв’язку зі збільшенням інформації виникне потреба фільтрувати, виділяти основне та орієнтувати споживача. Це вимагатиме від фахівця абсолютно нових навичок в умовах цілодобового новинного циклу, що споживається глобальною аудиторією. Могилянська школа журналістики 3 роки за грантом співпрацювала з Огайським університетом щодо залучення широкого сегменту предметів, які стосуються новинних медіа. Тому було запроваджено «Мультимедіа», «Новітні медіа та онлайнова журанлістика», «Відеовиробництво», «Виробництво журналів». Було вирішено уникати будь-яких спеціалізацій – студенти одночасно одну і ту ж інформацію мають вміти підготувати для будь-яких типів медіа, бо в майбутньому вони будуть об’єднуватися в рамках конвертованого ньюзруму, де журналісти з однією і тією ж інформацією, але з множиною альтернативних платформ поширення інформації та з множиною різних дедлайнів. Одну і ту ж інформацію журналіст готує в процесі навчання для газети, для радіо чи випуску новин і для, наприклад, власного блога. Сайт Могилянки – www.jschool.kiev.uaПрезидент Центру Медіареформ С.Квіт вважає, що неакадемічна освіта, короткотермінові тренінги і курси часто дають бажаний ефект, проте з погляду підвищення кваліфікації, а не надання всебічної освіти як такої. Україна настільки велика, що Інтерньюз-Україна не може скласти альтернативи всій державній системі журналістської освіти. Добре мати додаткову освіту. Журналіст без додаткової освіти почувається дилетантом, бо жодна з гуманітарних дисциплін не є домінантною, а входить до загального блоку предметів. Особливо непокоїть іноземна мова, її вивчають надто мало, а це мова Інтернету, наукової літератури, інформаційних агентств.  Л.Савченко так осмислює проблему журналістської освіти: Попри те, журналістика як вузівська наука шукає себе в традиціях університетської освіти. В такій ситуації вуз пропонує майбутнім фахівцям розробку категоріального апарату, наприклад знання системи жанрів. Однак і тут потрібна практика, адже це знання недостатнє, якщо журналіст не знає, як знайти джерело інформації, які інформаційні ресурси чи технічні засоби найефективніші для пошуку, як співвіднести завдання і час його вирішення. До того ж, у сучасних ЗМІ жанрові форми дуже розмиті, що спонукає до роздумів про нові методи освоєння журналістикою дійсності і нові форми викладання її теоретичних основ. В теорії журналістики і в практиці викладання великою мірою зберігаються особливості сформованих традицій, а нові тенденції нерідко запізнюються. Складність у тому, що універсальні категорії в ідеалі повинні пронизувати відповідні курси, виступаючи як методологічні принципи навчання. Орієнтація на практичні запити ставить викладача перед запитанням, для чого те чи інше знання потрібне майбутньому журналісту і наскільки воно значиме для практичного застосування. Необхідність відповідати на це питання може підірвати традицію викладання ряду дисциплін, значення яких для журналіста не оскаржуються. Наприклад, викладання мови дуже потрібне, але для чого студентам-журналістам навики фонетичної транскрипції, коли їх можна замінити практичним вивченням грамотності. Проблемним є і викладання практичної стилістики, коли краще приділити увагу навичкам дискурсу, письма і мовлення. На жаль, у практиці викладання в основному застосовується репродукція готового знання. У зв’язку із введенням Болонської системи навчання та процесу письмового складання іспитів говоріння як вид мовленнєвої діяльності практично відходить в минуле. Але в той же час робота репортера пов’язана із вмінням говорити, правильно ставити питання, уміти розрізнити мовну демагогію і пряму комунікацію, розпізнавати ухильні висловлювання і пряму неправду. В умовах двомовного Сходу і Півдня у програму підготовки журналістів рекомендують включити курс перекладу, адже іноді мова джерела інформації і мова ЗМІ не співпадають. Комп’ютери теж видають іноді дуже неточні переклади, внаслідок чого страждає репутація журналістів. Дуже важливим для журналістики є ціннісний план літератури, особливо в умовах морального дефіциту в українському суспільстві. Література має навчити мислити, розрізняти добро, істину та інші, негативні сторони життя. Це особливо важливо тоді, коли студенти спеціальності «Журналістика» цинічно признаються, що хотіли б навчитися маніпулювати суспільною свідомістю. Гарантією їх моралі є справжній професіоналізм і внутрішня духовна позиція. У цьому контексті основне завдання викладання має визначатися категорією «Якості», яка об’єднує і моральну позицію, і мисленнєву активність, і здатність трудитися. Відома опозиція теорії і практики, філології як словесної творчості і журналістики як технології збирання і обробки суспільно цінної інформації може бути знята тільки тоді, якщо журналісти отримають від неї гарантії методологічної точності в осмисленні поточних явищ життя.  У контексті осмислення методичних проблем підготовки фахівців ставиться і таке питання: яким має бути викладач журналістики у вузі. Як вважає І.Михайлин, у журналістській освіті рідко коли співпадає талант практичного журналіста і талант педагога. Фраза «журналістів мають навчати журналісти» стала помилковим стереотипом. Мало журналістів, які б витримали іспит викладання у класичному університеті. Автор запропонував ідеальну модель викладача: це випускник спеціальності «журналістика», який закінчив аспірантуру і захистив дисертацію, попрацював (можливо, за сумісництвом* у ЗМІ і прийшов на роботу в університет. В журналістській освіті мають працювати педагоги за покликанням, які свідомо обрали педагогічно-наукову діяльність. Частково з цим можна погодитися, але, вважаємо, відірваність від практичного фаху не сприятиме розумінню викладачем журналістики практичних потреб інформаційного ринку. Тому він мав би працюватиі у ЗМІ, поєднуючи викладання і практичну діяльність. Це було б оптимально з погляду підготовки журналістів.І.Михайлин додає: спогади про лекції видатних учених залишаються в пам’яті їх учнів на все життя. Майже дослівно законспектовані, а потім надруковані ці лекції не справляють того враження, що живе слово. Доречно тут нагадати те, що, на нашу думку, повинно бути добре відомо журналістам: у лінгвістичному плані висловлювання може міститися 20 % інформації, а 80 % передаватися за допомогою екстралінгвістичних обставин. Зміст лекції увиразнюється завдяки тону, жестам, справжній актуальності думки, яка нібито щойно народилася на очах аудиторії. Лектор робить зримим процес свого мислення, дозволяє проникнути у власний духовно-інтелектуальний світ. Мусимо висловити й застереження: не завжди видатний учений є одночасно й гарним лектором. В університеті працюють викладачі і такі, що гарно пишуть і гарно говорять; і такі, що гарно пишуть і погано говорять; і такі, що погано пишуть і гарно говорять; і такі, що нічого не пишуть, але гарно говорять. К.Ясперс, розмірковуючи над університетською комунікацією, послався на спогади Макса Вебера про тих, кого вважали поганими викладачами, але тут же небезпідставно застеріг, що кількість аудиторії не слід вважати доказом якостей викладача. Вибір студентів залежить значною мірою від суто зовнішніх чинників: темпераменту, навіть тембру голосу. Відтак здатність збирати аудиторію не збігається із здібностями дослідника і вченого. Лекція – такий же творчий жанр, як і будь-який інший, тому справедливою є думка, що критеріїв правильності для лекцій не існує. Якщо вони гарні, то їм завжди притаманна особлива форма, що не піддається наслідуванню. Але цінність лекції втрачається, якщо вона штучна, тобто викладач подає банальні істини, чужі ідеї. Тоді він неминуче вдається до риторики, патетики, демагогії. Магістр, готуючись до роботи в Університеті, повинен розуміти, що він прилучається до тисячолітньої культурної традиції передавання знань, з відповідальністю поставитися до наукової праці й засвоєння педагогічного досвіду попередників, до створення своєї власної особистості як журналіста й викладача журналістики.На кафедрі журналістики щомісяця мають відбуватися наукові засідання з обговоренням проблем навчального процесу, наукові семінари з читанням доповідей, проводитися відкриті лекції та практичні заняття. З ін. боку, НМК з журналістики при МОНМС України у вересні 2006 р. прийняла постанову про необхідність кожному викладачеві стажуватися у ЗМІ. За вимогами МОН України випускаюча кафедра мусить мати у своєму складі 95% науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, тобто захищених працівників. Отож, журналістам-практикам, які приходять працювати у вуз, насамперед треба розвивати науковий рівень.

Лекція № 3

 

План лекції1. Початки журналістської освіти в Україні.2. Історія журналістської освіти у світі.3. Історія журналістської освіти в Україні.4. Освітня галузь знань «Журналістика та інформація».Історія журналістської освіти ще не вивчена докладно, хоча про це й існують окремі розрізнені праці та спостереження в тих чи інших дослідженнях з теорії та історії журналістики. Журналістів зупиняє складність предмета дослідження, необхідність для його глибокого й професійного вивчення працювати в архівах, які не збереглися в повному обсязі, вивчати мемуарні документи й джерела, яких так само небагато. Відтак важко сказати, коли журналістикознавство як таке (маю на увазі не тільки українське* збагатиться задовільною працею з історії журналістської освіти, хоча розуміння в потребі такої праці вже виробляється. Свідчення цього – поява перших праць з історії журналістської науки в Україні, яка, як відомо, розвивалася переважно (а, можливо, і лише* в освітніх закладах. На сьогодні з чотирьох століть існування журналістики (якщо під її початком розуміти 1609 р., з якого до нас дійшли перші дві німецькі друковані газети* практично три століття вона обходилася без підготовки кадрів для свого успішного функціонування. Три чверті часу свого існування журналістика вільно обходилася без журналістської освіти (не лише вищої, але й середньої* й не потребувала спеціальних знань. Журналістом міг стати представник будь-якої професії, у якого було легке перо й потяг до щоденної творчості. Історія журналістики наповнена іменами таких діячів, яких ніхто й ніколи не вчив журналістиці. Це – Тефраст Ренодо, Ричард Стіл, Джозеф Адіссон, Микола Новиков, Михайло Карамзін, Євграф Філомафітський, Олександр Герцен, Федір Достоєвський, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Науменко і несть їм числа видатним і невідомим працівникам пера, а потім і мікрофона, які забезпечували щоденний вихід у світ і в ефір тисяч (а можливо, уже й мільйонів* журналів, газет, програм і передач. Таким чином, логічно виникає питання: чи потрібно взагалі й чи можливо засадничо навчити й навчитися журналістиці? У процесі історичного розвитку виробництво газети й журналу все більше ускладнювалося. У др. пол. ХІХ ст. почався розвиток фотожурналістики, при-близно тоді ж істотним чином трансформувалася друкарська технологія: від ручного складання поліграфія перейшла до рядковідливного машинного набору – у 1884 р. Отмар Маргенталер винайшов лінотип. Надалі еволюція суспільної комунікації пішла ще швидшими темпами завдяки використанню ефіру для передачі повідомлень: з 1920-х рр. бурхливо розвивається радіожурналістика, а з 1940-х тележурналістика. На наших очах відбувається ще одна грандіозна трансформація комунікаційних систем – завдяки появі всесвітньої мережі Інтернет виникла електронна журналістика. Через таку внутрішню ускладненість праця журналіста, залишаючи в собі первісне творче ядро, стала вимагати спеціальних знань, професійної підготовки, оскільки дуже швидко самі практики (швидше за теоретиків* зрозуміли нерозривний зв’язок між інформацією і комунікацією, збагнули, а можливо, спочатку інтуїтивно відчули, що засоби комунікації відіграють не формальну, чисто технічну роль, а впливають на зміст повідомлень, самі відіграють культуротвірну функцію. Тому саме на рубежі ХІХ і ХХ ст. у колах журналістів була гостро усвідомлена необхідність у створенні професійної журналістської освіти. І тоді в різних країнах світу почали виникати навчальні заклади, які здійснювали підготовку кадрів для творчої праці в газетах і журналах. Не конкретизуючи питання, С. Корконосенко відзначив: «У США спроби налагодити підготовку газетярів відносяться до кінця 1860-х років, а перший систематично організований курс з’явився в університеті Пенсільванії в 1893 р. Приблизно цим же часом датується початок журналістської освіти в країнах Європи». 6 січня 1900 р. перша школа журналістів була відкрита в Берліні. У 1902 р. з ініціативи редактора «Westminster Gasette» Вільяма Гіля була заснована школа журналістів у Лондоні. Традиційний спосіб організації журналістської освіти на початковому етапі – створення шкіл репортерів у редакціях великих газет, які щодня поглинали величезну кількість інформації і потребували для її збирання й обробки значного апарату професіоналів. Їх навчання включало в себе переважно ужиткові аспекти: машинопис, телеграфна справа, написання й редагування статей. Разом з тим редакції не могли собі дозволити витрати на підвищення загальної освіти низових інформаційних працівників, на забезпечення їх підготовки з історії, літератури, культури, економіки й навіть мови. У цей час прохідним місцем стало говорити про журналіста як про людину неосвічену, войовничого невігласа, що знайшло відбиток у знаменитих сатиричних новелах Марка Твена «Як я видавав рільничу газету» і «Журналістика в Теннессі». Ефективність репортерських шкіл при редакціях була невисокою й вони не мали статусу тривалих проектів. Цей період найменш вивчений в історії журналістської освіти. Дуже швидко школи журналістики при редакціях довели неспростовну істину: учити молодь повинні педагоги, професійні учені й викладачі. Адже далеко не завжди талант журналіста поєднувався в одній особі з талантом Учителя, тому незабаром виникла необхідність злиття навчальної журналістики з традиційною класичною університетською освітою. У Швейцарії підготовка працівників для преси розгорнулася при Цюріхському університеті в 1903 р., куди для організації факультету журналістики був запрошений редактор газети «Zuricher Post» доктор Веттештейн. У США 1912 р. головний редактор нью-йоркської газети «The World», знаменитий американський журналіст Джозеф Пулітцер (1847-1931* організував у Колумбійському університеті першу журналістську школу. Він же з великою внутрішньою впевненістю спрогнозував неминучість саме університетської форми підготовки журналістських кадрів. У Росії вперше курси для журналістів були відкриті 1904 р. в Москві професором права Д. Владимировим. Але особливого розвитку журналістська освіта в цій країні набула за радянських часів, тобто в СРСР, адже преса розглядалася комуністичною партією як надзвичайно істотний чинник пропаганди і агітації, переконування народних мас у правильності політики комуністичної партії. Так, у 1918 р. в Комуністичному інституті ім. М. Свердлова були відкриті центральні газетні курси. А з 1921 р. почав працювати Державний інститут журналістики (ДІЖ* у Москві. У 1924 р. відкрито секції газетної справи в Комуністичному університеті трудящих Сходу і в Комуністичному університеті народів Заходу. З 1930 р. розширюється мережа інститутів журналістики, факультетів журналістики в обласних та крайових Комуністичних університетах. В Україні вища журналістська освіта була вперше запроваджена в Комуністичному університеті ім. Артема (Харків*. Це був вищий навчальний заклад в УРСР, створений за рішенням ЦК КП(б*У від 1 квітня 1922 р. на базі реорганізованої Вищої партійної школи ЦК КП(б*У в Харкові для підготовки керівних партійних і профспілкових працівників. Спочатку університет мав два відділи (факультети* – основний і лекторський. Згодом було створено відділи журналістики і підготовчий. Термін навчання становив три роки. Для підвищення теоретичного рівня керівних працівників при університеті діяли річні курси підвищення кваліфікації. У 1926 р. на базі факультету журналістики Комуністичного університету ім. Артема було створено спеціальний вищий навчальний заклад для підготовки працівників преси – Український комуністичний інститут журналістики (УКІЖ* з терміном навчання також три роки. Він мав так званий робітфак. В УКІЖі як основні фахові курси читалися такі дисципліни: теорія і практика радянської журналістики, основи поліграфії та видавничої справи. В інституті навчалися такі журналісти й письменники, як Олекса Борканюк, Федір Мицик, Анатолій Хорунжий, Микола Зарудний, Микола Шаповал, Микола Нагнибіда. УКІЖ у 1941 р. при наближенні німців до Харкова був евакуйований до Алма-Ати і влитий як факультет журналістики в Казахстанський університет. З того часу більше до Харкова він не повернувся.  Крім вищого навчального закладу, у 1930-х рр. існував Харківський технікум журналістики ім. М.Островського, який готував фахівців для низової ланки радянської преси: відомчих і районних газет. У ньому в 1934–1937 рр. навчався О.Гончар. У 1947 р. було відкрито відділення журналістики на філологічному факультеті Харківського державного університету. Спеціальною партійною постановою від 1945 р. журналістські кадри було ухвалено готувати в університетах. У 1945 р. розпочав діяльність факультет журналістики в Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова; у 1946 році – спеціальність «Журналістика» відкрилася на філологічному факультеті Ленінградського університету. У 1947 р. відділення журналістики створені відразу в двох університетах України: Харківському і Київському. Харківське відділення здійснило два випуски, а потім партійним рішенням було переведене до Київського державного університету, де з нього створено факультет журналістики. Тоді ж, у 1953 р. засновано спочатку відділення журналістики на філологічному факультеті, а в 1954 р. – факультет журналістики у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Ці журфаки в двох українських університетах і здійснювали в 1950-1980-ті рр. підготовку фахівців. Місто ж Харків було залишене без жодного навчального закладу, де б формувалися й виховувалися кадри для роботи в галузі журналістики. Фахівців, що готували два українські факультети журналістики, було замало, тому кадровий склад журналістів в Україні формувався з випускників філологічних факультетів українських вищих навчальних закладів, а також із залученням значної частки випускників Московського, Ленінградського, Воронезького, Ростовського-на-Дону та ін. університетів Росії, що завдавало відчутних втрат українському інформаційному простору. Підготовлені як спеціалісти фактично в іншій державі, що мала по відношенню до України свої агресивні цілі, такі журналісти прибували в нашу країну як представники панівної нації, ставали провідниками великодержавної російської політики. Багато з них не сприйняло української незалежності, виявили нерозуміння волевиявлення українського народу жити у власній державі і на сторінках своїх видань ще й зараз почасти борються за відновлення померлого своєю смертю СРСР, виступають проти державного статусу української мови та здійснюють ін. руйнівні кроки щодо молодої держави. Тому в суспільній свідомості назрівало розуміння того, що підготовка спеціалістів для масово-інформаційної діяльності в Україні мусить здійснюватися в українських університетах, де молоді люди разом з аспектами професійної майстерності вивчатимуть історію України, українську мову, літературу, практичну стилістику, слухатимуть українською мовою базові навчальні дисципліни.За даними Науково-методичної комісії з журналістики Міністерства освіти й науки України, сьогодні підготовка журналістських кадрів здійснюється в більш ніж 40 університетах країни. Розуміння нашої ситуації подамо через зіставлення з ін. державами світу. Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 університетах. Німеччина нараховує 40 закладів, де здійснюється підготовка спеціалістів. Біля 100 центрів підготовки фахівців для мас-медіа має Росія. Вища освіта передбачає спеціалізацію майбутніх фахівців у галузі репортерської та редакторської діяльності для газет та журналів, ведучих теле- і радіопрограм, операторів і режисерів телебачення і радіо, працівників реклами та різноманітних інформаційних служб, у тому числі й зв’язків з громадськістю тощо. Робота журналіста стає дедалі складнішою і це позначається на структурі журналістської освіти, у якій так само з’являються нові напрямки, відкриваються нові галузеві, тематичні та рольові спеціалізації. В Україні за роки незалежності вища освіта за напрямком «Журналістика» постійно вдосконалювалася й трансформувалася. Цьому сприяла робота Науково-методичної комісії МОН України під керівництвом В.Різуна. На пропозицію Комісії в Постанові Кабінету Міністрів України за № 58 від 27 січня 2007 р., якою запроваджується новий перелік напрямів, згідно з якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, зроблено переформатування спеціальності. Запроваджений перелік передбачає нову освітню галузь знань 0303, яка дістала назву – «Журналістика та інформація». До неї увійшли такі напрями (спеціальності* підготовки бакалаврів: 6.030301 – «Журналістика»; 6.030302 – «Реклама і зв’язки з громадськістю (за видами діяльності*»; 6.030303 – «Видавнича справа та редагування». Звичайно, це не означає, що освіта журналістів зупиниться на рівні бакалавра і не матиме продовження. На час завершення бакалаврського рівня підготовки у 2010 році були розроблені стандарти для підготовки спеціалістів і магістрів за новими напрямами. Таким чином цикл підготовки завершено. Нововведення В.Різун назвав «перемогою освітян», адже студіювання й дослідження журналістики у зв’язку і в статусі соціальної комунікації – «це більший простір для думки й науки в цілому, ніж втискування журналістики в межі традиційних наук – мовознавства чи літературознавства. Жодна галузь у гуманітарних науках не розвивається так динамічно. Журналістика – дзеркало суспільства; трансформації в суспільстві негайно позначаються на становищі медіа, рівні свободи слова, а це в свою чергу, відразу позначається на контенті, жанровій системі, стилістиці тощо. Надзвичайно динамічно розвиваються й інформаційні технології, які так само справляють потужний вплив на зміст і структуру повідомлень. Зміни, які сьогодні виглядають як оптимальна відповідь на виклики часу, завтра виявляться недостатніми, приблизними; а відтак, галузь потребуватися подальшої трансформації. До цього слід внутрішньо готуватися наперед, щоб природний розвиток не сприйняти згодом як несподівані випробування.Отож:1* журналістика була й до сьогодні залишається вільною професією. Вона доступна для представників багатьох професій, у кого є нахил до масово-інформаційної діяльності. Цю особливість журналістики добре розумів ще професор В.Здоровега, який писав: «Журналістика, на відміну від фізики, медицини чи навіть права, – відкрита професія. Якою б не була підготовка працівника мас-медіа, сюди приходили і приходитимуть люди з інших сфер діяльності. І це не зло, а у певному відношенні благо. Людина йде в журналістику не тому, що має диплом, а тому, що має думки, певну позицію і моральний обов’язок поділитися цими думками публічно з іншими». Прихід у журналістику представників інших професій особливо виправданий тоді, коли мова йде про галузеву журналістику, для успішного ведення якої потрібні спеціальні знання в багатьох галузях знань і людської діяльності. На основі цієї тенденції виникли і ряд проектів в онлайн, пов’язані з розвитком громадянської журналістики.  2* найбільш ефективною підготовкою журналіста є його навчання у вищій школі, особливо в Університеті. Різноманітні школи підготовки журналістів, засновані при редакціях великих щоденних газет чи ТРК, довели тільки те, що вони можуть сформувати репортера, працівника низової ланки, фахівця, вправність якого обмежується інформаційними жанрами. Як тільки мова заходить про Журналіста з великої літери, підготувати його без широкої гуманітарної освіти неможливо, а її забезпечення й мусить здійснювати Університет. 3* підготовка сучасного журналіста передбачає не тільки отримання знань і набуття ужиткових навичок, але й виховання. Практики журналістської освіти з великим досвідом відзначали й відзначають, що молодого журналіста потрібно не тільки навчати, але й виховувати, прищеплюючи йому потяг до правди, почуття справедливості, патріотизму, відповідальності за свою інформаційну діяльність. Послідовно й слушно на цій особливості професійної підготовки наголошує В.Лизанчук. «Саме журналістам сьогодні, як ніколи, має бути властиве гостре відчуття справедливості, глибоке знання соціально-економічних, політико-ідеологічних, духовно-культурологічних, морально-психологічних проблем і громадянська відповідальність за кожне написане чи мовлене в ефір слово». Суголосну думку наполегливо захищає й В.Різун: «Журналісти, як і будь-хто, мають повне право позиціонувати себе в середовищі масової комунікації в ролі захисників прав кожного громадянина, служити високій ідеї піднесення свободи вибору, дій думки, оголошувати „війну” процесам масифікації, сугестії, маніпуляції над людиною, її свідомістю, мисленням, поведінкою». Ці високі духовні якості належать не до сфери знань, а до сфери виховання, пов’язані з моральним обличчям особи. Але без цих якостей неможливо відбутися журналістській творчій індивідуальності. 4* мета підготовки журналіста мусить бути осмислена як формування інформаційної особистості, здатної не тільки збирати зовнішню інформацію, але й виготовляти внутрішню, пропонувати аудиторії адекватну концепцію подій. «Професіоналізм журналіста, якісний рівень журналістської інформації, – вважав В.Здоровега, – неможливий без аналітики. Говорячи про аналіз, прогнозування, полеміку у мас-медіа, ми водночас порушуємо значно ширше коло питань, ніж уміння публіцистів того чи іншого видання або каналу проблемно мислити, хоча наявність таких фахівців є вирішальним показником якісного рівня редакції, – ми говоримо і про розумну презентацію ними інтелектуальних процесів українського соціуму». Здатність аналітично мислити, уміння ставити принципові, гострі, аналітичні запитання в інтерв’ю – це визначає сьогодні рівень професійної майстерності журналіста. Такі якості можуть постати лише на підставі отриманих в Університеті знань та вміння вчитися далі, про що йдеться в наступному пункті. 5* підготовка журналіста не завершується в Університеті. Інформаційна гуманітарна особистість в ідеалі мусить постійно вдосконалюватись, аби не відставати від життя. Багатьма дослідженнями доведено, що набуті в Університеті знання забуваються, людський розум не здатний утримувати їх тривалий термін, забувається зміст почутих в університеті лекцій, складених на іспиті дисциплін. Залишається саме вміння навчатися далі самостійно, здійснювати не примусову, а зумовлену внутрішніми духовними потребами самоосвіту. Вона й забезпечує журналістові можливість триматися на рівні вимог часу. Таку ідею саморозвитку мусить закласти в кожному журналістові Університет. Тут знову ж слушно послатися на деякі думки В.Здоровеги, які вже стали афоризмами: «Для журналіста не буває зайвих знань, завдання університету навчити вчитися, виховати у майбутніх фахівців жагу знань і вміння їх самостійно поповнювати».Університет засадничо не встигає за сучасним рівнем розвитку інформаційних технологій. Ситуацію в цій галузі виразно змалював той же В.Здоровега: «Не встигне факультет ціною неймовірних зусиль обладнати таку-сяку студію, як її уже можна демонструвати як музейний експонат. Особливо це стосується телебачення. Ознайомитися із сучасною телевізійною технікою студент може тільки в студії і тільки в Києві». Нагадаю принагідно ще один його афоризм: «Журналістами стають у редакціях». Власне він завершував таку думку автора: «Марно очікувати, що університети, хоч би як поліпшувався в них навчальний процес, постачатимуть редакціям із конвеєра готовеньких професіоналів». Вихід з цієї колізії – навчитися самостійно оволодівати новітньою технікою, яка створюється науковцями й надходить на обладнання редакцій і студій. Без такого налаштування на мобільне оволодіння новинками сучасний журналіст просто неможливий. Найважливіший досвід, який здобуло людство в процесі розвитку журналістської освіти, може бути сформульований так: журналістська освіта має бути зосереджена в Університеті, оскільки спрямована передусім не на формування ремісника-репортера, а на виховання всебічно розвиненої особистості, ерудита, здатного розуміти події сучасності й репрезентувати їх громадській спільноті. Такий журналіст здатний стати володарем дум широких кіл читачів, запропонувати громадській думці надійну, аргументовану оптику автора в історично конкретній конфігурації розстановки політичних сил. 

Лекція № 4

 

План лекції1. Журналістська освіта — явище еволюційне.2. Загроза поверховості дилетанства у роботі журналіста.3. Соціально-відповідальна модель підготовки фахівця.4. Дискурс другої фахової освіти.5. Майстер-класи у підготовці журналістів.Створення ідеальної університетської моделі навчання й виховання журналіста – надзвичайно важливе завдання науки. Його важливість пов’язана з тим, що педагог, учитель журналістики завжди мусить мати чіткі уявлення про максимальний сучасний рівень навчальної підготовки, щоб він правив йому за орієнтир, до досягнення якого слід прагнути. Якщо ж у навчальному закладі, де він працює, система підготовки журналістів інша, то він буде розуміти, що: 1* або вона з об’єктивних причин «не дотягує» до ідеального варіанту і тому над її вдосконаленням необхідно працювати; 2* або вона відрізняється від ідеального варіанту в силу суб’єктивних причин, тобто іншого бачення колективом (чи керівництвом* завдань і способів журналістської освіти, які мусять дістати своє обґрунтування в науково-методичних працях і – щонайменше – бути оприлюдненими для обговорення науковою спільнотою. Щодо цього, другого, пункту необхідно дати такі роз’яснення. Зрозуміло, що журналістська освіта, як і будь-яка інша, – справа творча, динамічна; тут виникають і повинні виникати нові ідеї, погляди, форми і способи навчання, які через експеримент повинні запроваджуватися в навчальний процес. Іншими словами, журналістська освіта – явище еволюційне, а не консервативне. Над її розвитком і вдосконаленням повинна працювати вся журналістська й наукова спільнота. На жаль, на сьогодні мусимо констатувати: педагогіка журналістики, теорія і методика навчання журналістики належать до найменш розвинених галузей журналістського знання. Найбільше шкодить у цій ситуації невисловленість різних концептуальних підходів, несформульованість засад, через що у цій галузі панує приблизність і невизначеність. Тож спробуймо запропонувати свої ідеї, на яких, на нашу думку, має будуватися журналістська освіта. По-перше, журналістська освіта, за визначенням, повинна бути вищою освітою, але аж ніяк не середньою. В Україні в 1930-х роках існував Харківський технікум журналістики імені М. Островського, де в 1934–1937 рр. навчався О.Гончар. Але робота цього технікуму, тобто за тодішніми вимірами – середнього навчального закладу, якраз і довела неефективність розуміння журналістської освіти як середньої. Вона, зрозуміла річ, задовольняла радянську концепції журналістики, у якій працювала тоталітарна модель підготовки фахівця для ЗМІ. У цій моделі від журналіста засадничо не вимагалося бути особистістю, мати свою думку щодо висвітлюваних подій, культивувався трансляційний (ремісничий* тип журналістики. Радянський журналіст – солдат партії, виконавець (гірший чи кращий, то інша річ* партійних рішень і ухвал. Більше того, бути особистістю (попри те, що багато конкретних радянських журналістів таки ними були* для нього шкідливо. Думаючий журналіст дуже легко за тоталітарного режиму перетворювався на інакомислячого, інакодумаючого, тобто на дисидента. Тому тоталітарна система підготовки журналіста – це система виховання вірнопідданства існуючій політичній системі; іншого від неї не вимагалося. А відтак, з такими завданнями успішно справлялася й середня освіта. Але як тільки ми виходимо на якісно вищий рівень розуміння журналістики та її завдань, що відбувається із прийняттям концепції соціально відповідальної моделі журналістики, то відразу потрапляємо в іншу систему вартостей і вимог до журналіста. Соціально відповідальна модель можлива лише за умов бачення журналіста як значної гуманітарної особистості. Іншими словами, реалізувати цю модель спроможний вільний, незалежний у своїх судженнях, але скеровний на засвоєні ним у процесі освіти загальнолюдські духовні й моральні цінності як критерії поведінки й висловлювань журналіст. Такого журналіста може вихвати (створити* лише вища освіта, яка забезпечить учня особистіснотвірними знаннями з історії, філософії, літератури, культури, географії, економіки, політики тощо. Без таких знань людина не може стати Особистістю. Тому одна з основних ознак сучасного журналіста – висока ерудиція.  Сучасному журналістові (і журналістиці як різновиду творчої діяльності людини* найбільше загрожує дилетантство, неуцтво, невігластво, а найбільше – сприйняття такого стану як норми і небажання змінити його на краще, небажання вчитися. За даними соціологічного опитування, оголошеними І.Лубковичем на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Українська журналістика у контексті доби», присвяченій 50-річчю факультету журналістики Львівського національного університету імені І. Я. Франка (Львів; 23 – 24 вересня 2004 року*, 90 % опитаних ним журналістів не змогли назвати останню прочитану ними книгу, а 10 % назвали підручник свого вищого навчального закладу. За даними доповідача, журналісти взагалі скептично ставляться до підвищення власної кваліфікації, наукових праць не читають. Найбільшу кількість зібрали такі запропоновані відповіді, які мотивували ігнорування книжки з їхнього боку: «це непотрібно для професії», «це потрібно, але заскладно написано», «наука робиться задля набуття регалій, а не заради практики». Отже, сучасний український журналіст на загал якраз особистістю не є, як не сумно це визнати. Адже головна ознака особистості – уміння безкінечно навчатися й удосконалюватися. Консервативність українського журналіста робить його слухняним маніпулятивним знаряддям у руках зацікавлених політичних сил. Особистістю не можна маніпулювати, їй не можна нав’язати непритаманну їй внутрішньо точку зору. Зате це легко зробити з недовченим дилетантом, до того ж позбавленим надійного механізму моральної стійкості, який з охотою поженеться за гарним гонораром і продасть свої професійні здібності будь-кому, адже своїх переконань і позиції в нього немає. Отже, ми говоримо про дві взаємопов’язані речі. Річ перша: соціально відповідальна модель журналістики «вимагає» для своєї реалізації автора (працівника мас-медіа*, який є особистістю, а не слухняним виконавцем маніпулятивних технологій. Він, навпаки, захищений від них. Річ друга: сформувати журналіста як Особистість може лише вища освіта, спрямована на забезпечення його підготовки з широкого кола особистіснотвірних гуманітарних дисциплін, перелік яких подано вище. По-друге, журналістська освіта, за визначенням, повинна бути не масовим, колективним виробництвом, а поштучним, індивідуальним формуванням фахівця. Найкраще, щоб воно було якомога щільніше припасоване до конкретних умов його майбутньої праці. Тут важливо підкреслити: журналістика як професія стає все більш внутрішньо складною, структурно розгалуженою. Крім традиційних галузевих спеціалізацій (друкована, радіо- і телевізійна журналістика*, тут з’являються нові напрямки (Інтернет-журналістика, реклама і зв’язки з громадськістю, прес-служби та інформаційні агентства*, які потребують своїх фахівців і відповідно – їх особливої підготовки у вищих навчальних закладах. Але мова в даному випадку йде не лише про галузеву спеціалізацію, але й про особливості рольової й тематичної спеціалізації майбутнього журналіста. Журналісти покликані збирати інформацію. Часто (хоча й не хочеться про це говорити* вони мусять збирати приховувану інформацію, здійснювати справжні журналістські розслідування і діяти в негативно налаштованих щодо них середовищах. Але їх підготовка повинна здійснюватися індивідуально, поштучно не лише тому, що вони повинні бути припасовані до рельєфу середовища з метою досягти довіри й відкритості до себе потенційних носіїв інформації, але й тому, що працювати їм доведеться у виданнях різного спрямування, в різних жанрах, тематичних напряках. Сьогодні найвище цінується журналіст не, так би мовити, широкого профілю, а фахівець у дедалі вужчій галузі тематичної спеціалізації. Редакцію економічного часопису, наприклад, цікавить отримати журналіста, який би добре знав не тільки в широкому аспекті банківську справу, а був би спеціалістом у сфері функціонування фондового ринку. А правовий журнал хотів би отримати журналіста, який би не просто знав юриспруденцію взагалі, а був би фахівцем у галузі шлюбно-родинних відносин, авторського права, інформаційного законодавства тощо*. У зв’язку з цим вагомого значення набуває такий спосіб навчання журналістики, як друга вища освіта, мета якої – на підставі набутих індивідом фахових знань розвинути в ньому творчі навички до мас-медійної діяльності. Відзначимо, що така форма журналістської освіти поки що не узгоджується з українським законодавством, але вона обговорюється, дискутується як можлива. Наразі вирішити проблеми у цій сфері допомагають різноманітні тематичні тренінги фондів «Відродження», «Крони», АУП, НСЖУ, ІРПП та ін.  Ідеальна підготовка фахівця за моделлю «Журналістика як друга вища освіта» повинна б полягати в тому, що бакалавр будь-якої спеціальності (економічні, юридичні, природничі та ін. науки* приходить у магістратуру з журналістики і за один –півтора-два роки оволодіває фаховими знаннями та навичками. Таку форму освіти можна було б зробити і заочною, тобто дати молодій людині після здобуття звання бакалавра працювати за фахом і вчитися далі новій спеціальності. Але… По-перше, в Україні заборонено вступати до магістратури після закінчення бакалаврату з іншої, особливо віддаленої спеціалісті. Такий вступ тягне за собою складання такої різниці із заборгованостей, яка рівнозначна вивченню повного навчального плану спеціальності. По-друге, магістратура з журналістики (як і з будь-якої іншої спеціальності* передбачає викладання лише спеціальних курсів. Спеціальні курси є надбудовою над базовою освітою, яку молода людина здобуває в бакалавраті. Вони, за визначенням, не містять і не повинні містити базових знань з фаху, які студент-журналіст уже отримав у процесі навчання. Ідеться про такі важливі навчальні дисципліни, як теорія журналістики, теорія і методика журналістської творчості, журналістська етика, правові засади діяльності журналіста, психологія журналістської творчості та інші. Унаслідок цього навіть дозвіл приймати бакалаврів будь-якої спеціальності в магістратуру з журналістики за сучасних умов не розв’язав би проблеми підготовки фахівців з інформаційної діяльності. Вони б прослухали кілька (хай і важливих, змістовних* спецкурсів, але залишилися б без фундаментальних, визначальних для журналістської праці знань. У всій Україні по-своєму вдалося побудувати магістерську програму («магістерку»* з журналістки лише Національному Університетові «Києво-Могилянська академія», яка завдяки особистому авторитетові тодішнього ректора В’ячеслава Брюховецького провела через Навчально-методичну комісію МОН України свій навчальний план. Керівник цієї програми, а зараз ректор Академії С.Квіт, розповідає, що в цьому навчальному закладі підготовка магістрів з журналістики провадиться якраз індивідуально, найчастіше під майбутнє замовлення працедавців. Наприклад, газета «День» замовляє для міжнародного відділу журналіста, який би був спеціалістом з США (або Канади, Японії, Великої Британії*. Для студента складається програма індивідуальної підготовки, яка передбачає вивчення загальних журналістських курсів (перерахованих почасти вище*, але й посилене вивчення мови країни, її історії, сучасного політичного життя, історії преси, економіки та ін. Такий випускник стає конкурентноздатним на ринку праці, зі студентської лави готовий до розв’язання складних творчих завдань. У більшості вищих навчальних закладів України ідея поштучного виготовлення журналіста реалізована за допомогою запровадження в навчальний план дисципліни, яка в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна називається «Творча майстерня», у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – «Журналістська майстерність» і т. д. Ця дисципліна не має сталої програми, тобто вона своя в кожній майстерні. Майстерня передбачає роботу вузького кола студентів (групи з середнім складом 5 чоловік* з одним учителем. Як правило, керівництво творчими майстернями доручається найдосвідченішим викладачам кафедр, до нього можуть залучатися й журналісти-практики, які мають нахил до педагогічної праці. Завдання творчої майстерні – дати навички збирання інформації, створення тексту (письма*, макетування, зйомки, роботи з мікрофоном, монтажу і всього іншого, що передбачено галузевими спеціалізаціями. На факультеті журналістики ДНУ діє навчальне ток-шоу «Прес-майдан», де студенти опановують телевізійні студійні професії: модератора, сценариста, журналіста, оператора, режисера. Матеріал монтується у факультетській лабораторії радіо- і телесправи, на його основі пишуться публіцистичні матеріали, які потім друкуються у місцевих ЗМІ. Дуже схожа за формою співпраця з обласним відділенням НСЖУ – щомісячний «Прес-клуб ринкових реформ», гостями якого бувають політики, державні діячі, відомі письменники, актори, представники бізнесу тощо. Щороку Дніпропетровське відділення НСЖУ виділяє стипендії для кращих студентів факультету журналістики.  Але у вигляді підсумків до цього пункту необхідно відзначити: По-перше, надзвичайно істотна проблема – журналістики як другої вищої освіти – поки що в Україні не розв’язана і шляхів її розв’язання нині не існує. Так триватиме доти, допоки, на нашу думку, суспільством не буде усвідомлений особливий творчий статус спеціальності «Журналістика», і її перестануть міряти мірилом інших спеціальносте, які не містять значного творчого компонента. По-друге, мистецтво слова, на думку дослідників, потребує до себе такого ж ставлення, як до мистецтва гри на фортепіано (флейті, арфі, скрипці та ін.*, як до мистецтва живопису (скульптури, архітектури та ін.*. Саме так необхідно готувати й журналіста. Учитель повинен сідати з ним за стіл і вчити писати. Але поки що наша освітня система працює за методом розрахунку кількості студентів на одного викладача. Його застосування задовольняє вимоги інших професій, але не журналістики. Спеціальність «Журналістика» мусить бути віднесена до творчих професій з усіма належними висновками, які звідси випливають: іншою (творчою* пропорцією студентів і викладачів, можливістю включення в навчальний план індивідуальної роботи викладача зі студентом, створенням творчих майстер-класів. Якщо говорити поважно, то в журналістиці повинні так само існувати творчі класи і школи окремих майстрів і педагогів. Журналісти заслуговують так само на індивідуальну підготовку майстрів у відповідних класах і школах, у біографіях найвидатніших з них так само необхідно вказувати на те, чиїми учнями вони є. Поки спеціальність «Журналістика» не буде визнана творчою професією, чекати істотних зрушень у журналістській освіті марно. Третьою особливістю журналістської освіти є дійсне, реальне поєднання в ній двох векторів: 1* теоретичного, наукового і 2* практичного, ужиткового. Варто відразу зауважити, що уявлення про відрив теорії від практики в журналістській освіті, як уже мовилося, явно перебільшені. Насправді тут варто відзначити, що про дистанцію між професією і освітою писали багато філософів ХХ століття. «Університет може дати лише підґрунтя для професійної освіти, – відзначав, наприклад, Карл Ясперс, – а освіта здобувається в процесі практики». «Стало загальним правилом звинувачувати Університет у його відірваності від життя і мріяти про поліпшення стану справ, – писав Г.-Г.Гадамер і пояснював: – Але ж перехід зі світу дослідження й навчання у світ професійної практики завжди пов’язаний з певним доучуванням і переучуванням». І трохи далі: «Це антропологічна проблема, пов’язана зі становищем людини в природі й суспільстві». Мета та місія Університету як соціального інституту ніколи не були прагматично вмотивовані і підпорядковані законові ужиткової діяльності. У висловлюваннях цих філософів йдеться зовсім не про журналістику, а про загальну особливість університетської освіти. Суперечність між теорією і практикою міститься в кожній спеціальності, професії. Той же Ясперс відзначив: після складання іспитів студенти усе швидко забувають; і тоді вирішальним стає не володіння колись засвоєними знаннями, а здатність особистості мислити, вчитися далі й здобувати нові знання, освоювати практичні навички, яких бракує, чи вивчити конкретний ужитковий матеріал, з яким доводиться зустрічатися найчастіше. Корисними виявляються насамперед не самі знання, а здатність з власної ініціативи з усього життєвого досвіду (свого і чужого* здобувати необхідні знання, вміння в процесі мислення сприймати речі з того чи іншого погляду. Ясперс вважав, що таких умінь особистість набуває не завдяки механічному вивченню наукового матеріалу, а через безпосередню творчу дослідницьку діяльність. «Тому сенс Університету, – резюмував він, – полягає в тому, щоб опромінювати своїх студентів ідеєю цілісності окремої науки й ідеєю цілісності пізнання взагалі». Більше того: для практичних, ужиткових професій, для яких важливими є вправляння в техніці й фахові раціональні навички (лікар, суддя, священик, архітектор, журналіст, адміністративний службовець*, є загроза принести в жертву наукову глибину на догоду широті охоплення практик. Багаторічний досвід свідчить, що випустити гарного практика з Університету засадничо неможливо через безкінечні трансформації і вдосконалення технологій і методик. Погляньмо під цим кутом зору на професію журналіста: хіба людина, що закінчила журфак, скажімо, 15-20 років тому готова до інформаційної діяльності в сучасних умовах? Життя давно викинуло б її за борт, якби Університет не дав їй головних навичок – самій учитися далі, бути життєздатною культурною особистістю свого часу, мати внутрішню енергію для оволодіння новими технологіями. Через 10 років таке ж саме питання стане актуальним для сьогоднішніх випускників, оскільки динаміка змін в інформаційній сфері щодалі зростає. Проте сама людина в певному сенсі залишається константою: не зазнає розширення її пам’ять і темпи засвоєння інформації. Умовно кажучи, вони залишаються однаковими в homo sapiens як біологічного виду, хоча б з огляду на цілком сталий обсяг мозку. Г-Г.Гадамер прокоментував цю ситуацію так: університетська освіта не дає ужиткової скерованості, і не надає жодної вказівки, як потрібно поводитися в конкретних ситуаціях майбутнього професійного життя; «новоспечений випускник зазнає шоку, коли після закінчення студій буде змушений увійти в професійне життя і витримати пов’язаний з цим тиск пристосування». Але, твердив далі філософ, ми випускаємо його не з порожніми руками, а з багажем власного судження, а це набагато важливіше, ніж ужиткові практичні навички, які мають релятивний характер. Таким чином, завдання журналістської освіти мусять полягати не лише в тому, щоб пристосувати (припасувати* студента до мінливого рельєфу сучасних інформаційних технологій, а й в тому, щоб створити з нього особистість, виробити в ньому навички до продовження набуття знань і практичних ужиткових навичок. У педагогів журналістики немає сумнівів у тому, що Університет повинен давати молодій людині не лише знання, але й навички роботи за фахом, учити «секретам» професії збирання інформації, написання текстів, макетування газетного номера чи журналу, учити правильно тримати мікрофон і розташовуватися в кадрі, виразно усно артикулювати текст і т. д. Ця ужиткова програма підготовки має самодостатню важливість і реалізується в двох найважливіших складниках навчального процесу 1* змістовому і 2* методичному. У першому випадку вона передбачає наявність у навчальному плану дисциплін, які забезпечують практичну підготовку («Теорія і методика журналістської творчості», «Літературне редагування», «Журналістське розслідування», інші*, роботу студента з викладачем у невеличкому колективі в творчих майстернях, щорічну виробничу практику. Це один бік репрезентації практичного аспекту, який реалізується в змісті освіти. Другий бік репрезентований у методиці (методиках* навчання журналістиці. Вони в значно більшій мірі, ніж для інших спеціальностей, будуються на засадах рольової гри, диспуту, імітації справжньої інформаційної діяльності. З цією метою на практичних заняттях студенти розігрують ситуації випуску номера газети, почергово виконуючи ролі випускового редактора, відповідального секретаря, редактора напрямку, кореспондента тощо; імітують ситуацію прес-конференції чи виходу до журналістів значної особи та інше. Іноді група ділиться навпіл для диспуту, у якому їх завдання перемогти противника силою аргументів і красномовства. У методиці підготовки фахівця з інформаційної сфери важливе місце займають зустрічі студентів з провідними журналістами, які досягли успіхів у професійній діяльності. Програма зустрічей може формуватися за участю або виключно самими студентами, вони ж залучаються для організації і проведення зустрічей, оскільки такі дії входять в коло необхідних професійних навичок комунікативної особистості, якою бачиться без сумніву сучасний журналіст. Від запрошених діячів мас-медіа очікується розповідь про свій шлях у журналістику, індивідуальні методи роботи з інформацією, розкриття професійних секретів, висвітлення історії створення кульмінаційних матеріалів, відповідь на запитання присутніх. Не зовсім доречно такі зустрічі називають «майстер-класами», адже це особливий «жанр» навчальної роботи, змістом якого є передача конкретних ужиткових знань у ситуації, наближеній до виробництва й пов’язана із створенням реального продукту. Суб’єктом майстер-класу є видатна особистість, професіонал високого класу, Майстер з великої літери, а предметом передачі є ексклюзивні прийоми ремесла, секрети творчості, демонстрація власної майстерності в ситуації виготовлення продукту, пояснення і вмотивування прийнятих творчих рішень. Називати прохідну зустріч студентів з журналістом (навіть помітним* з цього погляду немає достатніх підстав. Разом з тим організація і проведення реальних майстер-класів – важливе й актуальне завдання навчального процесу.Відзначимо відразу, що далеко не всі відомі журналісти виявляються професійно й морально готовими до проведення такого роду навчальної діяльності. Майстер-клас потребує спеціальної підготовки, напруження творчих сил в педагогічному напрямі. Для видатного журналіста, який працює в щільному хронологічному графіку, знайти час для проведення (а ще більше – для продумування, методичної підготовки, нагромадження матеріалів* реального майстер-класу практично неможливо. Очевидно, саме через це поняття майстер-класу девальвувалося й розчинилося в ситуації елементарної зустрічі журналіста із студентами. В ІЖ з метою практичного навчання студентів два останні тижні кожного семестру оголошуються тижнями роботи медіа-холдингу. Студенти розподіляються на невеликі групи, кожна з яких під керівництвом викладача в залежності від галузевої спеціалізації мусить створити реальний інформаційний продукт: випустити номер газети чи журналу, відзняти інформаційний сюжет чи короткометражний публіцистичний фільм, записати радіопередачу, виготовити рекламний ролик та інше. Зрозуміло, що запровадження в навчальний процес такого складника професійної підготовки студентів потребує значних витрат збоку закладу освіти (на фінансування навчальних газет і журналів, створення радіо- й телепередач*. Далеко не всі вони виявляють готовність на це піти. Важко кафедрам чи й факультетам журналістики розшукати спонсорів для фінансування навчального процесу. Методики навчання журналістиці динамічно розвиваються одночасно з самою масово-іформаційною діяльністю. Разом з тим навіть тут все важче говорити про якісь інновації, віднаходження справді нових прийомів, оскільки використання прийомів диспуту, рольової гри вже мають сталу традицію і використовуються в навчальному процесі щонайменше вже півстоліття. Некоректно говорити про новаторство у використання таких прийомів, що іноді доводиться чути від викладачів у молодих центрах підготовки журналістів, які цю методику тільки-но починають опановувати. Відзначимо насамкінець, що методика навчання журналістиці такий же творчий предмет, як і сама журналістика. Вона потребує не тільки знань досвіду попередників, але й винахідливості, експериментаторства, таланту. Навчати журналістиці так само складно, як і бути журналістом. Це почесна і видатна місія, яка під силу яскравій, видатній особистості.Мабуть, кожному викладачеві журналістики доводилося чути нарікання студентів на нерозчленованість нашого навчального процесу; на те, що в дисциплінах під різними назвами можна почути насправді про одне й те ж саме. Цього необхідно позбуватися, йдучи в напрямку подальшої спеціалізації й наповнення дисциплін своїм конкретним змістом. Про творчу діяльність журналіста написані й спеціальні наукові дослідження. Але їх небагато. Для українського журналістикознавства на довгі роки залишатиметься актуальним завданням дослідження творчої індивідуальності класиків нашої журналістики. При чому мусить бути опанована як та українська журналістика, що сприяла національно-духовному самоствердженню українців і перебувала поза межами радянської науки, так і тоталітарна комуністична журналістика, але сприйнята під кутом зору загальнолюдських цінностей, адже суспільствознавство сьогодні надзвичайно цікавить вивчення процесів маніпулятивної пропаганди і механізму творення тоталітарної масової свідомості. З вищенаведеного випливає висновок: найдавніша журналістська навчальна дисципліна – наука про творчість – не тільки не перебуває на висотах досконалості, а, навпаки, ще й зараз переживає період пошуку, стабілізації, відділення свого предмета від ін. навчальних дисциплін. Ще менше напрацювань в галузі методики навчання журналістики, де, окрім програм основних та спеціальних курсів, незначних методичних праць, переважно зібраних у збірники статей, нема чого зарахувати до надбань вітчизняного (та й зарубіжного* журналістикознавства. Незважаючи на це, треба працювати уже сьогодні, не чекаючи, поки для педагогічної діяльності будуть закладені міцні методичні підвалини. Та й методика – це практична дисципліна, предмет якої опановується в процесі безпосередньої праці в певній галузі. 

Лекція № 5

 

План лекції1. Методичні складові підготовки журналіста з погляду В.Здоровеги.2. Методика вивчення історико-журналістських дисциплін.3. Проблема електронної бази даних.4. Проблема створення мультимедійного посібника з історії української журналістики.В.Здоровега надавав перевагу підготовці журналістів саме в університеті. Він вважав, що спеціальна журналістська освіта потрібна тим, хто йде в журналістику без диплому журналіста: бакалавру філософії, економіки, історії, права… Загалом це корисне всім, хто змінює фах. Ідеальний варіант – заочна післядипломна освіта. Завдання магістратури – готувати не лише майбутніх науковців, а й «генералів журналістики» — коментаторів, ведучих, керівників відділів та редакторів, здатних у своїх творах відповісти не лише на «що» та «як», а й «чому». Підготовка якісних фахівців вимагає якісного фінансування. З огляду на його слабкість вища школа не може готувати кваліфіковані кадри, не лише журналістика, а й все українське суспільство перетворюється на поле непрофесійних дій. Більшість випускників не задоволені своєю підготовкою, серед журналістів нею задоволені лише 8 %. Найбільша складність організації навчального процесу – вміле поєднання навчання і участі у практичній журналістській роботі. Найбільша проблема – добір здібних вступників. Як декан він запровадив творчий конкурс для абітурієнтів, де вони могли набрати від 30 до 180 балів. На 1 курсі давав твір («Три дні з мого життя» та «Чому я вирішив стати журналістом»*, за яким аналізував для кожного його творчі можливості і вказував, щ від початку тій чи іншій людині треба робити, щоб стати журналістом. Він вчив, що журналістика – не просто вміння вправно написати замітку чи статтю, а й своєрідний спосіб сприйняття світу, що у великій журналістиці завжди домінуючим було «що», а вже потім «як», тобто свіжість погляду, оригінальність думки, мужність і сміливість, а вже потім – дуже важлива професійна вправність. Наріжним каменем журналістської майстерності він вважав кінцевий результат виступу, поставлені та досягнуті цілі, а не красивості і приколи. Головним завданням кожного студента він вважав навчитися думати. А завданням університету – спонукати до постійного самостійного поповнення журналістом знань. І.Лубкович при зустрічі з журналістами запитує, яку книгу з теорії журналістики вони прочитали, відповідь дає лиш кожен десятий. Коли на робочому столі лікаря чи інженера завжди можна побачити фахову літературу, то на робочому столі журналіста – вкрай рідко. Скептично-нігілістичне ставлення практиків до науки робить журналістів найконсервативнішою частиною суспільства, породжує ілюзію знання свого фаху і призводить до нефахової поведінки в медійному полі. В.Здоровега висунув такі чотири методичні складові підготовки журналіста:1* заняття зі спеціальних дисциплін лише у лабораторних групах;2* індивідуальний підхід, робота з кожним студентом;3* заняття з журналістської майстерності – за методом творчих майстерень (3-4 студента у групі* під керівництвом викладача;4* постійна – і під час теоретичного навчання, і під час практики – реалізація здобутих знань та навичок на практиці.  Таку концепцію підтримують і практики, розуміючи, що журналістика – професія творча, і готувати до неї слід на індивідуальній основі за прикладом творчих вузів. Навчити творчості потоковим методом неможливо. У ЛНУ, у Рівному (І.Лубкович* збережено групи по 4-5 осіб для вивчення практичних фахових курсів. Методика вивчення історії журналістикиМетодика вивчення історії журналістики та публіцистики – одна з найскладніших. Це зумовлено значним обсягом пресового матеріалу, великою кількістю дат, видань, імен, творів. І.Михайлин пропонує три методологічні принципи засвоєння курсу. Перший полягає в тому, що слід звертати увагу на класику, розуміти різницю між часописами, в яких працювали мало відомі журналісти, і тими, де, наприклад, виступали С.Петлюра, Д.Донцов, І.Багряний тощо. На жаль, багато таких виступів не зібрані у хрестоматійних виданнях, багато досі у першодруках, багато нерозшифрованих псевдонімів, тому вивчати і викладати курс нелегко. Другий принцип у тому, що першочерговому прочитанню і вивченню підлягають резонансні матеріали, тому потрібно наголошувати на першоджерелах дискусії і всіх матеріалах, що до неї відносяться, бо саме в такого роду публіцистиці акумулюється політика видання. Часто хтось з провідних членів редколегії завершує полеміку і розставляє остаточні акценти. Описати дискусії – значить вийти на важливий складник історії журналістики. Третя методична ідея полягає в тому, що зупиняти увагу слід на найбільших за обсягом матеріалах, що як правило друкуються у кілька подач і відзначаються програмним змістом і фундаментальністю. О.Мукомела підкреслює, що перед нинішнім поколінням журналістів діяла ціла плеяда видатних діячів преси, тож треба відібрати краще. Для цього пропонує на семінарських заняттях застосовувати такі види роботи, як реферати про відомих діячів преси, спеціалізоване тестування на знання їхніх праць. Історія журналістики формує компетентність кадрів, історичну свідомість, розширює історичний світогляд. Варто не зациклюватися на запам’ятовуванні якнайбільшої кількості фактажу, а подати історію преси у її тенденціях, динаміці і розвитку. Це виробляє просторове мислення, дозволяє оцінювати сучасність історичними мірками, еквівалентними загальнолюдським цінностям. Для вивчення історії студенти мають володіти теорією (знати організацію роботи редакції, жанри, мовностилістичні засоби твору*. Вони зможуть побачити становлення жанрів, розширити свої теоретичні уявлення. Тому О.Мукомела пропонує вивчати історію журналістики на старших курсах.  Сьогодні перед викладачем історії журналістики стоять такі проблеми: - створення оптимальних умов для викладання та вивчення історії журналістики;- можливості Інтернету в створенні оптимальних умов доступу до навчальної та наукової інформації; - можливості Інтернету для створення передумов, щоб навчання кожного студента було доцільним, цікавим і результативним.Олег Богуславський вважає: Важливо створити електронну базу текстів для викладання історії журналістики. Над ним можуть працювати студенти, і в кінці року у них залишається персональний електронний посібник, до матеріалів якого можна повернутися перед екзаменами. Ставиться питання: як зацікавити майбутнього журналіста прочитати матеріали історичної доби, про яку він має досить поверхове враження? Для цього пропонується використання сучасних мультимедійних технологій, бо створення історичного образу епохи, подій, персоналій за рахунок візуалізації сприяє засвоєнню матеріалу. Робота з документальними джерелами тієї чи іншої епохи дає надію на те, що викладання історії української журналістики сприятиме кращому засвоєнню курсу. Комп’ютер дозволяє створити відео- і аудіопідбірки, таблиці, портрети редакторів, видавців і журналістів, титульні сторінки періодичних видань. При викладанні курсу можна використати історичні компакт-диски, бо їх позитивом є ілюстрації, нові документи, архівні, документальні аудіо- і відеоматеріали. Обов’язковою має бути робота в музеї, архіві, бібліотеці. Створення відповідного мультимедійного посібника може становити і суть дипломного проекту, адже це теж є частиною пошукової і творчої діяльності. Такі матеріали можуть замінити в навчальному процесі і лекції, що робить їх додатковим інструментом для дистанційної освіти. Повнотекстові бази даних періодики створила Бібліотека Конгресу США, нині над цим активно працюють у Росії. В Україні аналогічний проект відсутній. Лекційні заняття спрямовані на роз’яснення найважливіших моментів функціонування преси у суспільстві на тлі перебігу історичних подій. Семінарські покликані закріпити знання про конкретні історико-журналістські приклади – знакові у журналістиці видання, постаті. На самостійну роботу покладається доповнити знання курсу насамперед за допомогою ознайомлення з першоджерелами – конкретними часописами і текстами, які найвиразніше репрезентують епоху. Тут можна використати і реферативну роботу, наприклад реферат про видавця, публіциста, редактора, про його спадщину. Це спонукає до роботи з першодруками, з додатковою літературою, аналізувати тексти, давати характеристику матеріалам преси, робити узагальнення. Студент має з’ясувати аспекти появи того чи іншого твору, основну ідею публікації, особливості мови та стилю автора, прокоментувати використання образів та символів. Ознайомлення з кращими зразками публіцистики виробляє певні професійні критерії. На заняттях можна використовувати екскурсію, гру, метод творчої майстерні, семінару, колоквіуму, «мозкового штурму», «портфоліо», есе, дослідницького проекту, дискусії, полеміки, круглого столу, презентації, змагання тощо. За допомогою, наприклад, гри студенти можуть виконувати редакційні ролі, зіставляти факти, події та явища, що мали місце в певний історичний період і активно висвітлювалися пресою. Презентація може стимулювати студентів у дослідженні часописів, знаходити в них те, що може стати в пригоді сучасній пресі. Особливо корисним є вивчення публіцистичних текстів, реклами, оформлення видань. Важливу роль у вивченні історії журналістики відіграють історико-краєзнавчі спецкурси, на яких можна провести семінарські заняття у редакції, зустрічі з відомими журналістами, заняття у бібліотеці та архіві. Можна використати проблемну лекцію, прогресивний семінар, семінар-практикум, комп’ютерну презентацію роботи місцевої редакції. Студентам можна дати завдання написати повідомлення про роботу одного з членів редакційного комітету, самостійно доповнити бібліографію до теми, зробити розгорнутий аналіз однієї з публіцистичних статей, укласти анотований список сучасних газетних видань регіону.  

Лекція № 6

 

План лекції1. Творча майстерня у підготовці журналіста.2. Видання навчальної газети.3. Діяльність медіа-холдингу.4. Портфоліо студента-журналіста.Творча майстерня є школою у традиційному розумінні цього слова, тобто передбачає наявність двох складових навчального процесу: учителя й учнів. До керівництва творчими майстернями залучаються провідні члени науково-педагогічного колективу кафедри журналістики: професори, доценти, доктори й кандидати наук, а також досвідчені журналісти, які мають великий стаж роботи.Студенти курсу розподіляються для навчання в творчих майстернях на невеликі групи, кількість учасників яких не може перевищувати 5–7 чоловік, що дозволяє викладачеві поєднувати колективний підхід з індивідуальним: працювати одночасно з усією групою і персонально з кожним студентом. У професійній підготовці майбутнього журналіста творча майстерня як вид навчальної роботи – надзвичайно важливий етап, значення якого важко переоцінити. У творчій майстерні продовжується й завершується підготовка студента до професійної діяльності, акумулюються і знаходять своє ужиткове застосування всі його теоретичні, історичні та практичні знання, здобуті в університеті. Тут студент усталює свою видову, тематичну й рольову спеціалізації, опановує той напрямок у журналістиці, де йому доведеться надалі працювати, виробляє свої організаторські здібності, створює інформаційно-джерельну базу, починає збирати журналістське досьє, заводить архів. Основний зміст роботи студента у творчій майстерні полягає у створенні під керівництвом викладача власних журналістських матеріалів, включаючи увесь цикл масово-інформаційної діяльності: від з’ясування проблеми, вияснення джерел її висвітлення, збирання інформації – до написання тексту (створення аудіовізуального твору* та опублікування його на сторінках періодичної преси. Головний наслідок діяльності творчої майстерні – публікації студентських журналістських праць у газетах і журналах, виготовлення власних навчальних інформаційних і публіцистичних радіо- і телепередач. Ступінь ефективності роботи творчої майстерні вимірюється кількістю та якістю студентських публікацій, випущених в ефір програм: глибиною висвітлення певної проблематики, інформаційною широтою охоплення предмета, надійністю джерел інформації, ефективністю стильових засобів, ужитих для увиразнення інформаційного тексту та з’ясування авторської позиції. Найкраща ситуація складається тоді, коли університет з розумінням ставиться до потреб спеціальності «Журналістика» і забезпечує фінансуванням видання навчальної газети. У такому випадку вдається замкнути підготовку журналіста у вищій школі і запропонувати медіа-підприємствам більш-менш готового співробітника. Зауважимо: в американських та європейських університетах, навіть у тих, які не мають у своїй структурі підготовки фахівців для медіа, видання своїх газет і журналів (зазвичай їх кілька* не тільки не є проблемою, а сприймається як нагальна потреба громадського життя. В Україні не завжди доводиться зустрічати розуміння потреб фаху, особливо в тих випадках, коли від університету вимагається витрата певних (хай і мінімальних* коштів. Важко пояснити, що таке навчальна газета і чому вона повинна видаватися на кошти університету. З цієї причини доводиться знаходити різні менш ефективні способи навчання журналістської творчості – утворювати електронну газету, обмежуватися створенням електронного макета газети або (щонайбільше* роздрукувати її один примірник. Але справжньої навчальної газети такі кроки не замінять, оскільки її логіка полягає в тому, щоб студенти не тільки самі виготовили інформаційний матеріал, виконали макетування, роздрукували 50-100 прим. газети, але й спробували її продати й отримали зворотній зв’язок. Лише робота творчої майстерні в режимі навчальної редакції може принести найвищий навчальний ефект. З огляду на освоєння Україною Болонської системи організації навчального процесу й оцінювання знань студентів та позицію ІЖ, який виступає в ролі флагмана у вітчизняній журналістській освіті, значення творчих майстерень та їх місце у професійній підготовці журналістів буде дедалі посилюватися. Адже це та жвава і продуктивна форма, яка гарантує успіх у підготовці фахівця з творчої спеціальності, якою є журналістика. В ІЖ в кожному семестрі два останні тижні навчальний процес проходить у формі діяльності медіа-холдингу. Це значить, що кожна творча майстерня під керівництвом свого викладача мусить виготовити реальний інформаційний продукт: створити свою газету (журнал*, випустити радіо чи телепередачу. Найважливіший аспект – з цим продуктом вона має вийти на суд професійного читача-слухача-глядача, яким є вся спільнота студентів і викладачів. Варто орієнтувати студентів з першого курсу на пошук позаштатного і штатного співробітництва і редакціях і студіях. Навчально-виробничі практики плануються за навчальним планом на кожному курсі. Через це студенти з самого початку навчання в університеті втягуються в стосунки з професійними колективами медіа-підприємств і знаходять за допомогою викладачів кафедри для себе можливість професійної підготовки у виробничих умовах. З огляду на це навіть важко сказати, чи не є кращим напрацьований у харківській освітній школі розімкнутий досвід підготовки майбутніх журналістів, ніж замкнутий у стінах університету, пов’язаний з наявністю студентської навчальної преси. Але в обох випадках роль творчої майстерні не можна недооцінювати. Керівництво творчою майстернею – найбільш почесне навчальне доручення, яке потребує від викладача не лише глибоких спеціальних знань, але й виключних творчих здібностей та педагогічних нахилів; не лише уміння гарно писати самому, але й навчати цьому молодь, «Творча праця відрізняється від нетворчої тим, – підкреслив професор В. В. Різун, – що при творчій праці не можна поставити на потік виготовлення стандартних предметів виробництва”. Викладач творчої майстерні й мусить постати перед студентами як творча індивідуальність у журналістиці й познайомити їх зі своїми професійними методами й секретами праці. Це не значить, що студенти навчаться все робити так, як викладач (якраз у творчості усередненість заборонена*, але вони матимуть приклад розв’язання складних творчих завдань, на підставі чого зможуть виробити свої підходи й сформулювати свої відповіді на питання, які поставить перед ними життя. «Докладно розгорнута творча історія будь-якої журналістської публікації, – зазначила свого часу професор В.Учонова, – містить коштовні зерна професійного досвіду”. Нагадаймо принагідно, що стародавні греки у наслідуванні (мімесісі* вбачали не лише джерело мистецтва, але й шлях до творчого навчання. Ідучи шляхом від простого до складного, викладач все ж повинен зосередити свою увагу на вивченні із студентами найбільш складних проблем і жанрових груп журналістики, виходячи з того, що новинарну замітку здатний написати будь-який автор. Щоправда навіть це можливе за тієї умови, коли він зуміє знайти в житті новий факт, вартий громадської уваги, що саме по собі засвідчує його професійну майстерність. У цілому ж покликання університету – готувати журналістську еліту, здібну до роботи на найвищих поверхах журналістики, до інформаційного забезпечення усіх потреб нашого суспільства. Підготовлені студентами матеріали під час навчання в творчих майстернях використовуються ними в процесі написання курсових, бакалаврських та дипломних робіт. Ці матеріали можуть складати творчу частину диплома, бути основою для написання творчого диплома в цілому або увіходити до нього як додаток. Найкращим способом поєднання теорії й практики в журналістській освіті є виконання студентом кваліфікаційної бакалаврської або дипломної роботи з тієї проблематики, з якої він спеціалізується в творчій майстерні. Тоді досягається ідеальний варіант: теоретичні знання лягають у підмурівок його практичної масово-інформаційної діяльності. Таке поєднання наукової роботи з навчанням у творчій майстерні є найбільш продуктивним і для самого студента: озброює його необхідними теоретичними та історичними знаннями, які, безперечно, знадобляться йому в майбутній професійній діяльності. Нерідко доводиться чути думку про існування великої дистанції між науковою і практичною журналістикою, що, мовляв, обертається слабким ефектом для журналістської творчості від вивчення різного роду теоретичних мудрощів. Це помилкова думка, джерело якої міститься в молодості наукової журналістики (тобто, журналістикознавства, журналістики як науки*, у досить обмеженій кількості гарних наукових досліджень, у відсутності навіть (!* скільки-небудь окреслених уявлень про класику світової і української журналістики та вироблення на її матеріалі чітких засад журналістської майстерності. Тому ні студентам, ні практикуючим журналістам не слід зневажливо ставитися до університетської науки. Вона справді не зможе нічому навчити лише у двох випадках: по-перше, коли студент сам не бажає вчитися, і, по-друге, коли студент первісно не наділений талантом до творчості і чекає, що його наділить ним університет. У всіх інших умовах поєднання в навчальному процесі наукової та практичної журналістики дає той високий ефект, який і відрізняє фахівця з університетським дипломом від дилетанта. Але керівник творчої майстерні може лише в тому випадку бути керівником бакалаврської (дипломної* роботи, коли він має для того достатню наукову кваліфікацію, тобто наукове звання не менше ніж кандидата наук. Якщо ж творчою майстернею керує досвідчений журналіст, що не є науковцем, тоді бакалаврська (дипломна* робота може виконуватися під спільним керівництвом журналіста і науковця. Не виключені випадки, коли дипломні роботи виконуються на теми, не пов’язані з проблематикою творчих майстерень або пов’язані з ними в такий спосіб, який виключає можливість творчого диплома. Університет повинен забезпечити студентові право вибору за його бажанням і певної творчої майстерні, і теми бакалаврської (дипломної* роботи. Є обдаровані натури, які не хочуть сполучати одне з другим, а, навпаки, прагнуть освоїти побільше напрямків у журналістиці. Творча майстерня починає працювати після того, як на кафедру журналістики подана вся попередня методична документація. Найголовнішим документом, що регламентує діяльність творчої майстерні, є її програма, яку розробляє викладач. Розроблені керівниками творчих майстерень програми обговорюються на кафедрі журналістики і затверджуються для виконання спеціальною ухвалою. Вони мають передбачати лекційні теми, практичні і семінарські заняття за профілем спеціалізації. Типова програма повинна включати такі розділи: • максимально конкретизоване пояснення тематичного діапазону; • теоретичні проблеми галузі; • історія галузі; • сучасний стан галузі, за якою працює творча майстерня; • головні бібліографічні джерела галузі; • методи роботи з документами і банками даних; • соціологія галузі; • психологія і мистецтво спілкування з джерелами інформації; • психологія сприйняття інформаційних та аналітичних матеріалів аудиторією; • жанри, у яких може висвітлюватися тематика, пов’язана з даною галуззю; • зарубіжний досвід висвітлення в органах масової інформації проблем галузі; • особливості поетики та стилю публікацій з даної галузі; • особливості висвітлення проблем галузі в радіо- й тележурналістиці; • список навчальної, наукової та методичної літератури. Крім цього, викладач подає на кафедру робочий план творчої майстерні; у ньому він за тижнями семестру вказує вид занять, їх тематику, наводить види й назви практичних завдань, що будуть поставлені перед студентами. Якщо програма – це стратегічний дороговказ, то робочий план – система тактичних заходів з її реалізації. На першому організаційному занятті творчих майстерень, де зібрані усі студенти курсу, завідувач кафедри (або його заступник з творчої роботи* роз’яснює студентам зміст нової для них навчальної дисципліни, наголошує на її важливості в підготовці майбутнього фахівця, представляє запрошених на це спільне заняття керівників творчих майстерень. Усі викладачі, виділені за навчальним навантаженням для керівництва ними, стисло викладають студентам свої програми, з’ясовують тематичний (чи, можливо, жанровий* діапазон, у якому будуть працювати з студентами, відповідають на їхні запитання. Після цього студентам надається право вільного запису до творчих майстерень тих чи інших запропонованих їм керівників. У випадку непропорційного розподілу кафедра влаштовує конкурс до тієї творчої майстерні, яка користується найбільшим попитом, а студентів, що не пройшли до неї, розподіляє до інших керівників. Остаточний список студентів, розподілених за творчими майстернями, затверджується на засіданні кафедри і вивішується на дошці об’яв. Після цього творчі майстерні вважаються сформованими, самовільний перехід студентів з одної майстерні до другої забороняється. У випадку, якщо у студента виникнуть достатні підстави перейти з однієї творчої майстерні в іншу, він повинен подати обґрунтовану письмову заяву на ім’я завідувача кафедри. Завідувач приймає рішення про переведення (чи відмову в цьому* студента після консультацій з викладачами кафедри, а при потребі виносить це питання й на засідання кафедри. Викладач зобов’язаний вести персональний облік відвідування студентами занять у творчій майстерні та виконуваної ними роботи. Він збирає до спеціальної папки усі публікації студентів, вчить їх правильному бібліографічному описові журналістських матеріалів. Документація творчих майстерень зберігається на кафедрі журналістики протягом двох років. 

Лекція № 7

 

План1. Методика роботи у творчій майстерні.2. Робота над журналістським текстом.3. Аналіз компонентів тексту.4. Досвід вузів, де ведуться творчі майстерні.Творча майстерня працює переважно в режимі семінару, але конкретні форми її роботи просто невичерпні. Передусім викладач забезпечує теоретичну та істориxну підготовку студентів у лекційному курсі відповідно до затвердженої на кафедрі програми й закріплює їх знання на практичних заняттях. Будь-який предмет вивчення увиразнюється лише тоді, коли існує його теорія й історія. Тому необхідно дати теоретичний та історичний мінімум та навчити самостійно шукати джерела з проблем галузі й працювати з літературою. Наступним етапом навчання є організація творчої роботи. Керівник може розпочати роботу творчої майстерні з колективного інтерв’ю, із залучення студентів до своєї власної творчої практики, у якій вони беруть участь спочатку як пасивні спостерігачі, а потім наділяються правом постановки запитань для збору інформації й написання своїх власних тренувальних журналістських текстів. 1.Спочатку навчання йде за принципом колективної роботи. За приклад такої роботи може правити колективне інтерв’ю з відомою особистістю – ректором, письменником, журналістом. Попередньо серед студентів влаштовується конкурс запитань, які мали б увійти в загальний питальник. За ним відбирається, наприклад, десять авторів найкращих запитань, які й включаються до складу студентської групи. На зустрічі кожен учасник ставить своє запитання і отримує на нього відповідь. Усі студенти разом з керівником стають співвласниками здобутої за допомогою колективного інтерв’ю інформації і можуть її вільно використати на свій розсуд. Можна провести учасників своєї творчої майстерні через цілу систему тренувальних творчих завдань, змістом яких було навчання бачити явища життя і вміти нестандартно описувати їх. Наприклад, завдання може полягати в тому, що студентам пропонувалося описати скіфську монетку очима людини, який її вперше бачить. 2.Далі керівник переходить до організації підготовки журналістських матеріалів кожним студентом. Він допомагає їм вибрати конкретну тему, об’єкт вивчення та предмет відображення, визначитися з джерелами надходження інформації, виробити концепцію, визначитися з жанром і конкретною формою його втілення в текст. Попередньо ознайомившись з наслідками праці (чернетками журналістських творів* кожного зі студентів, викладач влаштовує їх обговорення в семінарі творчої майстерні. Студент доповідає про поставлене перед ним завдання, розповідає про свій задум його здійснення, конкретні кроки з реалізації задуму, зачитує готовий журналістський текст. Читання тексту необхідно супроводжувати його зоровим сприйняттям, для чого необхідно усім членам творчої майстерні роздати заздалегідь виготовлені його ксерокопії. «Психологи твердять, – зазначено в спеціальному дослідженні, – що у процесах сприйняття найбільший відсоток знань формується внаслідок зорового сприйняття, а в більшості людей краще розвинута зорова пам’ять. Людина здатна опрацювати (сприйняти, зрозуміти і засвоїти* 20-30 елементарних одиниць (біт* зорової інформації за секунду і 7-12 біт слухової. За даними ЮНЕСКО, людина, слухаючи, запам’ятовує 15 % почутої інформації, а сприймаючи зорову інформацію – 25 %, за умов одночасного сприйняття зорової та слухової інформації – 65 % почутої інформації». З огляду на це варто керівникам творчих майстерень працювати в режимі семінару лише при наявності достатньої кількості текстового матеріалу. Це головна умова залучення всіх присутніх студентів до ефективної роботи над текстом, а відтак і навчання журналістиці. Викладач домагається висловлення кожним учасником творчої майстерні своєї оцінки задуму, шляхів його здійснення та наслідку (твору*, пропонує висловити оцінку та рекомендації щодо поліпшення роботи колеги. І лише потім висловлює свою думку сам, підбиваючи підсумки обговоренню. Праця над текстом передбачає аналіз таких його компонентів, як загальна композиція, джерельна база, виклад фактів і коментарі до них, система аргументації авторських тез, заголовок, перше речення, перший абзац, перша сторінка, закінчення матеріалу, вживання фахової термінології, загальна лексика, використання образних виразів, метафори, епітети, порівняння, синтаксис, літературна структура фраз, наявність авторського голосу, інтонації і ритміки, посилання і виноски, майстерність ліду (врізки* до твору. Після обговорення своєї праці студент займається поліпшенням матеріалу, розшукує нові джерела інформації, посилює аргументацію своєї концепції, уточнює висновки, допрацьовує текст і виносить на суд творчої майстерні його остаточний варіант. Викладач вчить студента працювати на всіх етапах масово-інформаційної діяльності: вказує на помилки, радить, де шукати нові джерела інформації, що прочитати з даної теми, підказує шляхи побудови концепції. Нарешті, він допомагає йому в завершенні його твору, відшліфовує разом з ним текст, допомагає домогтися його точності, глибини, аргументованості, знайти вдалі образні деталі. У зв’язку з цим у творчій майстерні можуть проводитись індивідуальні консультації, на яких викладач і студент працюють поруч перо в перо над виправленням тексту. У таких випадках допускається запрошення в аудиторію 1-2 студентів, з якими треба остаточно допрацювати їх значні за обсягом журналістські твори.Після такої роботи викладач влаштовує демонстраційне заняття, на якому коментує для всієї творчої майстерні свою індивідуальну роботу з студентом, пояснює, чому здійснив такі чи інші виправлення в тексті, замінив заголовок, посилив аргументацію; який із зібраного інформаційного матеріалу використав, а який залишив осторонь. Робота з окремим студентом повинна бути перетворена викладачем на урок для всіх членів творчої майстерні. Цей аналіз повинен закінчуватися виставленням оцінки за творчу роботу студента. Ні в автора, ні в інших студентів не повинні залишатися сумніви у тому, що їхня робота розглянута, проаналізована й оцінена. Із сукупності оцінок, виставлених упродовж семестру за кожний конкретний матеріал, складається залікова оцінка, яка виставляється в сесію у спеціальну відомість і підсумовує роботу студента в творчій майстерні. Розглянемо приклад творчої співпраці. Наприклад, студент готує науково-популярну статтю про нові здобутки біологів ЧНУ. Викладач допомагає йому знайти інформаційний привід для майбутнього матеріалу, визначитися з конкретною темою, радить, до якого науковця звернутися в пошуку кращого, цікавішого, а, можливо, й більш сенсаційного матеріалу, з ким провести основне й додаткові інтерв’ю, як скласти бібліографію з теми, що прочитати в першу чергу, аби почувати себе «підкованим» у тій темі, що про неї доведеться говорити з науковцем. Спільно розробляються деталі конкретної та психологічної підготовки. Керівник допомагає студентові скласти питальник до інтерв’ю. Відправляючи молодого журналіста на розмову, викладач нагадує про необхідність використати метод спостереження, якомога більше побачити; скласти зоровий образ героя, колективу, події; викладач вчить цікавитися документами і працювати з ними, встановлювати їх автентичність, підкреслює необхідність знімати з них копії. Коли окреслюється інформаційний вміст матеріалу, викладач допомагає здійснити вибір жанрового різновиду статті; разом вони вирішують, якою їй бути: проблемною, історичною, оглядовою, прогностичною чи полемічною. Викладач підказує головний композиційний закон розгортання матеріалу: від простого до складного; пояснює, що наступним етапом роботи журналіста є науковий аналіз факту або їх сукупності, нагадує про необхідність подати цифрові схеми або графіки, використати доступні, зрозумілі образи, розгорнути в разі потреби сюжет власного пошуку істини, апробації гіпотез, розв’язання суперечностей. Якщо є підстави, розгорнути внутрішній конфлікт свого героя. Іншими словами, на всіх етапах викладач вчить студента професійній діяльності. Він робить це переважно на власному досвіді, на прикладах зі своєї творчості, розповідає студентам випадки з своєї творчої практики, наводить ті складні ситуації, у яких йому довелося потрапити в скруту, і демонструє віднаходження шляху творчого підходу до проблеми та розв’язання її. Він приносить в аудиторію власні статті та нариси, розповідає про методи і прийоми збирання інформаційного матеріалу до них, зустрічі з джерелами інформації, ділиться секретами створення тексту. Викладач аналізує із студентами кращі твори, розповідає, що в них з сьогоднішнього погляду вдалося, а що ні; що сприймається як здобуток, а що як втрата. Досвід засвідчує: ніщо так не сприяє творчому становленню молодого спеціаліста, як власний приклад викладача. А відтак, викладачеві слід знайомити студентів з епізодами власної масово-інформаційної діяльності, пропонувати їм уроки, побудовані на матеріалі власної творчої біографії. Викладач допомагає студентові й опублікувати його твір, виконаний у творчій майстерні. Дуже багато студентів університету, особливо з-поміж тих, що поважно ставляться до своєї майбутньої професії, вже під час навчання співпрацюють з певними виданнями і здібні самі розмістити в друк свої матеріали. Але якщо вони таких можливостей не мають, не підтримують сталих контактів з якоюсь газетою чи журналом, то обов’язок творчого керівника – допомогти студентові з публікацією, домогтися створення ним якісного інформаційного продукту і віднайдення можливості його продати. У процесі роботи творчих майстерень потрібно наголошувати, що журналістика – це не лише написання текстів, а тяжка праця в справі збирання інформації, перевірці її точності та правдивості, витрата духовних зусиль для створення концепції матеріалу, доведення та аргументації її правомірності. Саме в творчій майстерні студент оволодіває професійним мистецтвом, здійснює перші кроки в журналістській творчості, дістає уявлення про зразок майстерності, на який потім, можливо, орієнтується все своє життя. Дуже важливо, щоб у студентські роки майбутній фахівець отримав досить високий взірець. Це й дозволить йому усе життя називатися учнем творчої майстерні такогото знаменитого журналіста. Заняття творчих майстерень можуть відбуватися як в аудиторіях, так і на виробництві: у редакціях газет і журналів, у видавництвах, радіо- й телестудіях, PR-представництвах, де для цього існують часто кращі умови, ніж у вузі. За наслідками роботи творчої майстерні в кінці навчального року її керівник подає на кафедру письмовий звіт, у якому відображає склад творчої майстерні, її тематичну спрямованість, спеціалізацію кожного студента в межах загальної тематики, подає бібліографію студентських публікацій окремо за кожним учасником, відзначає кращих і гірших, висловлює свої пропозиції про поліпшення роботи і спеціалізації студентів у цілому. Звіти керівників та підсумки роботи творчих майстерень обговорюються на засіданнях кафедри в кінці навчального року. Студент у творчій майстерні: досвід ХНУПідготовка студента до навчання в творчій майстерні має виключно важливий характер. Він зобов’язаний познайомитися заздалегідь з тематикою та викладачами запропонованих кафедрою журналістики творчих майстерень. Зробити це можна за спеціальним списком, що вивішується на дошці об’яв. Таким чином, студент здобуває важливий пріоритет – час для роздумів та консультацій, – який дозволяє йому здійснити правильний вибір. Найчастіше студенти обирають не тему творчої майстерні, а викладача, маючи досить примарні уявлення про те, чим збираються займатися в журналістиці. Їх вабить голосне ім’я, зовнішній вигляд людини, її уміння триматися перед аудиторією, говорити тощо. Проте гарний журналіст може бути ощадливий у слові, неголосний автор може мати унікальні педагогічні здібності і вчити писати краще, ніж уміє це робити сам. Ці парадокси є звичайними в журналістській освіті і з ними зустрічався кожний, хто займався її організацією. На репрезентації творчих майстерень у неоднакові умови потрапляють ті викладачі, що вже викладали на даному курсі якісь навчальні дисципліни, і ті, які ще не з’являлися перед курсом у ролі викладачів. Перші володіють незаперечним пріоритетом в очах студентів, їм краще працювати з педагогом, вимоги і стиль викладання якого вони вже знають, і психологічно важко здійснити вибір на користь цілком незнайомого викладача. Оскільки така ситуація іманентна й буде існувати завжди, то варто прочитати публікації викладачів. Слід налаштуватися на те, що вибір творчої майстерні – це вибір майбутньої журналістської долі, тому до цієї події не можна поставитися абияк, безвідповідально. Для правильного вибору необхідна інформація. Організаційне заняття не повинне стати етапом первісного ознайомлення з тематикою та викладачами творчих майстерень, а завершити вибір, підтвердити його правильність. Опубліковану в газеті чи журналі свою статтю студент зобов’язаний принести в творчу майстерню. На спеціальному семінарі влаштовується обговорення публікації, визначаються досягнення автора, намацуються слабкі місця, оцінюється інформаційна насиченість, стиль викладу та інші професійні моменти. Робота в творчій майстерні повинна стати початком творчого шляху майбутнього журналіста. Тут має завершитися період його учнівства, відбутися становлення, відточитися перо; він повинен вийти з університету цілком підготовленим до професійної діяльності.

Лекція № 8

 

План лекції1. Місце навчально-виробничої практики у підготовці фахівців.2. Мета і завдання практики.3. Проходження практики у ЗМІ.4. Вимоги до практики.5. Програма практики.Журналістика – це практична спеціальність, навчитися якій, лише сидячи в аудиторії й засвоюючи теоретичний курс, неможливо, тому навчальні плани включають у себе такий вид підготовки фахівців для масово-інформаційної діяльності, як навчально-виробнича практика. Вона є невід’ємною складовою частиною навчального процесу, що має на меті закріплення та поглиблення теоретичних знань, набуття професійних навичок у межах майбутньої спеціальності, нагромадження досвіду самостійної роботи. Проходження навчально-виробничої практики кожним студентом є таким же обов’язковим, як і вивчення теоретичних дисциплін навчального плану, і тісно пов’язане з їх опануванням. Університет не дає майбутньому журналістові зайвих знань, ніщо в його освіті не є таким, що не могло б знайти безпосереднього використання в діяльності майбутнього спеціаліста. Але особливий зв’язок виробнича практика як навчальна модель майбутньої професійної діяльності журналіста має з циклом фундаментальних, професійно-орієнтованих дисциплін та дисциплін спеціалізації. Саме вони дають студентові ґрунтовну підготовку для практичної масово-інформаційної діяльності. Особливо дотичні до цього такі курси, як «Основи журналістики», «Інформаційні жанри», «Аналітичні жанри», «Художньо-публіцистичні жанри», «Організація роботи редакції газети», «Техніка оформлення газети», «Правові основи діяльності ЗМІ» та інші. Мета практики: 1* закріпити в умовах професійної діяльності набуті в університеті теоретичні знання; 2* засвідчити їх необхідність для журналістської творчості, організаційної діяльності, функціонування органу масової інформації як підприємства; 3* сформувати в студента як у майбутнього спеціаліста вміння і навички, необхідні для плідної самостійної роботи в редакціях газет, на телебаченні і радіомовленні, в інформаційних агентствах, службах зв’язків з громадськістю на посадах кореспондента, відповідального секретаря, редактора, спеціаліста з PR; 4* виробити в студента як у майбутнього фахівця сталу звичку продовжувати щоденне навчання в умовах практичної діяльності, засвоювати творчий та організаторський досвід старших колег, вивчати традиції редакційного колективу, форми і методи роботи кожного окремого кореспондента, редактора напряму, головного редактора, робити свої власні узагальнення й висновки і на підставі цього шукати свій шлях у журналістиці; 5* дати студентові можливість апробувати свої творчі здібності та практично виявити їх, написати журналістські твори під керівництвом досвідчених викладачів університету й журналістів редакції, створити свою інформаційну мережу й журналістське досьє, виявити ініціативу в плануванні номера і в його підсумковому аналізі, у пошуку тем для газетних виступів і джерел інформації для їх висвітлення, тобто зробити перші кроки по шляху формування особи висококласного спеціаліста. Перелік усіх видів практик, її форми, тривалість і терміни проведення визначаються навчальним планом. Розподіл студентів по місцях практики і призначення керівників проводиться наказом по університету на основі заявки кафедри журналістики. Ринок вніс свої корективи в організацію практики. У нинішніх умовах університети позбавлені можливості заключати угоди про співпрацю з базовими редакціями, а ще більше – оплачувати послуги редакцій і журналістів – керівників практик. ЗМІ функціонують сьогодні як самостійні бізнесові структури, являють собою комерційні підприємства. Це спричинилося до того, що в значній мірі студент ділить з університетом обов’язки в справі організації власної практики. Упродовж навчального року, співпрацюючи з тими чи іншими редакціями, він визначається з практикодавцем. Студентові слід врахувати такі обставини: 1. Варто проходити практику у загальних якісних газетах, яких відзначає високопрофесійний рівень, наявність у колективах висококласних майстрів своєї справи, глибокі традиції, які тягнуться з глибини років і сьогодні так само визначають обличчя видання і стиль роботи його колективу. 2. З досвіду проходження студентами практики у виданнях різного рівня (обласних, районних, відомчих* помічено, що найбільш ефективно практика відбувається в обласних інформаційних газетах. Тут зосереджуються кращі журналісти. Але надзвичайно корисною є практика і в районних газетах. Головні їх редактори, як правило, – випускники факультетів журналістики вітчизняних університетів, спеціалісти високої кваліфікації з великим стажем роботи. У практиканті вони вбачають не тільки свого учня, але й майбутнього колегу, намагаються надати йому робоче місце, поділитися своїми знаннями і вміннями, а часто зарахувати тимчасово до штату на посаду кореспондента і виплачують гонорари за публікації. Найчастіше така ситуація складається тоді, коли студент живе вдома і проходить практику в газеті за місцем проживання. Підвищенню ефективності практики сприяє проходження її одноосібно або маленькою групою 2-3 чоловіки, що обумовлює повну завантаженість практикантів і виявлення уваги до них з боку провідних журналістів. Хоча студент у такому випадку опиняється ніби відірваним від впливу університету й викладача, але насправді така практика проходить ефективно, продуктивно і для навчального процесу дає часом більше, ніж присутність великої групи студентів у якісній обласній газеті. Думка про те, що в обласній газеті можна навчитися більшому, не є беззаперечною, реальна практика приносить немало випадків її спростування. Керівництво навчально-виробничою практикою доручається найбільш досвідченим викладачам кафедри журналістики та сумісникам, які працюють у різноманітних ЗМІ. Кафедра має угоди, укладені з редакціями газет. Керівник практики повинен добре знати програму практики, володіти матеріалом пройдених студентами теоретичних курсів, мати чіткі уявлення про методику проходження практики, вимоги, що висуваються до викладача, журналіста й студента, форму звітності та правила складання звітних документів, критерії оцінювання студентської праці за наслідками практики, а також терміни проходження практики, подання звітності за нею та проведення заліку. Керівник практики забезпечує всю організаційну роботу. Він знайомить студентів з метою та особливостями практики на даному курсі, основними вимогами, їхніми обов’язками, звітною документацією, яку вони мають подати після закінчення практики, критеріями її оцінювання. Редактор знайомить студентів з виданням і провідними журналістами, яким доручено керувати практикою; розподіляє їх у відділи або за напрямками. На студентів поширюється розпорядок дня редакції і всі вимоги, що висуваються до її працівників.Після завершення практики викладач оголошує студентам термін подачі звітної документації на кафедру, робить попередній підсумок праці. На початку нового навчального року керівник збирає звітну документацію студентів, вивчає, оцінює усі її компоненти і на підставі власних спостережень вносить свої пропозиції про зарахування чи незарахування практики та виставлення конкретної оцінки за неї. Остаточна оцінка студентові виноситься на захисті журналістської практики, на якій він звітує перед викладачами та колегами-студентами. Економічний занепад є наслідком жахливої дегуманізації суспільства в усіх сферах його діяльності. Так чи інакше, але освітні заклади, особливо державні й навіть національні, поставлені в такі умови, у яких вони неспроможні оплачувати працю журналістів, що керують у редакціях навчально-виробничою практикою студентів. Незважаючи на це, професійні журналісти ніколи не відмовлялися від такого роду навчальної роботи, якою є керівництво практикою, сприймаючи її як почесний обов’язок у справі підготовки ефективної зміни на майбутнє. Варто відзначити, що конкуренції з боку молодого покоління боїться лише дилетант, людина низької кваліфікації, яка в практикантах вбачає загрозу для свого становища. Але талановитому журналістові конкуренція не страшна. Він знає, що його майстерність зросте у відповідності з вимогами навколишнього середовища; в оточенні обдарованих людей і його власний талант набуватиме все більшої досконалості, засяє новими гранями. Саме тому досвідчені журналісти охоче працюють зі студентами. Їм є що передати молоді; вони охоче діляться своїми знаннями й уміннями. Керівників практики призначає особисто головний редактор. Він розподіляє студентів по відділах і призначає персональних наставників. При цьому слід враховувати, що смисл практики полягає не просто в тому, щоб студент опублікував у газеті певну кількість інформаційних, аналітичних чи публіцистичних матеріалів (таку можливість він має й під час навчального процесу, наприклад, у творчій майстерні*, а у виконанні ним під час практики усього обсягу обов’язків професійного журналіста, що працює на посаді. Студент повинен брати участь у плануванні номерів, висувати ідеї щодо подальшої інформаційної діяльності газети, збирати оперативну інформацію, віднаходити проблеми, встановлювати джерела їх висвітлення, приймати відвідувачів, читати листи, чергувати по номеру, брати участь в обговоренні наслідків роботи редакції тощо. Найкращими умовами проходження практики є зарахування студента (особливо старшого курсу* на час практики до штату на посаду кореспондента й виконання ним прямих функцій штатного співробітника замість такого, що перебуває у відпустці. Як про неймовірні події викладачі старшого покоління розповідають про такі випадки організації практики, коли редакція районної газети на чолі з редактором ішла у відпустку, а її місце заступала група студентів на чолі з викладачем, які й забезпечували цілий місяць випуск газети. Сьогодні можемо розраховувати щонайбільше на моделювання професійної діяльності, створення для студента нового робочого місця, на якому він працює без оплати, але з виконанням усіх прав і обов’язків кореспондента, передбачених посадовою інструкцією. До керівництва практикою повинні бути залучені найбільш досвідчені, авторитетні журналісти. Найкраща ситуація складається тоді, коли один студент прикріпляється до одного журналіста. Але можливе створення й невеликих груп, у кількості 2–3 чол. Практиканти повинні перебувати весь час поруч з керівником, вчитися в нього, переймати його досвід роботи з усього обсягу журналістської діяльності. Керівник повинен це знати і не спрощувати для студентів професійне журналістське життя. У залежності від курсу журналіст може розпочати практику з тренувальних завдань: узяти студента з собою на прес-конференцію чи на інтерв’ю, а потім загадати йому написати самостійний твір, виходячи із здобутої інформації. Так визначається рівень підготовки студента. Якщо на практику прибув студент старших курсів, це тренувальне завдання можна обминути. Керівник знайомить студента з планом роботи редакції й свого відділу і доручає йому для виконання певні пункти, пропонує подати свій план розв’язання журналістського завдання. Від журналіста не вимагається на час роботи із студентом якось трансформувати чи переінакшувати свою індивідуальну діяльність. Навпаки, він повинен залишатися самим собою і норми життя в журналістському колективі повинні поширюватися на студентів. Це важливо врахувати тому, що в деяких вианнях інформаційна політика зосереджена в руках головного редактора, який сам скеровує кореспондентів на ті чи інші завдання. Але в багатьох газетах панує більш демократичний устрій: там інформаційна ініціатива належить самим журналістам, вони вільні у виборі теми, редактор встановлює норму подачі матеріалів, але не дає завдань своїм співробітникам. У відповідності до цього журналіст повинен працювати й зі студентом: або пустити у «вільне плавання» й спонукати самого знайти новину й викласти у певному жанрі, або поставити цілеспрямоване завдання, деталізувати його й зажадати точного виконання. Журналіст допомагає студентові визначитися з добором інформаційних джерел; перед відправленням на інтерв’ю перевірити питальник; з’ясувати, як практикант зрозумів завдання, допомогти йому визначитися з осмисленням головної проблеми, висвітлити яку йому належить. Керівник перевіряє, як підготувався студент до інтерв’ю: чи вивчив необхідні матеріали, чи оволодів проблемою? Він допомагає освоїти новий для нього інформаційний пласт, радить, що необхідно прочитати, у якому документі взяти цифри і факти. Після повернення практиканта журналіст перевіряє якість зібраного матеріалу, з’ясовує жанр, що обирає студент для його висвітлення, заголовок, лід, першу фразу, головні прийоми аргументації своєї позиції, використання образних засобів тощо. Студент може попросити поради при написанні остаточного тексту. Остаточний текст схвалюється журналістом до друку. Крім виконання творчої роботи, студент мусить бути залучений до всіх інших видів праці, які виконує в редакції його керівник практики. Керівник знайомить студента з історією та традиціями видання, творчою індивідуальністю, особливостями інформаційної діяльності та стилю провідних працівників редакції. Це допоможе зробити перебування студента на практиці максимально ефективним, забезпечить його професійне зростання, сприятиме реальній підготовці до майбутньої праці. Особливо ефективним є випадок, коли викладач творчої майстерні переходить зі своїм колективом студентів на практику. Тут він може реалізувати до кінця усі творчі ідеї. Він знає студентів, їхні нахили й можливості, дає кожному посильні завдання, адекватно розподіляє навантаження. Викликають прикре непорозуміння характеристики на студентів І курсу, які вони подають на кафедру, де відзначається, що вони талановиті, мають широкі творчі можливості, цілком готові до професійної діяльності. Іноді такі характеристики приносять студенти, про яких педагогічний колектив має стале уявлення як про осіб посередніх здібностей, недисциплінованих, з поверховими знаннями. Завищена оцінка виховує самовпевненість, закріплює зарозумілість. Передчасне захвалювання згубно впливає навіть на талановиту молоду людину, яка ще не розуміє, що вона не може бути масштабом власної обдарованості, а вимогливість стимулює бажання бути кращим, тягнутися до вершин майстерності. Отож в оцінках практиканта необхідно стояти цілковито на позиціях реалізму. На навчально-виробничій практиці в студента виробляється уявлення про журналістську солідарність, під знаком якого триватиме все його професійне життя. Підготовка до практики включає в себе два етапи: попередній і безпосередній. Попередня підготовка складається з таких етапів: 1* оволодіння в повному обсязі навчальним матеріалом усіх журналістикознавчих дисциплін, отримання основних теоретичних знань, необхідних для успішної журналістської праці; 2* оволодіння в повному обсязі навчальним матеріалом циклу суспільно-гуманітарних та професійно-орієнтованих дисциплін, що дасть можливість майбутньому журналістові обрати тематичну спеціалізацію, набути спеціальні знання, які знадобляться на практиці, дістати навички роботи з науковою літературою та періодикою за обраною тематикою; 3* активної роботи у творчих майстернях, де також формуються уявлення про тематичну спеціалізацію, ведеться робота над збиранням тематичного досьє, виробляються навички збирати матеріал та писати журналістські твори, відбувається індивідуальне творче спілкування з майстром-професіоналом, відточується перо; 4* активної журналістської практики без відриву від навчання, що триває упродовж року; студент спочатку друкується в певному виданні, потім починає співробітничати з ним, тобто працювати для нього систематично, його матеріали плануються, він дістає завдання від редактора; участь у творчому журналістському житті приводить до контактів з конкретними людьми; до того, що ім’я молодого журналіста стає відомим у колах професіоналів; і це полегшує на остаточному етапі пошук ним місця для проходження практики; 5* наполегливої індивідуальної роботи студента над собою; у студентські роки кожна людина – швидко еволюціонуючий індивід, що повинен займатися самобудуванням своєї особистості; без того, щоб не стати такою особистістю, в журналістиці робити нічого; студент повинен упродовж року здійснювати самопідготовку, займатися самоосвітою: читати наукові праці з журналістикознавства, освоїти літературну класику, знайомитися з сучасною журналістикою на прикладі провідних газет, враховуючи для себе особливості проблематики, стилістики, методики подання матеріалів. Активна підготовка до практики – запорука її успішного проведення. Готуючись до практики, студент може збирати тематичне досьє, здійснювати перші публікації з даної галузі, намічати теми та проблеми, відпрацювання яких залишає на час практики. Співробітництво з певною редакцією, систематичні публікації в газеті збільшують для початківця ймовірність дістати від неї запрошення на майбутнє працевлаштування; людині, яку в редакції знають особисто (і за публікаціями* як сумлінного і старанного, дисциплінованого й талановитого студента, довіряють, а відтак їй легше увійти без дискомфорту в редакційний колектив, а самому колективу сприйняти нову людину як свого усталеного члена. Безпосередня підготовка складається з таких етапів: 1. Відвідання установчої конференції з питань практики, де викладач – курсовий керівник практики – знайомить студентів з умовами проходження практики, програмою, оголошує про остаточний розподіл на групи, призначення групових керівників, вручає направлення на практику. 2. Вивчення програми практики. Викладачі дисциплін спеціалізації попередньо скеровували студентів у своїх курсах на головні аспекти майбутньої практики. Отже, він попередньо з ними ознайомлений. Безпосередня підготовка передбачає детальне, уважне прочитання програми, з’ясування студентом для себе не лише загальних її вимог, але й окремих нюансів. 3. Складання на підставі програми плану практики. План практики являє собою конкретний перелік вчинків студента, спрямованих на реалізацію програми, передбачає накреслення тематики можливих виступів у парадигмі інформаційних, аналітичних чи художньо-публіцистичних жанрів. 4. З’ясування змісту і структури звітних документів, які студент повинен подати на кафедру журналістики після закінчення практики. Цей етап підготовки так само важливий, оскільки серед звітних документів є такі, що над ними треба працювати впродовж усієї практики, починаючи з її першого дня, а не після її завершення. Наприклад, таким документом є щоденник практики. Отож, звітними документами треба цікавитися перед початком практики. 5. Підготовка технічних засобів для роботи журналіста, до яких належать диктофон, фотоапарат, блокнот. У деяких редакціях журналісти забезпечуються навіть персональною технікою, але здебільшого вони користуються власними технічними засобами. Під час практики студент – виконує всі функції та обов’язки кореспондента газети у відповідності до посадової інструкції; – виконує всі рекомендації й поради журналіста – керівника практики, тісно співпрацює з ним, вивчає його методи творчої праці: збирання матеріалу і написання тексту; – проводить систематичні консультації з викладачем – груповим керівником практики, регулярно доповідає йому про зміст виконуваної роботи, характер отриманих завдань, дістає поради й рекомендації щодо виконання поточних і перспективних творчих доручень, пошуку інформаційних джерел, написання самого тексту журналістського твору; – вивчає структуру редакції, ведення редакційної документації, засвоює досвід роботи старших колег-журналістів, знайомиться із службою секретаріату;– продовжує вивчення навчальної та наукової літератури з журналістикознавства, особливо з теорії журналістики, з творчої діяльності журналіста, дисциплін спеціалізації; – дотримується всіх правил внутрішнього розпорядку редакції, техніки безпеки, законів України в галузі масової інформації; – старанно виконує програму практики, зокрема в галузі здійснення публікацій своїх матеріалів у газеті; – виконує всі обов’язки журналіста в справі виготовлення масової інформації, від участі в її плануванні до обговорення виданих номерів; – виявляє творчу ініціативу, вчиться шукати найбільш актуальні теми, розкривати їх найбільш адекватними засобами; – вчиться користуватися персональними технічними засобами журналістики, комбінувати диктофон і блокнот, розшифровувати диктофонні записи, супроводжувати свої матеріали виразними фотографіями; – пише свої журналістські твори і друкує їх у газеті; – відповідає за точність написаного або організованого ним матеріалу, за вибір об’єкта висвітлення, джерел інформації, достовірне висвітлення фактів, подій і явищ; – вивчає досвід внутрішньоредакційної роботи, зокрема форми і методи масово-організаційної діяльності; – щодня здійснює записи у щоденник практики, фіксуючи в ньому всі свої професійні вчинки, завдання та хід їх виконання, консультації з керівниками практики; – поглиблює свої знання з тематичної спеціалізації, опановує її проблематику та фактичний матеріал, вивчає спеціальні праці та періодичні видання; – провадить необхідні спостереження, досліди та збір матеріалів для курсової та дипломної робіт. Після закінчення практики студент – звертається до головного редактора газети за характеристикою; – готує звітну документацію; – подає документацію на кафедру журналістики; – захищає матеріали практики перед комісією кафедри і складає диференційований залік. Під час захисту виступають: – студент-практикант з доповіддю про весь обсяг проробленої за час практики роботи та оцінкою позитивних і негативних сторін її організації; – викладач – груповий керівник практики – з аналізом публікацій студента, розглядом інших боків його діяльності в редакції, викладом характеристики редакції газети; – офіційні опоненти з числа студентів, які оцінюють якість журналістських творів практиканта; – присутні журналісти, що характеризують масово-інформаційну діяльність студента; – інші студенти й викладачі в порядку обговорення звіту практиканта. Питання про навчально-виробничу практику, підсумки захисту обговорюються на засіданнях кафедри журналістики. Програма практики. Навчально-виробнича практика зі спеціальності «Журналістика» є безперервною і наскрізною. Забезпечується це тим, що практика проводиться на всіх курсах, а також її характером і додатковими навчальними заходами. Виробнича практика на курсах будується на основі навчальних програм з основних профільних дисциплін: «Основи журналістики», Теорія і методика журналістської творчості», дисциплін спеціалізації. Кожна виробнича практика передбачає розширення і закріплення знань і навичок професійної діяльності журналіста, послідовний перехід від найпростіших газетних жанрів до складніших, від інформаційної до аналітичної й публіцистичної журналістики. Завдання, які студенти виконують під час практик, закріплюють вивчення ними спеціальних дисциплін, поглиблюють знання та навички, набуті в творчих майстернях. Залік з навчально-виробничої практики виставляється комісією кафедри на підставі поданої звітної документації, проведеного її захисту та думки керівників практики. До звітної документації увіходить чотири обов’язкові складові: 1* звіт, 2* характеристика, 3* щоденник практики, 4* опубліковані матеріали. У додатку можна подати в силу тих чи ін. причин неопубліковані матеріали. Обов’язкові складові звітної документації. Звіт студента про практику створюється в довільній формі, але передбачає обов’язкове висвітлення таких аспектів: 1* у якому органі масової інформації відбувалася практика (вказати тип видання, місце знаходження редакції, прізвище головного редактора*; 2* у якому відділі і на якій посаді працював (якщо не був зарахований до штату, яка посада моделювалася в діяльності практиканта*; 3* журналіст – керівник практики (прізвище, посада*; 4* план практики, що був складений на підставі програми практики і специфіки відділу чи напряму, як він був виконаний, якщо не виконаний у якихось елементах, то чому; 5* які матеріали написані й надруковані за час практики а* з власної ініціативи; б* за завданням редакції;6* які матеріали були написані, але не надруковані (проаналізувати причини цього*; 7* яку оцінку дала редакція написаним студентом матеріалам на редакційних нарадах і летючках; 8* розкрити роботу з позаредакційним авторським активом (скільки матеріалів підготовлено до друку, яку практичну допомогу подано авторам*; 9* методи організації матеріалів; 10* співпраця з журналістом – керівником практики; 11* співпраця з викладачем – керівником практики; 12* які складності виникали при організації і літературному оформленні матеріалів; яку допомогу подали керівники практики для розв’язання проблем; 13* у яких масово-організаційних та інформаційних заходах редакції брав участь; 14* інше; 15* висновки практиканта і побажання щодо організації практики на майбутнє; 16* дата, підпис. Характеристика практиканта видається за місцем проходження практики, підписується головним редактором видання і засвідчується гербовою печаткою установи. У більшості випадків такі характеристики пишуться журналістами – керівниками практики, вони найближче співпрацювали із студентом, найкраще його знають, а відтак, можуть найточніше описати його діяльність на практиці. Іноді головний редактор складає таку характеристику сам після обміну думками з журналістом. Щоденник практики являє собою хронологічно послідовний опис праці студента. У ньому повинен бути описаний кожен день його перебування на практиці. Студент зобов’язаний вести щоденник кожного дня, записуючи після закінчення роботи всі події свого професійного життя. У щоденнику слід записувати переважно не думки (хоча вони й не зайві*, а події. Свої думки й оцінки студент висловлює у звіті. Завдання ж щоденника – подати вичерпну інформацію про його практичну діяльність, виникнення проблем та рух до їх розв’язання, обсяг перешкод та виконану для їх подолання роботу. Щоден-ник допомагає систематизувати творчий процес, правильно розподілити час, самокритично проаналізувати зроблене. Щоденник повинен завізувати керівник практики. У випадку опублікування журналістського твору під псевдонімом, студент зобов’язаний додати до матеріалів практики довідку редакції за підписом головного редактора й засвідчену печаткою видання про те, що даний псевдонім насправді належить йому. Студент додає до звіту й комп’ютерний набір неопублікованих матеріалів, вказуючи в окремому додатку причини, які унеможливили їх публікацію. У даному випадку матеріали повинні бути засвідчені підписом відповідальної в редакції особи (головного редактора, його заступника, відповідального секретаря* і печаткою видання. До звітної документації студент додає матеріали, опубліковані не за місцем проходження практики, якщо такі мали місце. Диференційований залік з практики виставляється комісією за пропозицією керівника практики на підставі докладного вивчення звітної документації та публічного захисту практики. При цьому враховуються глибина й повнота відображення виконаної студентом роботи в щоденнику практики, докладність і вичерпність звіту, відповідність публікацій студента програмі практики, неопубліковані матеріали та причини, що обумовили відмову в публікації, наявність публікацій у виданнях не за місцем проходження практики, виконані навчальні документи (схема структури редакції, макет шпальти чи номера тощо*. Важливого значення надається характеристиці з місця проходження практики. Негативна характеристика веде, як правило, до виставлення негативної оцінки за залік з практики і відрахування студента з університету. Вдале й продуктивне проходження практики є гарантом якісної професійної підготовки студента до майбутньої масово-інформаційної діяльності. За спеціальним рішенням кафедри від проходження практики можуть звільнятися студенти старших курсів, що відшукали місце постійного працевлаштування і працюють на штатних посадах кореспондентів у редакціях газетах. До початку формування наказу вони зобов’язані подати на ім’я завідувача кафедри відповідну заяву, довідку з основного місця роботи місця і звітну документацію в повному обсязі, де відтворити один місяць свого професійного життя у звіті, щоденникові, публікаціях, характеристиці головного редактора. У такому випадкові студент проходить практику без відриву від навчання, а залік йому виставляється автоматом.




Предыдущий:

Следующий: