ЦП семинар темы Право личной собственности

Тема:Право приватної власності.

Задача 2.

2. Приватний підприємець Міронов при порушенні щодо нього процедури банкрутства мав відповідати за зобов’язаннями, пов’язаними з його підприємницькою діяльністю, перед кредиторами. За рішенням суду було звернено стягнення на належне йому майно: квартиру, предмети домашнього вжитку, засоби виробництва, вироблену продукцію, автомобіль, частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю.

Питання:

1) На яке майно фізичної особи не може бути звернено стягнення?

2) У якому порядку звертається стягнення на частку учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю?

3) На які види майна з перерахованих у даній задачі буде звернено стягнення?

1.Відповідно до ст..56 ЗУ Про виконавче провадження від 21 квітня 1999 року 1. Не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернуто стягнення за виконавчими документами, згідно з додатком до цього Закону.

Перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами

Стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на такі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності або є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім’ї та осіб, які перебувають на його утриманні.

1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні:

1) одяг — з розрахунку на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне зимове пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок — два зимових плаття), один літній костюм (для жінок — два літніх плаття), головні убори по одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні хустки, одна тепла хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш як на 50 відсотків;

2) взуття — по одній парі літнього, осіннього, зимового та інше взуття, зношене більш як на 50 відсотків;

3) білизна — по дві зміни на кожну особу;

4) постільні речі (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ковдра) і два особистих рушники на кожну особу;

5) необхідний кухонний посуд;

6) один холодильник на сім’ю;

7) меблі — по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один стіл, одна шафа на сім’ю (крім меблевих гарнітурів, на які може бути звернено стягнення);

8) усі дитячі речі.

2. Продукти харчування, необхідні для особистого споживання боржнику, членам його сім’ї та особам, які перебувають на його утриманні, — з розрахунку на три місяці.

3. Паливо, необхідне боржникові, членам його сім’ї та особам, які перебувають на його утриманні, для приготування їжі та обігрівання приміщення протягом шести місяців.

4. Одна корова, а у разі відсутності корови — одна телиця; якщо немає ні корови, ні телиці — одна коза, вівця чи свиня — в осіб, які займаються сільським господарством.

5. Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості, необхідній для годівлі худоби до початку її вигону на пасовище або до збору нових кормів.

6. Насіння, необхідне для чергової сівби (осінньої і весняної), та незнятий урожай — в осіб, які займаються сільським господарством (крім земельних ділянок, на які накладено стягнення).

7. Інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швейні, музичні тощо).

ЦКУ Стаття 52.

1. Фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Стаття 53.

1. Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.

2.

Ст. 149 ЦКУ 1. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред’явлення вимог кредиторами.

2. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про господарські товариства

м. Київ, 19 вересня 1991 року N 1576-XII

Стаття 57. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі

Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише в разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред’явлення вимог кредиторами.

Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві.

3.За рішенням суду було звернено стягнення на належне йому майно: квартиру — так, предмети домашнього вжитку — ні, засоби виробництва — так, вироблену продукцію — так, автомобіль — так, частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю -так.

Порядок звернення стягнення:

Авто

Засоби виробництва

Вироблена продукція

Предмети домашнього вжитку

Квартира

Частка у статутному капіталі

ЗУ Про виконавче провадження

Глава 4. ЗАГАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ

НА МАЙНО БОРЖНИКА

Стаття 52.

1. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

2. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

3. Готівкові кошти, виявлені у боржника, вилучаються.

4. На кошти та інші цінності боржника, що знаходяться на рахунках, вкладах та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, накладається арешт. Арешт поширюється також на кошти на рахунках, які будуть відкриті після винесення постанови про накладення арешту.

5. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно в першу чергу звернути стягнення. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем.

6. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

7. У разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує десяти розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване це житло, не здійснюється. У такому разі державний виконавець зобов’язаний вжити всіх заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника.

Задача3.

Громадянин Свірідов ще за радянських часів одержав у спадщину від свого батька земельну ділянку з житловий будинком, що знаходився на певній земельній ділянці. Враховуючи, що будинок перебував у занедбаному стані, після неодноразових, але марних спроб його відремонтувати, громадянин Свірідов вирішив його знести і на фундаменті, що залишився, звести новий будинок. Причому Свірідов не став звертатися за дозволом до виконкому, вважаючи, що будівництво власником нового будинку на місці старого входить у його правомочність розпорядження майном. Проживши в новозбудованому будинку понад 10 років, громадянин Свірідов в лютому 2004 р. вирішив його продати. Проте БТІ відмовилося реєструвати цю угоду на тій підставі, що право власності у громадянина Свірідова на будинок не виникло. Свірідов, не погоджуючись із позицією БТІ, стверджує, що навіть якщо право у нього не виникло спочатку, воно повинне бути за ним визнано, враховуючи тривалість його проживання у даному будинку, у силу набувальної давності. Проте БТІ заявило, що до спірних відносин має застосовуватися ЦК УРСР 1963 р., а отже повинні застосовуватися наслідки самочинного будівництва, передбачені ст. 105 ЦГК УРСР, – безумовне невизнання права власності і знесення незаконно зведеної будівлі.

Питання:

1) З якого моменту виникає право власності на збудоване нерухоме майно? Чи виникло у Свірідова право власності на зведений ним будинок?

2) Яким чином набувається право власності в порядку набувальної давності?

3) Яким чином слід вирішити спір? Свою відповідь обґрунтуйте.

Рішення

1.Відповідно до ч.2 ст. 331 ЦКУ Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

3. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

2.

Відповідно до ст. 346 нового Цивільного кодексу України для настання правових наслідків спливу строку набувальної давності (виникнення права власності) набувачеві достатньо володіти чужим майном із дотриманням вимог, встановлених законом.

Для того, щоб набути право власності чи право користування на земельну ділянку з цієї ж підстави, самого володіння не достатньо. Відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України громадянин мусить упродовж строку набувальної давності користуватися земельною ділянкою, тобто вилучати з неї її корисні властивості.

Строк набувальної давності спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. З моменту спливу строку набувальної давності у давнісного володільця, за загальним правилом, виникає право власності на чуже майно, яким він відкрито і безперервно володів. Із цього загального правила в ч. 1 ст. 346 ЦК України зроблено виняток. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно (саме право власності та інші речеві права згідно з ч. 1 ст. 183 ЦК підлягають державній реєстрації) у цьому випадку не є підставою виникнення права власності, оскільки воно виникає на підставі набувальної давності. Реєстрація визначає лише момент виникнення права власності, але не є підставою для його набуття. Не можна погодитись із Ю.К. Толстим у тому, що державна реєстрація нерухомого майна є додатковим реквізитом набувальної давності, що має конститутивне, правоутворююче значення. Правоутворююче значення має сама набувальна давність. Однак такого значення щодо нерухомого майна вона набуває не з моменту спливу її строку, а з моменту реєстрації права власності на майно, набуте за давністю. Це означає, що право власності виникає на підставі набувальної давності і, водночас, закріплюється за новим власником у момент його державної реєстрації. Виникнення права власності на підставі набувальної давності повинно підтверджуватися у процесуальному порядку, передбаченому для встановлення фактів, що мають юридичне значення (глава 37 ЦПК України). Цим шляхом іде, зокрема, судова практика Російської Федерації. Відповідно до постанови Пленуму Вищого арбітражного суду РФ від 31 жовтня 1996 р. № 13 арбітражному суду серед інших справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, підвідомчі справи про встановлення факту добросовісного, відкритого і безперервного володіння як своїм власним нерухомим майном протягом 15 років або іншим майном протягом 5 років.

Набувальна давність є юридичним фактом. Отож, якщо в суді буде встановлено факт спливу строку набувальної давності, це означатиме, що право власності виникло. Рішення суду про встановлення факту спливу строку набувальної давності не замінюватиме собою державної реєстрації права власності на нерухоме майно, а буде підставою для її проведення.

Підтвердження судом виникнення права власності на підставі набувальної давності може відбуватися не лише в окремому провадженні, а й при вирішенні спору. Якщо при розгляді справи про встановлення факту спливу строку набувальної давності виникне спір про право, суд повинен залишити заяву без розгляду і роз’яснити заявникові його право подати позов на загальних підставах. У порядку позовного провадження, у разі виникнення спору, може бути підтверджено набуття права власності за давністю також на речі, які не передбачені в ч. 4 ст. 346 Цивільного кодексу України.

Постанова ПВССУ п.12 У справах, пов’язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК).

Разом із цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п’ята статті 376 ЦК).

Вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов’язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

14. На підставі частини третьої статті 376 ЦК суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (частина третя статті 375 ЦК).

При цьому суд має враховувати, що відсутність заперечень власника проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво, чи визнання такого позову має бути обґрунтовано відповідними доказами, що підтверджують право на вчинення таких процесуальних дій, зокрема, договорами купівлі продажу земельної ділянки, оренди, міни.

15. Виходячи зі змісту частини третьої статті 376 ЦК, при доведенні визначених нею умов суд може визнати право власності на самочинно збудоване майно також за особою, яка його збудувала, якщо після закінчення будівництва земельну ділянку цій особі було передано у власність або надано у користування, або з власником земельної ділянки, на якій розміщено майно, укладено договір суперфіцію (частина перша статті 413 ЦК) відповідно до її цільового призначення.

Вирішуючи справи такої категорії, суд має виходити з того, що надання земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно чи укладення договору суперфіцію може відбутися як до пред’явлення позову до суду, так і після цього.

Тема Право власності українського народу

1. Під час стихійного лиха представники райвиконкому реквізували у гр-на Антонова вантажний автомобіль, трактор і катер для проведення рятувальних робіт в районі. У ході цих робіт частину реквізованої техніки було пошкоджено, а частину загублено. Голова райвиконкому в поверненні техніки відмовив, посилаючись на те, що йому невідомо, хто і за яких обставин проводив вилучення майна. Громадянин Антонов подав до суду позовну заяву про відшкодування шкоди, заподіяної пошкодженням і втратою його майна.

Питання:

1) Дайте визначення реквізиції. У якому порядку передбачається її проведення?

2) Чи підлягає задоволенню позовна заява Антонова? Свою відповідь обґрунтуйте.

ЦКУ Ст. 353.

1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за

інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно

може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку,

встановлених законом, за умови попереднього і повного

відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути

примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням

його вартості.

3. Реквізоване майно переходить у власність держави або

знищується.

4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована

вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

5. У разі реквізиції майна його попередній власник може

вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване

майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати

його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право

власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути

грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з

реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього

майна.




Предыдущий:

Следующий: