Тема 15 7вопр Савицкая

Тема 15. Савіцької В.

7.Теорія суспільного вибору: способи прийняття рішень та проблеми ефективності.

Теорія суспільного вибору (public choice theory) є найяскравішим напрямом економічного імперіалізму, пов’язаним із застосуванням методології неокласичної економічної теорії для вивчення феномену політичного процесу. Представники цієї течії, критикуючи кейнсіанців, поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. На етапі свого зародження (60-ті роки XX ст.) теорія суспільного вибору, здебільшого, розглядала проблеми оподаткування та бюджетної політики в контексті фінансування суспільних благ. Згодом представники теорії суспільного вибору, розвиваючи принципи класичного лібералізму і використовуючи методи макроекономічного аналізу, втрутились у сферу, що традиційно вважалась полем діяльності політологів, юристів і соціологів. Критикуючи державне регулювання, вони зробили об’єктом аналізу сам процес ухвалення урядових рішень. Отже, сьогодні теорія суспільного вибору може розглядатись як окрема дисципліна (економічна теорія політики).

Теорія суспільного вибору є окремим випадком теорії раціонального вибору, а раціональним у неокласичній теорії є максимізація корисності індивідів у межах ресурсів, які є в їх розпорядженні, та очікувань щодо дій інших партнерів. Раціональні індивіди не лише здатні співвідносити вигоди та втрати від своїх дій, але й зрозуміти наслідки власної діяльності.

Теорія раціонального вибору сформувалась під впливом: шотландської моральної філософії (Ф. Хатчесон, А. Фергюссон, Д. Юм, А. Сміт), яка сформулювала індивідуалістичну концепцію раціональної поведінки в суспільстві; утилітаризму (І. Бентам), який підкреслював значення моральних суджень і оцінок; неокласичної теорії (А. Маршалл), що аналізувала роль взаємного обміну між людьми.

Теорія раціонального вибору будучи універсальною і формалізуючи логіку поведінки індивіда в різних ситуаціях, отримала назву в політиці «теорія суспільного вибору», в соціології — «теорія соціального вибору», в історії — «кліометрика», в праві — «економіка і право». Раціональність визначається такою формулою: суб’єкт (1) ніколи не вибере альтернативу X, якщо водночас (2) досяжна альтернатива У, яка, на його думку (3), краща за X. До характеристик раціональності можна віднести її індивідуальний характер, обмеженість та суб’єктивність.

Теорія раціонального вибору бере на озброєння новітній інструментарій економічної науки, розроблений Р. Коузом (трансакційні витрати), Г. Сайманом (обмежена раціональність), Дж. Стіглером(неповнота інформації), Г. Беккером (принцип невизначеності), Р. Хардіном (зіткнення інтересів груп), Б. Мандевілем, К. Менгером (методологічний індивідуалізм), А. Сеном (моральні зобов’язання) тощо. В межах теорії раціонального вибору сформувались два напрями: суспільний (чиказька та вірджинська школи) і соціальний вибір (табл. 1).

Таблиця 1. Школи теорії раціонального вибору

Показник

Теорія раціонального вибору

Теорія суспільного вибору

Теорія соціального вибору

Чиказька школа (1930 р.)

Вірджинська школа (1950 р.)

Основні постулати

Саморегулюючий ринок і оптимальний вибір у межах заданих обмежень

Оптимальний вибір обмежень (правил гри)

Побудова функції суспільного добробуту з метою об’єднання послідовностей індивідуальних переваг

Акцент

Ринковий успіх

Неспроможність політики

Політичний успіх або неспроможність ринку

Представники

М. Фрідмен, Р. Коуз, Дж. Стіглер, Г. Беккер, С. Пельцман, Р, Познер, Г. Льюїс

Дж. Б’юкенен, У. Наттер, Р. Вайнінг, Л. Ігер, Дж. Бреннан, У. Буш, Р. Вагнер, Г. Таллок, Д. Мюллер, Р. Толлісон

А. Бергсон, К. Ерроу, А. Сен, Дж. Рьомер, Дж. Елстер, К. Моен

Витоки теорії суспільного вибору можна знайти у працях математиків XVIII-XIX ст., які цікавилися проблемами голосування: Ж. Кондорсе, Т. Лап ласа, Ч. Доджсона (Л. Керролла). Важливе значення у формуванні теорії суспільного вибору мали також праці з політичної філософії Т. Гоббса, Б. Спінози, політологічні дослідження Дж. Медісона, А. Токвіля. Проте ідеї, безпосередньо закладені в теорію суспільного вибору, вперше були сформульовані лише в кінці

XIX ст. представниками італійської школи державних фінансів: М. Панталеоні, У. Мацоли, В. Марко. Ці дослідники виявились «піонерами» використання граничного аналізу і теорії ціни для вивчення бюджетного процесу, а також для моделювання попиту і пропозиції на ринку суспільних благ. Такий підхід надалі розвивався у працях представників шведської школи економічної науки — К. Вікселя та Е. Ліндаля, які приділяли основну увагу політичним процесам, що забезпечують визначення державної бюджетної політики.

Розроблені італійськими та шведськими економістами аналітичні підходи залишались довгий час, практично, невідомими для дослідників, які працювали в традиціях «основного напряму» економічної науки. Разом з тим, у 40-50-х роках ідеї щодо раціонального характеру поведінки індивідів у політичній сфері стали активно поширюватися в наукових дискусіях насамперед завдяки працям Й. Шумпетера, А. Бергсона, П. Семюелсона, Е. Доунса, К. Ерроу, Д. Блека, Ф. Хайєка, Д. Норта. Об’єднання двох вказаних інтелектуальних напрямів і стало основою розробки комплексу ідей, що зараз відомий як теорія суспільного вибору1. Ключову роль у цьому зіграли представники так званої вірджинської школи (Вірджинський університет, США) в економічній теорії, визнаним лідером якої є Джеймс Б’юкенен (р. н. 1919), нагороджений у 1986 р. Нобелівською премією з економіки «за дослідження договірних та конституційних засад теорії прийняття політичних та економічних рішень».

Завдяки численним роботам Дж. Б’юкенена, а також інших провідних спеціалістів у сфері теорії суспільного вибору (Джефрі Бреннан (р. н. 1944), Гілберт Уоррен Наттер (р. н. 1923), Вільям Нісканен (р. н. 1933), Манкур Олсон (1932-1998), Гордон Таллок (р. н. 1922), Денис Мюллер (р. н. 1940) на початку 1960-х років досягнуто значного прогресу в розробці як базових ідей теорії суспільного вибору, так і дочірніх концепцій, які спираються на ці теорії.

Теорія суспільного вибору як складова неоінституційної економічної теорії досліджує взаємозв’язок політичних та економічних чинників у виборі обсягу та структури суспільних благ, якими має забезпечувати громадян держава, а також способів їх виробництва та розподілу. Теорія вивчає процедури формування колективних рішень та діючі механізми їх реалізації в демократичному суспільстві (способи і методи, за допомогою яких люди використовують владні установи у своїх власних інтересах). її об’єктом є суспільний вибір в умовах прямої та представницької демократії. Сфери аналізу теорії охоплюють виборчий процес, діяльність депутатів, теорію бюрократії, політику регулювання та конституційну економіку (табл. 2). Теорія суспільного вибору взяла на озброєння альтернативний погляд на природу детермінованості державних фінансів. Вважаючи головною першопричиною інтереси і потреби людини, головний акцент поставила на врахуванні ролі демократичних процедур та державних інституцій у перерозподільних процесах у державних фінансах.

Таблиця 2. Основні проблеми і розділи теорії суспільного вибору

Проблеми

Розділи

Чи можливо знайти справедливе колективне рішення?

Логіка колективних рішень

Яким чином «виміряти» думку окремих виборців?

Процедура голосування

Чому голосування на основі принципу більшості не забезпечує виявлення дійсних переваг суспільства?

Парадокс голосування

Як вплинути на громадян з метою прийняття необхідного рішення?

Маніпулювання при голосуванні

Чому інтереси споживачів беруть гору у вербальних суперечках, але політику контролюють інтереси виробників?

Групи особливих інтересів, лобізм, логроллінг

Як створити коаліційний уряд? Які причини стійкості коаліцій?

Багатопартійні системи

Які цілі суспільного добробуту? Зважаючи на чиї інтереси в першу чергу має розвиватись суспільство?

Функції суспільного добробуту

Як люди отримують вигоду за допомогою політичного процесу?

Економіка бюрократії, пошук політичної ренти

Чому відбувається спотворення демократичного ідеалу, а закон перетворюється у свавілля? Як попередити трансформацію демократи в авторитарний режим?

Конституційна економіка

Теорії суспільного вибору притаманні декілька специфічних рис, які й визначають характер аналітичних розробок, що на ній ґрунтуються:

1) для опису поведінки індивіда в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й в неокласичній економічній теорії (переслідування власного інтересу, транзитивність і повнота переваг, раціональна максимізація цільової функції), адже всі — від виборців до президента — керуються у власній діяльності економічним принципом порівняння граничних витрат і граничних вигід. Процес виявлення переваг індивідів розуміється в термінах ринкової взаємодії (передбачається, що відносини між людьми в політичній сфері можуть бути описані в категоріях взаємовигідного обміну, оскільки держава є ареною конкуренції осіб за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця в ієрархії, проте учасники цього ринку володіють незвичними правами власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи влади, депутати — приймати закони, чиновники — слідкувати за їх виконанням);

2) під час дослідження порушуються питання, аналогічні до тих, які посідають центральне місце в неокласичній теорії ціни (стабільність економічної та політичної рівноваги, шляхи досягнення рівноважного стану, оцінка рівноваги згідно з принципом Парето), а політична рівновага виступає угодою щодо рівня виробництва суспільних благ, яка визначається процедурою колективного вибору та внеском кожного індивіда у фінансування суспільного блага;

3) явища і процеси розглядаються з позиції взаємодії не однієї особи, а цілої групи осіб (люди об’єднуються в групи за соціальною, майновою, релігійною, партійною ознаками); реалізація конкретних групових інтересів є результатом досягнення згоди в рамках політичного процесу.

Послідовники теорії суспільного вибору доводили, що не можна беззаперечно покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень. Проблема суспільного вибору постає за умов як прямої, так і представницької демократії.

Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії передбачають наявність хоча б двох партій, які конкурують за голоси виборців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії повинні анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. Представницька демократія, як вважають виразники теорії суспільного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом із цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузького кола осіб. Такі групи використовують усі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітинги тощо) — аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Усі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом (lobbying). Лобізм є системою і практикою реалізації інтересів різних груп громадян через організований вплив на законодавчу та адміністративну діяльність державних органів. В ньому зацікавлені три групи: 1) групи виборців із особливими інтересами; 2) депутати, зацікавлені у фінансовій підтримці вищезазначеної групи виборців, з метою перемоги на наступних виборах; 3) професійні бюрократи.

Лобізм може проявлятися у різних сферах соціально-економічного життя суспільства, а отже, мати різні види. Наприклад, залежно від того, в якій галузі влади «вирішується питання», можна виділити законодавче, виконавче і судове лобіювання. Виходячи з того, в якому управлінському рішенні досягається мета лобіювання, воно може поділятися на правотворче (лобізм у законодавчих органах через нормативні акти), правозастосовуване (лобізм через акти застосування права) і правоінтерпретаційне (лобізм через акти тлумачення права). Зважаючи на характер інтересу, що відстоюється, виділяють політичний (фінансово-економічні і соціальні групи, що домагаються необхідного впливу за допомогою участі в політичній боротьбі і передвиборних кампаніях), соціальний (профспілки, ветеранські, жіночі, молодіжні та екологічні організації), фінансово-економічний (фінансово-промислові групи, корпорації і галузеві компанії, які мають монопольну експортно-імпортну структуру, власну фінансово-банківську структуру, ЗМІ, представників у парламенті або політичних рухах), правовий (міністерства, відомства, державні комітети, що відстоюють прийняття окремих законодавчо-розпорядчих актів) лобізм. Стосовно часу дії лобізм буває одноразовий і постійний. Залежно від того, на чию користь «вирішується питання», виділяють також такі різновиди: лобіювання різних соціальних структур (громадських організацій, рухів, партій, груп, профспілок, антивоєнних та екологічних рухів, підприємницьких союзів); відомче лобіювання (лобізм міністерств, відомств, державних комітетів, галузеве просування тих або інших інтересів); регіональне лобіювання (вплив на владу з боку представників областей, районів та інших місць, що «вибивають» пільги і переваги для регіонів); іноземне лобіювання (вплив закордонних «груп тиску» або національних громад на ті чи інші державні органи з метою отримання від них визначених рішень).

Дж. Б’юкенен розглядає групи лобістського тиску як продукт спонтанної самоорганізації цивільного суспільства, тоді як Ф.А. Хайєк оцінює їх більш критично, зазначає, що організація впливових груп особливих інтересів неможлива без допомоги уряду. Крім того, «оскільки в принципі неможливо організувати всі інтереси, то організація певних груп здійснює за допомогою уряду постійну експлуатацію неорганізованих і непіддатливих організації груп. Жертвами при цьому стають споживачі в цілому, платники податків, жінки, старі люди та багато інших». Така негативна оцінка груп особливих інтересів дозволила Ф.А. Хайєку критично поглянути і на демократичний уряд: «Обмеженою повинна бути будь-яка влада, але особливо — демократична. Всемогутній демократичний уряд саме внаслідок необмеженості своєї влади стає «іграшкою» в руках організованих інтересів, оскільки мусить догоджати їм, щоб заручитися підтримкою більшості». Звідси Ф.А. Хайєк робить висновок, що головне призначення конституційних правил — жорстке обмеження повноважень центральної влади, який би демократичний курс вона не проводила. Тільки стабільна і загальновизнана система законів може обмежити можливість «легалізованої корупції» — ініціації під тиском різних лобі парламентських (або президентських) директив, які в ім’я політичної єдності надають певним групам особливі привілеї.

Теорія суспільного вибору підкреслює принципову обмеженість демократичних процедур взагалі як таких. Ще в 1951 р. у книзі «Соціальний вибір та індивідуальні цінності»3 американського економіста Кеннета Ерроу (р. н. 1921) була доведена теорема про неможливість демократії (теорема Ерроу), яка наголошує, що не існує правил колективного вибору, що одночасно задовольняють такі п’ять умов демократії:

1) одностайність, яка пов’язана з принципом Парето-оптимальності. Якщо переваги індивіда не суперечать перевагам інших індивідів, то вони стають елементом соціального порядку (якщо всі виборці хРр, то і колективна перевага містить хРу);

2) відсутність диктатора. Серед учасників колективного вибору немає такого індивіда, будь-яка перевага якого завжди перемагає протилежні переваги всіх інших членів і стає обов’язковим елементом соціального порядку;

3) транзитивність. Функція суспільного добробуту передбачає певне ранжирування всіх альтернатив (якщо хРу і уРг, то хРг; або хіу і уІгу то хіг);

4) необмежене охоплення (повнота й універсальність). Правило має забезпечити вибір між будь-якими двома альтернативами (або хР(у, або уРр, або хіу) за будь-якого поєднання індивідуальних переваг;

5) незалежність від сторонніх альтернатив (хР.у незалежне від и>Р.г або гР(ш).

Єдине правило побудови колективних рішень, яке задовольняє всі п’ять умов К. Ерроу, є зовсім недемократичним — диктаторським правилом (колективне рішення завжди має збігатися з думкою одного з виборців). Зміст другої теореми К. Ерроу (теореми загальної можливості) полягає в тому, що якщо виключити можливість міжособових порівнянь корисності, то єдиним способом трансформації індивідуальних переваг у суспільний вибір, який би задовольняв і окреслював широку сукупність індивідуальних потреб, є нав’язування (диктатура).

З метою уникнення такого парадоксального рішення необхідно пом’якшити початкові передумови. У зв’язку з цим із середини 50-х років XX ст. багато економістів і математиків намагались скоригувати різні аксіоми К. Ерроу задля уникнення висновку, надто неприємного для демократичної системи голосування. Так, Нобелівський лауреат 1998 р. Амартія Сен (р. н. 1933) запропонував модифікацію вимоги транзитивності. Оскільки суспільний вибір повинен бути зроблений за будь-якого набору альтернатив, К. Ерроу ввів аксіому транзитивності. Однак на практиці досягнення цієї мети не потребує застосування аксіоми в усій повноті, тому А. Сен довів теорему неможливості через заміну транзитивності категорією «квазітранзитивність» (транзитивність жорстких переваг, або правило консенсусу)8. Квазітранзитивність відкриває можливість для нав’язування суспільству влади олігархії. Подолання циклічності означає, що кожен член олігархічної групи фактично володіє правом вето і перехід від транзитивності до квазітранзитивності не скасовує диктаторську владу взагалі, а лише поширює її на олігархічну групу (якщо хоча б один виборець по-іншому порівнює кандидатів А і Б, ніж усі інші, то система голосування оголосить кандидатів еквівалентними, що призведе до колективної байдужості).

Д. Блейр та Р. Поллак запропонували пом’якшення вимоги універсальності, наголошуючи на тому, що якщо кожен виборець упорядковує кандидатів відповідно до своєї політичної симпатії, то висновку К. Ерроу можна уникнути. Наприклад, якщо виборець є прихильником ринку і монетаризму, а також вважає, що А краще за Б, Б краще за В, то це означає, що А найближче до його позиції, а В — найдальше. Однак на практиці виборці користуються багатьма критеріями і не всі усвідомлюють свою політичну позицію.

Вимога універсальності подібна на постулат свободи вибору: кожен індивід може обирати, що захоче, тобто сам визначати порядок переваг. Свобода вибору, проте, може спричинити конфлікт, тобто цей постулат також робить свій внесок в обґрунтування недемократичності прийняття колективних рішень. Для вирішення цієї проблеми є два методи3:

1) обмеження всієї множини можливих варіантів (конституція захищає права власності);

2) обмеження складу суспільства тими членами, чий порядок переваг дає змогу здійснити вибір (делегування повноважень виборців членам парламенту) — до процесу прийняття політичних рішень доцільно допускати лише осіб з більш-менш однорідними перевагами, що різко знижує ймовірність зациклювання (чим більш однорідними є переваги виборців, тим менша ймовірність виникнення циклу голосування).

Отже, доведення теореми К. Ерроу та наступні дослідження наочно продемонстрували, що всі процедури голосування можуть бути поділені на дві великі групи: 1) диктаторські: 2) маніпульовані.

У повсякденній законодавчій діяльності депутати прагнуть підвищити свою популярність, активно використовуючи систему логролінгу (logrolling — від англ. «перекочування колоди») — практики взаємної підтримки (взаємних послуг) шляхом «торгівлі голосами». Кожен депутат обирає найважливіші для його виборців питання і прагне отримати необхідну підтримку з боку інших депутатів. Підтримку щодо вирішення своїх проблем депутат може «придбати», віддаючи взамін свій голос на захист проектів колег.

За прямої демократії застосування системи логролінгу є практично неможливим, оскільки кількість виборців є значною, а отже, на проведення переговорів потрібні великі кошти та значні затрати часу. В умовах представницької демократії чисельність виборців значно менша, тому для кожної групи інтересів існує безліч комбінаційних можливостей. Отже, обмін голосами є типовим явищем для представницької демократії. Групи меншості через логролінг здобувають можливість підтримувати одна одну і формувати певну більшість. Обмін голосами може відбуватися в явному вигляді через послідовність процедур голосування або неявному, коли формується «пакет» документів з диференційованою інтенсивністю переваг учасників голосування до різних елементів «пакета» та спільна програма дій парламентських груп і фракцій.

Гордон Таллок (р. н. 1922) вперше показав, як відбувається прийняття рішень через обмін голосами. Припустимо, що є 100 будинків, до яких потрібно прокласти шляхи від головної магістралі. Кожна дорога використовується переважно мешканцями відповідного будинку, тобто є приватним благом з незначним ступенем суспільності. За прямої демократії державне фінансування будівництва доріг не має жодних шансів, оскільки на кожній з вулиць «виграє» лише один, а тягар несуть усі. Проте 51 господар будинку може вступити до коаліції та внести пропозицію побудувати 51 шлях, а витрати поділити на всіх.

Прихильники теорії суспільного вибору (Дж. Б’юкенен, Г. Таллок) не вважають логролінг негативним явищем. Іноді за його допомогою вдається досягти більш ефективного розподілу ресурсів — розподілу, що підвищує загальне співвідношення вигід і витрат відповідно до принципу Парето-оптимальності. Однак можливим є й інший варіант, коли відстоювання локальних інтересів через логролінг дає змогу уряду отримувати схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо. Тим самим національні інтереси нерідко приносяться в жертву регіональним вигодам.

Класичною формою логролінгу є «діжка з салом» — закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Для отримання схвалення до загальнонаціонального закону додається ціла низка різних, нерідко мало пов’язаних з основним законом пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Для забезпечення його проходження через процедуру голосування, до нього додають все нові й нові пропозиції («сало»), доки не буде досягнута впевненість у тому, що закон отримає схвалення більшості депутатів. Така процедура небезпечна для демократії, оскільки принципово важливі рішення (обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зібрань) можуть бути «куплені» наданням окремих податкових пільг і задоволенням обмежених локальних інтересів.

Прибічники теорії суспільного вибору роблять висновок, що саме економічні причини закладені в основу політичної нерівності й можливого прийняття нераціональних рішень. Найважливіші з цих причин:

1) порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічних рішень, неправильних із суспільного погляду;

2) нерівність в отриманні інформації, оскільки краще проінформовані люди з високими доходами і добре організовані лобістські групи максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту;

3) недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), які, маючи свій приватний інтерес, прагнуть отримати найбільшу кількість голосів на наступних виборах і приймають політично популярні, але економічно неефективні рішення, враховуючи той факт, що вибори відбудуться у найближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пізніше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання, «роздувають» бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програші. Все це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень, законів.

Отже, важливість теоретичних положень теорії суспільного вибору для функціонування сучасних національних господарських систем полягає в тому, що не лише політика впливає на економіку, а й економіка має зворотний вплив на політику і може призводити до політичної нерівності у суспільстві. У зв’язку з цим Дж. Б’юкенен запропонував нову концепцію організації політичного ринку для досягнення згоди у суспільстві. В межах політичного обміну виділялось два рівні суспільного вибору: перший рівень — розроблення правил та процедур прийняття політичних рішень (регламентація способів фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем оподаткування, принцип одностайності, кваліфікованої більшості, правило простої більшості тощо), сукупність яких вчений назвав «конституцією політичної економії», та другий рівень — практична діяльність держави та її органів на основі прийнятих правил і норм.

Критерієм справедливості та ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. На думку прихильників теорії суспільного вибору, держава повинна виконувати охоронні функції і не брати участі у господарській діяльності. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари та послуги, що продаються на ринку. Дж. Б’юкенен пропонує здійснити приватизацію в суспільному секторі, оскільки це послабить бюрократизацію економіки, посилить конкуренцію, зменшить політичну ренту тощо. Суб’єкти господарювання мають укладати угоди без регламентації з боку держави.

Таким чином, застосувавши традиційну неокласичну методологію до аналізу сфери політико-правових відносин, «вірджинці» прийшли до пропаганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природою не в змозі діяти в інтересах усього суспільства, то краще обійтися без його участі: ринок, незважаючи на всі його недоліки, більш придатний для регулювання економічного і соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого перебувають у руках чиновників, які мають особисті або вузько групові інтереси, — такий остаточний висновок вірджинської школи.

Логічним завершенням теорії суспільного вибору є постановка питання про «провали» держави (уряду) (government failures) — це випадки, коли держава неспроможна забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Здебільшого до провалів держави відносять:

1) недостатність необхідної для прийняття рішення інформації;

2) недосконалість політичного процесу;

3) обмеженість контролю над бюрократією;

4) нездатність держави передбачати й ефективно контролювати найближчі й віддалені наслідки прийнятих нею рішень.

Отже, на думку представників теорії суспільного вибору, діяльність держави, що спрямована на виправлення «провалів» ринку, виявляється далекою від досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому слід стежити за наслідками діяльності уряду і вчасно коригувати її залежно від соціально-економічної й політичної кон’юнктури. Економічні методи мають застосовуватися у такий спосіб, щоб вони не підміняли дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи інші регулятори, уряд має чітко контролювати і негативні ефекти, завчасно вживаючи заходів для ліквідації негативних явищ.




Предыдущий:

Следующий: