Тема 17 соц буття

Тема 17.Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Поняття та види особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Право на ім’я. Підстави та порядок зміни імені фізичною особою

Честь, гідність та ділова репутація як об’єкти правової охорони. Захист права на честь і гідність

Право на інформацію. Поняття та види інформації. Особливості правової охорони відкритої, конфіденційної та таємної інформації

Правова охорона особистих паперів та кореспонденції. Розпорядження особистими паперами. Обмеження права на таємницю кореспонденції

Охорона інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок

Гарантії права на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості

Інші особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (право на місце проживання, на недоторканість житла, на вибір роду занять, на свободу пересування, на свободу обєднання та на мирні збори).

1.Поняття та види особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Ці особисті немайнові права, на відміну від викладених вище, мають на меті забезпечити фізичній особі не природне існування, а соціальне буття, тобто гарантувати повноцінну участь у соціальному житті. До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать:

1) право на ім’я;

2) право на гідність, честь і ділову репутацію;

3) право на індивідуальність;

4) право на особисте життя;

5) право на інформацію;

6) право на свободу творчості та вибір роду занять;

7) право на місце проживання та недоторканність життя;

8) право на свободу пересування;

9) право на свободу об’єднань та мирні зібрання.

Право на ім’я є одним із найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістом особисте ім’я складається з прізвища, імені та по батькові.

Особисте немайнове право на ім’я означає:

1) можливість володіти, користуватись та розпоряджатися іменем, тобто можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім’я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім’я, давати дозвіл розголошувати своє ім’я чи заборонити розголошувати своє ім’я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати із досягненням повноліття, одруження, розлучення тощо (розпорядження). Особливу увагу слід звернути на те, що використання імені в окремих випадках може здійснюватись і без згоди на це особи. Наприклад, ім’я фізичної особи, яку підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використано (обнародувано) без згоди особи лише у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо неї або винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК). Причому використання початкової літери прізвища особи у пресі, літературних творах не є порушенням її права;

2) можливість вимагати звертатись до особи відповідно до імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У разі перекручення імені фізичної особи (наприклад у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) його має бути виправлено. Якщо перекручення було здійснено в документі, то такий документ підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК);

3) можливість використовувати псевдонім, яка полягає у використанні для своєї індивідуалізації вигаданого імені;

4) можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім’я.

Подібним до права на ім’я є право на присвоєння імені (ст.ст. 145—147 СК). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновителі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. Вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім’я (Карпенко-Карий, Складовська-Кюрі), відсутність по батькові (Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн) або ж можливе присвоєння транскрибованого імені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних традицій, так і пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а не Ганна Вескі) тощо).

Доволі важливим при участі фізичної особи в суспільних відносинах є також і право на гідність, честь та ділову репутацію. В загальному розумінні, під поняттям «честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним з даними поняттями є поняття «ділової репутації» — усталено зовнішня оцінка фізичної чи юридичної особи в сфері підприємницьких відносин. Ці особисті немайнові блага повинні бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.

Розглянемо складові цього права.

Права на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

Право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Права на ділову репутацію — це право фізичної та юридичної особи на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Суміжним з цим правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім’ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає в обов’язку шанобливо ставитися до тіла померлої особи та місця її поховання, а також забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК).

Надзвичайно важливим для участі особи у соціальному бутті є її право на індивідуальність. Під поняттям «індивідуальність» необхідно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності належить ціла низка особливостей фізичної особи, що пов’язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме ці особливості можуть відбуватися у: а) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також і сукупність усіх цих елементів); б) її голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мовленні (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, невимова окремих звуків, говір, слова-паразити, сміх тощо); в) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру); г) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо); ґ) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.

Право на індивідуальність фізичної особи полягає в можливості:

1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага;

2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність, але у спеціально відведених для цього місцях;

3) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст;

4) вимагати захисту у разі будь-якого порушення права на індивідуальність, тобто можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації цього права, або коли вчиняють дії, якими порушується це право.

Право на особисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дозволяє особі не стільки брати участь у суспільному житті, скільки захищати власне приватне життя від вторгнення із-зовні. Під поняттям особисте життя слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов’язків.

Право на особисте життя означає:

1) можливість мати особисте життя, тобто здатність фізичної особи бути носієм цього особистого немайнового блага;

2) можливість визначати своє особисте життя. Закон не вказує переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість, законодавець надає фізичній особі можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя, залежно від власних інтересів та мети;

3) можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя — особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. Однак у випадках, що прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини це особисте немайнове право може бути обмежено;

4) можливість зберігати у таємниці обставини свого особистого життя, означає, що фізична особа може не розголошувати про обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією;

5) можливість вимагати захисту права на особисте життя.

Ще одним гарантом права на особисте життя є право фізичної особи на особисті папери. До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Право на особисті папери означає можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження. У разі смерті цієї фізичної особи право на дачу згоди на ознайомлення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер. Здійснення права на особисті папери може бути обмежено:

1) якщо особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. В цьому випадку, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи, а у разі смерті — дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер;

2) якщо особисті папери передано до фонду бібліотек або архівів із дотриманням прав усіх заінтересованих осіб;

3) в інших випадках, що прямо передбачено чинним законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Суміжною гарантією права на особисте життя є право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів кореспонденції. Щодо дотримання цього права, допускається:

1) використання, зокрема, шляхом опублікування, листів, телеграм та інших видів кореспонденції. Може проводитись лише за згодою особи, яка надіслала їх, та адресата, а у разі смерті принаймні одного з них — за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщо таких немає — батьків, братів та сестер;

2) можливість долучення кореспонденції, яка стосується фізичної особи, до судової справи лише у разі, якщо у ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. При цьому, інформація, яка міститься в такій кореспонденції, розголошенню не підлягає.

Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочинові або з’ясування обставин під час розслідування кримінальної справи лише за відповідним дозволом суду, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Надзвичайно важливим особистим немайновим правом слід визнати також і право па інформацію. Додаткове регулювання цього права здійснюється Законами України «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про інформаційні агентства», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення та радіомовлення» , «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про державну таємницю» та ін. За своєю сутністю воно спрямоване на забезпечення публічної сфери інтересів, чим і відрізняється від права на особисте життя, яке забезпечує приватні інтереси. Під поняттям «інформація» чинне законодавство розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. З огляду на це, право на інформацію — це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Під поняттям «збирання інформації» слід розуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами. Що стосується «зберігання інформації», то це повноваження означає можливість забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження «використання інформації» означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким не забороненим чинним законодавством способом. Терміном «поширення інформації» законодавець визначає можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформацію.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. При цьому слід зауважити, що законодавством встановлено певні спеціальні режими для окремих видів інформації. Наприклад, у разі, якщо інформація стосується особи (персональні дані), то закон встановлює можливість збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи лише за її згоди. Окремий правовий режим встановлено також і для інформації, що становить державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи, які не можуть підлягати збиранню, окрім випадків, що передбачено законом.

Ще одним особистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в можливості вільно вибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності. Однак заборона цензури не означає, що право на творчість може бути безмежним. Зокрема у разі, якщо творчість суперечить закону чи моральним засадам суспільства, наприклад, пропагує ідеї фашизму, расизму, тероризму та інших суспільно небезпечних явищ, то таку «свободу» може і має бути обмежено (ст. 2 Закону України «Про захист суспільної моралі»).

Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять, під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Обмеження щодо реалізації цього права може бути передбачено окремим законом, наприклад, конкурсний відбір на посади для державних службовців. Гарантією права на вибір роду занять є заборона до примушування виконання роботи. Не вважається примусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота, яку особа виконує за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до закону під час воєнного та надзвичайного стану.

Право на місце проживання фізичної особи особисте немайнове право фізичних осіб, означає:

1) можливість мати місце проживання, тобто передбачену законом можливість мати житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де б певна особа постійно, переважно або тимчасово проживала;

2) можливість вільного вибору та зміни місця проживання, тобто передбачену законом можливість вільно обрати той населений пункт, де б розташовувалось місце проживання, а також змінювати його за необхідності.

Додатково регулює право на місце проживання Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Суміжним з цим правом є право на недоторканність житла, під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою, або за вмотивованим рішенням суду. Під поняттям «проникнення» слід розуміти не лише недопустимість входження в нього всупереч волі фізичної особи інших осіб, а й інші форми отримання інформації про те, що відбувається в будинку, наприклад, за допомогою пристроїв для прослуховування. Право на недоторканність житла може бути обмежено у невідкладних випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину. Окрім того, до змісту права на недоторканність житла належить також і заборона виселення або іншим чином примусового позбавлення житла, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.

Важливу роль для забезпечення участі людини в суспільному житті відіграє також і право на свободу пересування, до якого слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватись територією України, виїхати за її межі та безперешкодно повернутися до України, а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи й засоби пересування. Окрім ЦК України право на свободу пересування регулює Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Правом на вільне пересування територією України наділено фізичну особу, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватися територією України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільне пересування територією України може бути обмежено шляхом встановлення законом окремих особливих правил доступу на окремі території, якщо це потрібно в інтересах державної безпеки (наприклад заклади пенітенціарної системи), охорони громадського порядку (наприклад оголошення військового чи надзвичайного стану), життя та здоров’я людей (наприклад, епідемії, епізоотії, епіфітотії).

Правом на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, яка досягла 16 років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільний самостійний виїзд за межі України може бути обмежено у разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки громадян України. Правом на безперешкодне повернення до України наділено фізичних осіб, які є громадянами України.

Також до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття, належить право на свободу об’єднань, тобто можливість фізичних осіб за власною ініціативою об’єднуватись у політичні партії та громадські організації, а також право на мирні збори — передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у строки, що передують даті їх проведення та не обмежують вказане право громадян. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може бути встановлено судом відповідно до закону з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

………………………………………….

2. Право на імя.

Стаття 294. Право на ім’я

1. Фізична особа має право на ім’я.

2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

3. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

1. Реєстрація народження та порядок визначення імені дитини регламентується п. 8 — 41 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні.

21. Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище присвоюється і дітям.

При різних прізвищах за письмовою згодою батьків дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворене шляхом з’єднання їхніх прізвищ, про що робиться відповідний запис у графі «Для відміток» актового запису про народження, який засвідчується підписами обох батьків.

У разі якщо мати чи батько дитини не може особисто з’явитись до органу державної реєстрації актів цивільного стану, то її (його) заява, справжність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, може бути подана через представника. Повноваження

представника мають ґрунтуватися на нотаріально посвідченій довіреності.

У заяві про присвоєння дитині подвійного прізвища батьки зазначають, з якого прізвища — батька чи матері — повинно починатися прізвище дитини.

За відсутності згоди дитині присвоюється прізвище на підставі рішення органу опіки та піклування або суду.

22. Власне ім’я дитини визначається за згодою батьків. Власне ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір’ю дитини.

При державній реєстрації народження іншою особою власне ім’я дитини присвоюється за її вказівкою.

При державній реєстрації народження дитині може бути присвоєно не більше двох власних імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько, про що в графі «Для відміток» актового запису про народження

робиться відповідна відмітка, яка засвідчується підписами одного або обох батьків.

У разі відсутності при державній реєстрації народження згоди батьків щодо присвоєння власного імені спір вирішується органами опіки й піклування або судом.

23. По батькові дитині присвоюється за власним іменем батька. Якщо батько має подвійне власне ім’я, то по батькові дитині присвоюється за одним із них на вибір батьків, про що робиться відмітка в графі «Для відміток» актового запису про народження,

яка засвідчується підписами одного або обох батьків. На прохання батьків по батькові може також утворюватись згідно з національними традиціями або не присвоюватись взагалі. Про бажання батьків робиться відповідна відмітка в актовому записі про народження в

графі «Для відміток», яка скріплюється підписами обох батьків цієї дитини.

По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за власним іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

2. Практична транскрипція визначається як передача за допомогою засобів звичайної орфографії будь-якої мови, не виходячи за межі її алфавіту, власних імен та деяких інших термінів. Отже, транскрибований запис прізвища та імені означає такий запис прізвища та імені за допомогою літер алфавіту української мови, який відтворює прізвище та ім’я особи відповідно до національної традиції. Якщо ж особа бажає, щоб її прізвище та ім’я були записані в документах так, як записуються подібні прізвища та імена відповідно до норм української мови, то це можливе лише в порядку зміни прізвища та імені. Так, якщо громадянство України надане особі, яка раніше була громадянином Росії і мала прізвище та ім’я «Николаев Павел» (російською мовою), в документах слід записати «Ніколаєв Павел». Прізвище «Миколаєв» та ім’я «Павло» можуть бути записані в документах після зміни прізвища та імені у встановленому порядку. Запис транскрибованого по батькові не передбачено. Тому по батькові «Григорьевич» (російською мовою) в паспорті громадянина України має бути записане «Григорович».

3. Право на ім’я визнається Європейським Судом з прав людини складовою частиною права на повагу до приватного життя, яке закріплене в ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]. Уряду України на комунікацію була надіслана Європейським Судом справа за скаргою на порушення права на повагу до приватного життя в зв’язку з перекладом російських імен українською мовою при

внесенні їх у документи, що посвідчують особу.

Стаття 295. Право на зміну імені

1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім’я.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім’я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового

запису про її народження за заявою матері.

У разі якщо над фізичною особою, яка досягла чотирнадцяти років, встановлено піклування, зміна прізвища та (або) власного імені такої особи здійснюється за згодою піклувальника.

3. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження.

4. Прізвище, власне ім’я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування відповідно до закону.

5. Прізвище фізичної особи може бути змінене у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

6. Підставами для відмови у зміні імені є:

— перебування заявника під слідством, судом, адміністративним наглядом;

— наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом порядку;

- офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку заявника;

подання заявником неправдивих відомостей про себе.

7. Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи встановлюється Кабінетом Міністрів України. (У ред. від 22.12.2006)

Прізвище та ім’я фізична особа вправі змінити відповідно до порядку, що встановлений законом. До встановлення цього порядку законом чинним є Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи [312]. Оскільки Цивільний кодекс не передбачає встановлення підзаконним актом винятків із загального правила ст. 295 ЦК про право фізичних осіб, що досягли шістнадцяти років, на зміну прізвища та імені, винятки, що встановлені п. 15 згаданого Положення, втратили чинність.

N 915, 11.07.2007, Постанова, Порядок, Кабінет Міністрів України Про затвердження Порядку розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи

3. Заява про зміну імені подається у письмовій формі за умови пред’явлення паспорта громадянина України, а у разі, коли заявник постійно проживає за кордоном, — за умови пред’явлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

Для зміни імені фізичної особи, яка досягла чотирнадцятирічного віку, разом з відповідною заявою подається свідоцтво про народження, довідка з місця проживання та заява в письмовій формі батьків (одного з батьків — у разі, коли другий помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері) або піклувальника про надання згоди на зміну імені.

Заява про надання згоди батьків (одного з батьків) або піклувальника на зміну імені зазначеної особи може подаватися ними особисто, а у разі, коли заява через поважну причину не може бути подана особисто одним з батьків, така заява, нотаріально засвідчена або прирівняна до нотаріально засвідченої, від його імені може бути подана другим з батьків.

Фізична особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, але не отримала паспорт громадянина України, пред’являє свідоцтво про народження та довідку з місця проживання за умови, якщо від дня досягнення зазначеного віку минуло менше ніж один місяць.

Заява про зміну імені відділом державної реєстрації актів цивільного стану розглядається у тримісячний строк з дня її подання.

Підставами для відмови у наданні дозволу на зміну імені є:

здійснення стосовно заявника кримінального провадження або його перебування під адміністративним наглядом;

наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом порядку;

офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку заявника;

подання заявником неправдивих відомостей.

Відмова у наданні дозволу на зміну імені може бути в установленому порядку оскаржена у суді.

Після державної реєстрації зміни імені відділом державної реєстрації актів цивільного стану у паспорті громадянина України, а дипломатичним представництвом або консульською установою України у паспорті громадянина України для виїзду за кордон робиться відмітка про те, що паспорт у зв’язку із зміною імені підлягає обміну протягом місяця.

2. Частина 2 ст. 295 ЦК надає право змінити прізвище та ім’я також громадянам, що досягли чотирнадцяти років, зі згоди батьків (одного із батьків, з яким особа проживає) чи піклувальника.

3. Передбачається можливість змінити по батькові у разі зміни батьком свого імені. Але це не є обов’язковим.

4. Порядок визначення (зміни) прізвища, імені та по батькові усиновлюваного визначається ст. 231 Сімейного кодексу [39].

5. Порядок зміни прізвища при укладенні, розірванні шлюбу та визнанні його недійсним визначається ст. 35, 45, 53, 113 Сімейного кодексу.

Стаття 296. Право на використання імені

1. Фізична особа має право використовувати своє ім’я у всіх сферах своєї діяльності.

2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах, крім творів документального характеру, як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, —

батьків, братів та сестер.

3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали

тощо), допускається без її згоди.

4. Ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним

вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

5. Ім’я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.

6. Ім’я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

1. Частина 2 ст. 296 ЦК украй обмежує можливість використання імені особи без її згоди. У зв’язку з цим суттєвим є тлумачення цієї статті. Саме по собі навіть повний збіг придуманих автором твору прізвища, імені та по батькові персонажа твору з прізвищем, ім’ям та по батькові фізичної особи не може кваліфікуватись як використання імені. Використання має місце тоді, коли автор твору зарані знав або міг і повинен був знати, що прізвище, ім’я та по батькові персонажа належать конкретній фізичній особі. Якщо ж автор твору цього не знав і не повинен був знати, дії автора не можуть бути кваліфіковані як використання імені.

2. Без згоди фізичної особи допускається використання її імені з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, якщо відомості про особу взяті із звітів, стенограм, протоколів, аудіовідеозаписів, архівних матеріалів. Звертає на себе увагу неоднорідність джерел, із яких можуть бути взяті відомості про особу, ім’я якої може використовуватись без її згоди. Звіти можуть бути як публічними документами, що підготовлені відповідно до вимог закону, так і документами, що підготовлені на вимогу посадової особи будь-якої юридичної особи. Стенограми і протоколи також можуть бути документами як публічного, так і приватного характеру. Аудіо-, відеозаписи можна було б визнати допустимим джерелом відомостей про особу, ім’я якої згадується, якщо вони здійснювались правомірно. Але ст. 307 ЦК обмежує лише можливості проведення фото-, кіно-, теле- і відеозйомок. Обмеження на здійснення аудіозапису ця стаття не встановлює. Саме по собі знаходження документа в архіві також є недостатнім аргументом для надання будь-якій особі права використовувати ім’я іншої особи, що використовується в такому документі. Тому не треба вважати, що відповідність джерела відомостей ч. З ст. 296 ЦК є достатньою для виникнення права на використання імені. Очевидно, і в цьому випадку підлягає використанню критерій, що сформульований у п. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]: «Здійснення цих свобод (у контексті цього коментаря під свободами слід

розуміти право використання імені. — Авт.), оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

3. З урахуванням ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право виражати свою думку) слід визнати, що використання імені особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, де вона працює, можливе без згоди особи не тільки за наявності відповідних документів, а і в інших випадках, коли використання імені переслідує більш важливий суспільний інтерес, ніж той інтерес, який захищає особа, ім’я якої згадується без її згоди. Виходячи із цього, можна без згоди особи використовувати ім’я журналіста, ім’я артиста, режисера, іншого митця, ім’я вченого, конструктора, державного службовця, політика при аналізі, обговоренні та оцінці їх професійної діяльності, що має суспільне значення, та її результатів. Допустимим є використання імені особи з приводу випадків її аморальної поведінки, якщо закон установлює до осіб, що займають відповідні посади, відповідні моральні вимоги. За відсутності таких підстав використання імені особи буде протиправним, якщо навіть відповідні відомості були взяті із джерел, що зазначені у ч. З ст. 296 ЦК.

4. Відомості про правопорушення із зазначенням імені особи, що його скоїла, можуть поширюватися тільки після набрання законної сили вироком суду або після винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. Але до набрання законної сили вироком суду чи до винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, як і в будь-яких інших випадках, можливе поширення інформації про правопорушення з використанням початкової літери прізвища правопорушника для його зазначення. Частина 4 ст. 296 ЦК виявляє дуже важливу рису позиції законодавця: якщо особа здійснила дії, що кваліфікуються як публічно-правове порушення, використання імені для сповіщення про це є допустимим лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо цієї особи або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. У більш широкому контексті це пов’язане з правом на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Здійснення цього права не може зачіпати репутацію або права інших людей. Але якщо йдеться про людей, що обіймають посади державних службовців чи службовців органів місцевого самоврядування, а тим більше — є політиками, тобто про людей, діяльність яких є публічно значущою, то використання імені таких людей слід визнати правомірним, оскільки йдеться про їх публічну діяльність чи відповідність їх особистого життя спеціальним вимогам закону. Аналогічно і після смерті цих осіб їх ім’я не може захищатись, якщо відповідне право родичів померлого приходить у суперечність з правом на свободу думки і слова.

5. Ім’я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою. Мається на увазі, що для потерпілого це — сфера особистого життя, поширення інформації про яке без згоди особи забороняється взагалі (ст. ЦК). З урахуванням цього ім’я учасників цивільного процесу може бути використане іншою особою зі згоди учасника лише тоді, коли спір стосується особистого життя сторін. Якщо ж спір виходить за межі особистого життя сторін, використання ім’я учасника цивільного спору третім особам дозволяється.

………………………………………………………….

3. Право на повагу до честі і гідності

Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

1. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.

2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

1. Після прийняття Конституції [ 1 ] судова практика у справах про захист честі та гідності стала вкрай обережною щодо прав та інтересів позивачів у таких справах. Мали місце такі випадки, коли суди, керуючись положенням частини першої ст. З Конституції, що визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність найвищою соціальною цінніс+ю, взагалі не допускали можливості дослідження обставин, що характеризують особу, та виявлення тих честі та гідності, на які фізична особа вправі претендувати. Вважалось при цьому, що будь-яка негативна інформація за умови, що вона є неправдивою, принижує честь і гідність, що об’єктивно притаманні фізичній особі. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що зобов’язує суди встановлювати, чи порочать поширені відомості честь і гідність особи (п. З Постанови «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» [384]), не внесло достатньої ясності, оскільки воно не дало відповіді на питання про те, чи належить суду вияснити стосовно конкретного позивача ту честь та гідність, на які він вправі претендувати, чи честь і гідність треба розуміти як об’єктивно і рівною мірою притаманні кожному.

Покажемо це на конкретному прикладі. На високі посади завжди було багато претендентів. С. став поширювати чутки про своє наступне призначення на високу посаду. Можливо, для цього були підстави, але ж призначення не відбулось: на посаді залишився Л. За таких умов Л. у черговому інтерв’ю звернув увагу на нетерпіння деяких претендентів, що самі поширюють чутки про своє призначення на посаду, а один із претендентів — С, ім’я якого назвав Л., навіть телефонував міністрам та повідомляв про своє призначення. Про сказане Л. було надруковано в пресі. С. звернувся з позовом до Л. про захист честі та гідності. У судовому процесі було встановлено, що позивач поширював чутки про своє призначення на високу посаду як про таке, що відбулося чи має відбутися. Але особи, яким позивач передавав таку інформацію, не були не тільки міністрами, а й державними службовцями взагалі. За таких умов позивач вважав, що його честь і гідність порочить поширення інформації про те, що він повідомляв про своє призначення міністрам. Відповідач стверджував, що будь-якої різниці, що впливала б на честь та гідність позивача, між неправдивим повідомленням про те, що позивач говорив про його призначення на високу посаду міністрам, та правдивим повідомленням про те, що позивач говорив про це іншим особам, немає. Суд виніс рішення на користь позивача, зобов’язав відповідача спростувати поширену неправдиву інформацію та відшкодувати моральну шкоду. При цьому суд виходив з того, що будь-яка неправдива негативна інформація порочить честь та гідність, хоч би й були представлені докази того, що сам позивач опорочив їх своєю поведінкою в тій же мірі, в якій це зробив відповідач. Позиція суду не мала законних підстав: поширені неправдиві відомості повинні оцінюватись тільки у порівнянні з реальними честю та гідністю позивача. На підставі такого порівняння повинен робитись висновок про те, чи порочить поширена інформація честь та гідність особи.

2. Зазначення про недоторканність честі та гідності в ч. 1 ст. 297 ЦК не слід розуміти так, що у справах про захист честі та гідності взагалі не можна говорити про честь та гідність позивача. «Недоторканний» тлумачиться як такий, що охороняється законом від посягань з боку кого-небудь, як такий, якого не можна псувати, знижувати, паплюжити через значимість, важливість тощо (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. — Київ: Аконіт. — Т. 2. — С. 839). «Посягати» — означає намагатися захопити, привласнити що-небудь, зазіхати, намагатися завдати якоїсь шкоди кому-небудь (зазначене видання. — Т. 3. — С. 628). Таким чином, недоторканність честі та гідності не означає заборони вести мову про честь і гідність, на які має право претендувати конкретна особа, не виключає необхідності встановлення в судовому процесі про їх захист того, якими є справжні честь та гідність позивача.

3. Проте було б неправильним стверджувати, що за фактичної поведінки фізичної особи, що отримала негативну суспільну оцінку, остання взагалі позбавляється права на захист честі та гідності. Так, якщо вироком суду, що набув законної сили, встановлено, що фізична особа скоїла злочин, умисно завдала іншій особі тяжке тілесне ушкодження, то повідомлення про те, що вона спричинила умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, не буде відповідати дійсності, але ж таке повідомлення на фоні скоєного ніяк не можна кваліфікувати як таке, що порочить честь та гідність правопорушника. Але ж поширення відомостей про те, що правопорушник не тільки спричинив тілесні ушкодження, а й здійснив крадіжку, буде давати підстави для захисту честі та гідності, якщо він не здійснював крадіжку. Як говорив колись (російською мовою) Дмитро Карамазов: «я — подлец, но не вор».

4. Честь тлумачиться як добра, незаплямована репутація, авторитет людини, її чесне ім’я (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. — Т. 4. — С. 819). Це тлумачення погоджується з визначеннями честі, що наводяться в інших виданнях, та визнають зміст честі особи таким, що не залежить від оцінки, яку особа дає собі. Гідність також визначається як сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості, честь, достойність, повагу (там же, Т. 1. — С. 594). Але тут же зазначається, що поняттям гідності охоплюється усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов’язку, самоповага, власне «Я». Психологічно закономірною є завищена самооцінка людиною своїх якостей, завищена самоповага. Але закон забороняє посягати не тільки на честь, що має переважно об’єктивний зміст, а й на гідність, що значною мірою має суб’єктивний зміст. За таких умов правила про недоторканність честі та гідності слід тлумачити з урахуванням наступного: 1) оскільки ст. 301 ЦК забороняє розголошення обставин особистого життя, порушенням права особи на повагу до її честі та гідності, посяганням на честь і гідність буде поширення будь-якої, в тому числі і правдивої, інформації, що принижує честь і гідність особи, хоч би приниження мало місце виключно внаслідок непомірно завищеної самооцінки особою своїх якостей; 2) оскільки поширюється правдива інформація про діяльність особи та результати такої діяльності, що мають суспільне значення, підстав для захисту гідності немає за відсутності посягання, хоч би з урахуванням завищеної самооцінки мало місце приниження гідності, якщо поширення такої інформації відповідає тлумаченню ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яке дає Європейський Суд.

5. При тлумаченні ст. 297 ЦК доцільно було б приймати до уваги те, в яких конкретних положеннях розкривається в ст. 28 Конституції [1] право особи на повагу до його гідності. Забороняється піддавати катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність особи, поводженню чи покаранню. Так, це право включає до себе неприпустимість не тільки зазначених, а й інших дій. Але ж ні ст. 28 Конституції, ні ст. 297 ЦК не дають підстав стверджувати, що право особи на повагу до гідності означає заборону будь-якого порушення стану соціально-психологічного комфорту шляхом поширення правдивих відомостей про діяльність особи та результати її діяльності, що виходять за межі її особистого життя і мають публічне значення.

Стаття 298. Повага до людини, яка померла

1. Кожен зобов’язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.

2. Кожен зобов’язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.

3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім’ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. До введення в дію нового Цивільного кодексу приватні права родичів у зв’язку з глумом над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання не захищались. Передбачена була лише кримінально-правова відповідальність (ст. 297 КК [36]). Уже вимога про відшкодування майнової шкоди в зв’язку, наприклад, з глумом над могилою була небезспірною. З уведенням в дію нового Цивільного кодексу члени сім’ї та родичі померлого отримали право вимагати в зв’язку з глумом над тілом померлого чи місцем поховання відшкодування не тільки матеріальної, а й моральної шкоди.

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.

2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

1. Чинне законодавство не дає загального визначення ділової репутації стосовно фізичних осіб. Тому при застосуванні ст. 299 ЦК слід використовувати визначення ділової репутації, яке надається в абзаці чотирнадцятому ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]: «ділова репутація — сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону».

2. Недоторканність ділової репутації означає недопустимість лише посягань на ділову репутацію, тобто неправдивої оцінки чи поширення неправдивих відомостей, що стосуються ділової репутації. Поширення правдивих відомостей про ділову репутацію особи є припустимим, оскільки вона не має ознак посягання на ділову репутацію. Але при цьому слід ураховувати обмеження на використання імені особи, що встановлені ст. 296 ЦК.

Дифама́ція (лат. diffamatio — обмова, ганьблення від лат. diffamare = поширювати плітки) — це поширення про особу недостовірної інформації, яка принижує її честь та гідність, завдає шкоди діловій репутації. Дифамація є синонімом до терміну «приниження честі, гідності та ділової репутації». Загалом, українське законодавство не вживає термін дифамація, однак як лаконічне змістовне слово іншомовного походження він активно використовується на практиці та в законодавствах деяких інших країн.

………………………………………..

Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації [...]

Верховний Суд; Постанова від 27.02.2009 № 1

4. Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об’єктів судового захисту.

Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов’язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб — підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Виключення становить надане в статті 2 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III ( 2121-14 ) «Про банки і банківську діяльність» поняття ділової репутації, яка визначається як сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону. Зазначене поняття застосовується до правовідносин, на які поширюється цей Закон.

5. Відповідно до статей 94, 277 ЦК ( 435-15 ) фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

При цьому суди повинні враховувати такі відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь — особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію.

6. Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред’явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права,

а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім’ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні особисті немайнові права.

Відповідно до положень статті 39 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ) (далі — ЦПК) при поширенні такої недостовірної інформації стосовно малолітніх, неповнолітніх чи

недієздатних осіб з відповідним позовом до суду вправі звернутися їх законні представники. Якщо поширено недостовірну інформацію про особу, яка померла, з відповідним позовом вправі звернутися члени

її сім’ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи, навівши у заяві такі обставини: характер свого зв’язку з особою, щодо якої поширено недостовірну інформацію; у який спосіб це порушило

особисті немайнові права особи, яка звертається до суду.

У разі поширення недостовірної інформації, що порушує особисті немайнові права юридичної особи або її структурного підрозділу, позов вправі пред’явити орган цієї юридичної особи.

. Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) право на звернення до суду в разі поширення засобами масової інформації недостовірної інформації, яка порушує

особисті немайнові права фізичної чи юридичної особи, є безумовним і невикористання передбаченого статтею 37 Закону про пресу ( 2782-12 ) права вимагати від редакції друкованого засобу масової

інформації опублікування ним спростування такої інформації з подальшим правом на оскарження відмови в публікації спростування або порушення порядку його публікації не є підставою для відмови у

відкритті провадження у справі.

Відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.При опублікуванні чи іншому поширенні оспорюваної інформації без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск засобу масової інформації.

12. Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК ( 1618-15 ) в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Судовий захист гідності, честі та ділової репутації внаслідок поширення про особу недостовірної інформації не виключається і в разі, якщо особа, яка поширила таку інформацію, невідома (наприклад, при направленні анонімних або псевдонімних листів чи звернень, смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, поширення інформації в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати, тощо). У такому випадку суд вправі за заявою заінтересованої особи встановити факт неправдивості цієї інформації та спростувати її в порядку окремого провадження.

У разі доведеності обставин, на які посилається заявник, суд лише констатує факт, що поширена інформація є неправдивою, та спростовує її. При цьому тягар доказування недостовірності поширеної інформації покладається на заявника, який несе витрати, пов’язані з її спростуванням. Встановлення такого факту можливо лише у тому разі, коли особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.

Проте судам необхідно враховувати, що повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням, якщо особа, яка повідомила таку інформацію, вжила достатніх заходів конфіденційності для того, щоб ця інформація не стала доступною третім особам.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно з частиною третьою статті 277 ЦК ( 435-15 ) негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

………………………………………………………………………..

4. Право на особисті папери

Право на особисті папери, як особисте немайнове право, окрім можливості фізичної особи бути визнаною титульним володільцем цих особистих паперів та здійснювати увесь спектр повноважень власника щодо них (питання щодо розпорядження особистими паперами дивись коментар до ст. 304 ЦК України), включає в себе також і можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами. Тобто фізична особа визначає самостійно з урахуванням її інтересу та мети коло осіб, які можуть ознайомлюватись та використовувати її особисті папери, зокрема шляхом їх опублікування.

Окремий правовий режим здійснення даного повноваження визначається законодавцем на випадок смерті фізичної особи, яка наділена правами щодо особистих паперів. В цьому випадку зазначається, що право на дачу згоди на ознайомлення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер.

3. Проте здійснення права, що передбачене в коментованій статті, може бути обмежене за наявності певних обставин, до яких законодавець відносить наступні:

а) коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини, то в цьому випадку, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, згоди лише одного із подружжя є не достатньо. Для здійснення цього права необхідно отримати також і згоду іншого з подружжя, а у разі його смерті — його дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер

б) коли особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів з дотриманням прав усіх заінтересованих осіб (дивись коментар до статті 305 ЦК України).

в) в інших випадках, що прямо передбачені чинним законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини

Анкетні данні, фотоальбоми, контакти тощо, як правило, містять інформацію про особисте життя фізичних осіб; відомості соціальних мереж в будь-якому випадку закріплені і на матеріальному носієві (сервері), окрім того, можуть зберігатись на персональному комп’ютері користувача, записуватись на інші носії, роздруковуватись на папері тощо. У відповідності до ч. 2, 7 п. 5.1. Правил користування сайтом “Вконтакте.ру”, при користуванні послугами сайту Користувач зобов’язаний надавати при реєстрації достовірні, повні та актуальні дані, слідкувати за їхньою актуалізацією; зберігати у таємниці та не надавати іншим користувачам та третім особам такі, що стали йому відомі в результаті спілкування з іншими Користувачами та іншого використання Сайту персональні дані (включаючи, але не обмежуючись, домашні адреси, телефонні номери, адреси електронної пошти, ICQ, паспортні дані, банківську інформацію) та інформацію про особисте життя інших користувачів та третіх осіб без отримання попередньої згоди останніх [25].

Тому можна стверджувати, що акаунти (сторінки), так як і веб-сайти є особистими паперами фізичної особи-правовласника, видом документу, тому на них може поширюватись режим особистих паперів з особливостями, передбаченими договором чи законом.

Характерною рисою особистих паперів як виду документів, є зміст інформації, яку вони містять, а саме в, що вона має містити відомості про особисте життя фізичної особи.

Стаття 308. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах

1. Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана особами, визначеними частиною четвертою статті 303цього Кодексу. Витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору, відшкодовуються цими особами.

2. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.

Фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов’язаних із цим збитків.

^ 3. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

1. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомки, який передбачений ст. 307 ЦК, є істотною гарантією реалізації багатьох особистих немайнових прав: права на індивідуальність (ст.ЗОО ЦК), права на особисте життя (ст.301 ЦК), права на повагу до гідності та честі (ст.297 ЦК), права на недоторканність ділової репутації (ст.299 ЦК) тощо.

Під поняттям «фото-, кіно-, теле-, чи відео зйомка» слід розуміти процес фіксації фактів на відповідні фото-, кіно-, теле-, чи відеоносії. Оскільки процес відповідної зйомки може суттєво порушувати певні особисті немайнові права фізичної особи, то ЦК визначає, що фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода фізичної особи може виражатись як у письмовій так і в усній формі, в залежності від обставин, при яких провадиться відповідна зйомка.

В окремих випадках згода особи на зйомку припускається, тобто фізична особа вважається такою, що погодилась на зйомку, аж поки вона не висловить своє заперечення проти цього. До таких випадків презумпції згоди на знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку належать зйомки, які проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. У випадку, коли фізична особа заперечила щодо її фіксації на відповідну плівку, то зйомка повинна бути припинена, а моменти з її участю вилучені. І при цьому зовсім не важливо, чи ця зйомка проводилась відкрито, чи методом «прихованої камери».

Але окрім випадків заборони зйомки, ЦК також надає фізичній особі можливість захисту і у випадку, коли вона попередньо погодилась на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку. В цьому випадку фізична особа має право вимагати припинення її публічного показу в тій частині, в якій це стосується її особистого життя. Це означає, що, наприклад, коли відзнятий цикл передач про відому людину, в одній з яких він поширив інформацію, яка стосується його особистого життя, а потім передумав щодо оприлюднення цієї інформації, то він вправі вимагати від відповідної телерадіокомпанії вилучення даної частини інтерв’ю з даного циклу. Аналогічно, коли фотомитець здійснив серію знімків і створив виставку, то будь-яка особа, яка вважає, що та чи інша фотографія з її зображенням якимось чином порушує її право на особисте життя, то вона вправі вимагати вилучення цієї фотографії з виставки. Зрозуміло, що процес демонтажу відзнятого матеріалу чи виставки є доволі тривалим та складним, і тому особи, які проводили відповідні зйомки за попереднім погодженням з фізичною особою мають повне право вимагати від останньої відшкодування всіх витрат, що пов’язані з демонтажем виставки чи запису. До переліку даних витрат слід відносити як реальні збитки, так і упущений дохід, а також моральну шкоду.

Право на проведення фото-, кіно-, теле- чи відеозйомок виключно за згодою особи в окремих випадках, що прямо передбачені в законі, може бути обмежене. Так, наприклад, оперативні підрозділи для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності при наявності передбачених ст.6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» підстав мають право здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки (п.11 ч. І ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

2. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та інших художніх творах, як і способи захисту фізичної особи, передбачені ст.307 ЦК також спрямована на повний, всебічний та своєчасний захист різноманітних особистих немайнових прав фізичної особи. Однак відмінність між цими видами охорони інтересів полягає, насамперед, в тому, що в осіб, які здійснюють фіксацію зображення фізичної особи, різний рівень творчого підходу до цього процесу. Якщо у випадках, передбачених ст.307 ЦК, маємо справу з механічним відтворенням зображення фізичної особи, то у випадку, що передбачений ст. 308 ЦК рівень фіксації носить вже творчий підхід. Так, наприклад, і в першому, і в другому випадку фіксація зображення фізичної особи може здійснюватись на фотоплівку. Але в останньому випадку ми маємо справу не з механічним фотографічним відтворенням об’єктивної реальності, а з певним творчим підходом до цього процесу (художнє фотографування, ретуш, комп’ютерна обробка фотографій тощо). Тобто ми маємо справу з художнім твором, що суттєво впливає на рівень складності цієї роботи.

Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях, інших художніх творах, наприклад, картинах, скульптурах, воскових фігурах, чеканках, різьбленнях, вишивках, іконах тощо здійснюється шляхом заборони публічного показу, відтворення та розповсюдження без волі на те цієї особи. При цьому охорона інтересів особи за ст. 308 припускає не стільки згоду на зображення фізичної особи на цих художніх творах, скільки дозвіл на публічне поширення цього твору. У випадку смерті фізичної особи згоду на такий публічний показ, відтворення та розповсюдження художнього твору можуть дати діти, вдова (вдівець), а якщо їх немає, — батьки, брати та сестри померлого. Згода зазначених осіб носить вирішальне значення також і у випадку, коли померла особа за життя дала свою згоду на публічний показ, відтворення чи розповсюдження цього художнього твору. Так вказані особи мають право, відшкодувавши витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження художнього твору відкликати попередню згоду померлого.

По-іншому ЦК вирішує питання, коли фізична особа позувала авторові за плату, наприклад, натурщик. В цьому випадку художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без згоди зображеної фізичної особи. Однак і в цьому випадку фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов’язаних із цим збитків.

Обмеженням цього права є передбачена у п. З ст. 308 ЦК можливість розповсюдження фотографії без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів (наприклад, служба розшуку загублених дітей) або інтересів інших осіб (наприклад, оголошення про розшук небезпечного рецидивіста).

Законодавством України закріплено право кожної фізичної особи на особисті папери (ст. 303 ЦК України) та право особи, якій належать особисті папери, розпорядитися ними на власний розсуд, у тому числі і на випадок своєї смерті (ст. 304 ЦК України). Узагальнені названі права у спеціальній літературі дістали назву права на недоторканність особистої документації.

Стаття 303 ЦК України містить перелік особистих паперів, називаючи документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Цей перелік не є вичерпним.

Зміст права на особисті папери включає в себе: право авторської приналежності, повноваження по користуванню і розпоряджанню матеріальним об’єктом розглядуваного права, диспозитивні повноваження.

Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать. Якщо ж особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі опублікування, потрібна згода і цієї особи. В разі смерті вказаних фізичних осіб, особисті папери можуть бути використані лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів і сестер.

Розпоряджанню особистими паперами самою фізичною особою, якій вони належать і які є її власністю, присвячена окрема норма кодексу — ст. 304 ЦК України.

Особисті папери фізичної особи — документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо, які передані до фонду бібліотек або архівів, можуть бути предметом вільного ознайомлення та використання, зокрема шляхом опублікування. Закон вимагає в такому разі додержання прав самої фізичної особи, якій вони належать, а також іншої фізичної особи, особистого життя якої стосуються ці папери. У разі смерті названих фізичних осіб — додержання прав їхніх дітей, вдови (вдівця), якщо ж їх немає, — батьків, братів та сестер, у випадку, коли інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери. Обмеження права на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів, мають міститися лише у спеціальних законах (ст. 305 ЦК України).

Відповідно до ст.31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, зокрема ст. 306 ЦК України.

Об’єктом права на таємницю кореспонденції є різного роду довідки про поштові і телеграфні відправлення, телефонні розмови, які можуть видаватися підприємствами зв’язку лише відправнику, адресату, особі, яка брала участь у телефонній розмові, абоненту телефонної мережі чи їх представникам. Під «довідками» розуміють інформацію про зміст кореспонденції, про осіб, які скористалися послугами органів зв’язку, про наявність чи відсутність кореспонденції. Листи, телеграми тощо є власністю адресата. Право на таємницю кореспонденції має абсолютний характер, тому суб’єктами, які зобов’язані зберігати таємницю кореспонденції, є невизначене коло осіб.

Отже, ст. 306 ЦК України, так само як ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. визначають принцип свободи кореспонденції. Він стосується, зокрема, відправлення приватних, особистих або сімейних листів, а також телеграм чи навіть зберігання матеріалів або «предметів, що можуть належати до категорії кореспонденції».

До сфери захисту Європейський суд також відносить кореспонденцію комерційного характеру і професійну кореспонденцію. При цьому європейська судова практика з питань письмової кореспонденції стосується головним чином скарг, поданих особами, позбавленими свободи, а саме: тимчасово ув’язненими (рішення у справі «Пфайфер і Планкль проти Австрії» від 25 лютого 1992р., СЕйН№233); бродягами (рішення у справі «МакКаллум проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990р. М 183; «Кемпбелл проти Сполученого Королівства» від 25 березня 1992р. № 233).

У рішенні у справі Класса суд зазначив (п. 41), що «хоча в пункті 1 ст. 8 не згадуються телефонні розмови, Суд разом з Комісією вважає, що ці розмови входять у поняття «приватне життя» і «кореспонденція», які містяться в даній статті. Суд не виключає, що оскаржуване законодавство і, отже, заходи, які воно дозволяє, можуть призводити до втручання до здійснення особою права на повагу до житла. Проте Суд не вважає себе зобов’язаним ухвалювати рішення щодо цієї проблеми в даному випадку».

Фізична особа може бути знята на фото -, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою (ст. 307 ЦК України). Форма виразу згоди ЦК України не передбачена, що можна тлумачити таким чином: згода може бути виражена як в усній, так і в письмовій формі, але її наявність за названих обставин є обов’язковою. Із змісту статті можна зрозуміти, що згода повинна передувати такій дії, як зйомка. Слід виходити із того, що отримані за допомогою фото -, кіно-, теле- чи відеозйомки об’єкти носять характер звичайної інформації і не підпадають під положення ст. 308 ЦК України, в якій йдеться про художні твори, які є об’єктами творчої діяльності людини. Формулювання назви статті через поняття «захисту» інтересів фізичної особи вказує на те, що законодавець приділяє увагу переважно захисній функції права у даному випадку, тобто усуненню наслідків недотримання прав фізичної особи. Особливої уваги потребує визначення межі між інтересами фізичної особи та правами інших осіб вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію (ст. 302 ЦК України).

Стаття 308 ЦК України вказує на те, що фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою їх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів та сестер. Останнє доповнення дозволяє охороняти після смерті також інтереси як бездітних, так і неодружених осіб. Із змісту статті можна також зробити висновок, що у разі смерті самої зображеної фізичної особи, її дітей, вдови (вдівця), батьків, братів та сестер, художні твори, про які йдеться уданій статті, можуть бути безперешкодно показані, відтворені і розповсюджені. Публічний показ, відтворення, розповсюдження художніх творів, на яких зображено фізичну особу (наприклад відомого письменника, політичного діяча) не завжди пов’язані з порушенням права на честь, гідність, лілову репутацію цієї особи (статті 297, 299 ЦК України), але певне розміщення, співставлення, місце, де розташовані ці художні твори, можуть викликати небажані асоціації або їх небажаність може пояснюватися іншими причинами, які призводять до порушення особистих немайнових прав фізичної особи, якими вона володіє довічно. Як виключення із правила, вказується на те, що без згоди фізичної особи фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений, якщо фізична особа позувала авторові за плату.

Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості передбачається ст. 309 ЦК України і означає можливість і право фізичної особи користуватися гарантованою свободою у названих сферах. Гарантії такої свободи, перш за все, надає Конституція України у ст. 54. Розрізняють технічну та духовну (літературну, художню, наукову) творчість. Важливою гарантією названого права слід визнати те, що цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. Між тим, створення умов для розвитку літературної та художньої критики та інших форм об’єктивної оцінки історико-культурних процесів визнається явищем позитивним. За ст. 15 Конституції цензура заборонена не лише у сфері творчої діяльності.

Право на місце проживання пов’язане з майновим правом на житло, яке гарантується ст. 47 Конституції України. Разом з тим воно має самостійний характер в силу особливостей його змісту і меж здійснення. Стаття 310 ЦК України присвячена не праву фізичної особи на вибір місця проживання, а саме праву мати таке місце. Право на місце проживання можна вважати одним із основних прав людини, яке забезпечує її людську гідність і повинне бути гарантованим кожній без виключень фізичній особі незалежно від можливостей придбати його за своїм матеріальним станом чи інших негативних обставин. Демократичне суспільство не повинно миритися з положенням, коли у державі існують «бездомні» особи. ЦК України надає фізичній особі право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, передбачених законом.

Конституція України у ст. 30 гарантує кожному громадянину недоторканність житла. Зміст права на недоторканність житла має внутрішню і зовнішню сторони. Так, внутрішня сторона цього права проявляється в тому, що громадянин самостійно визначає свій розпорядок дня, час для відпочинку, прийому гостей тощо. Зовнішня сторона права на недоторканність житла виконує охоронну функцію, юридично захищаючи громадянина від вторгнення до житла третіх осіб.

Цивільно-правовий аспект такої недоторканності полягає не лише в тому, що ніхто не може проникнути до житла без волі тих, хто в ньому проживає, а й у тому, що фізична особа не може бути виселена з нього, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 311 ЦК України проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду, що відповідає конституційним вимогам (ст. 30). ЦК України містить виключення щодо змісту попередніх двох частин, а саме йдеться про невідкладні випадки, пов’язані із рятуванням життя людей та майна або безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції). Таким чином, фізична особа згідно зі ст. 312 ЦК України має право на вибір та зміну роду занять. У випадках, передбачених законом, фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Така заборона може бути встановлена за рішенням суду.

Сутність права на свободу пересування полягає в тому, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування територією України і на вибір місця перебування (ст. 313 ЦК України).

Юридичний зміст права на свободу пересування включає ряд повноважень, серед яких можна назвати: право вільно пересуватися в межах своєї держави; право на вибір місця перебування; право на вільний виїзд за межі своєї держави; право на безперешкодне повернення до своєї країни.

Наведений перелік повноважень не є вичерпним, оскільки стосується лише основних можливих шляхів реалізації права на свободу пересування. Так, ст. 33 Конституції закріплює право фізичних осіб вільно залишати територію України та право громадян України в будь-який час повернутися до України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Відповідно до ЦК України право на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, якій виповнилося шістнадцять років. Право фізичної особи на свободу пересування може обмежуватись лише у випадках, передбачених законом.

Правомірність обмежень права на свободу пересування неодноразово стаєш об’єктом розгляду в Європейському суді з прав людини. Так у справі «Анпюненков та інші проти України» №14183/02 (рішення від 25 листопада 2005р.), заявники скаржились на тривале обмеження їх свободи пересування в результаті застосування підписки про невиїзд. Вони посилались на ст. 2 Протоколу №4. Уряд стверджував, що підписка про невиїзд була застосована до заявників як частина умов застави. Уряд зазначив, що цей захід не може вважатись таким, що обмежує право заявників на свободу пересування, оскільки його не було застосовано незаконно, державні органи не зловживали своїми повноваженнями, надаючи чи відмовляючи у клопотанні заявників тимчасово залишити місце перебування.

В свою чергу, заявники стверджували, що підписка про невиїзд була запобіжним заходом, відмінним від застави. Цей захід встановив їм зобов’язання звертатись до судді, що розглядає їх справу, кожного разу, коли вони мали бажання залишити своє місце перебування, таким чином, обмеживши їх свободу пересування. Далі заявники скаржились, що Кримінально-процесуальний кодекс забороняв застосування більше одного запобіжного заходу одночасно. Тому, на їх думку, запобіжний захід був незаконним та став неспіврозмірним тягарем для них.

Європейський суд не став з’ясовувати, чи була підписка про невиїзд запобіжним заходом, відмінним від застави, а тільки звернув увагу на те, що в ході судового розгляду заявники були обмежені зобов’язанням отримати від національного суду дозвіл залишити їх місцезнаходження або тимчасового перебування кожного разу, коли вони бажали виїхати. У зв’язку з цим Європейський суд погодився з тим, що мало місце обмеження права на свободу пересування і втручання в розумінні ст. 2 Протоколу №4. Разом з тим, для того щоб вважати вказане обмеження права на свободу пересування неправомірним, необхідною була наявність, по-перше, вчинення обмеження не «відповідно до закону» і по-друге, його невідповідність вимогам, що ставляться у демократичному суспільстві. Водночас, на думку Європейського суду, застосований захід переслідував законні цілі, а саме «підтримку громадського порядку» та «запобігання злочинам», тобто відповідав закону. Також для визначення пропорційності обраного запобіжного заходу Європейський суд намагався впевнитись, чи дійсно заявники намагались залишити місце перебування, та, якщо так, чи було їм відмовлено у цьому. Було встановлено, що заявник В. С. двічі звертався за дозволом залишити Київ та в обох випадках отримав такий дозвіл. З огляду на вищевикладене, Європейський суд не зміг дійти висновку, що справедливого балансу між вимогами загального інтересу та правами заявників не було досягнуто. Тому Європейський суд визнав, що у цій справі обмеження свободи пересування заявників було пропорційним. Відповідно, у цій справі не було порушення ст. 2 Протоколу №4 до Конвенції.

Щодо іншої справи «Іванов проти України» №15007/02, то за результатами її розгляду було прийнято рішення 7 грудня 2006 р., яке містить інші висновки. Заявник у цій справі також наголошував на тому, що мало місце обмеження свободи пересування шляхом підписки про невиїзд. Суд погодився з доводами заявника і визнав наявність обмеження свободи пересування в розумінні ст. 2 Протоколу №4, а також визнав, що обмеження відповідало критеріям «встановлення в законі» і «законної мети». Однак внаслідок аналізу обмеження свободи пересування на його «необхідність в демократичному суспільстві» суд звернув увагу на тривалість застосування запобіжного заходу. Суд встановив, що підписка про невиїзд була застосована до заявника на період приблизно десять років і чотири місяця.

Суд також звернув увагу на факт тривалого втручання, що відбулось в контексті обвинувачення в здійсненні злочину середньої тяжкості. Відповідно до ст. 48 Кримінального кодексу, який був дійсним на той час (ст. 49 Кримінального кодексу, чинного від 1 вересня 2001 р.), особа звільняється від відповідальності за вчинення злочину середньої тяжкості, якщо з дня вчинення нею злочину минуло п’ять років, і закінчення строку давності обвинувачень проти заявника у вересні 2000 р., тоді як обмеження застосовувалось до нього до травня 2006 р.

Беручи до уваги вищезазначене, суд зробив висновок про те, що не було досягнуто справедливої рівноваги між загальними інтересами та правами заявника. Таким чином, мало місце порушення ст. 2 Протоколу №4 до Конвенції.

Фізична особа має право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 314 ЦК України). За ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом.

Відповідно до ст. 315 ЦК України фізичні особи мають право на мирні зібрання. Збори, конференції, засідання, фестивалі тощо розглядаються як форми прояву безпосередньої демократії.

За Конституцією України громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст. 39 Конституції України). Аналогічні норми містяться і в актах міжнародного законодавства.

Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання відповідно до Конституції України і ЦК України можуть встановлюватись судом згідно із законом і лише в інтересах національної безпеки і громадського порядку. Так, на період надзвичайного стану може заборонятися проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом, а також страйків.




Предыдущий:

Следующий: