Тема 2

Тема 2.2. Инструментарий экономического анализа

Приемы экономического анализа. Способы обработки и подготовки аналитической информации. Традиционные методы экономического анализа (сравнение, группировка, анализ средних величин, табличный и графический методы). Эвристические методы в решении аналитических задач. Методы балльной и экспертной оценок. Математические модели и методы в экономическом анализе и их характеристика. Способы моделирования детерминированных моделей. Индексный метод. Элиминирование влияния отдельных факторов (методы цепных подстановок, абсолютных разниц, относительных разниц). Интегральный метод.

1. Классификация методов и приемов экономического анализа

Основным элементом метода любой науки является ее научный аппарат. В настоящее время практически невозможно выделить приемы и методы какой-либо науки как присущие исключительно ей, наблюдается взаимопроникновение научных инструментариев различных наук. В экономическом анализе могут применяться различные методы, разработанные изначально в рамках той или иной экономической науки.

Существует множество классификаций методов и приемов экономического анализа, в основе которых лежат различные признаки. Одним из наиболее информативных является деление приемов и методов по степени их формализуемости, т.е. в зависимости от того, в какой степени описывается данный метод с помощью формализованных процедур. С этой точки зрения все аналитические методы могут быть подразделены на неформализованные и формализованные.

Неформализованные методы основаны на описании аналитических процедур без использования аналитических зависимостей. Применение этих методов характеризуется определенным субъективизмом, поскольку большое значение имеют интуиция, опыт и знания аналитика. К неформализованным методам относятся: разработка системы показателей, метод сравнений, построение аналитических таблиц, прием детализации, метод экспертных оценок, методы ситуационного анализа и прогнозирования.

Метод экспертных оценок реализуется путем обработки мнений опытных предпринимателей и специалистов, выступающих в качестве экспертов. Каждому отдельно работающему эксперту предоставляется перечень возможных рисков и предлагается оценить вероятность их наступления. Затем оценки экспертов подвергаются анализу на их противоречивость: максимально допустимая разница между оценками двух экспертов по любому виду риска не должна превышать 50, что позволяет устранить кардинальные различия в оценках экспертами вероятности наступления отдельного вида риска. В результате получают экспертные оценки вероятностей допустимого критического риска или оценки наиболее вероятных потерь. При этом методе большое значение имеет правильный подбор экспертов.

Метод использования аналогов заключается в поиске и использовании сходства, подобия между явлениями, предметами, системами. Он часто применяется в том случае, если использовать другие методы оценки риска не представляется возможным. Однако применение этого метода характеризуется субъективизмом, так как большое значение имеют знания и опыт аналитика.

Формализованные (математические) методы экономического анализа – это методы, в основе которых лежат строгие аналитические зависимости. Эти методы составляют второй уровень классификации, в котором выделяют:

Классические методы экономического анализа;

Традиционные методы экономической статистики;

Математико-статистические методы изучения связей;

Методы теории принятия решений.

К первой группе относятся балансовый метод, методы детерминированного факторного анализа (цепных подстановок, абсолютных разниц, дифференциальный,  интегральный и логарифмический) и прогнозирование на основе пропорциональных зависимостей.

Балансовый метод применяется при изучении соотношения двух групп взаимосвязанных показателей, итоги которых должны быть равны между собой. Своим названием он обязан бухгалтерскому балансу, который был одним из первых исторических примеров увязки большого числа экономических показателей двумя равными итоговыми суммами. Особенно широко распространено использование метода при анализе правильности размещения и использования хозяйственных средств и источников их формирования. Прием балансовой увязки используется также при изучении функциональных аддитивных связей, в частности, при анализе товарного баланса, а также для проверки полноты и правильности произведенных расчетов в факторном анализе: общее изменение результативного показателя должно равняться сумме изменений за счет отдельных факторов.

Наиболее распространенным видом анализа в хозяйственной практике является детерминированный факторный анализ, т.е. анализ зависимостей между показателями с помощью жестко детерминированных факторных моделей.

Основным результатом детерминированного факторного анализа является разложение прироста результативного показателя, обусловленного совместным влиянием или изменением факторных признаков, на сумму частных приростов результативного показателя, любой из которых обусловлен изменением только одного фактора.

Метод цепных подстановок - это метод экономического анализа, который заключается в последовательной замене плановой величины одного из алгебраических слагаемых, одного из сомножителей фактической его величиной при сохранении неизменными остальных показателей.

Метод цепных подстановок используется для исчисления влияния отдельных факторов на соответствующий совокупный показатель. Цепная подстановка применяется при анализе показателей отдельных предприятий. Данный способ анализа используется, когда зависимость между изучаемыми явлениями имеет строго функциональный характер, когда она представляется в виде прямой или обратно пропорциональной зависимости. В этих случаях анализируемый совокупный показатель, как функция нескольких переменных, должен быть изображен в виде алгебраической суммы, произведения или частного от деления одних показателей на другие.

Степень влияния того или иного показателя выявляется последовательным вычитанием: из второго расчета вычитается первый, из третьего — второй и т.д. В первом расчете все величины плановые, в последнем — фактические. Отсюда следует правило, заключающееся в том, что число расчетов на единицу больше, чем число показателей расчетной формулы. При определении влияния двух факторов (показателей) делают три расчета, трех факторов — четыре расчета, четырех факторов — пять расчетов. Но поскольку первый расчет включает лишь плановые величины, то его результаты можно взять в готовом виде из плана предприятия или объединения; результат последнего расчета, когда все показатели фактические, — из квартального или годового отчета. Следовательно, практически число расчетов оказывается не на единицу больше, а на единицу меньше, т.е. осуществляются лишь промежуточные расчеты.

Естественным следствием приема цепных подстановок является прием абсолютных разниц.

Приемы цепных подстановок и абсолютных разниц — достаточно простые и универсальные аналитические приемы. Однако они не инвариантны относительно порядка замены факторов. От того, в какой последовательности происходит замена, будет зависеть результат разложения.

Во вторую группу включают: метод абсолютных и относительных величин, метод средних величин, метод группировок, индексный метод.

Анализ показателей, экономических явлений, процессов, ситуаций начинается с использования абсолютных величин (объем производства по стоимости или в натуральных измерителях, объем товарооборота, сумма производственных затрат и издержек обращения, сумма валового дохода или прибыли). Без абсолютных величин в анализе, как в бухгалтерском учете и в статистике, обойтись нельзя. Но если в бухгалтерском учете они являются способом измерения хозяйственных процессов, то в анализе — в большей мере используются в качестве базы для исчисления средних и относительных величин.

Относительные величины незаменимы при анализе явлений динамики. Эти явления можно выразить и в абсолютных величинах, но доходчивость, яркость достигаются только при использовании относительных величин. Относительные величины динамики исчисляются путем построения временного ряда, т.е. они характеризуют изменение того или иного показателя во времени.

Не менее важное значение имеют в процессе анализа средние величины. Их смысл состоит в обобщении соответствующей совокупности типичных, однородных показателей, явлений или процессов. Они позволяют переходить от единичного к общему, от случайного — к закономерному; абстрагироваться от случайности отдельных колебаний.

Группировка - это метод экономического анализа, предполагающий определенную классификацию явлений и процессов, а также причин и факторов, влияющих на эти процессы.

Научная классификация экономических явлений, их объединение в однородные группы и подгруппы возможны лишь на основе их тщательного изучения. Нельзя группировать явления по случайным признакам; необходимо раскрыть их экономическую природу.

Индексный метод - это метод экономического анализа, который основан на относительных показателях, выражающих отношение уровня данного явления к его уровню в предыдущие временные периоды или к уровню аналогичного явления, принятому в качестве базы сравнения. Всякий индекс исчисляется сопоставлением соизмеряемой (отчетной) величины с базисной. Индексы, выражающие соотношение непосредственно соизмеряемых величин, называются индивидуальными, а характеризующие соотношения сложных явлений – групповыми.

В третью группу включают: методы корреляционный, регрессионный, дисперсионный, кластерный анализ.

Суть статистического метода заключается в том, что изучается статистика потерь и прибылей, имевших место на данном предприятии за определенный промежуток времени, устанавливается величина и частота получения определенного результата; на основе этого составляется прогноз на будущее. С этой целью рассчитывают коэффициент вариации, который характеризует изменение количественной оценки признака при переходе от одного варианта к другому.

Методы теории принятия решений объединяют метод построения дерева решений, линейное программирование и анализ чувствительности.

Еще одним важным методом исследования риска является моделирование задачи выбора с помощью дерева решений. Данный метод основан на графическом построении вариантов решений. Его используют тогда, когда решение принимается поэтапно или когда с переходом от одного варианта решения к другому меняются вероятности.

Использование всей совокупности методов, приемов и способов — одно из проявлений системного подхода в экономическом анализе.

2. Систематизация факторов и моделирование взаимосвязей в экономическом анализе

Системный подход в АХД вызывает необходимость взаимосвязанного изучения факторов с учетом их внутренних и внешних связей, взаимодействия и соподчиненности, что достигается с помощью систематизации. Систематизация — это размещение изучаемых явлений или объектов в определенном порядке с выявлением их взаимосвязи и соподчиненности.

Различают детерминированные и стохастические факторные системы. Создать детерминированную факторную систему — значит представить изучаемое явление в виде алгебраической суммы, частного или произведения нескольких факторов, определяющих его величину и находящихся с ним в функциональной зависимости.

Например, объем валового выпуска продукции промышленного предприятия можно представить в виде произведения двух факторов первого порядка: среднесписочной численности рабочих и среднегодовой выработки продукции одним рабочим за год, которая, в свою очередь, зависит непосредственно от количества отработанных дней одним рабочим в среднем за год и среднедневной выработки продукции рабочим. Последняя также может быть разложена на продолжительность рабочего дня и среднечасовую выработку (рис. 2.3).

Рис. 1. Детерминированная факторная система валового выпуска продукции

Развитие детерминированной факторной системы достигается, как правило, за счет детализации комплексных факторов. Элементные факторы (в нашем примере — количество рабочих, количество отработанных дней, продолжительность рабочего дня) не раскладываются на сомножители, так как по своему содержанию они однородны. С развитием системы комплексные факторы постепенно детализируются на менее общие, те, в свою очередь, еще на менее общие, постепенно приближаясь по своему аналитическому содержанию к элементным (простым).

Таким образом, систематизация факторов позволяет более глубоко изучить взаимосвязь факторов при формировании величины изучаемого показателя, что имеет немаловажное значение на следующих этапах анализа, особенно на этапе моделирования исследуемых показателей.

Одной из задач факторного анализа является моделирование взаимосвязей между результативными показателями и факторами, которые определяют их величину. Сущность моделирования заключается в том, что взаимосвязь исследуемого показателя с факторными выражается в форме конкретного математического уравнения.

В детерминированном анализе выделяют следующие типы наиболее часто встречающихся факторных моделей.

1.Аддитивные модели:

Они используются в тех случаях, когда результативный показатель представляет собой алгебраическую сумму нескольких факторных показателей.

2.Мультипликативные модели:

Этот тип моделей применяется тогда, когда результативный показатель представляет собой произведение нескольких факторов.

3.Кратные модели:

Они используются тогда, когда результативный показатель получают делением одного факторного показателя на величину другого.

4.Смешанные (комбинированные) модели — это сочетание в различных комбинациях предыдущих моделей:

Расширение мультипликативных факторных моделей в экономическом анализе осуществляется путем последовательного расчленения факторов исходной системы на факторы-сомножители. Например, при исследовании процесса формирования объема производства продукции можно применять такие детерминированные модели, как:

Эти модели отражают процесс детализации исходной факторной системы мультипликативного вида и расширения ее за счет расчленения на сомножители комплексных факторов. Степень детализации и расширения модели зависит от цели исследования, а также от возможностей детализации и формализации показателей в пределах установленных правил.

Метод расширения предусматривает расширение исходной факторной модели путем умножения числителя и знаменателя дроби на один или несколько новых показателей. Например, если в исходную модель Y = а : b ввести новый показатель с, то модель примет вид

В результате получается конечная мультипликативная модель в виде произведения нового набора факторов.

Этот способ моделирования широко применяется в анализе.

Метод сокращения представляет собой создание новой факторной модели путем деления числителя и знаменателя дроби на один и тот же показатель. В данном случае получается конечная модель того же типа, что и исходная, однако с другим набором факторов.

Как известно, рентабельность совокупных активов предприятия рассчитывается делением суммы прибыли (П) на их среднегодовую величину (А):

Если числитель и знаменатель разделим на выручку (товарооборот), то получим кратную модель, но с новым набором факторов: рентабельности продаж и капиталоемкости продукции:

Таким образом, результативные показатели могут быть разложены на составные элементы (факторы) различными способами и представлены в виде различных типов детерминированных моделей. Выбор способа моделирования зависит от объекта исследования, от поставленной цели, а также от профессиональных знаний и навыков исследователя.

Процесс моделирования факторных систем — очень сложный и ответственный момент в экономическом анализе. От того, насколько реально и точно созданные модели отражают связь между исследуемыми показателями, зависят конечные результаты анализа.

3. Способы измерения влияния факторов в анализе хозяйственной деятельности

Способ цепной подстановки

Определение величины влияния отдельных факторов на пророст результативных показателей является одной из важнейших методологических задач в АХД. В детерминированном анализе для этого используются следующие способы: цепной подстановки абсолютных разниц, относительных разниц, пропорционального деления, интегральный, логарифмирования, балансовый и др.

Наиболее универсальным из них является способ цепной подстановки. Он используется для расчета влияния факторов во всех типах детерминированных факторных моделей: аддитивных, мультипликативных, кратных и смешанных (комбинированных). Способ позволяет определить влияние отдельных факторов на изменение величины результативного показателя путем постепенной замены базисной величины каждого факторного показателя в объеме результативного показателя на фактическую в отчетном перц0де q этои целью определяют ряд условных значений результативно показателя, которые учитывают изменение одного, затем двух, трех и последующих факторов, допуская, что остальные не меняются сравнение значений результативного показателя до и после изменения уровня того или другого фактора позволяет элиминировать влияние всех факторов, кроме одного, и определить воздействие последнего на прирост результативного показателя.

Как нам уже известно, объем валового выпуска продукции (ВП) зависит от двух основных факторов первого порядка: численности рабочих (ЧР) и среднегодовой выработки (ГВ). Имеем двухфакторную мультипликативную модель:

Алгоритм расчета способом цепной подстановки для этой модели:

Таблица 4.1

Данные для факторного анализа валового выпуска продукции

Условное обозначение

Уровень показателя

Изменение

Показатель

базовый

текущий

абсолютное

относительное, %

Валовой выпуск продукции, млн руб.

ВП

400

600

+150

+50

Среднесписочная численность рабочих

ЧР

100

120

+20

+20

Среднегодовая выработка продукции одним рабочим, млн руб.

ГВ

4

5

+1

+25

Количество отработанных дней одним рабочим за год

Д

200

208,3

+8,3

+4,17

Среднедневная выработка рабочего, тыс. руб.

ДВ

20

24

+4

+20

Средняя продолжительность смены, ч

П

8

7,5

-0,5

-5

Среднечасовая выработка продукции одним рабочим, тыс. руб.

ЧВ

2,5

3,2

+0,7

+28

Как видим, второй показатель выпуска продукции отличается от первого тем, что при его расчете принята численность рабочих текущего периода вместо базового. Среднегодовая выработка продукции одним рабочим в том и другом случае базовая. Значит, за счет роста численности рабочих выпуск продукции увеличился на 80 млн руб. (480 — 400).

Третий показатель выпуска продукции отличается от второго тем, что при расчете его величины выработка рабочих принята по фактическому уровню вместо базового. Количество же работников в обоих случаях — отчетного периода. Отсюда за счет повышения производительности труда выпуск продукции увеличился на 120 млн руб. (600-480).

Таким образом, увеличение выпуска продукции вызвано следующими факторами:

Алгебраическая сумма влияния факторов обязательно должна быть равна общему приросту результативного показателя:

Отсутствие такого равенства свидетельствует о допущенных ошибках в расчетах.

Если требуется определить влияние четырех факторов, то в этом случае рассчитывается не один, а три условных значения результативного показателя, т.е. количество условных значений результативного показателя на единицу меньше числа факторов. Схематически это можно представить следующим образом.

Уровень результативного показателя

Условия расчета результативного показателя

Фактор 1

Фактор II

Фактор III

Фактор IV

Базовый

T0

T0

T0

T0

Условный 1

T1

T0

T0

T0

Условный 2

T1

T1

T0

T0

Условный 3

T1

T1

T1

T0

Текущий

T1

T1

T1

T1

Общее изменение результативного показателя:

в том числе за счет:

Проиллюстрируем это на четырехфакторной модели выпуска продукции:

Исходные данные для решения задачи приведены в табл. 4.1:

Используя способ цепной подстановки, необходимо знать правила последовательности расчетов: в первую очередь нужно учитывать изменение количественных, а затем качественных показателей. Если же имеется несколько количественных и несколько качественных показателей, то сначала следует изменить величину факторов первого порядка, а потом более низкого. В приведенном примере объем производства продукции зависит от четырех факторов: количества рабочих, количества отработанных дней одним рабочим, продолжительности рабочего дня и среднечасовой выработки. Согласно рис. 2.3 количество рабочих по отношению к валовому выпуску продукции — фактор первого уровня, количество отработанных дней — второго уровня, продолжительность рабочего дня и среднечасовая выработка — факторы третьего уровня. Это и обусловило последовательность размещения факторов в модели и, соответственно, очередность определения их влияния.

Таким образом, применение способа цепной подстановки требует знания взаимосвязи факторов, их соподчиненности, умения правильно их классифицировать и систематизировать.

Способ абсолютных разниц

Способ абсолютных разниц применяется для расчета влияния факторов на прирост результативного показателя в детерминированном анализе, но только в мультипликативных моделях и моделях мультипликативно-аддитивного типа/

И хотя его использование ограничено, но благодаря своей простоте он получил широкое применение в АХД.

При его использовании величина влияния факторов рассчитывается умножением абсолютного прироста значения исследуемого фактора на базовую (плановую) величину факторов, которые находятся справа от него, и на фактическую величину факторов, расположенных слева от него в модели.

Алгоритм расчета для мультипликативной четырехфакторной модели валового выпуска продукции выглядит следующим образом:

Таким образом, с помощью способа абсолютных разниц получаются те же результаты, что и способом цепной подстановки. Здесь также необходимо следить за тем, чтобы алгебраическая сумма прироста результативного показателя за счет отдельных факторов равнялась его общему приросту.

Рассмотрим алгоритм расчета факторов этим способом в моделях мультипликативно-аддитивного вида. Для примера возьмем факторную модель прибыли от реализации продукции:

где П — прибыль от реализации продукции;

VРП — объем реализации продукции;

Ц — цена единицы продукции;

С — себестоимость единицы продукции.

Прирост суммы прибыли за счет изменения: объема реализации продукции

Способ относительных разниц

Способ относительных разниц применяется для измерения влияния факторов на прирост результативного показателя только в мультипликативных моделях. Здесь используются относительные приросты факторных показателей, выраженные в виде коэффициентов или процентов. Рассмотрим методику расчета влияния факторов этим способом для мультипликативных моделей типа Y = abc.

Изменение результативного показателя определяется следующим образом:

Согласно данному алгоритму для расчета влияния первого фактора необходимо базовую величину результативного показателя умножить на относительный прирост первого фактора, выраженного в виде десятичной дроби.

Чтобы рассчитать влияние второго фактора, нужно к базовой величине результативного показателя прибавить изменение его за счет первого фактора и затем полученную сумму умножить на относительный прирост второго фактора.

Влияние третьего фактора определяется аналогично: к базовой величине результативного показателя необходимо прибавить его прирост за счет первого и второго факторов и полученную сумму умножить на относительный прирост третьего фактора и т.д.

Закрепим рассмотренную методику на примере, приведенном в табл. 4.1:

Как видим, результаты расчетов такие же, как и при использовании предыдущих способов.

Способ относительных разниц удобно применять в тех случаях, когда требуется рассчитывать влияние большого комплекса факторов (8—10 и более). В отличие от предыдущих способов здесь значительно сокращается число вычислительных процедур, что обусловливает его преимущество.

Способ пропорционального деления и долевого участия

В ряде случаев для определения величины влияния факторов на прирост результативного показателя может быть использован способ пропорционального деления. Это касается тех случаев, когда мы имеем дело с аддитивными моделями и моделями кратно-аддитивного типа.

В первом случае, когда имеем одноуровневую модель типа Y = a + b + с, расчет проводится следующим образом:

В моделях кратно-аддитивного типа сначала необходимо способом цепной подстановки определить, насколько изменился результативный показатель за счет числителя и знаменателя, а затем произвести расчет влияния факторов второго порядка способом пропорционального деления по вышеприведенным алгоритмам.

Например, уровень рентабельности повысился на 8% в связи с увеличением суммы прибыли на 1000 тыс. руб. При этом прибыль возросла за счет увеличения объема продаж на 500 тыс. руб., за счет роста цен — на 1700 тыс. руб., а за счет роста себестоимости продукции снизилась на 1200 тыс. руб. Определим, как изменился уровень рентабельности за счет каждого фактора:

Для решения такого типа задач можно использовать также способ долевого участия. Для этого сначала определяется доля каждого фактора в общей сумме их приростов, которая затем умножается на общий прирост результативного показателя (табл. 4.2):

Таблица 1

Расчет влияния факторов на результативный показатель способом долевого участия

Фактор

Изменение прибыли, тыс. руб.

Доля фактора в изменении общей суммы прибыли

Изменение уровня рентабельности, %

Объем продаж

+500

0,5

8 * 0,5 = +4,0

Цена

+1700

1,7

8* 1,7 = +13,6

Себестоимость

-1200

-1,2

8 * (-1,2)= -9,6

Итого

+1000

1,0

+8,0

Интегральный способ

Если в знаменателе больше двух факторов, то процедура продолжается.

Таким образом, использование интегрального метода не требует знания всего процесса интегрирования. Достаточно в эти готовые рабочие формулы подставить необходимые числовые данные и сделать не очень сложные расчеты с помощью калькулятора или другой вычислительной техники.

Способ логарифмирования

Способ логарифмирования применяется для измерения влияния факторов в мультипликативных моделях. Как и при интегрировании, здесь результат расчета также не зависит от месторасположения факторов в модели. По сравнению с интегральным методом логарифмирование обеспечивает более высокую точность расчетов. Если при интегрировании дополнительный прирост от взаимодействия факторов распределяется между ними поровну, то с помощью логарифмирования результат совместного действия факторов распределяется пропорционально доле изолированного влияния каждого фактора на уровень результативного показателя. В этом его преимущество, а недостаток — в ограниченности сферы применения.

В отличие от интегрального метода при логарифмировании используются не абсолютные приросты показателей, а индексы их роста (снижения). Допустим, что результативный показатель можно представить в виде произведения трех факторов: f = xyz. Влияние данных факторов определяется следующим образом:

Из формул следует, что общий прирост результативного показателя распределяется по факторам пропорционально отношениям логарифмов факторных индексов к логарифму индекса результативного показателя. И не имеет значения, какой логарифм используется — натуральный или десятичный.

Определим прирост выпуска продукции за счет численности рабочих (ЧР), количества отработанных дней одним рабочим за год (Д) и среднедневной выработки (ДВ) по факторной модели:

Преимущество способа логарифмирования состоит в относительной простоте вычислений и более высокой точности расчетов.

Сферу применения приемов детерминированного факторного анализа в систематизированном виде можно представить в виде следующей матрицы.

Прием

Модели

мультипликативные

аддитивные

кратные

смешанные

Цепной подстановки

+

+

+

+

Абсолютных разниц

+

-

-

Y = а(b — с)

Относительных разниц

+

-

-

-

Пропорционального деления (долевого участия)

-

+

«

Y = a/ΣXi,

Интегральный

+

-

+

Y = a/ΣXi,

Логарифмирования

+

-

-

-

Знание сущности данных приемов, области их применения, процедуры расчетов — необходимое условие квалифицированного проведения анализа.





Тема 2+

Тема 2. Методологічні засади наукових досліджень

План

1.Поняття про методологію і методи наукових досліджень.

2.Характеристика методів наукового дослідження.

3.Системний підхід у наукових дослідженнях.

4. Вибір методів дослідження.

1. Поняття про методологію і метоли наукових досліджень

Успішне проведення наукового дослідження забезпечується правильним використанням методології, тобто сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Методологія наукового дослідження вивчає пізнавальні процеси, що відбуваються в науці, методи і форми наукового пізнання.

Методологія - це вчення про систему методів наукового пізнання та перетворення реальної дійсності, теорія методів. У буквальному розумінні методологія — це вчення про метод.

Головною метою методології є насамперед вивчення тих засобів, методів і прийомів наукового дослідження, за допомогою яких суб’єкт наукового пізнання одержує нові знання про реальну дійсність.Предмет вивчення — це поняття і методи самої науки, сфера їх застосування.

Основнимифункціями метології є такі:

методологія оптимізує хід наукового дослідження з погляду одержання нового знання;

регулює використання методів, засобів і прийомів у процесі пізнання та практики;

узагальнює результати наукового пізнання в різних формах знання;

формує загальні принципи й методи наукового дослідження.

Розвиток науки нерозривно пов’язаний зі створенням методології. Методологія науки може бути загальною або конкретно- науковою.

Загальна методологія науки досліджує закони розвитку наукового пізнання в цілому. Водночас методологія ґрунтується на законах окремих наук, особливостях пізнання конкретних процесів і виявляється у здійсненні теоретичних узагальнень, принципів і методів дослідження окремих наук. Тому вона є й конкрет но-науковою водночас.

Розвиток методології науки пов’язаний з розвитком методів наукового пізнання дійсності, при цьому методи завжди виступають як результати методологічних досліджень.

Метод (від грец.methodos — спосіб пізнання) — це спосіб, шлях пізнання та практичного перетворення реальної дійсності, система прийомів і принципів, що регулюють практичну й пізнавальну діяльність людей (суб’єктів науки).

Таким чином, відносно наукового дослідження метод визначається як сукупність певних правил, прийомів, способів і норм пізнання певного суб’єкта чи явища.

Учені про метод

Метод — найперша, основна річ. …При гарному методі й не дуже талановита людина може зробити багато. А при поганому методі й геніальна людина буде працювати марно і не одержить цінних, точних даних.

І.П. Павлов

Науковий метод — не стовпова дорога до відкриттів. …Скоріш за все, це сукупність правил, іноді загальних, іноді окремих, які допомагають досліднику на шляху по джунглях спочатку розрізнених, суперечливих один щодо одного фактів.

Дж. Томсон

Метод дослідження застосовується в науці свідомо, дотримання умов його застосування є необхідною умовою для досягнення мети. Спираючись на метод, учений отримує відповідь на те, з чого потрібно починати дослідження, яким чином групувати об’єкти і давати оцінку фактам, що вивчаються.

З розвитком методології тісно пов’язаний розвиток наукової теорії — системи наукових достовірних знань у формі тверджень і доведень. Методологія відносно теорії, яка формується, є своєрідним регулятором або, що буде більш точним, фактором управління.

У свою чергу, теорія тісно пов’язана з методом. Науковий метод розробляється наоснові певної теорії; теорія і метод у сукупності є відображенням реальної дійсності. Метод задає спосіб дій з даними, фактами, значущість яких визначається теорією. Георг Гегель наголошував, що метод є «знаряддя», засіб за допомогою якого суб’єкт співвідноситься з об’єктом

2. Характеристика методів наукового дослідження

У сучасному наукознавстві успішно працює багаторівнева методологічна класифікація методів наукового пізнання, згідно з якою за ступенем спільності та сферою дії методи наукового пізнання поділяються на загальні (загальнофілософські), загальнонаукові, окремі наукові, дисциплінарні та міждисциплінарні.

Загальні методи жорстко не регламентовані. Це система принципів, прийомів, що мають загальний, універсальний характер, є абстрактними, не піддаються формалізації та математизації і не замінюють спеціальних методів (методів окремих наук). До таких методів можна віднестидіалектичний метод пізнання, який полягає в тому, що об’єкт дослідження розглядається в розвитку, у русі, у всіх взаємозв’язках, у часі та просторі. Діалектичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв’язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, змістом і формою, дозволяє об’єктивно оцінювати дійсність. При вивченні складних, взаємопов’язаних одна з одною проблем використовуєтьсясистемний підхід, який також є одним із загальних методів наукового пізнання.

Методи окремих наук — це сукупність способів і принципів пізнання, прийомів і процедур дослідження, що застосовуються в тій чи іншій науці.

Загальнонаукові методи дослідження можна визначити залежно від рівнів пізнання — емпіричного або теоретичного, на яких вони (методи) застосовуються.

На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент тут наявний, але має підпорядковане значення. Тому досліджуваний об’єкт відображається переважно з боку зовнішніх зв’язків і проявів, що доступні живому спогляданню. Збирання фактів, їх первинний опис, узагальнення, систематизація — характерні ознаки емпіричного пізнання. До основних методів, які використовуються на емпіричному рівні дослідження, можуть бути віднесені: спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент, абстрагування, аналіз і синтез.

Теоретичний рівень дослідження пов ‘язаний з більш глибоким аналізом фактів, з проникненням у сутність досліджуваних явищ, з пізнанням та формулюванням законів, тобто з поясненням реальної дійсності. До основних методів, які використовуються на теоретичному рівні дослідження, належать: індукція і дедукція, ідеалізація, формалізація, історичний метод та ін.

Спостереження — це цілеспрямоване, систематичне, планомірне, активне вивчення предметів і явищ реальної дійсності, що знаходяться в природному стані або в умовах наукового експерименту.

Під спостереженням також розуміють апробацію, обґрунтування висунутих гіпотез або проміжних результатів дослідження.

Спостереження є активним первинним та елементарним пізнавальним процесом, який ґрунтується, насамперед, на роботі органів чуттів людини та її предметній і матеріальній діяльності, завдяки чому людина отримує первинну інформація про дійсність. Учений використовує спостереження з метою збору наукових фактів для винайдення способу розв’язання проблеми (висування та доведення гіпотези).

Наукові факти — відбиті свідомістю факти дійсності, причому перевірені, осмислені й зафіксовані мовою науки у вигляді емпіричних суджень.

Наукові факти стають такими тоді, коли вони є елементами логічної структури конкретної системи наукового знання. Разом з тим наукові факти, маючи теоретичне навантаження, порівняно незалежні від теорії, оскільки у своїй основі визначені реальною дійсністю.

За обсягом одиниць сукупності, що досліджується, спостереження може бути суцільним і несуцільним. При суцільному спостереженні інформація надходить від усіх одиниць сукупності. При несуцільному спостереженні інформація збирається лише від раніше встановленої частини одиниць сукупності. Різновидом несуцільного спостереження є вибіркове спостереження, яке базується на принципі випадкового відбору порівняно невеликої частини одиниць сукупності для їх обстеження.

Найбільш поширеними в економічних науках є статистичне та бухгалтерське спостереження.

Порівняння - один із найбільш поширених методів пізнання, яке дозволяє встановити подібність та розбіжність предметів і явищ. У результаті порівняння виявляється те загальне, що притаманне низці об’єктів.

Під час проведення порівняння необхідно дотримуватися двох основних вимог: порівнюватися можуть лише такі явища, між якими є певна єдність; порівняння об’єктів слід здійснювати за найбільш важливими, суттєвими (відповідно до конкретного пізнавального завдання) ознаками.

Цей метод надає можливість виявляти спільні й відмінні риси з метою подальшого узагальнення, за допомогою якого наука проникає в сутність явища.

Метод порівняння в економіці базується на зіставленні одних показників з іншими: плановими, середніми, галузевими, за минулі періоди тощо. Слід ураховувати, що порівняння з даними попередніх періодів потребує забезпечення умов зіставності.

Різновидом порівняння є аналогія.

Аналогія — метод наукового дослідження, завдяки якому досягається пізнання одних предметів і явищ на основі їх подібності з іншими.

Метод аналогії ґрунтується на подібності деяких аспектів різних предметів і явищ. Одержані результати поширюються на всі аналогічні явища. Аналогія як форма мислення в науці забезпечує перехід від емпіричного пізнання до теоретичного шляхом перенесення відомого способу вирішення проблеми на нову ситуацію, але за умови, що ця ситуація є аналогом тієї, яка досліджувалася. Історія розвитку науки підтверджує, що аналогія була основою багатьох наукових і технічних відкриттів.

Одним із різновидів методу аналогій є метод моделювання.

Моделювання- метод наукового пізнання, що ґрунтується на заміні предмета або явища, які досліджуються, на їх аналог — модель, що містить істотні риси оригіналу.

В економічних дослідженнях широко застосовується економі- ко-математичне моделювання, коли предмет або явище описуються тотожними рівняннями і досліджуються за допомогою комп’ютерних технологій.

Вимірювання — це метод дослідження, за допомогою якого визначається числове значення деякої величини з використанням одиниці вимірювання об’єкта.

Цінність вимірювання полягає в тому, що воно дає точну, кількісно визначену інформацію про явища і процеси, які складають господарську діяльність. Найважливішим показником якості та наукової цінності вимірювання є точність, яка залежить від наполегливості вченого, від методів, які він застосовує в процесі дослідження, а також від вимірювальних пристроїв, що використовуються.

Експеримент — метод емпіричного дослідження, який ґрунтується на активному та цілеспрямованому втручанні суб’єкта в процес наукового пізнання явищ і предметів реальної дійсності шляхом створення контрольованих та керованих умов, що дозволяють виокремлювати певні якості, зв’язки в досліджуваному об’єкті та багаторазово їх відтворювати.

Цей метод передбачає втручання в природні умови існування предметів і явищ або відтворення окремих аспектів предметів та явищ у спеціально створених умовах з метою вивчення їх без ускладнюючих процес супутніх обставин. Експериментальне вивчення об’єктів порівняно зі спостереженням має низку переваг: у процесі експерименту стає можливим вивчення того чи іншого явища в «чистому вигляді»; експеримент дозволяє досліджувати властивості об’єктів дійсності в експериментальних умовах; найголовнішою перевагою експерименту є його повторюваність.

Емпірична діяльність є основою наукового пізнання, джерелом наукових ідей, гіпотез і теорій; вона значною мірою пронизана поняттями, ідеями, принципами і науковими законами, знання та використання яких вже належить до теоретичного рівня пізнання.

Абстрагування — метод, який надає змогу переходити від конкретних питань до загальних понять і законів розвитку.

Сутність цього методу полягає у відволіканні від властивостей, зв’язків, відносин, предметів, якими можна нехтувати, та в одночасному виділенні, фіксуванні певних аспектів цих предметів, що цікавлять дослідника.

Конкретизація- метод дослідження предметів у всій їх різноманітності, у якісній багатогранності реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів.

Метод сходження від абстрактного до конкретного є всезагальною формою руху наукового пізнання, це відображення дійсності в мисленні. Згідно з цим методом процес пізнання ніби розпадається на два порівняно самостійні етапи: перший етап — від чуттєво-конкретного до його абстрактних визначень; другий етап — рух від абстрактних визначень об’ єкта до конкретного в пізнанні.

Метод сходження від абстрактного до конкретного вважається важливою формою теоретичного пізнання, що забезпечує розкриття за допомогою системи абстрактних понять сутності об’єкта, що досліджується.

Процес абстрагування в системі логічного мислення тісно пов’язаний з іншими методами дослідження, перш за все з аналізом і синтезом.

Аналіз — метод дослідження, що полягає в розчленуванні цілого на складові частини в думці або на практиці (протилежне — синтез), кожна з виділених частин аналізується окремо в межах єдиного цілого.

У процесі аналізу необхідно показати характерні риси явища, яке вивчається, і закономірності його розвитку. Аналіз трактує дійсність як сукупність окремих властивостей і явищ. Негативною рисою аналітичного методу є надмірна увага до деталей, що може призвести до втрати з поля зору цілого предмета дослідження.

У наукових дослідженнях використовуються такі види аналізу: елементарний та причинно-наслідковий. Елементарний аналіз полягає у розчленуванні предмета дослідження на частини без передбачення між ними будь-яких відношень і зв’язків. Такий аналіз має характер опису. Найчастіше в наукових дослідженнях елементарний аналіз використовується для підготовки до виявлення проблемних ситуацій, що досліджуються. Аналіз причини полягає у вивченні зв’язків, що виникають між окремими частинами предмета дослідження.

Синтез- метод вивчення об’єкта в його цілісності, у взаємозв’язку його частин. У процесі наукових досліджень синтез пов’язаний з аналізом, оскільки надає змогу поєднати частини предмета (об’єкта чи явища), розчленованого в процесі аналізу, установити їх зв’язок і пізнати предмет (об’єкт чи явище) як єдине ціле.

Виділені складові в результаті аналізу є лише сировинним матеріалом для подальших досліджень.

Методи аналізу та синтезу в науковому дослідженні органічно взаємопов’язані і можуть набувати різних форм залежно від властивостей об’єкта, який вивчається, та мети дослідження.

Індукція — метод дослідження, за якого загальний висновок про ознаки множини елементів робиться на основі вивчення цих ознак у частини елементів однієї множини.

Індуктивний метод пізнання, або метод індукції, — це узагальнення окремих спостережень або рішень, тобто рух пізнання від окремого до загального.

Застосування цього методу передбачає прийняття передумови, що тільки факти можуть бути основою наукового результату. Цими фактами можуть бути реально існуючі явища, факти господарського життя. До індуктивних методів належать різні види аналізу, які застосовуються в різних наукових дисциплінах.

Дедукція — метод дослідження, коли окреме пізнається на основі знання загального, тобто спочатку досліджують стан об’єкта в цілому, а потім його складових елементів.

Метод дедукції є зворотним відносно індуктивного методу: рух пізнання відбувається від загального до окремого. Цей метод часто використовується для вдосконалення конкретних рішень на основі загальних.

Дедукція застосовується в дослідженнях, метою яких є визначення характеру властивостей явищ і пошук залежностей між ними. Можна використати моделі або теоретичні зразки, які базуються на існуючих даних. Штучно сконструйовані зразки підлягають виправленню в порівнянні з дійсністю. На підставі таких порівнянь виключаються зразки і моделі, які суперечать дійсності. Такі дії називаютьсяредукцією.

Індукція, дедукція і редукція в сукупності забезпечують розвиток пізнавального процесу. Спочатку дослідник ознайомлюється з дійсністю (методом індукції, який є безпосередньою основою для одержання результатів), за допомогою методу дедукції формулює гіпотези або робочі моделі, які в процесі редукції піддаються перевірці шляхом порівняння з дійсністю.

Метод ідеалізації — конструювання в думці об’єктів, яких немає в дійсності або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації — позбавити реальні об’єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (у думці) ці об’єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями.

Формалізація— метод вивчення різноманітних об’єктів шляхом відображення їх структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад, мовою математики. Формалізація забезпечує: узагальненість підходу до вирішення проблем; символіка надає стислості та чіткості фіксації значень; символіка завжди однозначна і не допускає багатозначності звичайної мови; дозволяє формувати знакові моделі об’єктів і замінювати вивчення реальних речей і процесів вивченням цих моделей.

Сучасні науково-теоретичні дослідження мають за мету проникнути в сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об’єкта вивчення, розгляду об’єкта в його розвитку, тобто при застосуванні історичного методу.

Історичний методдослідження є важливим знаряддям пізнання суспільних явищ та процесів. Його сутність полягає у вивченні всіх явищ і процесів у динамічному розвитку, становленні та у зв’язку з конкретними етапами історії суспільства.

Історичний метод охоплює таку сукупність наукових прийомів: періодизація та історична деталізація, аналіз одиничного, особливого та всезагального, єдність та боротьба протилежностей, історичне моделювання, активна дія.

Вивчення історії проблеми часто розглядається як щось необов’язкове. Водночас її вивчення є абсолютно необхідним кроком при вирішенні будь-якого питання, оскільки це застраховує від дублювання раніше виконаних робіт і повторення допущених помилок, надає змогу визначити місце власної праці в загальному ході дослідження питання, полегшує використання досвіду попередників, допомагає розглянути предмет у динаміці, з’ясувати загальні тенденції та шляхи подальшого його розвитку й на цій основі побудувати науковий прогноз. Завершальним етапом є аналіз сучасного стану питання. Треба виявити коло нерозв’язаних питань, які будуть вихідною позицією у визначенні перспектив подальшого вивчення проблеми та при обґрунтуванні завдання даного дослідження. Лише після цього можна остаточно визначити структуру проблеми.

3. Системний підхід у наукових дослідженнях

Системний підхід — методологічний напрямок у науці, завдання якого полягає в розробленні методів дослідження і конструюванні складноорганізованих об’єктів — систем різних типів і класів.

Разом з цим системний підхід є і методом наукового дослідження. При цьому системний підхід не існує у вигляді строгої методологічної концепції. Скоріш за все, це свого роду сукупність пізнавальних правил, дотримання яких дозволяє певним чином зорієнтувати конкретні дослідження. Сутність системного підходу полягає в поданні об’єкта дослідження як системи, тобто цілісної сукупності взаємопов’язаних елементів.

Основнимипринципами системного підходу є такі:

принцип цілісності — зобов’язує розглядати систему як об’єкт, як ціле, якості якого не зводяться до властивостей окремих його елементів;

принцип всебічності — вимагає враховувати всі внутрішні зв’язки і відносини системи, усі фактори, які впливають на її функціонування;

принцип системоутворюючих відносин — передбачає визначення саме тих зв’язків між частинами (елементами) системи, які забезпечують її цілісність, існування і розвиток;

принцип субординації — полягає в побудові ієрархії елементів і відносин за будь-якими чітко визначеними критеріями (мобільність, адекватність, керованість);

принцип динамічності — згідно з цим принципом усі характеристики системи необхідно розглядати не як постійні, а як змінні, аж до прямо протилежного значення порівняно з початковим;

принцип випереджаючого відображення — передбачає наявність постійної актуальної проблематики, тобто вимагає не констатації поточного стану системи, а прогнозування її найімовірнішого стану в майбутньому.

Підхід 1. Класичний підхід — від окремого до загального (індукція)

А

В

.

.

.

І

.

. . . .

.

І етапІІ етап ІІІетап

Рис. 2.1. Формування системи класичним (традиційним) методом: І етап — формування цілей функціонування окремих і-х підсистем; II етап — збір, аналіз і добір інформації для формування і-х підсистем; III етап — формування системи в цілому з окремих підсистем

Підхід 2. Системний підхід – від загального до окремого (дедукція)

Система

Підсистема N

Підсистема 2

Підсистема 1

.

.

.

Ц

. . .

Рис. 2.2. Порядок формування системи при використанні системного

підходу:

І етап — формування цілей функціонування системи в цілому; II етап — на підставі аналізу цілей системи й обмежень зовнішнього середовища формуються вимоги до системи; III етап — орієнтоване формування окремих підсистем; IV — на основі аналізу варіантів підсистем здійснюється

їх вибір і формується система

Сутність системного підходу виявляється при його порівнянні з класичним індуктивним підходом до формування систем (рис. 2.1,2.2).

На відміну від класичного, системний підхід припускає послідовний перехід від загального до окремого, коли в основі розгляду лежить кінцева мета, заради якої створюється система.

Системний підхід розширює можливості використання в економічній науці методів і технічних прийомів інших наукових дисциплін, які застосовують експеримент та широкі емпіричні дослідження (соціологія, психологія, соціальна психологія тощо).

4. Вибір методів дослідження

Кожна окрема наука володіє загальним арсеналом методів проведення досліджень при вивченні власного предмету. Існування науково-методичного апарату в науці передбачає наявність та застосування таких його елементів [20, с. 273]:

методи збору фактів, що стосуються об’єкта теорії (спостереження, реєстрація, вимірювання);

методи опису фактів (змістовного, реєстраційного і формального), а також властивостей ідеалізованого об’єкта теорії, що випливають із факту, та факторів, що виражаються цими властивостями, а також досліджуваних явищ (процесів), розвиток яких визначається факторами;

методи аналізу фактів, властивостей, факторів і явищ за різними показниками і критеріями (оцінка, зіставлення, порівняння, класифікація, упровадження, систематизація);

методи обгрунтування наукових висновків, серед яких: методи побудови (синтезу), доведення та методи оцінки достовірності;

методи вибору й обґрунтування наукових рекомендацій, у т.ч. методи побудови (синтезу), оцінки й оптимізації;

методи інтерпретації та експериментальної перевіркивисновків і рекомендацій;

методи техніко-економінної оцінкирекомендацій.

У процесі вирішення наукової проблеми вчений, як правило, самостійно шукає методи та способи її розв’язання. Пошук цих методів у кожній науці своєрідний. Учений вирішує проблему після тривалих пошуків, часто шляхом спроб і помилок, шляхом багаторазової теоретичної та практичної перевірки.

На основі вибору методів, що використовуються на окремих етапах дослідження, визначаєтьсяметодика дослідження — сукупність методів і прийомів правильного і цілеспрямованого вивчення явищ. Обираючи методику, слід використовувати не тільки особистий досвід, але й досвід інших дослідників. Обрану методику потрібно вдосконалювати на основі критичного аналізу попередніх робіт і результатів їх упровадження в практику. Крім цього, доцільно перевірити можливість використання методів, що застосовуються при дослідженні проблем у суміжних дисциплінах. В одних випадках можна використовувати сам метод, в інших — тільки його ідею. Оскільки метод не є чимось незалежним від завдань, об’єкта і умов дослідження, методи диференціюють та індивідуалізують.

Обраний метод значною мірою визначає цінність дослідження: правильно обраний метод підвищує ефективність дослідження, метод застарілий, непродуманий або не оброблений у всіх деталях, знецінює його. Недостатня ретельність у виборі методів призводить до необхідності повторення всієї роботи. Поряд з ефективністю і надійністю методів велике значення має їх простота, ясність і доступність.





Тема 2.

ПРОФИЛАКТИКА ОТКЛОНЯЮЩЕГОСЯ ПОВЕДЕНИЯ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ КАК НАРУШЕНИЕ ПРОЦЕССА СОЦИАЛИЗАЦИИ

Отклонения в поведении (девиантное поведение) – поступки, не соответствующие нормам и правилам общества, которые включают правовые, политические, эстетические, религиозные нормы, обычаи и традиции.

Р.В. Овчарова определяет социально-педагогическую профилактику как систему мер социального воспитания, направленных на создание оптимальной социальной ситуации развития детей и подростков и способствующих проявлению различных видов его активности.

Профилактическая работа с обучающимися – процесс сложный, многоаспектный, продолжительный по времени. Специфическая задача школы в сфере предупреждения правонарушений заключается в проведении ранней профилактики, т.к. ни одна другая социальная структура не в состоянии решить данную задачу. Исключение составляет семья, однако и она сама нередко выступает в качестве объекта профилактической деятельности. Основой ранней профилактики является создание условий, обеспечивающих возможность нормального развития детей, своевременное выявление типичных кризисных ситуаций, возникающих у учащихся определенного возраста.

 В системе профилактической деятельности школы выделяют два направления:

- меры общей профилактики, обеспечивающие вовлечение всех учащихся в жизнь школы,

- меры специальной профилактики, состоящие в выявлении учащихся, нуждающихся в особом педагогическом внимании, и проведении работы с ними на индивидуальном уровне.

Вовремя замеченные отклонения в поведении детей и подростков и правильно организованная педагогическая помощь могут сыграть важную роль в предотвращении деформации личности растущего человека, которая приводит к правонарушениям и преступлениям.

М.В. Шакурова выделяют три уровня социальной профилактики.

1. Общесоциальный уровень (общая профилактика) предусматривает деятельность государства, общества, их институтов, направленную на разрешение противоречий в области экономики, социальной жизни, в нравственно-духовной сфере и т. п. Она осуществляется различными органами государственной власти и управления, общественными формированиями, для которых функция предупреждения преступности не является главной или профессиональной. Социальной профилактике посвящен, например, Федеральный закон Российской Федерации «Об основах системы профилактики безнадзорности и правонарушений несовершеннолетних».

2. Специальный уровень (социально-педагогическая профилактика) состоит в целенаправленном воздействии на негативные факторы, связанные с отдельными видами отклонений или проблем. Устранение или нейтрализация причин этих отклонений осуществляется в процессе деятельности соответствующих субъектов, для которых профилактическая функция является профессиональной.

3. Индивидуальный уровень (индивидуальная профилактика) представляет собой профилактическую деятельность в отношении конкретных лиц, поведение которых имеет черты отклонения или проблемности. Например, в Федеральном законе «Об основах системы профилактики правонарушений несовершеннолетних» индивидуальная профилактическая работа определяется как деятельность по своевременному выявлению несовершеннолетних и семей, находящихся в социально — опасном положении, а также по их социально-педагогической реабилитации и (или) предупреждению совершения ими правонарушений и антиобщественных действий.

В социальной профилактике нуждается все население, и, прежде всего люди, входящие в «группы риска». Однако подходы к этим категориям людей различны, как различны программы социально-профилактической работы в случаях конкретных проблем и ситуаций риска.

Одно из направлений профилактической деятельности социального педагога — профилактика дезадаптации.

Для обозначения ситуации нормы используется термин «устойчивая адаптация» (синоним — норма, здоровье). При изменении привычных условий жизни появляются факторы, вносящие дезорганизацию в психическую деятельность. В этом случае должен включиться механизм переадаптации. Под переадаптацией сегодня понимают процесс перехода из состояния устойчивой адаптации в привычных условиях в состояние относительно устойчивой адаптации в новых непривычных (измененных) условиях существования либо результат этого процесса, имеющий успешное значение для личности. Процесс переадаптации имеет несколько стадий.

1. Подготовительная — имеет место в том случае, если человек знает об изменениях или предполагает их с определенной степенью вероятности. В этой ситуации он накапливает определенную информацию о среде его предстоящего обитания и условиях предстоящей деятельности, создавая, таким образом, информационное поле, которое станет одним из источников формирования адаптационных механизмов. В зависимости от индивидуальных свойств и качеств личности познавательное поведение может носить активно-целенаправленный или же пассивный характер. Первый тип познавательного поведения характеризуется стремлением получить как можно больше информации, проявлением активного интереса к ней и использованием любых возможностей для ее пополнения. Второй тип выражается в пассивном восприятии получаемой информации.

2. Стадия стартового психического напряжения — пусковой момент в действии механизма переадаптации. Состояние человека при этом сравнимо с переживаниями перед спортивными соревнованиями, выходом на сцену и т.п., когда происходит мобилизация психических и личностных ресурсов. Внутренние ресурсы в дальнейшем используются в целях организации жизнедеятельности в изменившихся условиях.

3. Стадия психических и личностных реакций входа (первичная дезадаптация) — стадия, на которой личность начинает испытывать на себе влияние психогенных факторов измененных условий существования.

Чтобы предупредить отклонение в поведении подростков, необходимо прежде всего познакомить их с этими нормами.

Далее вовлечение подростков в деятельность поможет им в приобретении навыков общественного поведения в различных воспитательных учреждениях. Наибольшую воспитательную ценность имеет труд производительный, когда уже сами продукты труда оказывают материальное стимулирование. Одна из форм участия подростков в труде — самообслуживание, организуя которое важно показать ребятам его значимость для окружающих. Работа, например, в школьной столовой и дома по хозяйству (стирка, уборка комнат) приучает ребят заботиться о близких, воспитывает в них аккуратность и упорство. Важно, чтобы труд для подростка не был в тягость, чтобы он был разнообразным и интересным. При этом нужно понимать, что даже самый монотонный труд может быть таковым, если подросток видит в нем смысл и пользу.

У детей с девиантным поведением нарушена способность нормального человеческого общения. Они потеряли доверие к взрослым, грубы и заносчивы со сверстниками. Поэтому воспитание способности общения — одно из важных направлений их социализации. Следует учитывать, что отчужденность подростков часто возникает вследствие их закомплексованности, низкой самооценки, важно воспитывать у них чувство собственного-достоинства, а для этого проявлять к ним повышенную заботу, поверить в них, в воспитательной работе с ними опираться на положительные качества их личности.

В труде и общении, в разнообразной творческой деятельности воспитываются нравственные начала личности, формируются ее цели и идеалы, интересы и потребности, полезные для общества. Способствует предупреждению отклонений в поведении так называемый метод реконструкции характера, суть которого в перевоспитании, изменении сознания подростка с опорой на нравственные качества личности. При этом важно учитывать, что дети, подростки с девиациями в поведении часто имеют различные психические отклонения, у них наблюдается задержка интеллектуального развития. Указанный метод предполагает составление индивидуальных программ как познавательной, так и общественно полезной деятельности.

В чем выражается педагогическая поддержка трудного подростка? Социальный педагог помогает трудному подростку познать самого себя, разобраться в отношениях с окружающими, приобрести необходимые знания, гражданские и профессиональные качества, достичь нормальных отношений с родителями, учителями, сверстниками, сформировать творческие увлечения. Работу с подростком необходимо спланировать так, чтобы он уверовал в реальность поставленной цели.

Эти задачи можно решить только при знании личности, задатков и способностей подростка, для чего проводятся опрос, анкетирование интересов, диагноз способностей и самооценки подростка. С целью социализации подростка, его профессиональной ориентации социальный педагог организует разнообразные дела, например конкурс на лучшее кулинарное изделие, изготовление муляжей для школьных кабинетов, карт, схем; участие в ремонте школы; помощь пенсионерам по хозяйству и т.п.

Одним из направлений работы в школе является профилактика девиантного поведения среди несовершеннолетних. Социальным педагогом, классным руководителем, школьным врачом и психологом школы осуществляется совместное выявление проблем, возникающих у ребенка или группы людей в поведении, прогнозирование развития личности ребенка и его поведенческих проявлений, возможного развития группы школьников и организация работы по профилактике и коррекции девиантного поведения школьников.

Организуя профилактическую работу, в школе используют следующие направления работы:

1. Комплексные консультации специалистов для школьников и их родителей, проводимые на основании данных социально-психологической, психолого-педагогической и медицинской диагностики, как отдельных учащихся, так и класса в целом;

2. Оздоровление психосоциальной среды развития ребенка;

3. Предупреждение перегрузок в процессе обучения, оказывающих негативное влияние на психику ребенка;

4. Проведение социального закаливания детей и подростков с целью подготовки их к стрессовым ситуациям, обучение их рациональным способам снятия психо-эмоционального напряжения в проблемных ситуациях;

5. Организация психолого-педагогических консилиумов с целью анализа поведения и развития школьников, условий для более полного раскрытия их возможностей;

6. Совместные семинары для учащихся и их родителей, посвященные проблемам девиантного поведения.

7. Информирование учащихся и их родителей о тех видах помощи, которые могут получить школьники и их родители в школе и учреждениях, оказывающих различные виды помощи вне школы;

8. Проведение психолого-педагогических практикумов с детьми и их родителями, где обсуждаются вопросы отклонения в поведении, их причины, пути преодоления и способы коррекции;

9. Выявление причин девиантного поведения конкретного ученика или группы школьников;

10. Разработка и реализация программ по профилактике девиантного поведения подростков на уровне школы;

11. Изучение личности школьника проводится с использованием карты личности школьника.

«Карта личности школьника» заполняется классным руководителем, социальным педагогом, психологом, школьным врачом. Оценка предложенных качеств личности и условий ближайшего окружения происходит на основе наблюдений за школьником, изучения его взаимоотношений со сверстниками, друзьями, учителями, родителями, а так же в результате бесед и сбора независимых характеристик, которые даются учащемуся его друзьями, товарищами по классу, педагогами и другими взрослыми. На основании заполненных карт организуются группы детей и их родителей, с которыми необходимо проводить профилактическую работу, и группы, требующие коррекционной работы, а так же выделяются дети, нуждающиеся в индивидуальной профилактической и коррекционной работе.

В рамках профилактической работы школы можно предложить следующую программу по профилактике курения среди подростков.

Цель программы: профилактика курения у подростков.

Задачи:

1. Формировать у подростков представления о социальных и психологических последствиях курения;

2. Создать условия, обеспечивающие физическое, нравственное и эмоциональное здоровье участников образовательного процесса.

В работе с подростками применяются разнообразные методы (вовлечение в деятельность, стимулирование, увлечение, доверие, сотрудничество и т.д.), но наиболее эффективными считаем следующие:

- метод организации деятельности (поручения, задания, упражнения, создание специальных воспитывающих ситуаций);

- метод переключения (занятие подростка трудовой, учебной, спортивной, новой общественной деятельностью).

В программе использованы такие формы как: дискуссия, анкета, акция, беседа, индивидуальная консультация, фотокросс, митинг.

Содержание программы:

I. Игра «Курить – здоровью вредить»

II. Акция «Сигарета за конфету»

III. Дискуссия по анализу фильма

IV. Лекторий для родителей подростков

V. Лекторий для педагогического коллектива

VI. Фотокросс

VII Создание педагогических отрядов для помощи детям, сиротам, ветеранам

VIII. Акция-митинг «Нет табачному дыму».

УЧЕБНО-ТЕМАТИЧЕСКИЙ ПЛАН

п/п

Наименование разделов и тем

Кол-во часов

Тип занятия,

форма организации

Календарные сроки

Самостоятельная работа с подростками




Предыдущий:

Следующий: