соц. 6 пр

1.Ознаки, структура та функції соціальних організацій.

Як відомо, соціологія всі явища і процеси розглядає як системи, що мають внутрішню структуру.

Найзагальнішою й найскладнішою соціальною системою є суспільство, а головним елементом цієї системи є люди, соціальна діяльність яких зумовлюється тими соціальними статусами, що їх вони мають, соціальними функціями (ролями), що їх вони виконують, нормами та цінностями, притаманними даній системі, а також їхніми індивідуальними особливостями (потребами, інтересами, мотивами, ціннісними орієнтаціями та ін.).

Суспільство як систему становлять багато різних підсистем. За типами соціальних зв’язків вони класифікуються на соціальні групи (зв’язки взаємодій), соціальні інститути (регулятивні зв’язки), соціальні організації (функціональні зв’язки) тощо.

Термін «організація» вживається в різних значеннях як такий, що позначає:

процес — певну діяльність з налагодження стійких зв’язків, упорядкування різноспрямованої активності індивідів, груп у систему;

атрибут якого-небудь об’єкта, його властивість мати впорядковану структурну організованість, узгодженість взаємодії окремих частин елементів системи відповідно до структури цілого;

об’єднання людей, що разом реалізують цілі програми і діють на основі певних норм і правил;

групу інституційного характеру, яка виконує певну суспільну функцію (банк — нагромадження, розподіл і впорядковане використання грошей, школа — передавання знань молодому поколінню і його соціалізація, сім’я — народження дітей і їх виховання).

Усі ці значення терміна «організація» тісно зв’язані між собою, а організація як соціальна група передбачає й організаційну діяльність, і організованість. Об’єктом вивчення соціології у більшій мірі є організація як соціальна група. Організація як соціальна група відрізняється від інших соціальних груп тим, що вона орієнтується на досягнення взаємозв’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур. Дії її членів чітко спрямовані на досягнення спільних для неї результатів у певній сфері діяльності. Так, вуз існує для навчання студентів, політична партія — для реалізації своєї політичної програми, лікарня — для лікування хворих, підприємство — для випуску певного виду продукції.

Соціальна організація є складним соціальним утворенням; існує багато її видів (див. рис.). Центральним елементом будь-якої організації є соціальна структура. Внутрішня структура соціальних організацій є високоформалізованою в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів. Усі вони підпорядковані певному режиму, мають додержуватися певних правил, субординації, виконувати обов’язки відповідно до посади, що обіймають. Соціальну структуру організації репрезентовано нормативною системою (нормативною структурою) і фактичним порядком (поведінковою структурою).

До нормативної системи входять цінності, норми та ролеві очікування, до поведінкової структури — дії, взаємодії і сантименти, що не регламентуються нормами і правилами. Дії і взаємодії членів організації багато в чому залежать від сантиментів — первинної форми взаємної виборності членів організації. До сантиментів належать симпатії та антипатії, прихильність і ворожість. Загалом поведінкова структура — це система відносин між людьми, що перебувають у межах нормативної структури, проте, певним чином відхиляються від неї, що зумовлено їхніми особистісними почуттями.

Отже, соціальна структура організації об’єднує взаємозв’язані ролі, а також упорядковані відносини між членами організації, а насамперед — відносини влади й підпорядкування.

За мірою формалізації виділяються формальна структура, в якій соціальні позиції і взаємозв’язки між ними чітко спеціалізовано й визначено незалежно від особистих характеристик членів організації, що посідають ці позиції, і неформальна структура, яка складається із сукупності позицій і взаємозв’язків, що формуються на підставі характеристик особистості, і базується на відносинах престижу і довіри.

 Наприклад, існують формальні позиції директора, його заступників, начальників відділів, простих виконавців. Але є й неформальні позиції, за якими начальник відділу завдяки своїм особистим якостям може бути авторитетнішим за директора.

Надзвичайно важливими в соціальній організації є цілі, заради яких ця організація утворювалася. Ціль — це бажаний результат чи ті умови, котрих намагаються досягти, використовуючи свою активність, члени організації для вдоволення колективних потреб.

Важливою складовою організації є члени організації, кожен з яких має певні якості та навички, що дають змогу посідати певні позиції в соціальній структурі й виконувати відповідні соціальні ролі. Члени організації взаємодіють відповідно до нормативної і поведінкової структури.

Суттєвими ознаками організації як системи є:

специфічна цілісність, яка встановлюється зовнішнім середовищем і за своєю природою відмінна від нього;

складна надбудова часто з досить автономними за своїми цілями та функціями елементами;

єдність цілого, яка не вичерпується сумою якостей усіх складових елементів системи;

функціонування в тісній взаємодії із зовнішнім середовищем, реагування на будь-яку ситуацію, що загрожує її існуванню.

Специфічні особливості організації як соціальної системи полягають у тім, що вона є соціальною спільнотою:

ієрархічною, з наявністю як мінімум двох елементів — суб’єкта й об’єкта управління;

неоднорідною — індивіди, соціальні групи як об’єкти організації мають власні інтереси, котрі не завжди збігаються;

створеною для певної цілі й оцінюваною мірою досягнення такої, а отже, є системою з певними елементами раціональності;

багатофункціональною з певними функціями як у макро-, так і в мікросоціумі;

структурованою горизонтально за функціональною (поділом і спеціалізацією праці) і вертикально за ієрархічною ознакою, що зумовлено необхідністю координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур, їхньої спонтанної активності.

О. Пригожин виділяє три типи організацій:

1) адміністративні, в яких жорстко задано структуру, наявний високий рівень формалізації відносин, директивно встановлено цілі й обмежено можливості працівників впливати на них. Належність до таких організацій не залежить від форми власності. Вони можуть бути державними, кооперативними, орендними, приватними (вузи, підприємства, фінансові установи тощо);

2) громадські, які на відміну від адміністративних організацій мають більш рухомі цілі, добровільне членство, менш формалізовану структуру, більші можливості впливати на кінцеву мету (політичні партії, профспілки, об’єднання за інтересами, спортивні організації та команди, культові організації тощо).

3) асоціативні, де відносини формалізовано мінімально, структура рухома, цілі не декларовано, а вплив індивідів на них є досить великим (сім’я і т. ін.).

Усі ці види організацій, попри всю їхню відмінність, виконують ті самі функції інтеграції соціальних елементів і регламентації їхньої різнонаправленої активності, без чого спільна діяльність є неможливою.

Процес входження людини в організацію, а організації в систему інших організацій відбувається в два етапи:

1) адаптації, тобто ознайомлення і засвоєння норм, правил поведінки, традицій, цінностей, що консолідують і інтегрують;

2) актуалізації, тобто виходу за межі загального самоствердження.

Але якщо норми й цінності не підходять людині чи організації, то на етапі актуалізації виникають проблеми. Частіше це трапляється за умов переструктурування суспільства: людині важко знайти свою організацію, а організації важко швидко перебудуватися відповідно до потреб часу.

Соціальний контроль, відхилення та злочини. Соціальні конфлікти.

Соціальний контроль є системою процесів і механізмів, що забезпечують підтримку соціально сприятливих взірців поведінки індивідів, суспільного порядку та функціонування соціальної системи загалом.

Соціальний контроль — це нагляд, здійснюваний цілим колективом (сім’єю, друзями, установами чи спеціальними інститутами) за соціальними діями окремих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль складається ізсоціальних норм, приписів щодо поведінки в суспільстві та санкцій — засобів заохочення й покарання, що стимулюють людей додержуватись таких норм і приписів.

Соціальні приписи — це заборони чи дозволи чогось, звернуті до індивіда чи групи в будь-якій формі — усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що так чи інакше цінує суспільство. Це може бути честь і гідність, повага до старших, символи країни (герб, прапор, гімн) і багато іншого, що згуртовує людей, суспільство, а тому й ціну-ється.

Систему норм і приписів кожен соціальний інститут має свою. Її дотримання забезпечує порядок діяльності кожного члена інституту, а отже, сприяє стійкості соціальної структури суспільства.

Соціальні санкції сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система покарань за відхилення від норм і заохочень за їх виконання. Отже, за своїм спрямуванням санкції бувають позитивні й негативні, а за характером — формальні й неформальні (див. рис.).

Формальні негативні санкції — це покарання, передбачені законами, урядовими постановами, приписами (арешт, тюремне ув’язнення, звільнення з роботи, штраф тощо).

Неформальні негативні санкції — це покарання, що здійснюються поза офіційними інстанціями (громадський осуд, бойкот тощо).

Формальні позитивні санкції — це схвалення з боку офіційних організацій (державні премії, почесні звання, ордени тощо).

Неформальні позитивні санкції — це неофіційне схвалення (компліменти, аплодисменти, повага тощо).

Кожній нормі відповідає своя санкція. Саме за допомогою санкцій норма спроможна регулювати поведінку людини. Норма без санкцій не може стати елементом соціального контролю.

Соціальний контроль виконує охоронну функцію, стабілізує суспільство, бо якби такого не було, люди робили б усе, чого заманеться. За таких умов виникали б конфлікти, у суспільстві запанував би хаос.

Будь-які вчинки чи дії, що відхиляються від соціальних норм і не збігаються із суспільними цінностями, називаються девіантною поведінкою. Відхилення можуть бути не лише негативними (проституція, наркоманія, гомосексуалізм, психопатія), а й позитивними (прояви таланту, високі творчі досягнення). На кожну з цих груп (позитивні й негативні відхилення) припадає 10—15% населення, решта — це люди з «несуттєвими відхиленнями». Абсолютно нормальних і законослухняних людей майже немає. Проїзд «зайцем» у міському транспорті, куріння в заборонених місцях, несправедливий розподіл обов’язків між подружжям — це теж приклади девіантної поведінки.

Отже, будь-яка поведінка, що не схвалюється громадською думкою, є девіантною, а оскільки діапазон її дуже великий, то соціологи користуються двома термінами: «девіантна» (така, що відхиляється від норми) та «делінквентна» (злочинна) поведінка. Алкоголізм — девіант, бандитизм — делінквент.

Групи населення, які більше ніж інші схильні до девіантної чи делінквентної поведінки, називаються групами ризику.

Соціальний контроль поділяється на внутрішній (самоконтроль), в основі якого лежать цінності, норми, ролеві очікування, звичаї, традиції, інтералізовані в процесі соціалізації, та зовнішній, який базується на заохоченнях або обмеженнях та примусі, що становлять систему санкцій.

За внутрішнього контролю людина самостійно узгоджує свою поведінку з існуючими нормами. Це відбувається, коли індивід у процесі соціалізації глибоко засвоює норми, а порушення таких породжує в нього відчуття провини, те, що часто називають «тортурами сумління».

Совість і є виявом внутрішнього контролю. Приблизно 70% соціального контролю здійснюється за рахунок внутрішнього контролю. Що більше розвинуто внутрішній контроль, то меншою є потреба в зовнішньому контролі.

Зовнішній контроль здійснюється сукупністю інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальних норм і законів поведінки. Він поділяється на:

формальний (інституціональний), заснований на постановах, законах, інструкціях державних інститутів: армії, міліції, служби безпеки, судів тощо;

неформальний (внутрішньогруповий), заснований на схваленні чи осуді з боку родичів, друзів, колег, а також з боку громадської думки.

Відсутній соціальний контроль у соціальних класах, прошарках, стратах; незначний — у натовпах, глядацьких аудиторіях; досить відчутний — у неорганізованих групах, творчих колективах; сильний — у малих групах, сім’ях і т. ін.

Особистість і суспільство. Основи соціалізація особистості.

Особистість є об’єктом вивчення ряду гуманітарних наук, насамперед, філософіїпсихології та соціології. Філософія розглядає особистість з точки зору її становища у світі як суб’єкта діяльності, пізнання і творчості. Психологія вивчає особистість як стійкої цілісності психічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових якостей і т.д. Соціологічний же підхід виділяє в особистості соціально-типове. Основна проблематика соціологічної теорії особистості пов’язана з процесом формування особистості та розвитку її потреб у нерозривному зв’язку з функціонуванням і розвитком соціальних спільнот, вивченням закономірного зв’язку особистості й суспільства, особи і групи, регуляції та саморегуляції соціальної поведінки особистості. Соціологія в цілому містить безліч теорій особистості, які відрізняються один від одного кардинальними методологічними установками. Особистість як суб’єкт соціальних відносин, перш за все, характеризується автономністю, певним ступенем незалежності від суспільства, здатної протиставити себе суспільству. Особиста незалежність пов’язана з умінням володарювати над собою, а це, у свою чергу, передбачає наявність у особистості самосвідомості, тобто не просто свідомості, мислення і волі, а здатність до самоаналізу, самооцінці, самоконтролю. Самосвідомість особистості трансформується в життєву позицію. Життєва позиція являє собою принцип поведінки, заснований на світоглядних установках, соціальних цінностях, ідеалах і нормах особистості, готовності до дії. Значення світоглядних і ціннісно-нормативних чинників у житті особистості роз’яснює Диспозиционная теорія саморегуляції соціальної поведінки особистості. Зачинателями цієї теорії були американські соціологи Т. Знанецький і Ч. Томас, в радянській соціології цю теорію активно розробляв В. А. Ядов. Диспозиционная теорія дозволяє встановити зв’язки між соціологічним і соціально психологічною поведінкою особистості. Диспозиція особистості означає схильність особистості до певного сприйняття умов діяльності та до певної поведінки в цих умовах. Диспозиції ділять на вищі й нижчі. Вищі регулюють загальну спрямованість поведінки. Вони включають в себе: 1) концепцію життя і ціннісні орієнтації; 2) узагальнені соціальні установки на типові соціальні об’єкти і ситуації; 3) ситуативні соціальні установки як схильність до сприйняття і поведінки в даних конкретних умовах, у даній предметній і соціальному середовищі. Нижчі — поведінка у певних сферах діяльності, спрямованості вчинків у типовихситуаціях. Вищі особистісні диспозиції, будучи продуктом спільних соціальних умов і відповідаючи найбільш важливим потребам особистості, потребам гармонії із суспільством, активно впливають на нижчі диспозиції. Проблема вивчення особистості в соціології є однією з центральних, оскільки кожен соціолог для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємозв’язків людей у ​​суспільстві зобов’язаний зрозуміти, що рухає вчинками кожної конкретної людини. Індивідуальне поведінку, таким чином, представляє собою основу розуміння життя всієї соціальної групи або суспільства. На відміну від психології соціологія відразу намагається дати відповіді на питання про соціальну поведінку особистості, уявити особистість у всьому різноманітті соціальних зв’язків. У зв’язку з цим у ході вивчення особистості в контексті соціальних зв’язків необхідно дати відповіді на питання про формування особистості в соціальному оточенні, місця, що займає особистістю в соціальному просторі, включеності особистості в соціальні групи, сприйнятті особистістю культурнихнорм, відхилення від цих культурних норм. 

Соціалізація особистості Етапи соціалізації 

Відомо, що немовля входить у великий світ як біологічний організм і його основною турботою на цей час є власний фізичний комфорт. Через деякий час дитина стає людською істотою з комплексом установок і цінностей, з симпатіями і антипатіями, цілями і намірами, шаблонами поведінки і відповідальністю, а також з неповторно індивідуальним баченням світу. Людина досягає цього стану за допомогою процесу, який ми називаємо соціалізацією. У ході цього процесу індивід перетворюється на людську особистість. Соціалізація — процес, за допомогою якого індивідом засвоюються норми його групи таким чином, що за формування власного «Я» проявляється унікальність даного індивіда як особистості, процес засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в даному суспільстві. Соціалізація охоплює всі процеси прилучення до культури, навчання і виховання, за допомогою яких людина набуває соціальну природу і здатність братиучасть у соціальному житті. У процесі соціалізації бере участь все оточення індивіда: сім’я, сусіди, однолітки в дитячому закладі, школі, засоби масової інформації і т.д. Для успішної соціалізації, по Д. Смелзер, необхідна дія трьох фактів: очікування, зміни поведінки і прагнення відповідати цим очікуванням. Процес формування особистості, на його думку, відбувається за трьома різних стадіях: 1. стадії наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих; 2. ігрової стадії, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; 3. стадії групових ігор, на якій діти вчаться розуміти, що від них чекає ціла група людей. Одним з перших виділив елементи соціалізації дитини З. Фрейд. За Фрейдом, особистість включає три елементи: «ід» — джерело енергії, стимульований прагненням до задоволення; «его» — здійснює контроль особистості, на основі принципу реальності, і «суперего», або моральний оцінний елемент. Соціалізаціяпредставляється Фрейдом процесом розгортання вроджених властивостей людини, в результаті якого відбуваються становлення цих трьох складових елементів особистості. У цьому процесі Фрейд виділяє чотири етапи, кожен з яких пов’язаний з певними ділянками тіла, так званими ерогенні зони: оральний, анальний, фалічний і етап статевої зрілості. Французький психолог Ж. Піаже, зберігаючи ідею різних стадій у розвитку особистості, робить акцент на розвитку пізнавальних структур індивіда і їх подальшій розбудові в залежності від досвіду і соціальної взаємодії. Ці стадії переміняють одна іншу у визначеній послідовності: сенсорно-моторна (від народження до 2 років), операційна (від 2 до 7), стадія конкретних операцій (з 7 до 11), стадія формальних операцій (з 12 до 15). Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у той час, як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки. Психолог Р. Гарольд запропонував теорію, в якій соціалізація дорослих розглядається не як продовження дитячої соціалізації, а як процес, в якому викорінюються психологічні прикмети дитинства: відмова від дитячих міфів (таких, наприклад, як всемогутність авторитету чи ідея про те, що наші вимоги мають бути законом для оточуючих).




Предыдущий:

Следующий: