соц пед шпора итог

1 Сутність соціальної педагогіки як науки, предмет завдання мета функцыъ принципи

Соціальна педагогіка — галузь педагогіки, яка вивчає сутність соціального виховання з метою дослідження особливостей становлення та розвитку особистості в різних мікросоціумах соціального середовища.

Соціальна педагогіка спрямована на перетворення соціального середовища, попередження конфліктів, оптимізацію стосунків особистості і соціуму.

Об’єктом соціальної педагогіки є конкретна особа (чи група), яка має соціальні або особисті проблеми чи потреби, що вимагають вирішення і задоволення.

Предмет соціальної педагогіки — процес соціального виховання дітей та молоді в умовах різних рівнів соціального середовища.

Метою соціальної педагогіки є створення у соціумі умов для позитивного розвитку особистості, цілеспрямована гуманізація між-та надособових стосунків у суспільстві, гармонізація духовної та матеріальної структур в соціумі.

Соц. пед-ку Васильков и Василькова трактуют как теорию и практику обучения и воспитания отдельной личности или группы людей, иногда объединенных соц. бедой и нуждающихся в реализации или лечение, их социализация. Соц. пед-ка – отрасль пед. науки, изуч. закономерности соц. воспитания и соц. обучения делен в процессе их социализации(Галагузова). Соц. пед-ка- отрасль пед-ки, исследующая соц. восп-е как соц. институт, т.е. воспитание всех возрастных групп и соц. категорий людей, осуществляемое как в организациях специально для этого созданных, так и в организациях для которых воспитание не является осн. ф-цией(Мудрик). Основные задачи с.п-ки: 1) исследование проблем социума; 2) формирование в социуме гуманных отношений; 3) обеспечения выбора форм и методов социализации людей; 4) обеспечение соц. помощи и поддержки обществу и конкретному человеку; 5) исследование закономерностей и перспектив соц-пед-го взаимодействия личности и среды.

Функції соціальної педагогіки Теоретико-пізнавальна функція соціальної педагогіки полягає в аналізі соціально-педагогічних процесів, поясненні причин різноманітних соціальних проблем, розробці наукових підходів щодо підвищення рівня ефективності соціального виховання та різних видів соціально-педагогічної підтримки особистості. Прикладна функція соціальної педагогіки пов’язана з розробкою різноманітних способів вдосконалення соціально-педагогічного впливу на особистість, створення оптимальних умов для її соціалізації та мінімізації негативних факторів впливу соціального середовища.

Пальчевський видыляє — дослідницька,

- проектна,

- доброчинна,

- кореагуючо-координаційна,

- пропагандистська,

- виховна,

- соціально-правова,

- соціально-реабілітаційна

Основні групи принципів соціальної педагогіки:

а) соціально-політичні;

б) психолого-педагогічні;

в) організаційні;

г) специфічні принципи соціальної педагогіки

Соціально-політичні принципи містять основні вимоги , що обумовлюють залежність змісту соціально-педагогічної діяльності від соціальної політики держави щодо дітей та молоді :

1.Принцип законності та прав

2.Принцип державного підходу до завдань, що реалізуються в соціально-педагогічній діяльності 3.Принцип зв’язку змісту і форм соціально — педагогічної діяльності з

конкретними умовами життєдіяльності особистості чи соціальної групи

Психолого — педагогічні принципи підкреслюють пріоритети особистості в

Соціально –педагогічній діяльності:

1.Принцип сприяння самореалізації дітей та молоді у всіх сферах їх

життєдіяльності

2.Принцип диференційованого та індивідуального підходу

3.Принцип цілеспрямованості

4.Принцип систематичності Організаційні принципи:

1.Принцип компетентності

.2.Принцип інтеграції

3.Принцип контролю та перевірки

Специфічні принципи визначають основні вимоги щодо надання різних

соціальних послуг різним об’єктам соціально-педагогічної діяльності:

1.Принцип незалежності

2.Принцип клієнтоцентризму

3.Принцип опори на потенційні можливості людини

4.Принцип конфіденційності

5.Принцип толерантності

7.Принцип

8.Принцип природовідповідності

Соціальний педагог, керуючись принципом природовідповідності, повинен

дотримуватись таких правил:

-врахування вікових особливостей дітей;

врахування статевих особистостей;

врахування індивідуальних особливостей дітей, зумовлених відхиленням від

норми;

-опора на позитивні та сильні сторони особистості дитини;

-розвиток ініціативи і самостійності дитини.

її природи, географії, історії, культури.

2. Історична ретроспектива становлення соціальної допомоги в Україні з архаїчного періоду до наших днів.Згідно із сучасною періодизацією історії соціальної роботи епоха від найдавніших часів, коли виникли опіка і взаємопідтримка на зорі людства до утворення перших класових держав, де соціальна допомога набула організованих форм, визначена архаїчною; у ній виділяють такі основні види допомоги:       1) взаємодопомога між племенами;       2) філантропічна допомога зі сторони вождів і старійшин роду співплеменникам, що знаходились нижче за встановленою у племені ієрархією;       3) міжособистісна допомога.             Найважливішою особливістю архаїчного періоду в історії соціальної роботи є відсутність будь-яких письмових джерел , які б дозволяли з абсолютною точністю оцінювати реальний стан взаємної допомоги і благодійності .З прийняттямнаРусі християнстваці традиції отримали своє закріплення врізних формах милосердята благодійності, які існували на всіх етапах розвитку суспільства і держави.Багато дослідників виділяють кілька етапів розвитку благодійності в Україні , 1 етап — IХ -ХVI ст. У цей період благодійність починалася з діяльності окремих осіб і церкви і не включалася в обов’язки держави .У важкий період міжусобиць і воєн , коли з’явилася величезна кількість людей , які потребують матеріальної та моральної допомоги , саме церква взяла на себе цю благородну місію. Церква створила систему монастирів , де знаходили притулок жебраки і стражденні , знедолені , зломлені фізично і морально. У Україні серед монастирів і великих храмів не було таких , які не містили б лікарні , богадільні , або притулки . Прості люди часто надавали підтримку один одному , і в першу чергу — дітям . Справа в тому , що в цей період діти не усвідомлювалися державою і церквою як цінність для суспільства.

2 етап — з початку XVII в . до реформи 1861 р. У цей період відбувається зародження державних форм піклування , відкриваються перші соціальні установи . Більш за все історії відомо ім’я великого реформатора — Петра I , який свого правління створив державну систему піклування , виділив категорії нужденних , ввів превентивні заходи боротьби з соціальними пороками , врегулював приватну благодійність , закріпив законодавчо свої нововведення.В1706 р. відкриваються притулки для « аморальних немовлят » , куди було наказано брати незаконнонароджених з дотриманням анонімності походження , а за « погубление аморальні немовлят » неминуча була смертна кара. Немовлята забезпечувалися державою , і у скарбниці були передбачені кошти на утримання дітей і обслуговуючих їх людей. Коли діти підростали , їх віддавали в богадільні на прожиток або прийомним батькам , дітей старше 10 років — в матроси , підкидьків або незаконнонароджених — в художні училища.У цей же період починають створюватися громадські організації , самостійно обирають об’єкт допомоги і працюють в тій соціальній ніші, яку держава не охоплювало своєю увагою.

III етап — з 60 -х рр. . ХIХ в . до початку XX ст . У цей період часу спостерігається перехід від державної благодійної діяльності до приватної благодійності. Зароджуються громадські філантропічні організації . Одна з них — « Імператорська человеколюбивое суспільство» , в якому був і зосереджені грошові благодійні пожертви приватних осіб , включаючи і осіб імператорської прізвища.Як і в Західній Європі , в Україні поступово формувалася мережа благодійних установ і закладів , налагоджувалися і удосконалювалися механізми благодійної допомоги , яке охоплює все більш широкий крутий дітей з різними соціальними проблемами : хвороба або дефект розвитку , сирітство , бродяжництво , безпритульність , проституція , алкоголізм і т. д.Громадські філантропічні діяння поширилися і на дітей з фізичними вадами. Були організовані притулки для глухонімих , сліпих дітей , дітей- інвалідів , де їх утворювали й навчали різним ремеслам відповідно до їх недугою.У цей період благодійність приймає світський характер. Особиста участь у ній сприймається суспільством як морально — етичний вчинок. Благодійність зв’язується з благородством душі і вважається невід’ємним справою кожного.IV етап — з 1917 р. до середини 80 -х рр. . XX в . Переломним моментом у розвитку благодійності в Україні стала Жовтнева революція 1917 р. Більшовики засудили благодійність як буржуазний пережиток , а тому будь-яка благодійна діяльність була заборонена. Ліквідація приватної власності закрила можливі джерела приватної благодійності . Відділення церкви від держави і фактично її репресування закрило шлях церковної благодійності .Знищивши благодійність , яка була реальною формою допомоги нужденним дітям , держава взяла на себе турботу про соціально знедолених , число яких в результаті найгостріших соціальних катаклізмів ( першої світової війни , кількох революцій , громадянської війни ) різко зросла. Сирітство » безпритульність , правопорушення серед підлітків , проституція неповнолітніх — найгостріші соціальні та педагогічні проблеми того періоду , які вимагали свого рішення.

3 зв’язок соціальної педагогіки з іншими науками та системою педагогічних наук

Соціальна педагогіка, як інтегративна наука, спирається на результати досліджень інших наук, із яких вона запозичує ту інформацію, що необхідна для всебічного пояснення соціальних феноменів, які нею вивчаються.

Педагогіка є базовою дисципліною, яка дозволяє соціальній педагогіці вивчати особливості виховання, освіти та навчання особис-тості на різних етапах її соціалізації.

Психологія дозволяє більш точно зрозуміти психологічні особли-вості особистості чи групи, що, у свою чергу, є підґрунтям для розробки різноманітних форм та методів соціально-педагогічної діяльності.

Соціологія розкриває особливості становлення, функціонування та розвитку соціальних спільнот, соціальних груп та взаємостосунків між ними.

Економіка дає можливість соціальній педагогіці розглядати економічні процеси як причини окремих соціальних проблем, визначати їх вплив на розвиток соціально-педагогічної діяльності, їі матеріальне забезпечення.

Політика дозволяє соціальній педагогіці враховувати особли-вості політичних явищ та процесів для визначення змісту соціальної політики щодо дітей та молоді, соціального виховання та характе-ристик процесу соціалізації особистості.

Право дає можливість відстоювати інтереси дітей та молоді в соціально-педагогічній діяльності на основі державних та міждержав-них правових документів.

Дефектологія дозволяє соціальній педагогіці розробляти зміст та форми соціальної підтримки дітей з обмеженими функціональними можливостями на основі знань про психофізіологічні особливості дітей з фізичними та психічними недоліками.

Віктимологія виступає теоретичним підґрунтям для організації соціально-педагогічної роботи з людьми, які перебувають в несприят-ливих умовах соціалізації.

Менеджмент дає можливість організувати соціально-педагогічну діяльність на управлінських засадах, що можуть забезпечити опти-мальну ефективність практичної роботи фахівців.

Історія дає свідчення про особливості становлення та розвитку соціальної педагогіки як науки та сфери практичної діяльності у різні часові періоди.

Етнологія дає соціальній педагогіці можливості враховувати особливості національного досвіду та традицій у процесі організації соціального виховання.

Етика визначає основні морально-етичні вимоги до професійної діяльності соціального педагога.

Структуру соціальної педагогіки складають:

а) андрогогіка – наука про навчання і виховання людини протягом усього її життя;

б) агогіка – наука, що вивчає проблеми попередження відхилень у поведінці;

в) герогогіка – наука, що вивчає проблеми людей похилого віку;

г) віктимологія – наука, що вивчає проблеми людей які стали жертвами соціального виховання або насильства.

4 Поняття соціалізації,мегафактори, мезофактори та мікрофактори

Поняття „соціалізація” вперше було запропоновано американським філософом Ф.Гідінгсоном наприкінці ХІХ століття. Сьогодні соціалізацію розглядають як процес формування особистості в певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, який вона трансформує у власні цінності й орієнтації, вибірково включає у свою систему поведінки ті норми й шаблони, які прийняті в суспільстві або групі.На думку ОБезпалька, існує кілька видів соціалізації, а саме:

–стихійна(відбувається внаслідок впливу на особистість різноманітних спеціально не створюваних обставин суспільного життя);

–відносно спрямовану(має на меті організацію у суспільстві певних економічних, законодавчих та інших передумов, які впливають на розвиток та життєвий шлях особистості);

–соціально-контрольовану(виховання) – «процес спеціально організованої передачі соціального досвіду особистості та розвитку її потенційних можливостей, який відбувається в різних державних та недержавних організаціях

Таким чином, соціалізація – це двосторонній процес і результат засвоєння й подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду, у протіканні якого він стає особистістю, одержує необхідні для життя серед людей знання, уміння й навички, тобто здатність спілкуватися й взаємодіяти з ними під час вирішення завдань.

Фактор(відлат facio – роблю) – це умова, рушійна сила, причина якогось явища, процесу

Більш або менш вивчені умови, чи фактори, соціалізації можна об’єднати в чотири групи.Перша — мегафактори (мега — дуже великий, всесвітній) — космос, планета, всесвіт, які тією чи іншою мірою через інші групи факторів справляють вплив на соціалізацію всіх мешканців Землі.Друга — макрофактори (макро — великий) — країна, етнос, суспільство, держава, які впливають на соціалізацію мешканців у певних країнах (цей вплив опосередковано двома іншими групами факторів).Третя — мвзофактори (мезо — середній, проміжний) — умови соціалізації великих груп людей, вирізнюваних за місцевістю і типом поселення, в яких вони живуть (регіон, місто, селище); за належністю до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення та ін.) і за належністю до тих або інших субкультур..

. 4. Мікрофактори – фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей , які з ними взаємодіють, – сім’я, сусідство, групи однолітків, виховні організації, релігійні організації, різні суспільні, державні та приватні організації, .

5 Характеристика соціального виховання

Соціальне виховання – це цілеспрямоване створення умов (матеріальних, духовних, організаційних) для розвитку людини. Категорія виховання – одна з основних у педагогіці. Історично склалися різні підходи до її розгляду. Характеризуючи обсяг поняття, багато дослідників виділяють виховання в широкому, соціальному сенсі, включаючи в нього вплив на особистість суспільства в цілому (тобто ототожнюючи виховання з соціалізацією), і виховання у вузькому сенсі – як цілеспрямовану діяльність, покликану формувати у дітей систему якостей особистості, поглядів і спостережень.

Л.Коваль, І.Звєрєва, С.Хлєбік –термін „соціальне виховання” визначають „як система соціально-педагогічних, культурних, сімейно-побутових та інших заходів, спрямованих на оволодіння та засвоєння дітьми та молоддю загальнолюдських та спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування у них сталих ціннісних орієнтацій та адекватної соціально спрямованої поведінки” М.Галагузова розглядає “соціальне виховання” як “цілеспрямований процес формування соціально значущих якостей у дитини, необхідних їй для успішної соціалізації” У широкому сенсі слова соціальне виховання включає в себе всі види виховання (моральне, трудове, фізичне та ін.)

Головна мета соціального виховання полягає у формуванні людини, готової до виконання громадських функцій трудівника і громадянина.

Отже, головна функція соціального виховання полягає в передачі з покоління в покоління всього того основного досвіду, який людство накопичило в усіх сферах суспільно-економічного, політичного і культурного життя. А також направлене на створення гуманних відносин в суспільстві, пошук нових педагогічно-компетентних рішень у різноманітних кризових ситуаціях

6 Соціальне середовище як необхідна умова соціалізації особистості . соціальна адаптація її види

Середовище — це сукупність умов існування людини та суспільства. У соціології під соціальним середовищем людини розуміють економічні, політичні, соціальні, духовні, територіальні умови, що впливають на становлення особистості. Соціальна педагогіка, базуючись на цьому визначенні, розглядає соціальне середовище як сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи), що впливають на її свідомість та поведінку.      У структурі соціального середовища виділяють макро- та мікрорівні. До макрорівня належить матеріальне, культурне, політичне середовище. Мікрорівень — це конкретні умови життя особистості (сім’я, сусідство) та умови в середовищі найближчого оточення (вулиця, тип поселення, навчальний чи трудовий колектив, громадські організації, формальні та неформальні об’єднання).      Соціальне середовище як сукупність соціальних умов виховання безпосередньо впливає на механізми його регулювання. Зміни у виховному процесі обов’язково обумовлюються реформаціями у структурі та функціонуванні соціального середовища.      Соціалізація особистості невід’ємна від соціального середовища. Воно охоплює людину від моменту її народження і впливає на неї до самої смерті. Саме соціальне середовище, зокрема його сфери — політична, соціальна, духовна — формують певні очікування щодо поведінки особистості. Ці очікування перетворюються відповідними соціальними інститутами у цілі, завдання, зміст соціального виховання. Соціальне середовище існує завдяки численним взаєминам його членів та соціальних інститутів. Чим більша і різноманітніша палітра складових соціального середовища, тим інтенсивніше його розвиток та різноманітніші умови життєдіяльності особистості.

Адапта́ція соціа́льна — активне пристосування індивіда до умов середовища і результат цього процесу.

Адаптація соціальна має дві форми: активну (індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно входить у процес соціалізації); пасивну (не взаємодіє із середовищем, не прагне змінити його, пристосуватися до особистих норм, оцінок, засобів діяльності).

Всі види адаптації взаємопов’язані між собою, але домінуючим тут є соціальна. Повна соціальна адаптація людини включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну, психологічну та професійну адаптацію. Управлінська (організаційна) адаптація. Без управління неможливо надати людині сприятливі умови (на роботі, в побуті), створити передумови для розвитку його соціальної ролі, впливати на нього, забезпечувати діяльність, що відповідає інтересам суспільства і особистості.

Соціальна адаптація — процес керований. Управління ним може здійснюватися не тільки в руслі впливу соціальних інститутів на особистість в ході її виробничої, внепроизводственной, допроізводственной, постпроізводственной життєдіяльності, але і в руслі самоврядування.

Соціально-психологічні аспекти адаптації стали предметом дослідження таких психологів, як A. А. Бодальов, Г.А. Бал, Л.П. Гримак, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн та ін Педагогічні аспекти адаптації розглянуті в працях М.М. Березовін, О.Л. Берак, В.В. Давидова, Н.Ф. Тализіной і багатьох інших дослідників. З урахуванням зазначених та багатьох інших напрямків у вивченні адаптаційних процесів, існує безліч визначень, що характеризують різні аспекти даного явища. Останнє передбачає вимогливе, самокритична ставлення людини до самої себе, до своїх думок і вчинків.

Економічна адаптація. Це складний процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин індивідів, суб’єктів. Для технології соціальної роботи тут важливий так званий «соціальний блок», що включає адаптування до реальної соціальної дійсності розмірів допомоги по безробіттю, рівнем зарплати, пенсій та допомог. Вони повинні відповідати не тільки фізіологічним, але й соціокультурним потребам людини. Не можна говорити про повноцінну соціальної адаптації людини, якщо він бідний або тягне жебрацьке існування або є безробітним.

Педагогічна адаптація. Це пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда. Слід вказати і на те, що адаптація людини залежить від комплексного впливу на нього природних, спадкових, географічних чинників.

Психологічна адаптація. У психології адаптацію розглядають як процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів з ​​метою їх кращого сприйняття і оберігання рецепторів від надмірного навантаження. Процес психологічної адаптації людини відбувається безперервно, оскільки постійно змінюються соціально-економічні умови життя, політичні та морально-етичні орієнтації, екологічна обстановка і т.д.

Професійна адаптація — це пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці та особливостей конкретної спеціальності. Отже, повноцінне дослідження адаптації людини можливо лише при реалізації комплексного підходу до вивчення всіх рівнів організації людини: від психосоціального до біологічного з урахуванням їх взаємозв’язків і взаємовпливів.

7 Зміст та види соціальної профілактики . Соціальна допомога та соціальні послуги в структур рі соціального обслуговування

Соціальна профілактика — робота, спрямована на попередження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки дітей та молоді, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і здоров’я дітей та молоді й запобігання такому впливу. Соціальна профілактика ґрунтується на виявленні несприятливих психобіологічних, психолого-педагогічних, соціальних умов, що зумовлюють відхилення в психічному та соціальному розвитку молоді, в її поведінці, стані здоров’я, а також в організації життєдіяльності й дозвілля.

Зміст соціальної профілактики полягає:

· у роз’ясненні правових норм соціально значущої діяльності та поведінки;

· ознайомленні з нормативними міжнародними і державними документами, які забезпечують розвиток особистості, рівень освіти, вибір професії;

· наданні різним категоріям молоді інформації про можливі наслідки асоціальних дій, нехтування здоровим способом життя, відмови від культурного проведення дозвілля;

· організації заходів щодо забезпечення програми позитивної життєдіяльності особистості;

· здійсненні системи соціального захисту різних категорій молоді (забезпечення роботою, навчанням);

· формуванні відповідальності за можливі наслідки анти-правних дій.

Види та форми соціальної профілактики:

· Організацій но-педагогічні заходи зі створення виховного середовища за місцем проживання (на місцевому рівні) молоді (робота консультаційних пунктів з проблем освіти, виховання, організації дозвілля, працевлаштування, вибору професії, правових питань; реалізація державних, галузевих програм з профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі — алкоголізму, наркоманії, проституції, правопорушень).

· Залучення різних соціальних інститутів у процес соціалізації дітей і молоді, що передбачає подолання міжвідомчих бар’єрів в організації профілактичної роботи, створення в мережі соціальних служб умов для виявлення соціальних ініціатив, розвитку молодіжного руху та відродження традицій національного виховання (проведення масових свят, конкурсів, спортивних змагань, театралізованих дійств тощо).

· Організація соціально-педагогічної і психологічної роботи з молоддю групи ризику (індивідуальна і групова робота з батьками та дітьми, ознайомлення різних категорій молоді з інформацією про можливі наслідки асоціальних дій).

· Розв’язання проблем зайнятості та працевлаштування неповнолітніх і молоді завдяки створенню робочих місць для цих категорій.

· Сприяння різного роду установам освіти, спорту, культури щодо розгортання форм організації дозвілля молоді, спрямованих на відродження української національної культури (Будинки художньої творчості, Центри художнього виховання, об’єднання за інтересами, фольклорні свята, конкурси обдарованої молоді, художні виставки, творчі об’єднання і майстерні з декоративно-прикладного мистецтва).

Соціальне обслуговування — робота, спрямована на задоволення потреб, які виникають у процесі життєдіяльності, що забезпечує гармонійний та різнобічний розвиток дітей та молоді шляхом надання соціальної допомоги і різноманітних соціальних послуг.

соціальні послуги — комплекс заходів з надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем;

Соціа́льна допомо́га — це грошова допомога й допомога в натуральній формі, що здебільшого фінансується з бюджету та добровільних пожертвувань і сплачуються людям, які перебувають у нужді, як на основі перевірки їхнього доходу та засобів існування, так і за певними критеріями без перевірки доходу. Це означає також, що одні прошарки населення користуватимуться благами програми допомоги, а інші будуть виключені зі сфери її дії.

8. Сутність соціальної реабілітації. Характеристика ре соціалізаціїСоціальна реабілітація — комплекс заходів, спрямованих на відновлення людини в правах, соціальному статусі, здоров’ї, дієздатності. Цей процес націлений не тільки на відновлення здатності людини до життєдіяльності в соціальному середовищі, але і самого соціального середовища, що зазнало негативних змін внаслідок соціальних причин.Принципи соціальної реабілітації: етапність, диференційованість, комплексність, наступність, послідовність, безперервність у вжитті реабілітаційних заходів, безкоштовність для найбільш нужденних (інвалідів, пенсіонерів, біженців та ін.).У межах соціально-реабілітаційної діяльності виділяють різні види: медико-соціальний, професійно-трудовий, соціально-психологічний, соціально-рольовий, соціально-побутовий, соціально-правовий.У практичній соціальній роботі реабілітаційна допомога надається різним категоріям населення. Залежно від цього визначаються і найважливіші напрямки реабілітаційної діяльності. До таких напрямків зараховують: соціальну реабілітацію інвалідів і дітей з обмеженими фізичними можливостями; людей похилого віку; військовослужбовців, які брали участь у війнах і військових конфліктах; реабілітацію осіб, що відбули покарання в місцях позбавлення волі та ін.Соціальна реабілітація націлена на сприяння позитивним змінам у житті індивіда чи соціальної групи. Як технологія соціальної роботи соціальна реабілітація проводиться завдяки законодавству і сформованим підходам в практиці роботи соціальних служб: реалізація програм і проектів, діяльність реабілітаційних центрів, реабілітація як система підтримки найбільш соціально уразливих верств населення.Соціальна реабілітація проводиться органами охорони здоров’я, реабілітаційними центрами, соціальними службами для молоді та іншими організаціями й установами, до компетенції яких входять завдання з соціальної реабілітації інвалідів різних груп інвалідності та вікових категорій. Соціальна реабілітація тісно пов’язана із соціальним забезпеченням і страхуванням. Зміст реабілітаційних заходів визначається специфікою організації та установи, яка його проводить.РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ — (франц. resocialisation, від re… — префікс, що означає поновлення або повторення, і socialisation — усуспільнення, з лат. socialis — суспільний) — 1) Повернення особи в сусп-во.2) Процес, спрямований на відновлення морального, псих, і фіз. стану особи, її соціальних функцій, приведення індивід, чи колект. поведінки у відповідність із загальновизнаними сусп. правилами та юрид. нормами.

9. Віктимологія як соціально-педагогічна проблемаСоціально-педагогічна віктимологія — галузь знань, яка, будучи складовою частиною соціальної педагогіки, вивчає на міждисциплінарному рівні різноманітні категорії реальних та потенційних жертв несприятливих умов соціалізації, досліджує чинники, які створюють передумови для дефіциту можливостей повноцінного фізичного, духовного, емоційного, культурного, соціального розвитку і самореалізації їх; розробляє методики, технології, стратегії і тактики соціально-педагогічної діяльності, спрямовані, з одного боку, на профілактику, мінімізацію, компенсацію і корекцію тих обставин, через які людина стає жертвою несприятливих умов соціалізації, а з іншого, — на формування доцільного рефлексу цілі на основі позитивних задатків людини-жертви та її внутрішньоінтенційної спрямованості.У соціально-педагогічній науці прийнято розглядати три види жертв несприятливих умов соціалізації: реальні, потенційні та латентні. До реальних відносять тих, хто знаходяться під опікою держави та громадських організацій. Значну частину їх складають інваліди та люди з психосоматичними дефектами і відхиленнями.З-поміж потенційних жертв виділяються особи з акцентуаціями характеру, напруженим психічним станом. Найчастіше вони зустрічаються серед дітей та підлітків, які народилися у неблагополучних сім’ях, з-поміж мігрантів, метисів, представників інонаціональних груп у місцях компактного проживання іншого етносу.Латентні жертви — високообдаровані люди, які з певних причин не можуть чи не змогли самореалізуватися на основі власних обдарувань та внутрішньоінтенційної спрямованості.Важливими для віктимології поняттями є віктимогенність, віктимізації, віктимність.Віктимогенність - наявність в об’єктивних обставинах соціалізації властивостей, рис, умов, які становлять певну небезпеку для нормального перебігу процесу соціалізації як окремої особистості, так і цілих груп населення (наприклад, віктимогенне угрупування, віктимогенний мікро-соціум і т.д.).Віктимізація - процес і результат перетворення окремої особистості чи групи людей у певний вид жертви несприятливих умов соціалізації.Віктимність-схильність людини до відхилення від нормального перебігу процесу соціалізації, що, врешті-решт, робить її жертвою несприятливих умов соціалізації.

10. Структура соціально-педагогічної діяльності.Як і будь-яка професійна діяльність , соціально- педагогічна діяльність має певну структуру. Основними її компонентами є:- Визначення мети та завдань діяльності ;- Визначення суб’єкта та об’єкта діяльності;- Визначення змісту діяльності ; -Вибір методів і технологій роботи ;- Вибір форм діяльності; -Реалізація наміченого плану діяльності;- Коректування діяльності; -Аналіз результатів.Соціально- педагогічна діяльність реалізується у вигляді комплексу профілактичних , реабілітаційних , корекційно- розвиваючих заходів , а також шляхом педагогічно доцільною організації різних сфер життєдіяльності підопічних.До основних принципів соціально -педагогічної діяльності відносять : індивідуальний підхід ; опору на позитивні сторони особистості підопічного ; об’єктивність підходу до підопічному ; конфіденційність.Основними напрямками соціально -педагогічної діяльності є:- Діяльність з профілактики явищ дезадаптації (соціальної , педагогічної, психологічної ) , підвищенню рівня соціальної адаптації дітей за допомогою їх особистісного розвитку;- Діяльність з соціальної реабілітації дітей, що мають ті чи інші відхилення від норми.Виділяють наступні завдання соціально -педагогічної діяльності:· Формування соціальної компетентності людини. Дане завдання реалізується за допомогою його соціального навчання;- Виховання комплексу почуттів , необхідних людині для взаємодії з навколишнім середовищем (соціальну адаптивність , соціальну автономність і соціальну активність) , це реалізується на основі соціального виховання;- Сприяння в подоланні труднощів соціалізації , виникаючих проблем відносин з навколишнім соціальним середовищем , реалізується через соціально -педагогічний супровід .За своєю сутністю соціально-педагогічна діяльність — це цілеспрямована послідовність дій соціального педагога ( суб’єкта) , що забезпечує найбільш оптимальне досягнення певної соціально — педагогічної мети у соціальному розвитку (корекції розвитку) , вихованні ( перевихованні , виправленні ) , оволодінні вміннями та навичками в самообслуговуванні , навчанні , професійної підготовки об’єкта .Всякий соціально-педагогічний процес здійснює конкретний фахівець (група фахівців ) — суб’єкт . Цей фахівець реалізує ту послідовну діяльність , яка дозволяє йому домагатися результативності в досягненні поставленої мети.

Суб’єкт соціально -педагогічного процесу — це або підготовлений фахівець , або батько , або яку третю особу (група) по відношенню до людини , на якого спрямована його (їх ) діяльність. В якості суб’єкта виступає і сама людина по відношенню до себе при здійсненні саморозвитку , самовиховання .Предметом соціально- педагогічної діяльності є не всі соціальні відносини , а група відносин , які є найбільш проблемними , тобто призводять до дестабілізації , соціальної дезорганізації , зростання соціальної напруженості , виникнення соціальних конфліктів , попаданню людей у важкі життєві ситуації ; а також закономірності взаємодії суб’єктів соціальної роботи при оптимізації соціальних відносин (у процесі формування здатності відновлення соціального суб’єкта) . Соціальна робота вивчає діяльність , тобто введення активного суб’єкта в предмет соціальної роботи .Об’єкт соціальної роботи — система соціальних відносин ( стійкі зв’язки між суб’єктами , групами і верствами суспільства ) . Деякі вважають , що об’єктом соціальної роботи є людина. Але при такому розумінні людина розглядається абстрактно від його соціальних зв’язків ( а суспільство — це система). Об’єкт соціальної роботи — це не тільки індивіди , але й соціальні групи. Якщо в якості об’єкта розглядаються індивіди або групи , то це потрібно розглядати в рамках тих соціальних зв’язків , в які вони включені в реальному суспільстві ..

11. Поняття професійної етики соціального педагога. Етичні принципи у соціальній педагогіці.Професійна етика — це сукупність стійких норм і правил, якими повинен керуватися працівник у своїй діяльності.Етика соціальної роботи — вчення про моральні основи професійної соціальної діяльності з надання допомоги інвалідам, сім’ям, соціальним групам і общинам, посиленню чи відновленню їх здатності до функціонування та створення сприятливих умов для досягнення цих цілей, морально-етичних норм поведінки спеціалістів з соціальної роботи, працівників соціальних служб. Этика соціальної роботи — специфічний прояв загальної етики у соціальному обслуговуванні населення .Етика соціального педагога ґрунтується на загальнолюдській моралі, загальному громадянському законодавстві та загальних етичних нормах наукової праці й наукового спілкування.Соціально-педагогічна етика — особливий феномен. Його сутність та зміст найбільш повно та послідовно розкривається за допомогою аналізу структури, у якій можна виокремити такі блоки :1. Етика ставлення соціального педагога до своєї праці, до предмету своєї діяльності;2. Етика відносин «по вертикалі» — у системі «соціальний педагог — учень», яка розглядає основні принципи та норми цих взаємин та вимог, які висуваються до особистості та поведінки соціального педагога;3. Етика відносин «по горизонталі» — у системі «соціальний педагог — педагоги», у якій розглядаються ті відносини, які регламентуються не стільки загальними нормами, скільки специфікою діяльності та психології соціального педагога;4. Етика адміністративно-ділових відносин соціального педагога та керуючих структур, яка встановлює обом сторонам визначені «правила гри», спрямовані на оптимізацію управління системою навчання.Для того щоб будувати свою поведінку згідно з правилами етикету, необхідно слідувати його принципам, які відображають моральні вимоги, що висуваються до культури відносин:1). Принцип гуманізму. Принцип гуманізму вимагає від соціального робітника поваги до людини, визнання гідності її особи; доброзичливого до нього відношення. Принцип втілюється в таких вимогах до поведінки соціального працівника, як ввічливість, тактовність, скромність, чуйність, уважність і точність. 2). Принцип доцільності дій. Сучасний етикет відрізняється від етикету середніх століть в першу чергу своєю доцільністю. Основні правила його перебувають у тій чи іншій формі вимоги не доставляти своїми діями клопоту оточуючим і самому собі. При цьому етикет не догматичний, оскільки життя складніше за будь-зводу правил або кодексу, і описати правилами всі можливі ситуації не можна. Тому сучасний етикет вимагає не заучування правил, а творчого використання їх стосовно до конкретних ситуацій. 3). Принцип естетичної привабливості поведінки (краси поведінки). Етикет нашого часу вимагає, щоб поведінка і зовнішній вигляд людини відповідали душевним якостям особистості, тому поведінка і зовнішній вигляд фахівця повинні бути естетичними, привабливими. Не можна з’являтися в установі і тим більше перед клієнтом недбало і неохайно одягненим, в брудному, нечищеному взутті, з незачесаною головою, оскільки це неестетично. Одяг може бути недорогий — це зрозуміло і буде нормально сприйнято клієнтом, але якщо він брудний, пом’ятий — це викличе негативне ставлення до соціального працівника. У розмові з клієнтом слід помірно користуватися такими засобами невербального спілкування, як міміка та пантоміміка — надмірність жестів може бути витлумачена як нещирість, награність; повна їх відсутність — як скутість чи байдужість; в той час як благородна стриманість жестів є ознакою врівноваженості і духовної сили. Мова повинна бути спокійною, плавною, зрозумілою, без вульгаризмів і неологізмів.4). Принцип обліку народних звичаїв і традицій. Цей принцип важливо дотримуватися в роботі тому, що кожен народ має власну невербальну знакову систему, власні звичаї і традиції, багато хто з яких свято шанують нашими сучасниками. При всій їх схожості у основі — у традиції більшості народів повагу до старших, надання допомоги слабким і їх захист, вміння триматися з гідністю — прояв їх може бути різним. І соціальному працівнику, щоб випадково не потрапити в незручне становище, слід вивчати традиції і звичаї того народу, з представниками якого він працює.

12. Сімя як мала соціальна група та соціальний інститут. Функції сімї.

Сім’я -динамічна мала група людей, котрі разом проживають, зв’язані родинними відносинами (шлюбу, кровної спорідненості, усиновлення, опіки), спільністю формування і задоволення соціально-економічних та інших потреб, взаємною моральною відповідальністю.

Сім’я також визначається як соціальний інститут, що характеризується спільною формою взаємовідносин між людьми, в межах якого здійснюється основна частина їх життєдіяльності. Як виховний інститут нуклеарна сім’я складається з трьох основних підсистем: чоловік -жінка; батьки -діти; дитина -дитина. Ці системи відносно автономні одна від одної, проте взаємозалежні у повсякденному житті. Протягом усього життєвого шляху особистості сім’я є тим найближчиммікросоціальним оточенням, яке опосередковує і визначає своєрідність її життєдіяльності, тому сім’я виступає провідним мікрофактором соціалізації особистості. Основні соціалізуючі функції сім’ї перш за все полягають у забезпеченні фізичного та емоційного розвитку індивіда; формуванні статевої ідентифікації дитини; її розумовому розвитку та розвитку здібностей і потенційних можливостей; забезпеченні дитині почуття захищеності; формуванні ціннісних орієнтацій особистості; оволодінні дитиною основними соціальними нормами.

Основні функції сім`ї:

Матеріально-економічну функцію сім ‘(‘становлять її бюджет, організація

споживчої діяльності, участь у суспільному виробництві, здобуття професії,

відновлення втрачених на виробництві сил. Житлово-побутова функція - це забезпечення сім’ї житлом, ведення домашнього господарства, організація домашнього побуту. Ця функція тісно пов’язана з попередньою. Репродуктивна (демографічна) функція сім «і полягає у відтворенні життя, продовженні людського роду, тобто в народженні дітей. Мається на увазі відтворення не тільки кількісне, а й якісне (народження фізично і психічно здорового покоління, без біологічних і психічних аномалій). Комунікативна функція сім’ї передбачає створення сприятливого сімейного мікроклімату, необхідного для психічно-емоційного відтворення сил членів сім’ї, внутрісімейного спілкування подружжя, батьків і дітей, сім’ї та оточуючого мікро- і макросередовища, а також її спілкування з духовними та інтелектуальними надбаннями суспільства (засоби масової інформації, література, мистецтво тощо). Психологічний клімат сім’ї -це стійкий емоційний настрій,результат особливостей і якості взаємостосунків членів сім’ї. Психологічний клімат сім’ї може змінюватись і залежати від самих членів сім’ї. Він може бути сприятливим, несприятливим (конфлікти, сварки, знервованість), суперечливим (чи то повна злагода, чи то сварки). Виховна функція полягає у передачі дітям дорослими членами сім’ї

соціального досвіду. Правильне сімейне виховання розвиває здібності, здрові інтереси та потреби дитини, формує правильний світогляд, позитивне ставлення до праці, сприяє прищепленню гуманних моральних якостей, розумінню необхідності дотримуватися правових і моральних норм життя, поведінки, що сприяє розвитку фізичної досконалості дітей, зміцненню їхнього психічного здоров’я, виробленню навичок санітарно-гігієнічної культури. Ця функція — одна з найважливіших. Рекреативна функція сім’ї - це організація вільного часу та відпочинку сім’ї. Рекреативна діяльність сім’ї здійснюється в будні й вихідні дні, а також під час відпустки. Вона виконує роль збереження сім’ї як цілісної одиниці, зміцнює сім’ю, закріплює кращі традиції, має велике значення у вихованні дітей, емоційному єднанні подружжя.

13. Типологія сімей.

Виходячи з основних функцій сім’ї, можна назватити такі типи сімей:

1. Залежно від виконання матеріально-економічної функції:-за рівнем матеріальної забезпеченості — бідні, малозабезпечені,

забезпечені, багаті;- за професійною приналежністю, освітнім рівнем, віком, ставленням, до релігії та за особливими умовами сімейного життя — сім’ї робітників, службовців, акторів, вчителів та ін.; -студентські сім’ї; неповнолітніх; баптистів, мусульманів;

моряків, космонавтів, висококваліфікованих спортсменів, геологів та ін.

2. Залежно від виконання житлово-побутової функції, за структурою сім‘ї та

особливостей проживання:

• за складом сім’ї (структурою): неповні, прості нуклеарпі (батьки і діти), складні (батьки, діти, дідусі, бабусі — у різних варіантах); великі (батьківська пара, декілька дітей зі своїми сім’ями — три і більше подружніх пар).

3. Залежно від виконання демографічної функції: • за кількістю дітей в сім’ї: інфертильні (бездітні), однодітні, малодітні (2

дитини), багатодітні (3 і більше дітей до 16 років); • за однорідністю соціального складу: однорідні (сім’я складається з

представників однакових соціальних прошарків — робітничі сім’ї, сім’ї

інтелігентів, сім’ї вчених і т.д.) -їх налічують до 70 відсотків; різнорідні сім’ї (члени сім’ї

мають різну освіту, професію. У таких сім’ях у їх членів загальних інтересів

менше) за регіональними принципом (міські, сільські); • за тривалістю подружнього життя.

4. Залежно від виконання комунікативної функції:• сім’ї за типом керівництва — гелітарні (рівноправні,-демократичні);

авторитарні (підпорядкування одного члена подружньої пари іншому);• за типом юридичних взаємостосунків — побудовані на шлюбних стосунках; позашлюбні (співжиття без оформлення шлюбу); оформлені юридичне, але

проживають окремо; • за юридичними взаємостосунками батьків та дітей -чоловік і жінка живуть з різними дітьми, чоловік або жінка (чи обидва) мали дітей до вступу в шлюб, зведені діти, опікунські сім’ї; • за якістю емоційно-психологічних взаємостосунків у сім’ї:

гармонійні; конфліктні; емоційно неврівноважені; дезорганізовані (панує страх, культ сили); • соціальне неблагополучні (мають негативні взаємостосунки з морально-правовими органами суспільства); • сім «ї зі специфічними проблемами — сім ‘ї з психічними та фізичними захворюваннями; сім’ї правопорушників; сім’ї алкоголіків, наркоманів; сім’ї з

захворюваннями на СНІД; сім’ї зі схильністю до суїциду; сім’ї інвалідів. 5. Залежно від виконання

виховної функції: • благополучні; • неблагополучні (в тому числі, зовні благополучні); • сім’ї групи ризику.

14. Поняття батьківства. Стилі батьківства. Принципи усвідомленого батьківства.

Батьківство — це процес забезпечення батьками (рідними чи прийомними стосовно дитини) необхідних умов для повноцінного розвитку, виховання та навчання дітей. Основними характеристиками батьківства є батьківська позиція та стиль виховання.

Батьківська позиція — психологічна і виховна спрямованість матері та батька, заснована на свідомій чи неусвідомлюванійоцінці дитини, що знаходить своє вираження в певних способах і нормах взаємодії з нею.

Батьківська позиція має такі ознаки:

Адекватність (найбільш близька до об’єктивної оцінка психологічних та характерологічних особливостей дитини, побудова виховного впливу на основі такої оцінки); гнучкість(здатність змінювати методи та форми спілкування і впливу на дитину відповідно її віковим особливостям, конкретним ситуаціям); Перспективність (спрямованість виховних зусиль на майбутнє у відповідності з вимогами, які поставить перед дитиною подальше життя).

Існує багато різноманітних підходів до класифікації стилів сімейного виховання. Проте найчастіше говорять про наступні три: авторитарний, ліберальний та демократичний.

Батьки, схильні до авторитарного стилю, мають тенденцію до карально- насильницької дисципліни, надмірно контролюють всі вчинки дитини,вимагають від неї покірливості, обмежують ступінь вибору дитини, нетерплячі до дитячих недоліків та проявів «дитячості», не бажають йти накомпроміси з дитиною. В результаті цього в дитини розвиваються невпевненість в собі, страх, мстивість, агресивність по відношенню до слабших, занижена самооцінка, велика ймовірність потрапляння під вплив «сильних», пристосуванство, улесливість.

Батьки, які обирають ліберальний стиль виховання, мають незначний контроль за поведінкою дитини або повну його відсутність внаслідок байдужого ставлення до виконання батьківських обов’язків. Проявами ліберального стилю також можуть бути седозволеність, виконання всіх забаганок дитини, невиправдана ідеалізація її батьками. Наслідками такого стилю виховання для дитини в першому випадку можуть бути надмірне самолюбство, затримка емоційного розвитку, відчай, недовіра до дорослих, озлобленість, розчарування. У випадку «запещеного дитинства» в індивіда розвивається інфантильність, егоїзм, впертість, вередливість, завищена самооцінка.

Батьки, які є прихильниками демократичного стилю виховання, поважають особистість дитини, приймають її такою, якою вона є, дають зрозуміти дитині, що її справи є важливими для батьків, довіряють дитині, дозволяють робити їй власний вибір, заохочують її самостійність, засуджують не саму дитину, а її вчинок, прислухаються до думок дитини, проводять разом з нею вільний час, допомагають їй розвивати свої здібності.Результатом такого виховання є формування самодостатньої особистості з адекватною самооцінкою, яка може приймати відповідальні рішення.

Принципи усвідомленого батьківства.

Щоб створити сприятливі умови для соціалізації дитини в сім’ї, необхідне дотримання таких основних умов: ♦ставлення до дитини як до рівного; ♦повага до дитини-визнання її особистості; ♦згода з дитиною, а не примушення підкорятися волі батьків; ♦оптимістична віра в можливості дитини, в її найкращі якості; ♦справедливість та міра в заохоченнях і покараннях; ♦створення відповідного поля можливостей для розвитку дитини; ♦допомога дитині в задоволенні її потреб у пізнанні, самовираженні,; ♦визнання права дитини на власний вибір; ♦створення доброзичливої атмосфери в сім’ї.

Отже сім’я -головне середовище для фізичного,духовного,інтелектуального,культурного та соціального розвитку особистості.Найважливішими особливостями життєдіяльності сім’ї є добре налагоджений побут, стійкі міжособистісні стосунки та сприятлива морально-психологічна атмосфера.

15. Характеристика основних груп волонтерів.Традиційною типовою класифікацією добровільних помічників в Україні є поділ їх на три умовні групи в залежності від їх причетності до певної організаційної структури: 1) волонтери, які працюють при Центрах соціальних служб для молоді; 2) волонтери, які є членами різних громадських організацій;3) волонтери, які представлені іншими категоріями населенняУ змісті діяльності різних груп волонтерів багато спільного, але організаційні принципи соціальної діяльності кожної групи значно різняться.Так, волонтери першої групи – це, в основному, неповнолітні та молодь (старшокласники та студенти), а також досвідчені фахівці та батьки проблемних дітей та підлітків. Розглянемо детальніше кожну підгрупу.1. Підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл та середньо-спеціальних закладів, які складають актив різних груп при ЦССМ (в клубах молодих інвалідів, творчих об’єднаннях, школах лідерів, групах самодопомоги, молодіжних та дитячих об’єднаннях. Для цієї групи головною причиною участі у волонтерській діяльності є можливість самоствердження в очах однолітків, батьків, учителів та можливість нового спілкування з ними на новому, більш довірливому, взаємовідповідальному рівні, а також бажання знайти нових друзів, можливість здобути нових навичок і знань та проведення власного дозвілля. При організації роботи даної категорії слід мати на увазі те, що значна їх частина не затримується у волонтерських загонах: вони перебувають у постійному пошуку, пробують себе у різних ролях. Волонтери-підлітки із задоволенням працюють як у великих, так і у малих групах. Досвід показує, що чим цікавіша підліткам робота, яку вони виконують, тим частіше вони готові включитися до неї. Водночас, робота у волонтерських загонах сприяє розвитку їх комунікативних здібностей. Тому бажання волонтерів-підлітків співпрацювати треба не лише використовувати, але й розвивати. Для підлітків, які не можуть працювати у великих і малих групах, можлива індивідуальна робота, пов’язана з особливими навичками і нахилами: малюванням, літературними здібностями, умінням працювати на комп’ютері, знанням іноземних мов тощо. Волонтери-підлітки дуже корисні у проведенні ігрових форм соціальної роботи, роботи з інвалідами, в прес-центрах тощо. Тому дуже важливе в роботі з ними створення умов для становлення особистості підлітка, його соціалізації, активізація їх самовизначення. Створення таких умов – один з вірних шляхів залучення підлітків до волонтерського руху2. Студенти вищих навчальних закладів (переважно з відділення педагогіки, психології, соціальної роботи, соціальної педагогіки), які звертаються до Центрів соціальних служб для молоді з приводу практичної допомоги у навчанні за профілем діяльності Центрів або які проходять в Центрах навчальну та виробничу практику. Ця категорія має дещо інші мотиви для добровільної соціальної роботи, насамперед їх цікавлять професійні проблеми: реальні – набуття фахових знань з майбутньої спеціальності, напрацювання навичок роботи – та формальні – отримання заліку, проходження практики. Їх певною мірою хвилює проблема міжособистісної комунікації, особливо спілкування з професіоналами в обраній спеціальності, знайомство з новими методиками і технологіями, все, що може їм допомогти у подальшому стати висококваліфікованими фахівцями і працевлаштуватися. Їх цікавлять ті види роботи, які безпосередньо пов’язані із майбутньою професією, при цьому перевага належить індивідуальній роботи або роботі у невеликих групах. Для студента-волонтера важливе визнання його колег, входження в колектив професіоналів. Вони є реальним кадровим потенціалом для ЦССМ.Саме тому, одним з основних шляхів залучення студентів до волонтерської діяльності є оцінка професійної компетентності студентів організаторами волонтерського руху і через те – уникнення причин конфлікту і непорозуміння. Конфлікт, як правило, виникає у результаті розбіжностей намагань студентів самоідентифікуватись і прагнень спеціалістів пропонувати їм «некваліфіковані» види роботи. Таке ставлення ображає і відштовхує перших від волонтерських справ. 3. Батьки проблемних дітей (дітей-інвалідів, неповнолітніх з груп ризику: девіантної, адиктивної поведінки та інші), які об’єднуються в групи самодопомоги. Мотивація участі волонтерів-батьків у соціальній роботі – бажання допомогти собі особисто, а разом з тим і іншим сім’ям з подібними проблемами: сім’ям дітей-інвалідів, алкоголіків, наркоманів тощо. Рівень кваліфікації батьків може бути різним, проте всі вони мають великий життєвий досвід проживання у кризовій сім’ї та спілкування з собі подібними, знання про можливості виживання в кризовій ситуації, і тому дуже потрібні. Вибір напрямів соціальної роботи, за якими працюють волонтери-батьки, визначаються особистою проблемою волонтера.. Більшість з них сподівається на допомогу інших.

16. Фактори вулиці та їх вплив на формування особистості. Причини бездоглядності та безпритульності. Характеристика основних груп дітей вулиці.Причинами активного впливу вулиці на формовану особистість дитини є індивідуально — психологічні особливості дитячого віку. Вулиця у великій мірі дозволяє дитині реалізувати свої інстинкти. Основними факторами вулиці , що суттєво впливають на соціальне виховання дитини , є:- Свобода самовиявлення особистості . - Субкультура середовища спілкування дитини з собі подібними , що відповідає його інтересам і потребам. Різноманіття , новизна і незвичність явищ , що забезпечують задоволення допитливості дитини , його постійно зростаючий інтерес і природні потреби . Спільна діяльність , яка посилює індивідуальні можливості кожної дитини , робить його більш значущим як у своїх очах , так і в очах оточуючих. «Діти (дитина ) вулиці» — це діти (дитина ) , які не досягли 18 років , результат виховання яких визначено вулицею ; діти (дитина ), що живуть ( живе ) на вулиці і для яких ( якого ) вона є рідною домівкою .Основними причинами формування таких особистостей є: • втрата батьків в результаті нещасного випадку , коли дитині своєчасно не була надана допомога службами опіки та піклування ; • якщо дитина кинутий батьками ; • батьки, позбавлені або знаходяться в процесі позбавлення батьківських прав; • жорстоке поводження з дитиною в сім’ї; • агресивна обстановка в сім’ї , що створює для дитини дискомфорт і спонукає його шукати більш сприятливі умови для самовираження ; • самотність дитини , відсутність уваги до нього , коли батьки відсторонюються з різних причин від його виховання ; • матеріальне благополуччя сім’ї , коли соціальні інтереси дитини залишаються поза увагою батьків; • творча активність дитини , постійно шукає нове, неординарне і не знаходить можливості до самореалізації ; • недоліки виховання та побуту , конфліктні відносини і інші фактори , що змушують вихованців залишати дитячі будинки та інтернатні установи; • психологічні відхилення , які спонукають дитину до бродяжництва ; • субкультура дитячої середовища , в якій дитина отримує соціальне задоволення і яка визначає його ставлення до неї як до домінуючої , і інші причини.«Дітей вулиці» , при живих батьках за збігом обставин опинилися без їх піклування , нерідко називають соціальними сиротами. До них відносять залишилися без одного або обох батьків у зв’язку з: • позбавленням їх батьківських прав; • обмеженням у батьківських правах; • визнанням їх безвісно відсутніми ; • визнанням їх недієздатними ( обмежено дієздатними ) ; • знаходженням їх в лікувальних установах ; • оголошенням їх померлими ; • відбуванням ними покарання у вигляді позбавлення волі у виправних установах , перебуванням під вартою в якості підозрюваних і звинувачених у вчиненні злочинів; • ухиленням від виховання дітей або від захисту їхніх прав та інтересів ; • відмовою взяти своїх дітей із воспітательньгх , лікувальних установ , закладів соціального захисту населення та ін ; • інших випадках визнання дитини залишилися без піклування батьків у встановленому законом порядку.Існують класифікації «дітей вулиці» :а ) залежно від часу нахождження дитини на вулиці : • діти , вихованням яких не займаються батьки або особи , що їх заміняють , а лише ті , хто оточує їх на вулиці . Такі діти додому найчастіше повертаються тільки ночувати ; • діти , періодично йдуть із сім’ї на короткий час і що повертаються додому ; • діти , які пішли з родини , але пребитающіе на вулиці порівняно недовгий час (від кількох тижнів до півроку) ; • діти, які живуть на вулиці довгий термін (рік і більше) ; • діти — вихованці сирітських установ , позбавлені піклування батьків і виховуються середовищем життєдіяльності ; • молоді люди, що вийшли із сирітських установ . Формально вони мають житло , але через специфіку організації життєдіяльності даних установ вони не готові до самостійного життя і теж опиняються на вулиці ;б) в залежності від соціального положення ребенка : • бездомні — діти , які не мають постійного місця проживання або проживають в умовах , абсолютно не відповідають соціальним нормам , іншими словами , ті, яким з якихось причин ніде жити ; • бездоглядні — неповнолітні діти , контроль за поведінкою яких відсутня внаслідок невиконання або неналежного виконання обов’язків по їх вихованню , навчанню і (або ) змісту з боку батьків або законних представників , або посадових осіб. Суть цього суспільного явища полягає у відсутності належного спостереження за дітьми ( дитиною) з боку батьків або осіб , які їх замінюють . Такі діти можуть приходити постійно або періодично ночувати додому. До них відносять і тих , батьки (або особи , що їх заміняють ) яких ( які ) використовують їх в інтересах самозбагачення : спонукають до жебрацтва , проституції , розкраданню і пр. Нагляд в цьому випадку використовується в інтересах самозбагачення . • безпритульні — бездоглядні , що не мають місця проживання та ( або) місця перебування . На відміну від бездомних безпритульні можуть мати житло , але не жити в ньому з яких-небудь причин. Їх нерідко називають бомжами — це неповнолітні , що залишилися без піклування батьків і не імеющіе.определенного місця проживання (реєстрації). Така категорія дітей може бути як при живих батьках або особах , які їх заміщають , так і без них.

17. Поняття сирітства. Причини соціального сирітства.Сирітство -це соціальне явище, поява якого обумовлена наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишилися без піклування батьків в результаті позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісно відсутніми.Соціальне сирітство -явище, обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов’язків по відношенню до неповнолітньої дитини. Соціальні сироти -це особлива група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин лишилися сиротами при живих батьках.На сьогоднішній день в Україні не існує усталеного визначення щодо цієї категорії дітей. В пресі, періодичних виданнях, психолого-педагогічних працях, результатах соціологічних досліджень вживаються такі терміни, як: бездоглядні; бездомні;безпритульні; діти вулиці; діти, позбавлені батьківського піклування; соціальні сироти; неповнолітні групи ризику.Причинами соціального сирітства в Україні є: низький матеріальний рівень життя багатьох сімей, безробіття обох чи одного з батьків; зайнятість батьків «човниковим бізнесом», що вимагає частої і довготривалої відсутності батьків; відсутність постійного житла (малозабезпечені сім’ї продають свої оселі, щоб забезпечити собі засоби існування, заздалегідь виписуючи дітей, залишаючи їх без даху над головою); асоціальний спосіб життя одного або обох батьків, як то різні види залежності (пияцтво, нарко-і токсикоманія), проституція, участь у протизаконній діяльності; примушення дітей до жебрацтва з боку дорослих членів родини; різноманітні форми насильства над дітьми в сім’ї та державних закладах опіки. Явище соціального сирітства спостерігається не лише в Україні. В різних формах воно існує в багатьох країнах світу. Як показує міжнародний досвід, його практично неможливо викорінити в силу багатьох об’єктивних та суб’єктивних причин. З метою локалізації явищасоціального сирітства в Україні розвиваються інноваційні форми опіки, проводяться різні форми роботи з сім’єю, спрямовані на формування відповідального батьківства.

18. Форми опіки і піклування дітей-сиріт у сучасних умовах: традиційні та інноваційні форми опіки та піклування.

Згідно з Конституцією України «утримання і виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу» (стаття 52).

Будинок дитини -дитячий заклад для утримання та виховання дітей віком від 1 місяця до 3 років, від яких відмовилися батьки в пологовому будинку чи покинули їх напризволяще. Діти, добровільно віддані у будинок дитини, у будь-який час можуть бути повернуті батькам. Якщо дитину не всиновили, то по досягненні нею трьох років ТІ’ переводять у дитячий будинок. Дитячий будинок -державний виховний заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Існує три типи дитячих будинків: дошкільні -для дітей 3-7 років; шкільні -для дітей 7-17 років; змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку. В будинку діти залучаються до різних видів діяльності: пізнавальної, трудової, спортивної, ігрової, побутової тощо. Школа-інтернат для дітей-сиріт -державний навчально-виховний заклад для дітей-сиріт, дітей з неповних сімей, а також дітей, які потребують допомоги держави внаслідок хвороби батьків, втрати з ними зв’язків, позбавлення батьківських прав, в якому діти можуть виховуватися і навчатися від 3 до 17 років.До інноваційних форм опіки та піклування належать: Прийомна сім’я -це сім’я, яка добровільно взяла з закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей для виховання і спільного проживання. Загальна кількість рідних та прийомних дітей у родині не повинна перевищувати п’яти чоловік. Функціонування такого типу сімей потребує, безперечно, психологічної підготовки прийомних батьків, орієнтації їхньої діяльності на забезпечення реалізації інтересів саме дитини, а не вирішення якихось власних проблем. Дитячий будинок сімейного типу -це окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі.Така сім’я бере на виховання і спільне проживання не менше 5 дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Дитячий будинок сімейного типу може отримати свій статус у тому випадку, коли на виховання приймається не менше п’яти дітей, позбавлених батьківської опіки. Безперечно, така умова сприяє влаштуванню у родині більшої кількості осиротілих дітей. Але, враховуючи перш за все психологічний і педагогічний аспекти, кількість дітей у сім’ї, як рідних, так і прийомних, не повинна перевищувати десяти осіб, зважаючи на необхідність створення оптимальних умов для їх повноцінного виховання та розвитку. У родині може виховуватися більше десяти дітей, якщо дозволяють житлово-побутові умови і є бажання батьків-вихователів. (психологи, юристи, педагоги, лікарі).

19. Соціально-педагогічна діяльність у державних органах опіки та піклування.

Найвідповідальнішою роллю соціального педагога в закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є «захисник прав та інтересів дітей». Вона передбачає використання всього арсеналу правових норм для захисту прав та інтересів дітей, в тому числі реалізацію юридичної відповідальності щодо осіб, які вдаються до прямих чи опосередкованих протиправних дій щодо дитини. Отже, забезпечуючи право кожної дитини жити у сімейному оточенні, соціальний педагог у закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, залежно від життєвої історії конкретної дитини: ♦встановлює її статус (за необхідністю); ♦сприяє якнайшвидшому усиновленню, працює з потенційними усиновителями; ♦лобіює питання передачі дитини до прийомної сім’ї чи будинку сімейного типу; ♦оформляє документи для встановлення опіки (піклування) над дитиною; ♦контролює питання призначення, оформлення та здійснення соціальних виплат дітям; ♦за необхідності надає консультації після передачі дитини до прийомної сім’ї чи будинку сімейного типу іншим соціальним працівникам, що здійснюють соціальний супровід цих сімей.

Не менш важливим завданням є діяльність педагога стосовно призначення і оформлення соціальних виплат дітям. Така робота здійснюється у випадку смерті батьків (одного з них) і передбачає розшук трудових книжок батьків, співпрацю з органами праці та соціального захисту населення.

Метою ролі соціального педагога в закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, «учителя соціальних змін» є навчання дітей мистецтву ефективної взаємодії з соціальним оточенням. Діяльність у цьому напрямі досить різноманітна, та, перш за все, вона пов’язана з формування умінь адаптації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, одним із найважливіших етапів якої є адаптація до самостійного життя.

Завданнями діяльності соціального педагога щодо підготовки випускників шкіл-інтернатів до самостійного життя є: ♦зняття психологічної напруженості перед виходом з інтернатного закладу; ♦формування навичок самостійного та відповідального прийняття рішень; ♦орієнтація на правильний вибір професії 3 урахуванням здібностей, інтересів дитини і потреб регіонів (надзвичайно важливо в школах-інтернатах упроваджувати програми психологічної та практичної підготовки до праці, професійного самовизначення вихованців); ♦засвоєння дітьми юридичних норм щодо соціального захисту власних прав; ♦вирішення питань спілкування, налагодження контактів з іншими людьми, виходу із конфліктних ситуацій; ♦оволодіння навичками самообслуговування, побутового забезпечення життєдіяльності.

Виконуючи роль «консультанта», соціальний педагог використовує інформацію, спеціальні знання для надання допомоги дітям у розв’язанні їх життєвих проблем, а також організаціям, установам для налагодження ефективної взаємодії, розробки та реалізації різних соціальних програм. Індивідуальна та групова інформаційно-консультативна робота з вихованцями дитячих будинків та шкіл-інтернатів може здійснюватися з питань профілактики шкідливих звичок, формування здорового способу життя, девіантної поведінки, самотності, агресивності, життєвих криз і їх наслідків та ін. Реалізуючи роль «агента з питань соціальних змін», соціальний педагог виступає одночасно у двох іпостасях: з одного боку, з’ясовує конкретні потреби дітей, класифікує відповідні факти, оцінюючи їх причини та наслідки; з іншого -надає підтримку дітям, мобілізує і координує їх зусилля, сам ініціює соціальні зміни у державних та громадських структурах.

Працюючи в закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, соціальний педагог повинен орієнтуватися на такі пріоритети: 1.Вірити в цінність кожної дитини. 2.Дотримуватися конфіденційності. 3.Не давати обіцянок, які не можна виконати. 4.Надавати усім працівникам закладу інформаційну та методичну підтримку, допомогу з питань захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, їх соціальної адаптації.

20. Поняття і види інвалідності. Напрямки та види реабілітації.

Інвалі́дність — соціальна недостатність внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального захисту і допомоги.Інваліди з фізичними ушкодженнями, хронічні хворі та старі люди, які мають обмежені можливості щодо роботи і нормального способу життя, складають постійно зростаючу групу суспільства. Збільшення кількісного складу цієї групи є результатом цілої низки явищ та факторів: минулої афганської війни, в якій приймали участь громадяни України; чорнобильської аварії, яка має довгострокові негативні наслідки; розвитку техніки, який призводить до збільшення кількості тяжких дорожньо-транспортних подій та випадків професійного травматизму тощо. Види відхилень у здоров’ї: 1) фізичні: тимчасові або постійні відхилення у розвитку і (або) функціонуванні органу (органів) людини, хронічні соматичні захворювання, інфекційні захворювання; 2) психічні: тимчасові або постійні відхилення у психічному розвитку людини (порушення мови; пошкодження мозку; порушення розумового розвитку; затримка психічного розвитку; психопатії);3) складні: поєднання фізичних і психічних відхилень (дитячий церебральний параліч тощо); 4) важкі: поєднання фізичних і психічних відхилень, за яких оволодіння освітою в обсязі державних стандартів є неможливою (ідіотія, аутизм тощо).Нині у світі є кілька моделей реабілітації людей з обмеженими функціональними можливостями.

З метою визначення на основі комплексного обстеження усіх систем організму конкретної особи міри втрати здоров’я, ступеня обмеження її життєдіяльності, викликаного стійким розладом функцій організму, групи інвалідності, причини і часу її настання, а також рекомендацій щодо можливих для особи за станом здоров’я видів трудової діяльності та умов праці, потреби у сторонньому догляді, відповідних видів санаторно-курортного лікування і соціального захисту для найповнішого відновлення усіх функцій життєдіяльності особи застосовується медико-соціальна експертиза.

Виходячи із сукупності засобів, які входять до процесу реабілітації і їх спрямованості, реабілітаційні процеси можна виділити наступним чином:- медична реабілітація включає в себе систему лікувальних заходів, що спрямовані на відновлення порушених чи втрачених функцій організму особи, на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення умов для повернення особи до нормальної життєдіяльності, на профілактику ускладнень та рецидивів захворювання; - психолого-педагогічна реабілітація включає в себе систему психологічних та педагогічних заходів, спрямованих на формування способів оволодіння знаннями, уміннями і навичками, надання психологічної допомоги, зокрема щодо формування самоутвердження і належної самооцінки особою своїх можливостей, засвоєння правил суспільної поведінки шляхом здійснення системної навчально-виховної роботи; -професійна реабілітація включає систему заходів, спрямованих на підготовку особи до професійної діяльності, відновлення чи здобуття професійної працездатності шляхом адаптації, реадаптації, навчання, перенавчання чи перекваліфікації з можливим подальшим працевлаштуванням та необхідним соціальним супроводженням з урахуванням особистих схильностей та побажань особи;- трудова реабілітація включає систему заходів, розроблених з урахуванням схильностей, фізичних, розумових і психічних можливостей особи і спрямованих на оволодіння трудовими навичками забезпечення трудової діяльності та адаптацію у виробничих умовах, у тому числі шляхом створення спеціальних чи спеціально пристосованих робочих місць;- фізкультурно-спортивна реабілітація включає систему заходів, розроблених із застосуванням фізичних вправ для відновлення здоров’я особи та спрямованих на відновлення і компенсацію за допомогою занять фізичною культурою і спортом функціональних можливостей її організму для покращення фізичного і психологічного стану; - фізична реабілітація включає систему заходів, спрямованих на вироблення і застосування комплексів фізичних вправ на різних етапах лікування і реабілітації, що забезпечують функціональне відновлення особи, виявляють і розвивають резервні і компенсаторні можливості організму шляхом вироблення нових рухів, компенсаторних навичок, користування технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення; - соціальна реабілітація включає систему заходів, спрямованих на створення і забезпечення умов для повернення особи до активної участі у житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування задоволення потреби у забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації; - психологічна реабілітація включає систему заходів, спрямованих на відновлення, корекцію психологічних функцій, якостей, властивостей особи, створення сприятливих умов для розвитку та утвердження особистості.

З усього видно, що в реабілітаційних процесах задіяні усі сфери життєдіяльності. Мета такого розширеного реабілітаційного процесу полягає в тому, щоб створити належні умови повноцінного розвитку для людини з обмеженими можливостями.

21. Діяльність соціального педагога з сімєю, яка має дитину з обмеженими функціональними можливостями.

У першу чергу соціальний педагог при діяльності з сім’єю, яка має дитину с обмеженими моливостями повинен: Змінити погляд на свою проблему — сприймати її не як « хрест» , а як « особливе призначення » ; Озброїти батьків різними способами комунікації ;Навчити допомагати і підтримувати один одного ; Допомогти позбутися почуття відособленості і брошенности у своєму горі ;Допомогти у формуванні адекватної оцінки психологічного стану дітей ; Зняття тривоги і страху відкидання ; Формування адекватного уявлення про суспільні процеси та місце «особливих » людей в структурі суспільства ; Допомогти позбутися комплексу провини і неповноцінності себе і своєї сім’ї ; Провести психотерапевтичну роботу.

Організація соціально -педагогічної роботи здійснюється поетапно.На початковому етапі відбувається діагностика мікросоціуму та виховного потенціалу сім’ї. Основна мета на початковому етапі — формування у батьків адекватних уявлень про структуру порушень психофізичного розвитку дитини і про можливості його утворення та соціалізації. Початковий етап є найбільш значущим , оскільки від рівня його реалізації у вирішальній мірі залежить ефективність подальших етапів.Наступний етап роботи можна охарактеризувати як організаційний . На даному етапі вирішуються такі завдання: навчання батьків специфічним способам і прийомам роботи з дитиною на основі індивідуальної програми ; активізація участі одного з членів сім’ї як організатора реабілітації; підбір дидактичного матеріалу для спеціальних занять , виготовлення наочних посібників , пристосувань ; відпрацювання організаційних форм роботи , умов навчання ; налагодження стилю сімейного спілкування . Заключний етап включає оцінку ефективності виконаної роботи . Основними критеріями ефективності соціально — педагогічної проблеми на заключному етапі можна вважати: стійкість психоемоційного стану дитини і батьків; рівень сформованості спільної діяльності; рівень розвитку навичок спілкування.Форми і зміст роботи з батьками , які виховують дитину з обмеженими можливостями визначаються ступенем їх готовності до співпраці , наявністю зворотного зв’язку. Найбільші труднощі викликають батьки з низьким рівнем мотивації .Найпродуктивніша форма роботи з такими сім’ями ( з низьким рівнем мотивації) — індивідуальна робота, зокрема , індивідуальне консультування .Індивідуальне консультування проводиться в кілька етапів. Завдання першого етапу — створення довірчих , відвертих відносин . Наступний етап — обговорення проблем батьків , планування подальших зустрічей.Програма групової роботи може включати різні прийоми сучасної практичної психології : тренінги з елементами креативної терапії , з елементами тілесно орієнтованої терапії , методів « пісочної терапії» , тренінги ситуацій з використанням прийомів психодрама , гештальт- терапії.

22. Теорії девіацій. Причини девіантної поведінки. Класифікація девіантної поведінки.Девіація – це вчинки, діяльність особи, соціальних груп, що є відхиленням від установлених норм суспільства. Вищою формою девіації є соціальні відхилення, тобто процеси, що набули певного поширення в суспільстві або виявляють тенденцію до цього. Основу соціального пояснення девіації складають загальні соціальні фактори як причини девіації.Типи девіантної поведінкиЗалежно від способів взаємодії з реальністю і порушення тих чи інших норм суспільства девіантна поведінка поділяється на п’ять типів:1 — делінквентна - девіантна поведінка, яка у крайніх своїх проявах є діями, що тягнуть за собою кримінальне покарання.

2 — адиктивна поведінка - одна з форм девіантної поведінки з формуванням прагнення до втечі від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану через вживання деяких речовин чи постійну фіксацію уваги на певних видах діяльності, що спрямоване на розвиток і підтримання інтенсивних емоцій. 3 — патохарактерологічний тип девіантної поведінки - поведінка, зумовлена патологічними змінами характеру, які сформувались у процесі виховання: розладами особистості (психопатії), явно вираженими акцентуаціями характеру, невротичним розвитком особистості.

4 — психопатологічний тип девіантної поведінки - ґрунтується на психопатологічних симптомах чи синдромах, що є проявами тих чи інших психічних захворювань. 5 — девіації, зумовлені гіперздібностями людини - людина, здібності якої значно перевищують середньостатистичні, розглядається як така, що виходить за рамки нормальної (це прояв обдарованості, таланту, геніальності у якійсь одній з діяльностей людини).

Причини виникнення девіантної поведінкиВиділяють такі причини девіації як: зміни в соціальних відносинах суспільства, що одержали відображення в понятті «маргіналізація», тобто його нестійкість, «проміжність», «перехідність», поширення різного роду соціальних патологій.Інша група причин зв’язана з поширенням різного роду соціальних патологій. Зокрема, ростом психічних захворювань, алкоголізму, наркоманії, погіршенням генетичного фонду населення. Не можна не відзначити, що серед різних видів соціальних відхилень широке поширення одержав останнім часом соціальний паразитизм у формі бродяжництва, жебрацтва і проституції. Для нього характерна прогресуюча стійкість, що перетворює подібне соціальне відхилення в спосіб життя (відмовлення від участі в суспільно корисній праці, орієнтація сугубо на нетрудові доходи).В основі девіантної поведінки лежить насамперед соціальна нерівність. Це знаходить вираження в низькому, часом злидарському рівні життя більшої частини населення й у першу чергу молоді; у розшаруванні суспільства на багатих і бідних; у труднощах, що встають перед молодими людьми при спробі самореалізації й одержання суспільного визнання; в обмеженні соціально прийнятних способів одержання високого заробітку для молоді. Важко позначаються на життєвому рівні «гримаси ринкової економіки»: безробіття, інфляційний тиск, корупція й офіційна неправда «верхів» наростаюча соціальна напруженість «низів».Морально-етичний фактор девіантної поведінки виражається в низькому моральному рівні суспільства, бездуховності, і відчуженні особистості. В умовах, коли економічне життя суспільства нагадує не ринок, а базар, де усе продається і купується, торгівля робочою силою, здібностями і навіть тілом стає рядовою подією. Морально-етична деградація і падіння нравів знаходять вираження в масовій алкоголізації і бродяжництві, вибуху насильства і правопорушення.Навколишнє середовище, що нейтрально чи прихильно відноситься до девіантної поведінки..Несприятливі умови життя і виховання в сім’ї, проблеми оволодіння знаннями і зв’язані з цим невдачі в навчанні, невміння будувати взаємини з оточенням і виникаючі на цій основі конфліктні ситуації, різні психофізичні відхилення в стані здоров’я, як правило, ведуть до кризи духу, втрати сенсу існування.

23 Види психопаталогычноъ поведінки

Психопатологічний тип девіантної поведінки базується на психопатологічних симптомах і синдромах, які є проявами певних психічних розладів та захворювань. Серед найбільш типових для дітей

та молоді видів такої поведінки вчені виокремлюють аутоагресивну

поведінку, дисморфоманічну поведінку, гебоїдну поведінку, дромоманію, патологічну сором’язливість.

Аутоагресивна поведінка проявляється у двох формах: самогубство (суїцид) та самотравмування (парасуїцид).

Розрізняють три типи суїцидальної поведінки: 1)аномічний”, пов’язаний із кризовими ситуаціями в житті людини, особистими трагедіями; 2) “альтруїстичний”, який здійснюється заради блага інших людей;

3) “егоїстичний”, обумовлений конфліктом внаслідок неприйняття індивідом соціальних вимог та норм поведінки.

Суїцидальною поведінкою є внутрішні і зовнішні форми психічних актів, які спрямовуються уявленням позбавлення себе життя.

Різновидами психопатологічної поведінки неповнолітніх є також дромоманія, дисморфоманія, гіперсором’язлива та гебоїдна поведінка.

Дисморфоманія базується на хибній впевненості підлітка про наявність у нього фізичних недоліків.

Гебоїдна поведінка підлітків характеризується інфантильним егоцентризмом, надмірним прагненням до самоствердження з грубою опозицією до оточуючих, повним ігноруванням моральних норм та цінностей.

Дромоманія характеризується втечами дитини з дому чи школи,

Наркозалежна поведінка характеризується патологічною залеж-

ністю від психоактивних речовин.

24.Характеристика делінквентної поведінки. СПР з особами з делінквентною поведінкою. Статева деморалізація та шляхи її профілактикию.

Делінквентна поведінка – це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статттями цивільного та кримінального кодексів [11].

До протиправних дій належать проступки (провини), правопорушення та злочини. Серед типових проступків неповнолітніх виокремлюють лихослів’я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування (наприклад, жбурляння з балкону в перехожих різних предметів; дзвінки по телефону до незнайомих осіб тощо).

Психологи виокремлюють такі групи делінквентних осіб: 1)індивіди, які здійснюють правопорушення під впливом певних обставин чи оточуючих людей; 2) особи з достатнім рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових

норм; 3) люди, що випадково здійснюють правопорушення; 4) особи, що свідомо порушують правові норми.

Процесс перевоспитания можно подразделить на 4 этапа. Первый этап — изучение подростка и окружающей его среды. Второй этап — обеспечение психологической готовности підростка к перевоспитанию. Он включает беседы с подростком, вхождение в доверие к нему, пробуждение его интереса к той или иной

деятельности. •-.Третий этап — это процесс накопления подростком нравственно положительных качеств, поступков. Важно постоянно держать этот процесс под контролем и при небольших по движках поощрять ребенка, направляя его дальше на изменение своего

поведения. Цель социального педагога в работе с трудными детьми (подростками) состоит в том, чтобы помочь им преодолеть возникший кризис и самостоятельно изменить свою жизнь. На

этом этапе важно, чтобы воспитанник сам научился оценивать свои поступки, их положительные и отрицательные стороны,

причины и самостоятельно находить путь дальнейшего поведения.

В этом ему помогает ориентация на идеал, обрести который помогает ему педагог.

Четвертый этап перевоспитания — самовоспитание, корда воспитанник должен самостоятельно выйти из кризиса.

На всех перечисленных этапах воспитатель выступает в роли консультанта.

Проституція-вид статевих відносин з метою добування грошей чи іншої винагороди .

Подростковая проституция — трагедия современного общества. Для ее преодоления уже недостаточно только педагогических мер.

Необходимы принятие соответствующих законов, разработка и реализация

соответствующих государственных программ. На государственном уровне необходимо добиваться повышения жизненного уровня общества, сглаживания социального неравенства, повышения статуса семьи оказанием ей всемерной помощи и поддержки.

Необходимо установить контроль за средствами массовой информации, разлагающими молодежь, ввести уголовную ответственность

за деятельность сутенеров, вернуть школе доброе имя наставника подрастающих поколений.

Все эти особенности трудных детей и подростков*не обходимо I учитывать социальному педагогу в работе с ними. Эта работа включает три аспекта1. П е р в ы й — социальный: приобретение и развитие социальных качеств личности, опыта общения и освоение общественных норм поведения. В т о р о й — культурный: ознакомление с окружающим миром, овладение культурными ценностями

общества, информационной и речевой культурой, культурой поведения и отношений, соответствующим образованием. Т р е тий

психолого-педагогический: психическое и личностное развитие ребенка, его обучение и воспитание в семье, в детском

саду, в школе.

25.Характеристика адитивної поведінки, її причини

Термін адитивна поведінка був введений у 1984 році Міллером і визначений як зловживання різними речовинами, які змінюють психічний стан включаючи алкоголь, наркотики і тютюн, до того ,як від них сформується фізична залежність.

Аддикция — поведінка, при якому індивід втрачає контроль над споживанням алкоголю, наркотиків та інших психоактивних речовин, в результаті чого виникають важкі наслідки (порушення функцій головного мозку і всього організму в цілому, психічних процесі, психологічної та соціальної адаптації та ін). У типових випадках адикція починається з прилучення до споживання наркотиків, алкоголю або інших психоактивних речовин як пошуку відчуттів, за допомогою яких сподівається позбутися усвідомлюваного стресу, розширити діапазон наявного досвіду під впливом соціальних обставин, не усвідомлюючи наслідків своєї поведінки, тиску однолітків і т.д . Після певної кількості вживань психоактивної речовини формується адикція. Синдроми, пов’язані з адиктивної поведінки, ще називають компульсивним поведінкою . Під компульсивним поведінкою мається на увазі поведінку або дії, що робляться для інтенсивного збудження або емоційної розрядки, важко контрольоване особистістю і надалі викликає дискомфорт.

Причини:

1.Пропаганда в ЗМІ тютюнопаління та алкоголю.

2.Конфлікти в родині;

3.питні традиції в суспільстві

4.перехід до нової соціальної ролі (коли підліток стає студентом).

5.незадаволення потреб.

6.стрес.

26.Характеристика сучасних профілактичних підходів. Формування здорового способу життя як основа подолання негативних явищ.

Соціальна профілактика-зусилля спрямовані на подолання соц..проблем чи попередження ускладнення вже існуючих.

Інформаційний підхід-інформування про шкідливість негативних звичок.

Поведінковий підхід-дотримання здорового способу життя.

Одним із важливих напрямків діяльності центрів соціальних служб для молоді сьогодні є профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі (наркоманії, алкоголізму, тютюнопаління, правопорушень, ВІЛ/СНІДу). Програми профілактики негативних явищ розраховані на проведення профілактичної роботи і, передусім, серед неповнолітніх та молоді, їхніх батьків, на професійну допомогу, що надається педагогічним колективам навчальних загальноосвітніх закладів. Особлива увага приділяється дітям та молоді, схильним до адиктивної поведінки, неповнолітнім, які перебувають на обліку в кримінальній міліції, а також неповнолітнім та молоді, які засуджені умовно, з відстрочкою виконання вироку, та неповно-літнім і молоді, які звільнилися з місць позбавлення волі, безпри-тульним та бездоглядним дітям. Основним змістом у системі соціально-профілактичної роботи є: — соціально-педагогічна профілактика; — соціально-психологічна допомога; соціальна адаптація і реабілітація.

Метою формування здорового способу життя є сприяння досягненню, в широкому розумінні, благополуччю і здоров’ю для всіх, на всіх рівнях, у всіх сферах, з усіма передумовами.Соціальні педагоги через соціальну складову здоров’я мають можливість впливати на моральне, психічне та фізичне здоров’я особистості, а формування у підростаючого покоління свідомості соціальної цінності здоров’я як особистого, так і суспільного сприя-

тиме позитивному становленню та розвитку особистості загалом. Основним механізмом формування здорового способу життя є створення умов для окремих осіб, груп людей, громад спроможності і можливості позитивно впливати на проблеми здоров’я.

Розрізняються п’ять напрямків формування здорового способу життя, які тісно взаємопов’язані:

• формування сприятливої для здоров’я державної політики;

• створення сприятливого природного і соціального середовища;

• підвищення активності громад;

• розвиток індивідуальних людських навичок;

• переорієнтація служб охорони здоров’я.

27.Поняття важковиховуваності у соц..пед. СПР з дітьми «групи ризику».

важковиховуваність – це не просто несприйнятливість до позитивного соціального досвіду чи нездатність його засвоювати. Важковиховуваність – це стійке небажання засвоювати соціально-педагогічні впливи і адекватно на них реагувати. вказують на нездатність підлітка сприймати соціально-педагогічні впливи. До них належать:

- порушення в мотиваційній сфері та сфері потреб, відсутність необхідних позитивних чи переважання негативних орієнтацій особистості;

- нездатність правильно підпорядковувати вибір засобів поставленим цілям через несформованість цих засобів чи нерозбірливість у їх виборі, несформованість почуття обов’язку, відповідальності;

- нездатність правильно і самостійно прийняти відповідальне рішення через невпевненість у своїх силах чи надмірну самовпевненість;

- безвідповідальність, нездатність до обов’язкового виконання своїх рішень, доручень старших, колективу товаришів;

- невміння адекватно оцінити результати своєї поведінки, свійвчинок, некритичність, несформованість соціально значущих критеріїв оцінки і самооцінки і необхідних навиків оцінювання;

- нездатність до закріплення в індивідуальному досвіді позитивних результатів і способів моральної діяльності, переважання шкідливих звичок. діти вулиці – це неповнолітні,для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і незайняте житло, і незаселені землі і т.п.) стала постійним місцемперебування”.

Спр:Дети группы риска:

• дети с проблемами в развитии, не имеющими резко выраженной клинико-патологической характеристики;

• дети, оставшиеся без попечения родителей в силу разных неимеющих юридической силы обстоятельств;

• дети из неблагополучных, асоциальных семей;

• дети из семей, нуждающихся в социально-экономической и социально-психологической помощи и поддержке.

1. Формирование банка данных детей и подростков группы риска.

Данная функция выделяется в деятельности социального педагога как ключевая, так как позволяет организовать взаимодействие различных структур, решающих проблемы несовершеннолетних.

2. Диагностика проблем личностного и социального развития детей и подростков, попадающих в сферу деятельности соціального педагога.

Данная функция необходима для уточнения социальных и психолого-педагогических особенностей каждого ребенка, сведения о котором поступили в банк данных.Для этого социальный педагог работает с ребенком, с классным руководителем, учителями, родителя.

3. Разработка и утверждение программ социально-педагогической деятельности с ребенком, группой, общностью.

По результатам диагностики социальный педагог определяет суть проблемы или совокупности проблем, подбирает адекватне психолого-педагогические, социальные средства для их эффективного разрешения как индивидуально, так и в группах.

4. Обеспечение условий реализации программ.

Социальный педагог, являясь, в зависимости от целей и задач программ, посредником между учащимся и образовательным учреждением, семьей, средой, специалистами различных социальных служб, ведомств и административных органов, выступает одновременно в нескольких ролях.

5. Консультирование.

Данная функция предполагает консультирование лиц, заинтересованных в разрешении сЬциально-педагогических проблем детей группы риска. С этой целью социальный педагог проводит в школе, в установленные рабочим расписанием дни и часы, консультации для учащихся, родителей, учцгелей -и-других лиц при их обращении.

6.Межведомственные связи социальною шдагога.

Работая в составе социально-психологической службы образовательного учреждения, социальный педагог планирует и осуществляет свою работу в тесном контакте с пскологом и другими специалистами службы, а также ответственным секретарем комиссии по делам несовершеннолетних, другими задействованными в этой работе лицами.

28.форми та методи СПР з юними матерями.Соц.пед профілактика відмови від новонароджених.

Юне материнство-особи, котрі народили дитину до повноліття.

Питанням профілактики ухилення від виконання батьківських та материнських обов’язків приділяється в науці також належна увага, так у вересні 2012 року Г.Постолюк захистила дисертацію з теми “Розвиток соціальних служб з профілактики відмов матерів від немовлят в Україні”, де запропоновано шляхи попередження соціального сирітства.

основними формами роботи з жінками є індивідуальні та групові бесіди, консультації з питань розвитку дитини, здорового способу життя, практичні заняття щодо навичок догляду за дитиною, тренінги комунікативності, особистісного зростання, формування навичок усвідомленого материнства. У більшості центрів для молодих матерів запроваджено програму ”Розвиток дитини раннього віку: разом до гармонії“, яка складається з десяти тренінгових занять. Завдання програми: ознайомити жінок з актуальністю й важливістю розвитку дитини у ранньому віці; охарактеризувати роль розвиваючого середовища та ритму в житті дитини; поінформувати про значущість іграшки та критерії її добору, а також гри у розвитку дітей; розкрити можливості ігрового навчання для малюків; проаналізувати ефективні прийоми, форми, моделі спілкування з дитиною в сім’ї; охарактеризувати важливість спільної діяльності дорослого і дитини для її розвитку у ранньому віці.

соціальні працівники, психологи здійснюють первинну та вторинну профілактику відмов у консультаційних пунктах центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у пологових стаціонарах, жіночих консультаціях шляхом надання вагітним жінкам педагогічних, інформаційних, психологічних, юридичних послуг; проведення бесід, відеолекторіїв, тренінгів для майбутніх мам чи подружніх пар з питань підготовки до пологів, усвідомленого батьківства; консультування жінок, індивідуальної психотерапевтичної роботи з вагітними з групи ризику у жіночих консультаціях, а також безпосередньо з відмовницями у пологових стаціонарах. Базуючись на принципах міжвідомчої взаємодії, спеціалісти консультпунктів співпрацюють з лікарями-гінекологами, іншими медичними працівниками, узгоджуючи спільні плани роботи з ними та адміністрацією жіночої консультації чи пологового стаціонару.

Центри допомоги молодим матерям мають на меті надання допомоги перш за все неповнолітнім матерям, які опинились у складній життєвій ситуації після народження дитини. Як і притулки, центри вирішують проблеми

житла, харчування для неповнолітніх мам, які не мають достойних умов для догляду за дитиною. Але, крім того, центр бере на себе забезпечення медичного догляду за станом здоров’я молодої матері та її дитини, здійснення навчальних й просвітницьких програм. Термін перебування в центрі довший порівняно з притулком. Жінка має можливість перебувати в центрі тривалий час, наприклад, до досягнення дитиною 1,5 — 2 років. За цей час багато мам встигають пройти курси, на яких їх навчають догляду за дитиною, а також курси професійної підготовки. Перебуваючи в центрі, молода мама має можливість розпочати чи продовжити працювати, тому що соціальні працівники надають допомогу в пошуку роботи та в догляді за дитиною.В окремих навчальних закладах (наприклад, в існуючих у ряді західних країн жіночих коледжах) впроваджено спеціальні програми, мета яких -

створити умови для здобуття освіти жінками, що опинилися в скрутних ситуаціях, у тому числі й неповнолітніми мамами та матерями, що самостійно виховують дітей. Передбачено спеціальний штат, співробітники якого допомагають матерям поєднувати догляд за дітьми з навчанням. Такі програми, що мають соціальну значущість, фінансуються урядом штатів, федеральним урядом, а також благодійними фондами і спонсорами.Усе більшого поширення набувають сьогодні у високорозвинених країнах програми дистанційного навчання. Серед тих, хто має особливу потребу в отриманні освітніх послуг за допомогою дистанційного навчання,виокремлюються категорії домогосподарок і жінок (чоловіків), які перебувають у відпустці по догляду за дитиною.

29.СПР з інфікованими ВІЛ/СНІД

ВІЛ-статус- вірус імунного дефіциту, що з*являється через біологічні та соціальні причини.

Мета СПР з інфікованими ВІЛ/СНІД – психолого-педагогічна підтримка, прийняття ВІЛ-статусу та пристосування до проживання в соціумі з діагнозом.

Завданням СП є допомога у прийнятті Віл статусу.

Розглянемо стадії усвідомлення ВІЛ-позитивного статусу:

Первинний шок.ВІЛ сприймається як смертельна загроза.

Заперечення. Реальність є занадто важкою, тому вона просто відкидається: „Це не правда, мені не здається, що я хвора!”, „Мабуть, лікар помилився!”.

Обурення, гнів. Він починається з глибокого відчуття безпорадності й нещастя.

Депресія.

Прийняття. Це той період, коли усвідомлюється що хворобу не можна зупинити або вилікувати.

Принципи СПР:

Гуманізм,асертивність, повага,коефідеційність, емпатія.

30.Зміст та принципи Конвенції ООН Про права дитини

Прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї 20 листопада 1989 року, Набула чинності для України з 27 вересня 1991 року.

Принципи: визнання властивої людині гідності, рівних і невід’ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпечення свободи, справедливості та миру на землі.

Зміст:

1.забезпечення дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя

2.дитина має невід’ємне право на життя.

3.Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

4.Держави-сторони вживають заходів щодо боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

5.надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини

6.свободу думки, совісті та релігії.

7.недоторканість житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність

8.забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів

9.Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини

10.захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину

11.повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

13.користування найбільш12.досконалими послугами системи охорони здоров’я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я.

14.соціальне страхування

15.право дитини на освіту

16.розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей

17.право дитини на відпочинок і дозвілля; право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті та займатися мистецтвом.

18.право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров’я,

19.захист дитини від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень




Предыдущий:

Следующий: