соц робота з дытьми та молоддю лекції

Тема 1. Основні поняття соціальної роботи з дітьми.

Законом передбачаються наступні форми соціальної роботи з дітьми та молоддю:

– соціальне обслуговування;

– соціальний супровід;

– соціальна профілактика;

– соціальна реабілітація;

– соціальне інспектування.

Основними напрямками соціальної політики в Україні з часу проголошення незалежності визначено:

•         доходи, рівень життя громадян;

•         зайнятість громадян і стан ринку праці;

•         організацію й оплату праці;

•         охорону праці;

•         загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

•         житлове забезпечення громадян та ін.

було визначено основні складові системи соціального захисту громадян, це зокрема:

•      соціальне страхування, пов’язане з трудовою діяльністю, окремі грошові виплати та пенсії;

•         допомога сім’ям з дітьми;

•      адресна соціальна допомога окремим малозабезпеченим верствам населення;

•         надання житлових субсидій;

•      компенсації та пільги тим, хто постраждав від техногенно-екологічних і природних катастроф.

Суб’єктами соціальної роботи є насамперед такі категорії громадян:

•      працююча молодь;

•      безробітна молодь;

•      діти і молодь, які навчаються;

•      молоді сім’ї (у тому числі неблагополучні сім’ї та сім’ї групи ризику);

•      діти і молодь, які мають відхилення в здоров’ї (діти-інваліди, молоді інваліди; діти і молодь, хворі на наркоманію, алкоголізм, СНІД);

•      діти і молодь, які мають відхилення і поведінці; неповнолітні і молодь, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, а також ті, хто звільнився з установ після відбуття покарання;

•      молодіжні та дитячі організації, об’єднання;

•      обдаровані діти і молодь;

•      сироти і діти, батьки яких позбавлені батьківських прав;

•      біженці, переселенці;

•      пенсіонери, люди похилого віку.

дитинство - період розвитку людини до досягнення повноліття; охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав; дитина-сирота - дитина, в якої померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування, — діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, та безпритульні діти;  безпритульні діти - діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання;будинок дитини - дитячий заклад для утримання та виховання дітей віком від 1 місяця до 3 років, від яких відмовилися батьки в пологовому будинку чи покинули їх напризволяще. Ці будинки знаходяться у відомстві Міністерства охорони здоров’я Найбільш поширеними причинами залишення дітей матерями є підлітковий вік матері; важкий матеріальний стан родини, безвідповідальне батьківство, небажана вагітність. Підставою для відмови від дитини є заява матері, завірена головним лікарем пологового будинку, з визначенням того, що вона не проти того, що дитина буде усиновлена. Дітям, батьки яких невідомі, присвоюють прізвище, ім’я, по батькові і реєструють в органах РАГСу на підставі акту про прийом в будинок. Діти, добровільно віддані у будинок дитини, у будь-який час можуть бути повернуті батькам. Якщо дитину не всиновили, то по досягненні нею трьох років її переводять у дитячий будинок. дитина-інвалід - дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту; дитина-біженець - дитина, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; багатодітна сім’я - сім’я, що складається з батьків (або одного з батьків) і трьох та більше дітей; прийомна сім’я - сім’я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей на виховання та спільне проживання;  дитячий будинок сімейного типу - окрема сім’я, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Соціалізуючі чинники молоді в Україні: сім’я; групи ровесників; навчальні заклади різного типу; засоби масової інформації; трудова діяльність; громадські організації різного спрямування (спортивного, політичного, релігійного, культурного тощо). Соціалізація (лат. socialis – суспільний) – це історично зумовлений процес розвитку особистості, надання та засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, які притаманні даному суспільству. Соціально-психологічні механізми соціалізації підростаючих поколінь виявляються в процесі ідентифікації та інтеріоризації. Ідентифікація(лат. identifico – ототожнювати) – це процес ототожнення індивідом себе з іншими людьми, групою, колективом, який допомагає оволодіти різними видами діяльності, засвоювати соціальні норми та цінності, приймати соціальні ролі. Виділяють три форми ідентифікації: Пряме емоційне ототожнення з реальною або нереальною людиною (наприклад, уподібнення одному з батьків у ранньому дитинстві або кіногерою у підлітковому віці). Ця форма домінує на початкових етапах соціалізації особистості; Прирахування до певної номінальної соціальної категорії (вікової, національної тощо). Наприклад, соціальні межі поведінки у зв’язку із зарахуванням себе до тієї чи іншої вікової категорії (порівняно з реальним віком особи) можуть проходити між інфантилізмом та акселерацією, “дорослістю”; Зарахування (з відчуттям належності) себе членом певної соціальної групи, колективу, малої групи. Активне засвоєння індивідом соціальної поведінки, групових норм і цінностей здійснюється у спільній діяльності, насамперед, у трудових колективах. Тому цей механізм соціалізації діє на більш свідомих етапах розвитку людини. Інтеріоризація (лат. interior – внутрішній) суспільних ідеалів у молодіжному середовищі пов’язана з пошуками реальних “прикладів для наслідування” та з характером уявлень про шляхи реалізації ідеалів.

Тема 2. Основні засади державної молодіжної політики.

До своєрідних особливостей соціального складу молодого покоління (в силу його перехідного положення, а також внаслідок змін, що відбуваються у самому суспільстві) необхідно віднести:

                    по-перше, наявність значної частки молоді (учні, студенти), яка не має у повному розумінні власного соціального положення і характеризується або своїм попереднім статусом – соціальним положенням батьків, або своїм майбутнім статусом, пов’язаним з професійною підготовкою;

                    по-друге, те, що соціальні особливості різних груп молоді визначаються не лише їх формальною належністю до різних структур суспільства, але і безпосереднім включенням у масові рухи. Тому соціокультурні моделі молодіжних мас, що утворюються таким чином (неформальні організації, різні рухи), суттєво відрізняються.

Закон “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” визначає молодь як групу населення віком від 15 до 28 років (з 1999 р. — від 14 до 28 років). Життя молодої людини поділяється на кілька періодів, зокрема деякі вчені вирізняють три основні.

                    Перший - це так званий період пошуку, коли молода людина визначає, ким бути, якою бути, яку професію, спеціальність обрати, де реалізувати свої здібності.

                    Протягом другого періоду молода людина інтегрується в суспільство. Йдеться про початок трудової біографії юнаків та дівчат у будь-якій сфері — на виробництві, у науці, культурі тощо.

                    У третій період розпочинаються інтенсивна творча праця молодої людини, завершується її соціалізація та становлення (коли здебільшого обрано фах, здобуто освіту, набуто професійних навичок, створено сім’ю, є власне житло).

соціальний портрет дійсно мозаїчний, суперечливий. Це:

                    покоління людей, які у своїй більшості підтримують процеси формування демократичної незалежної держави, відродження України, ринкові перетворення;

                    генерація, що вимагає більш конструктивних і динамічних еволюційних кроків щодо розвитку суспільства;

                    покоління людей, які бажають вчитися, працювати, власними силами забезпечувати своє життя;

                    врешті, генерація людей гарячих, радикально налаштованих, які не сприймають будь-яку фальш, нещирість, пусті обіцянки стосовно свого сьогодення і майбуття.

М.Вебер вважає, що політика означає надію брати участь у владі або впливати на її розподіл між державами, а також у межах однієї держави — між групами людей. На думку Ж.Френда, це причинно зумовлена, ситуативно змінна за формою та орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства. Він вважає, що політика дає структури суспільству, форми, створює конвенції, інститути, закони і правила, змінює ситуацію і дає змогу людині адаптуватися в умовах, що змінюються у часі і просторі6. Перелік визначень політики може бути продовжений, але зупинимося на визначенні, наведеному в політологічному енциклопедичному словнику за редакцією Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна: “політика - організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, у межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб”7. Тобто неодмінними елементами політики є її суб’єкти, які впливають на владу або ж використовують її безпосередньо з метою забезпечення своїх потреб та інтересів. Тому при дослідженні регіональної державної молодіжної політики (РДМП) постійно матимемо на увазі, що її реалізують суб’єкти, інтереси яких можуть частково чи повністю не збігатися з інтересами молоді, регіону, держави, суспільства в цілому.

Будемо виходити також з того, що політика є функцією політичної системи, а державна молодіжна політика на регіональному рівні — це складова молодіжної політики і політики взагалі у сукупності з трьома її підсистемами: інституціональною, інформаційно-комунікативною та нормативно-регулятивною. У методологічному плані братимемо на озброєння такий підхід, за яким основними конкретними функціями політичної системи є: визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка і реалізація конкретних програм його діяльності; визначення і розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів та становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів державних інституцій, соціальних верств, індивідів; духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості громадян або маніпулювання нею; забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства.

Безумовно, це твердження поширюється й на поняття “регіональна молодіжна політика”, “регіональна державна молодіжна політика”. Наприклад, відомий московський вчений В.К.Криворученко, досліджуючи законодавство про молодь на регіональному рівні, вважає, що перш за все необхідно визначити саме поняття “регіональна державна молодіжна політика”.

В.К.Криворученка: “Молодіжна політика охоплює всі сфери життєдіяльності молоді, включає в себе всі питання, пов’язані з формуванням і вихованням молоді, охоплює всі процеси соціалізації, всю сукупність ідей щодо місця і ролі молоді в суспільстві та їхню реалізацію. Молодіжна політика є сукупністю дій всіх державних і громадських інституцій, проте кожний її суб’єкт, соціальна інституція здійснює її диференційовано відповідно до своїх потреб і можливостей з урахуванням місцевих умов”. Інший московський дослідник проблем молоді І.М.Ільїнський вважає, що молодіжна політика — це, по-перше, система ідей, теоретичних положень про місце і роль молодого покоління в суспільстві; по-друге, це практична діяльність суб’єктів такої політики: КПРС, Радянської держави, громадських організацій та інших соціальних інститутів щодо реалізації цих ідей, положень і директив з метою формування і розвитку молоді, реалізації творчих потенцій в інтересах будівництва нового суспільства. Подібного погляду з поправкою на час і нові історичні умови дотримується М.Ф.Головатий: молодіжну політику у державі він розглядає не взагалі, а з урахуванням того, що її суб’єктом є держава, державні органи (котрі практично реалізують цю політику), політичні партії, громадські організації та об’єднання, профспілки, соціальні інститути (освіти, культури), окремі громадяни і, обов’язково, самі молоді люди.

Узагальнюючи наведені визначення молодіжної політики, зазначимо, що вона є певною системою ідей, теоретичних положень стосовно місця, ролі та перспектив молоді в суспільстві, закріплених у законодавчих, нормативних актах, інших документах, а також діяльністю суб’єктів молодіжної політики щодо втілення цих теоретичних положень у реальність. Молодіжна політика здійснюється в суспільстві у всіх сферах життєдіяльності молоді як в її інтересах, так і в інтересах суб’єктів молодіжної політики. Суб’єктами її провадження є всі суспільні інституції, що взаємодіють безпосередньо чи опосередковано з молоддю, а також сама молодь.

Таким чином, молодіжна політика - це комплексне явище, що є результатом практичної, науково-теоретичної, ідеологічної та іншої діяльності соціальних інституцій стосовно молоді. На нашу думку, її можна розглядати як інтегральну функцію багатьох змінних: діяльності держави, партій, громадських, релігійних організацій тощо. Молодіжна політика включає в себе багато елементів і має складну структуру. Однією з її складових є державна молодіжна політика.В.К.Криворученко вважає, що державна молодіжна політика — це в цілому політика, діяльність держави, спрямована на молодь, на підростаюче покоління, це вся діяльність держави стосовно молоді. Більш розширене тлумачення дає М.Ф.Головатий, який зазначає, що під державною молодіжною політикою слід розуміти наявність у суспільстві чітко і об’єктивно визначених, законодавчо закріплених ідей стосовно місця і ролі молоді в поступальному розвитку суспільства, а також системи різноманітних заходів, що сприяють реалізації цих ідей.

Мета державної молодіжної політики - створити необхідні соціально-економічні, політико-правові, організаційні умови і гарантії для соціального становлення, розвитку і вдосконалення як окремої молодої людини, так і всього молодого покоління

Наведемо визначення державної молодіжної політики, прийняте Декларацією “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні”: “Державна молодіжна політика — це системна діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України”.Молодіжна політика - це діяльність усіх суспільних інституцій стосовно молоді, а державна молодіжна політика є її складовою і характеризує взаємовідносини держави й молоді.

ема 3. Становище молоді в Україні.

План.

1. Становище молоді в основних сферах життєдіяльності.

2. Найважливіші соціальні проблеми молоді.

3. Становище молоді в Хмельницькій області.

4. С/р. Класифікувати основні проблеми молодої людини (варіанти 1-2 кур, 2-3 курс, 3-4 курс).

Становище молоді в основних сферах життєдіяльності.

Таблиця 3.1Смертність підлітків і молоді України за статтю, віковими групами та класами захворювань на 100 тис. населення 2006 р. (за даними МОЗ України)

Класи хвороб

Вік

 15-19

20-24

25-29

чоловіки

жінки

чоловіки

жінки

чоловіки

жінки

Нещасні випадки, отруєння, травми

85,7

30,0

179,8

32,8

214,5

39,0

Самогубства

17,2

4,9

39,6

6,0

50,0

5,8

Інфекційні хвороби

2,5

0,9

11,5

4,1

23,8

6,4

Злоякісні новоутворення

10,2

7,8

11,6

8,1

15,3

16,6

Хвороби органів кровообігу

5,6

3,5

12,6

5,0

24,3

8,3

Хвороби нервової системи

7,7

3,7

7,0

4,3

8,0

4,8

Хвороби органів дихання

2,4

1,6

5,3

2,6

9,3

3,3

Хвороби органів травлення

1,3

1,2

5,0

2,0

10,5

3,3

Всі причини

123,6

55

247,3

69,8

325,4

95,7

Кількість виявлених осіб віком 16-29 років, які підозрювались у скоєнні злочину(за даними Держкомстату України)

 

Виявлено осіб

% до загальної кількості виявлених

2004

2005

2006

2007

2004

2005

2006

2007

Всього

97279

163045

157886

153846

52,1

47,9

46,7

46,6

з них:

 

 

 

 

 

 

 

 

Умисні вбивства та замахи на вбивство

1070

1556

1650

1805

40,8

38,9

40,7

42,3

Умисні тяжкі тілесні ушкодження

1518

2032

2363

2169

38,4

35,1

39,9

40,5

Зґвалтування та замахи на зґвалтування

2365

1228

931

960

81,0

75,0

72,8

74,5

Крадіжки

31830

70487

65568

66592

63,4

50,6

52,3

53,4

Грабежі

5175

8792

8773

8251

74,4

70,5

69,9

67,2

Розбійні напади

2534

3651

4209

4385

74,4

73,9

74,4

74,5

Шахрайство

719

1172

2035

2000

54,2

55,7

46,0

44,3

Хуліганство

10284

16317

18328

15869

71,3

53,3

53,1

56,5

Важливим є те, що хоча незначно, але все ж скорочується питома вага молоді серед осіб, які підозрюються у скоєнні злочину: 2004 р. — 52,1%, 2005 — 47,9%, 2006 — 46,7%, а 2007 р. — 46,6%13.

Таблиця 3.3Розподіл відповідей респондентів на запитання анкети: “Чого найбільше Ви хотіли б досягти в житті?”(Респонденти могли обрати до трьох варіантів відповідей, тому сума відповідей перевищує 100%, вересень 2006 р.)

 Варіанти відповідей

Серед всіх опитаних 

Вікові групи

15-17 років

18-24 роки

25-30 років

Сімейного щастя

73

65

75

75

Зробити кар’єру

39

49

45

25

Бути вільним та незалежним у своїх рішеннях та вчинках

33

26

32

38

Мати можливість реалізувати свій талант та здібності

29

27

28

32

Багатства

28

29

30

25

Принести користь своїй країні

12

12

10

14

Спокою та можливості ні в що не втручатися

12

7

11

16

Стати кваліфікованим спеціалістом

10

9

13

8

Влади

5

9

6

2

Слави

3

10

1

-

Важко відповісти

3

5

2

5

Нічого

0,3

1

0,2

0,3

Інше

0,7

1

1

0,2

Таблиця 3.4

Розподіл відповідей респондентів на запитання анкети:

“Що, на Вашу думку, сьогодні є для молоді найважливішим у житті?”

(Респонденти могли обрати до трьох варіантів відповідей, тому сума відповідей перевищує 100%, вересень 1998 р.)

 Варіанти відповідей

Серед всіх опитаних

Чоловіки

Жінки

Бути здоровим

51

47

55

Зробити кар’єру

41

44

37

Гроші

40

44

36

Отримати достойну освіту, професію

31

26

37

Створити сім’ю

29

29

29

Взяти від життя більше задоволень

21

24

18

Любов

18

15

20

Щоб не було війни

16

11

21

Віра в Бога

6

5

7

Зробити щось вагоме для свого народу, майбутнього країни

5

6

4

Інше

1

1

1

Найважливіші соціальні проблеми молоді

                   - в області не створено системи моніторингу повного ринку праці;

                  - залишається низьким відсоток молоді, особливо сільської, яка займається підприємницькою діяльністю ( всього 5%);

                  - постійно зростає кількість безробітних серед сільського населення загалом і молоді зокрема;

- студентська та учнівська молодь не залучається центрами зайнятості до оплачуваних громадських робіт;

                  - залишається низьким рівень економічної освіти молоді та молодих підприємців.

Узагальнюючи викладене, можна стверджувати, що соціальні проблеми молоді проявляються надзвичайно гостро, і найважливішими з них, на вирішення яких мають перш за все сконцентруватися зусилля державної молодіжної політики, є:

              створення умов для вирішення проблем матеріального забезпечення молоді та їхніх родин;

              проблеми працевлаштування;

              доступність отримання якісної освіти;

              здоров’я і можливості його збереження та поліпшення;

              проблеми забезпечення житлом;

              проблеми підліткової та молодіжної злочинності та інших антисоціальних проявів;

              проблеми виховання молоді, зокрема патріотичного.

Тема 4. Зародження та розвиток державної молодіжної політики регіонального рівня.

План.

1.       Причини зародження державної молодіжної політики.

2.       Основні моделі державної молодіжної політики.

3.       Становлення державної молодіжної політики в Україні.

4.       Періоди розвитку регіональної державної молодіжної політики в сучасній Україні.

1. Причини зародження державної молодіжної політики

Держава, що діє в загальнонаціональних інтересах, виступаючи офіційним представником суспільства, здійснює широкий спектр функцій, у результаті чого суспільне життя набуває організованих форм, а суспільство — прогресивного розвитку. Тому, якщо мати на увазі, що молодь тісно пов’язана з майбутнім і значною мірою визначає його, стає зрозумілим, чому з розвитком держави виникають функції, спрямовані безпосередньо на сприяння соціальному становленню і розвитку молодого покоління. Така діяльність своїм корінням сягає вглиб віків. Наприклад, деякі автори вважають, що історія розробки і здійснення конкретних заходів з боку держави, що регулювали порядок визнання та умови досягнення молоддю “дорослого” статусу, сприяли її поступовому входженню в самостійне життя, починається з Великобританії ХVІ ст. Так, англійський Статут про ремісників (1563 р.) вимагав, щоб кожний ремісник в місті чи в сільській місцевості вивчав своє ремесло протягом 7 років під наглядом майстра, який за нього був відповідальним. Історія законодавства Німеччини: в 1839 р. у Прусії з’явився Регулятив стосовно праці молодих робітників на фабриках. Слід зазначити, що тоді турбота про молодь усвідомлювалась як християнська допомога біднякам. Проте періодом виділення молодіжної політики у самостійний напрям діяльності держави в більшості країн Заходу прийнято вважати 60-70 рр. ХХ ст., коли найбільш відчутно загострилася криза традиційних інститутів соціалізації молодого покоління (насамперед сім’ї та школи). Таким чином, можна виділити головні причини зародження спеціального виду діяльності держави стосовно молоді: її прагнення бути в особі представників влади виразником інтересів старшого покоління, що виявляється в обмеженнях можливостей і поведінки молодших поколінь.

2. Основні моделі державної молодіжної політики.

Державна молодіжна політика за моделлю Швеції передбачає значне втручання держави у відносини суспільства та молоді. Вона ґрунтується на філософсько-соціологічній і політико-правовій концепції, в основі якої лежить соціал-демократична ідея, і містить детальну правову регламентацію в цій сфері державної діяльності, причому основні правоположення закріплені не відомчою нормотворчістю, а законами. Основний механізм управління цією діяльністю ґрунтується на соціальній роботі в комунах і на спеціально створених органах, що мають координаційні повноваження і специфічні сфери прямого управління, перш за все в організації дозвілля і культурного розвитку молоді. Вплив держави на вирішення молодіжних проблем найперше здійснюється через фінансування та іншу діяльність щодо створення умов для нормального розвитку кожної молодої людини, зокрема створення мережі державних чи державою фінансованих, спеціалізованих закладів, а також через фінансову підтримку молодіжних організацій.

У певному розумінні протилежністю шведській моделі державної молодіжної політики є модель, що реалізується в США. Різниця перш за все полягає в тій ролі, яку відіграє держава в управлінні й організації соціальної роботи, а також у правовій відповідальності державних органів щодо вирішення молодіжних проблем. Фактично, держава бере на себе обов’язки, причому обмежені, вживати заходів стосовно соціально незахищених і “неблагополучних” категорій молоді, але й у цьому випадку державою регулюються лише окремі аспекти соціального становища таких молодих людей. Тобто модель державної молодіжної політики США передбачає державне регулювання процесу вирішення молодіжних проблем на мінімальному рівні.

Світовий досвід формування і здійснення молодіжної політики свідчить, що державне регулювання в цій сфері є найбільш складним питанням, і ефективність такої політики знижується як у разі перебільшення ролі державних заходів, так і за дуже обмеженого використання державних механізмів. Забезпечити необхідний баланс державних і громадських засад у зазначеній сфері вкрай важливо. У цьому плані показовою є модель державної молодіжної політики в Німеччині.

Вона ґрунтується як на соціал-демократичних засадах, так і на ліберальних. Соціал-демократичні засади проявляються в тому, що держава:

                     здійснюючи політику, зберігає у своїй основі соціальний вимір, а не індивідуальні інтереси;

                     проводить активну політику щодо забезпечення основних прав, тобто не лише запобігає їхньому порушенню, а й створює відповідні умови для їхнього дотримання;

                     захищає та розвиває соціальні здобутки.

Ліберальні засади проявляються, зокрема, у заходах превентивного, компенсаційного, а також субсидіарного характеру.

Тобто проведення державної молодіжної політики за моделлю Німеччини передбачає при наявності потужної законодавчої бази помірне втручання держави в життя і справи молоді та надання державної допомоги тим молодим людям, кому вона вкрай необхідна, а також залучає широкий загал молоді до вирішення власних проблем.

3. Становлення державної молодіжної політики в Україні.

Зокрема, деякі дослідники героїчних сторінок історії українського народу періоду Запорозької Січі XVI-XVIII ст., звертаючи увагу на наявність у неї рис держави з обмеженими функціями, зазначають, що її ставлення до молоді було досить поважливим. Січ заохочувала приплив молодих, сильних, енергійних людей, навчала їх військовому ремеслу і навичкам виживання. Велике значення в Запорозьких Вольностях приділялося вихованню молодих козаків. Збереглися документальні свідчення певної позиції влади щодо молоді в Гетьманщині XVIІ-XVIII ст. Так, на гетьманську службу в найвищі установи, наприклад Генеральну військову канцелярію, відбиралися вихідці з козацької старшини, як правило освічені юнаки (здебільшого після закінчення Києво-Могилянської академії), які знали кілька мов, логіку, математику тощо. У канцелярії вони удосконалювали свій фаховий рівень, набували практичних знань з юриспруденції, “камеральних наук”, військової теорії, оскільки їм доводилося не лише вести діловодство, а й брати участь у вирішенні господарських, адміністративних, дипломатичних справ.

Одна з пам’яток кодифікації права на Україні, що увібрала в себе норми приватного, сімейного, спадкового права XVI-XIX ст., містить главу “Овозрастах”. У ній вказується, що по досягненні певного віку (виділяється вік 14, 18, 21 та 25 років) молода людина набуває конкретних майнових та деяких інших прав.

Московські вчені С.В.Алещонок і В.А.Луков вважають, що в СРСР молодіжна політика була і проводилася для свого часу не без успіху. Вона знайшла закріплення в законодавстві, у системі державних органів та інших атрибутивних для політики виявах. Державна молодіжна політика завжди була невід’ємною частиною партійної політики стосовно молоді.

Зрозуміло, що в Україні до проголошення незалежності держава також провадила свою молодіжну політику через КПРС. Причому політика держави стосовно молоді, яку за умов партійного керівництва неможливо було виокремити, була, скоріше, складовою політики партії щодо молоді. Вона здійснювалася за такою схемою: основна її частина проводилася через ВЛКСМ (фактично єдина молодіжна організація), інша — через державні органи освіти, охорони здоров’я, оборони, внутрішніх справ, держкомспорту, інформаційні відомства, культосвітні заклади тощо. В Україні сучасні підходи до розроблення і впровадження державної молодіжної політики започатковані 1990 р. резолюцією ХХVІІІ з’їзду Компартії України “Про молодіжну політику Компартії України”. Вона, власне, була дорученням партійним комітетам виробити, залучивши державні й комсомольські органи, науковців і практиків, нову молодіжну політику.

Отже, в 1990-1991 рр. в областях, містах, районах почали створюватися структурні підрозділи в органах державної влади, на які покладалася координація діяльності щодо вирішення проблем молоді. А разом з ними зароджувалася державна молодіжна політика на регіональному рівні.

На обласному рівні для здійснення молодіжної політики був достатній кадровий потенціал.

На рівні області відрив керівництва від широких верств населення, ступінь нерозуміння їхніх проблем ще не стали надто великими. Обласне керівництво швидше, ніж керівники центральних органів влади, відчуло необхідність організації роботи з молоддю по-новому.

На обласному рівні вистачало повноважень органів державної влади і управління, що дозволило проявити достатню гнучкість і оперативність щодо впровадження нових підходів у роботі з молоддю — більшу порівняно з центральними органами влади. Неповороткість бюрократичної машини не стала в цьому плані вирішальною.

Водночас, процес започаткування нової державної молодіжної політики на рівні міст, районів дещо стримувався значно меншим кадровим потенціалом і більш обмеженою компетенцією органів державної влади, хоча вони й виявляли більшу оперативність у роботі і гостріше відчували вимоги часу.

4. Періоди розвитку регіональної державної молодіжної політики в сучасній Україні.

Перший її період становлення припадає на 1991 — березень 1993 рр. Він характеризується відсутністю необхідної законодавчої бази, сталих поглядів на державну молодіжну політику в більшості депутатів, керівників органів виконавчої влади та й у самих молодіжних працівників; не було досвіду її реалізації. Нерідко керівництво незрозуміло суті та шляхів вирішення молодіжних проблем у нових умовах. Це призводило до того, що кожний скільки-небудь значний крок робився ціною неймовірних зусиль, а основною метою було створення нормативно-правового поля і організаційно-виконавчих органів РДМП.

На цьому етапі починається створення органів державної виконавчої влади, на котрі безпосередньо була покладена відповідальність за реалізацію державної молодіжної політики на місцях. Розроблялися положення про ці органи, регіональні програми “Молодь”, першочергові заходи щодо вирішення молодіжних проблем.

Прийняття Верховною Радою України Декларації “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (грудень 1992 р.) і Закону “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні” (лютий 1993 р.) започаткувало другий період реалізації регіональної державної молодіжної політики. Ці законодавчі акти дали можливість систематизувати практичні напрацювання у сфері молодіжної політики на місцях, визначити основні напрями її подальшого розвитку. У цей час приводяться у відповідність до прийнятих на загальнодержавному рівні нормативні документи місцевого значення, розробляються і приймаються відповідні заходи щодо реалізації Закону України “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні”, які фактично визначили програму реалізації державної молодіжної політики на регіональному рівні; продовжуються активні пошуки більш дієвих організаційних структур у вертикалі системи органів державної виконавчої влади, які б забезпечували здійснення державної молодіжної політики; відпрацьовуються форми і методи роботи з молоддю; урізноманітнюються напрями та накопичується досвід реалізації РДМП.

У цілому другий період (березень 1993 — 1996 рр.) можна охарактеризувати як період пошуку та налагодження системи реалізації регіональної державної молодіжної політики, період суттєвого підвищення якості та ефективності роботи. Для нього характерне глибше усвідомлення суб’єктами регіональної державної молодіжної політики її суті, ґрунтовніші підходи до вирішення молодіжних проблем, розширення сфери діяльності молодіжних структур, надання реальної допомоги конкретним молодим людям.

Третій період (1997 — 1999 рр.) характерний подальшим зміцненням молодіжних структур в органах виконавчої влади та молодіжної інфраструктури взагалі. На той час (на початок 1997 р.) вже було сформовано структуру та центральний апарат Мін сім’я молоді, утворено Республіканський комітет у справах сім’ї та молоді Автономної Республіки Крим, управління у справах сім’ї та молоді обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, 683 відповідних відділів районних держадміністрацій і міськвиконкомів. Характерним для цього періоду є розгортання роботи щодо вирішення значно ширшого спектру молодіжних проблем, проведення великої кількості масових заходів, надання соціальної допомоги і послуг мільйонам юнаків і дівчат, значне збільшення кількості молодіжних організацій, особливо на обласному та районному рівнях, поліпшення взаємодії органів державної влади з молодіжними організаціями, підвищення політичної та громадської активності молоді як суб’єкта молодіжної політики.

Таким чином, маючи глибокі історичні корені, регіональна державна молодіжна політика в Україні на протязі 90-х років ХХ ст. пройшла шлях від свого зародження через період пошуків до цілком окресленого й визначеного явища в суспільному житті країни.

Тема 5. Державна молодіжна політика — стрижень молодіжної політики регіонального рівня.

План.

1.       Концепції державної молодіжної політики в Україні.

2.       Реалізація державної молодіжної політики як практична діяльність в регіонах.

1. Концепції державної молодіжної політики в Україні.

Декларація “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (1992 р.) та Закони України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (1993 р.) і “Про молодіжні та дитячі громадські організації” (1998 р.).

Перша концепція представлялася проектом Закону України “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні” від 9.03.1992 р., що був підготовлений Кабінетом Міністрів України на основі постанови Президії Верховної Ради України від 11.06.1991 р.

В основу молодіжної політики Кабінет Міністрів поклав ідею відтворення трудових, інтелектуальних ресурсів суспільства, вихід з кризи традиційних інститутів соціалізації молодої особистості таких як сім’я, школа, система вищої та професійної освіти, зростання ролі молоді в соціально-економічному і політичному житті країни.

Віковий ценз молоді визначався в межах від 15 до 28 років.

Державну молодіжну політику згідно з цією концепцією передбачалося реалізувати через:

а) створення законодавчої бази молодіжної політики;

б) участь молоді в управлінні державою у сфері виробництва, науки та культури;

в) молодіжні структури у виконавчих органах, що створюються на всіх рівнях і забезпечують безпосереднє вирішення молодіжних проблем;

г) створення соціальних служб для молоді, розробку і реалізацію цільових молодіжних програм.

Фінансування молодіжної політики мало забезпечуватися державою, а також кооперуванням ресурсів державних органів, громадських організацій, рухів, фондів. Міністерство у справах молоді, мережа органів державної влади у справах молоді і мережа центрів соціальних служб для молоді.

Друга концепція була запропонована в проекті Закону України “Про соціальну адаптацію і розвиток молоді” від 30.08.1992 р., розробленого Міністерством України у справах молоді і спорту за дорученням Кабінету Міністрів України від 21.06.1992 р.

Віковий ценз молоді згідно з даною концепцією визначався в межах від 14 до 30 років.

Механізм реалізації концепції державної молодіжної політики передбачав:

а) розробку законодавства про соціальний захист і розвиток молоді, у т.ч. законодавства про молоду сім’ю, про житло та здоров’я тощо;

б) створення системи, що сприяє соціальному становленню молоді — системи соціальних служб;

в) створення мережі громадських організацій і фондів (Палати молодих підприємців України, Українського фонду молодіжної міжнародної співпраці тощо).

Важливим елементом цього механізму мали стати комітети у справах молоді — виконавчі структури в органах державної влади.

Фінансування заходів концепції передбачалося за рахунок республіканського і місцевого бюджетів через спеціально створювані фонди, а також через допоміжні джерела фінансування (фонд сприяння молодіжній політиці мав створюватися за рахунок асигнувань в розмірі не менше 2% державного і місцевого бюджетів; додаткові джерела фінансування: перерахування коштів підприємствами, фондами, організаціями при забезпеченні для них пільгового оподаткування).

Третя концепція молодіжної політики в Україні була розроблена депутатом Верховної Ради України ХІІ скликання, членом постійної комісії у справах молоді Юрієм Збітнєвим.

В основу цієї концепції покладено такі принципи:

                     спадковості поколінь;

                     поєднання і розмежування функцій в органах державної влади;

                     поєднання загальнонаціональних і територіальних інтересів;

                     взаємодії державних органів влади і управління з молодіжними організаціями.

Виходячи з перерахованих принципів, концепція передбачала постійну увагу до молодих людей з боку суспільства, сім’ї і держави від моменту народження до моменту суспільної зрілості (у цьому випадку поняття “суспільна зрілість” розуміється як сукупність реалізованих можливостей особистості на освіту, працю, сім’ю, здоров’я, а не як юридичний термін).

Віковий ценз обмежувався віком 35 років.

Концепція державної молодіжної політики мала б реалізовуватися через такі основні організації і структури:

                     Всеукраїнський національний конгрес молоді (ВНКМ) — дорадчий і консультативний орган при Президентові України. ВНКМ мав приймати до розгляду і затверджувати молодіжні програми, призначати і контролювати дирекцію програм, визначати частку державного фінансування;

                     Міністерство у справах молоді (обов’язкове окреме Міністерство) повинно було контролювати виконання програм;

                     Фонд соціальної адаптації молоді, через який мали реалізовуватися основні програми соціальної адаптації в умовах переходу до ринкової економіки;

                     Науково-дослідний інститут у справах молоді мав здійснювати наукові дослідження за програмами зацікавлених організацій і спільно з ними;

                     Комісія у справах молоді Верховної Ради України повинна була здійснювати свою діяльність у межах даних їй повноважень.

                     Концепція передбачала таке фінансування: у розмірі не менше 0,5% від держбюджету і 0,3% від місцевих бюджетів. Розпорядник коштів — ВНКМ.

                     Концепція містить внутрішні суперечності, тому що, декларуючи розмежування представницької і виконавської функцій, насправді об’єднує їх.

Четверта концепція молодіжної політики, елементом котрої став Молодіжний парламент України, розроблена в першому наближенні групою делегатів І-го Конгресу молодих політиків України (червень 1992 р.) в основному з Харкова.

Концепція ґрунтувалася на тезі: “держава повинна створювати умови в суспільстві, за яких безперервно відтворювалося б здорове, освічене, численне покоління”. У деяких своїх елементах ця концепція подібна до концепцій Ю.Збітнєва та Міністерства у справах молоді і спорту.

Віковий ценз молоді визначався в межах від 14 до 35 років.

Основними організаціями, які б реалізовували цю концепцію, мали стати:

                     Молодіжний парламент України — орган, що об’єднує всі молодіжні організації та має статус спостерігача у Верховній Раді України і право дорадчого голосу в усіх її комісіях;

                     Міністерство у справах молоді (комітети на місцях) — головний виконавчий і контролюючий орган;

                     Постійна комісія у справах молоді при Верховній Раді України (парламентська комісія, що мала здійснювати роботу в межах своєї компетенції);

                     Науково-дослідний інститут у справах молоді; різні фонди і молодіжні організації, що створюються для реалізації конкретних програм.

Концепція передбачала реалізацію молодіжної політики через конкретні програми, що мали б розроблятися Науково-дослідним інститутом у справах молоді на професійному рівні, за напрямами, колегіально визначеними Молодіжним парламентом України.

П’ята концепція молодіжної політики розроблена Українським національним комітетом молодіжних організацій (УНКМО). Ця концепція в пресі не публікувалася.

В основу концепції покладено принцип превалювання національного відродження над особистістю. Концепція передбачає домінуючу роль УНКМО у всій молодіжній політиці України. За свідченням експертів, які знайомі з концепцією, в ній пропонувалося ліквідувати Постійну комісію Верховної Ради України у справах молоді (ліквідувати чи реорганізувати Міністерство у справах молоді або ж замінити його Виконавчим комітетом УНКМО). УНКМО наділявся правом законодавчої ініціативи, основною виконавською структурою мав стати Виконавчий комітет УНКМО.

Концепція передбачала бюджетне фінансування як певних програм, так і діяльності окремих організацій, розподіл і контроль коштів — через структури УНКМО.

Як бачимо, всі концепції передбачають:

                     необхідність створення державних виконавчих органів чи інших структур для здійснення державної молодіжної політики;

                     в основному державне фінансування;

                     державна молодіжна політика повинна бути розрахована на всю молодь і на її активну участь.

Одночасно вони мають і свої особливості. Це, зокрема, стосується організаційної ролі молодіжних організацій, їхніх керівних органів у здійсненні державної молодіжної політики, створення більш чи менш громіздкої управлінсько-виконавчої структури для її реалізації, створення системи фінансування та ролі її суб’єктів у розподілі коштів і здійсненні контролю за цим процесом.

2. Реалізація державної молодіжної політики як практична діяльність в регіонах

У процесі формування і здійснення державної молодіжної політики на загальнодержавному рівні вносяться уточнення й приймаються конкретні управлінські рішення. На місцях органи державної влади корегують свою діяльність відповідно до рішень центральних органів влади.

Слід наголосити, що вплив державної молодіжної політики на провадження РДМП необхідно розглядати як системний процес, а не лише як резонанс від окремих заходів, здійснюваних центральними органами влади. Аналізуючи правове поле діяльності центрів соціальних служб для молоді звернімо увагу на те, що на виконання Законів України, Указів Президента України, Постанов Кабінету Міністрів України щодо молоді міські та районні органи влади приймали відповідні рішення та розпорядження, які спрямовували роботу соціальних служб для молоді за загальним напрямом, визначеним на державному рівні. Причому ці документи доповнювали й продовжували один одного, все чіткіше визначаючи нормативну базу діяльності на місцях.

Так, на основі загальнодержавних правових актів стосовно молоді, починаючи з 1993 р., на місцях приймалися нормативні документи, які визначали конкретний порядок створення мережі центрів соціальних служб для молоді, матеріально-технічне, фінансове та кадрове їх забезпечення. Зокрема, розпорядженням Представника Президента України в м. Хмельницькому  від 11 лютого 1994 р. створено соціальну службу для молоді, затверджено Положення, штатний розклад та кошторис витрат на 1994 р., а також типовий штатний розклад районних ССМ.

Далі міська державна адміністрація видала розпорядження, якими затверджувалися відповідні Програми, Заходи, приводилися в дію конкретні механізми їх реалізації, включивши таким чином соціальні служби для молоді у здійснення державної молодіжної політики в місті. Розпорядження видавались як для затвердження нормативних документів комплексного характеру (програма “Здоров’я хмельничан”, заходи з профілактики захворювань на наркоманію та СНІД тощо), так і з метою нормативно-організаційного забезпечення конкретних заходів. Прийняті комплексні, цільові програми, інші документи соціального спрямування передбачають велику кількість заходів, які вимагають організаційних зусиль, фінансових затрат, залучення певних служб, спеціалістів тощо. Тому міська державна адміністрація своїми розпорядженнями конкретизувала порядок проведення загальнодержавних заходів, які відбуваються в столиці України, видала значну кількість розпоряджень щодо проведення масових заходів соціальної спрямованості місцевого значення.

Таким чином, бачимо, що прийнята державна молодіжна політика висуває до здійснення молодіжної політики на регіональному рівні певні вимоги уже тим, що вона визначає загальну мету, найважливіші напрями діяльності, створює необхідне правове поле, надає загальні гарантії та встановлює межі відповідальності, визначає обсяги державного фінансування та його джерела. Водночас, слугуючи для кожного регіону своєрідним стимулятором у вирішенні молодіжних проблем у рамках загального розвитку суспільства, вона повинна передбачати можливість прийняття на місцях таких рішень, які враховували б регіональні особливості молодіжних проблем.

Тема 6. Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування щодо провадження регіональної державної молодіжної політики в Україні.

План.

1. Формування органів державної влади, відповідальних за реалізацію державної молодіжної політики.

2. Створення вертикалі з державних виконавчих органів — необхідна умова ефективного провадження молодіжної політики на місцях.

3. Функцiональні обов’язки працiвника, який займається питаннями молодi, у раді базового рівня.

4. Державна молодіжна політика на місцях і молодіжна інфраструктура.

1. Формування органів державної влади, відповідальних за реалізацію державної молодіжної політики.

Основними провідниками державної молодіжної політики на регіональному рівні є спеціально створені для цього органи державної виконавчої влади. На початок 2000 р. в Україні діяли Республіканський комітет у справах сім’ї та молоді Автономної Республіки Крим, 24 управління у справах сім’ї та молоді облдержадміністрацій, управління у справах сім’ї та молоді держадміністрацій міст Києва та Севастополя, 723 відділи у справах сім’ї та молоді райдержадміністрацій та міськвиконкомів, у тому числі 192 об’єднаних з відділами фізкультури та спорту, а також з деякими іншими.

Напрями діяльності місцевих державних органів виконавчої влади в загальних рисах збігалися з напрямами діяльності центрального відомства. Неодноразові реорганізації останнього мали відчутний вплив на відповідні структури на місцях. Так, з початку 1997 р., коли головне у молодіжній галузі Міністерство у справах сім’ї та молоді пройшло період свого становлення (у липні 1996 р. був виданий Указ Президента України про його створення, а в грудні — затверджене Положення про його діяльність, після чого остаточно сформувався апарат Міністерства), на рівні областей знову розгорнулася реорганізація — створювалися підвідомчі йому управління у справах сім’ї та молоді облдержадміністрацій, а на рівні районів, міст — відділи. Для успішного виконання зазначених функцій управління у справах молоді облдержадміністрації має, відповідно до затвердженого Положення такі права:

                     безкоштовно одержувати від управлінь і відділів обласної державної адміністрації, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, молодіжних об’єднань необхідну інформацію та матеріали з питань, що належать до його компетенції;

                     аналізувати роботу структурних підрозділів державної виконавчої влади, а також підприємств, установ, організацій з виконання молодіжного законодавства України;

                     залучати до розробки цільових програм з питань молоді, участі в аналізі стану справ на місцях, проведення консультацій провідних учених, спеціалістів інших місцевих органів державної виконавчої влади, узгодивши це з їхніми керівниками в установленому законодавством порядку.

Соціальні функції управління у справах молоді в реалізації молодіжної політики в регіоні менше виражені і досить обмежені. Управління безпосередньо майже не надає соціальних послуг для молоді, а лише організовує і забезпечує через свої підвідомчі органи і організації здійснення окремих видів допомоги, передбачені чинним законодавством України, регіональними молодіжними програмами та проектами.

Безпосередньо допомога та соціальні послуги для молоді надаються через міські, районні органи державної виконавчої влади. Вони є головною ланкою в реалізації молодіжної політики на місцях. На них покладається аналіз конкретних ситуацій, які складаються в молодіжному середовищі, адміністративна відповідальність за вирішення молодіжних проблем на підвідомчих їм територіях. Така специфіка діяльності “молодіжних” структурних підрозділів органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування відображена в положеннях про районні та міські відділи (комітети) у справах молоді райдержадміністрацій та міськвиконкомів. Їхні функції в реалізації молодіжної політики мають виражений соціальний характер і передбачають вирішення конкретних молодіжних програм і проектів, надання послуг та допомоги молоді, які передбачені законодавством України .

2. Створення вертикалі з державних виконавчих органів — необхідна умова ефективного провадження молодіжної політики на місцях.

Практика роботи показала, що без створення вертикалі з виконавчих структур, які сягали б селищ, сіл, мікрорайонів, територіальних громад, молодіжних колективів годі надіятися на ефективне провадження державної молодіжної політики. Тому питання удосконалення органiзацiйної структури у сфері молодіжної політики вимагає копiткої роботи не лише на верхнiх (та середнiх) щаблях управлiнської iєрархiї, але й на рівні її низових ланок.

Форми роботи, які використовують у своїй практиці спецiалiсти з питань роботи з молоддю рiзноманiтні. Вони, як правило, беруть участь в організації заходів, які проводяться в мiсті, районі, селі, селищі, зокрема таких як: “Козацькi iгри”, “Спартакiада допризовної молодi”, свято “Дитячi забави”, “Спартакiадаздоров”я”, “Iвана-Купала”, Рiздвянi свята, фестивалi КВК, “Чарiвницi”, а також участь в обласних i республiканських конкурсах. Урізноманітненню форм роботи з молоддю, пiдвищенню ефективностi масових заходiв сприяє дiяльнiсть координацiйних рад, що створених при кожнiй сiльськiй радi. До складу цих координаційних рад входять: голова виконкому чи секретар, головний бухгалтер сiльської ради та колгоспу, голова колгоспу, директор школи, заступник директора з виховної роботи, директор будинку культури, художнiй керiвник чи завiдуючий клубом, завiдуючий бiблiотекою, дiльничний iнспектор та спецiалiсту справах молоді та спорту. Рада комплексно вирiшує проблеми органiзацiї та фiнансування молодiжних заходiв. На засіданнях координаційної ради керiвникиорганізацій, підприємств, що дiють на територiї сiльських рад, намагаються відшукати шляхи вирiшення проблем виховання й соцiального становлення молодi.

3. До функцiональних обов’язків працiвника, який займається питаннями молодi, у раді базового рiвня, належать:

                     пiдготовка питань про стан роботи з молоддю в установах i органiзацiях, розмiщених на територiї, пiдвiдомчiй сiльськiй радi, на розгляд сесiї,засiдання виконавчого комiтету (1 раз у пiврiччя). Реалiзацiя та контроль за дотриманням Закону України “Про сприяння соцiальному становленню та розвиткумолодi в Українi”;

                     органiзацiя та контроль виконання рiшень сесiї ради з питань формування молодiжної полiтики і фiзкультурно-масової роботи;

                     формування календаря масових молодiжних i фiзкультурних заходiв, кошторису видаткiв i подання на затвердження сесiї ради;

                     надання практичної допомоги керiвникам шкiл, господарств, дошкiльних установ в органiзацiї виховної роботи та проведеннi спортивно-масовихзаходiв;

                     реєстрацiя спортивних клубiв i секцiй, сприяння в їхній роботi, внесення вiдповiдних документiв на затвердження рекордiв i присвоєння спортивних розрядiв;

                     контроль за дотриманням норм законодавства України щодо ведення квартирного облiку та надання житла молодим спецiалiстам i молодим особам, якi належать до пiдлiткових категорiй, пiдготовка документiв для надання земельних ділянок пiд забудову в межах щорiчної квоти молодим забудовникам, сприяння наданню цій категорії громадян довгострокових кредитiв;

                     надання допомоги воїнам-iнтернацiоналiстам, iнвалiдам з дитинства, сиротам при захистi їхніх соцiальних прав (забезпечення житлом, працевлаштування, надання путiвок на санаторно-курортне лiкування, забезпечення паливом, продуктами харчування i предметами першої необхiдностi);

                     контроль і створення сприятливих умов для проживання i вiдпочинку юнакiв та дiвчат у молодiжних гуртожитках;

                     профорiєнтацiйна робота, залучення безробiтної молодi до виконання громадських робiт, органiзацiйна робота щодо створення окремих робочих мiсць для випускникiв шкiл, середнiх спецiальних закладiв на базових пiдприємствах;

                     координацiя роботи закладiв культури, освiти, охорони здоров’я з питань соцiального становлення та розвитку молодi;

                     сприяння, контроль і надання практичної допомоги працiвникам культосвiтнiх закладiв в органiзацiї дозвiлля молодi, роботи гурткiв, клубiв заiнтересами, вечорiв вiдпочинку, державних i народних свят;

                     сприяння утворенню та дiяльностi на територiї ради дитячих i молодiжних громадських органiзацiй;

                     органiзацiя та проведення масових фiзкультурно-спортивних заходiв, пiдготовка та участь команд у районних та обласних змаганнях;

                     облiк дiтей та молодi, які проживають у “проблемних” сiм’ях, неповнолiтнiх, схильних до правопорушень, вживання алкоголю, наркотичних речовин та осiб, що перебувають на облiку в iнспекцiї у справах неповнолiтнiх;

                     планування й ведення роботи спiльно з дiльничним iнспектором райвiддiлу внутрiшнiх справ з профiлактики негативних тенденцiй умолодiжному середовищi;

                     органiзацiя і проведення в учнiвських колективах, молодiжних аудиторiях вечорiв запитань i вiдповiдей, бесiд, лекцiй на морально-правову тематику.

Молодiжна органiзацiя зобов’язується здійснювати роботу за такими напрямами: будівництво житла для молодi; робота з воїнами-iнтернацiоналiстами, радою молодих спецiалiстiв; органiзацiя та проведення молодiжних спортивних змагань; органiзацiя вiдпочинку молодi; шефська робота в школах району.Молодiжна органiзацiя виконує молодiжнi програми за рахунок коштiв, що надходять вiд підприємства, та за рахунок власних коштiв.

Успішне здійснення властивих їм функцій, можливе лише тоді, коли на чільне місце в їх роботі, особливо на обласному рівні, будуть поставлені два головні напрями.

Перший напрям - це вироблення державної молодіжної політики на місцях. Логічно було б, щоб на основі комплексного дослідження молодіжного середовища, виявлення характерних проблем та тенденцій соціального становлення і розвитку молоді, “молодіжні” органи влади здійснювали підготовку і добивалися прийняття необхідних документів, частина з яких спрямовувалася б на вдосконалення молодіжної політики в цілому, а інша — на визначення шляхів і засобів вирішення конкретних проблем молоді, у першу чергу галузевими відомствами.

Другий напрям - це організація роботи з реалізації державної молодіжної політики на регіональному рівні (планування, координація діяльності всіх органів державної влади і управління, інших організацій і установ з питань, які стосуються молоді, контроль, інформування тощо).

Ці два напрями діяльності владних органів мали би забезпечити виділення пріоритетів державної молодіжної політики на місцях, об’єднання зусиль різних відомств і організацій для їхнього виконання, забезпечення необхідного контролю та звітності. Такий підхід в організації роботи запобігав би перетворенню органів державної влади у справах молоді на “масовиків-затійників”, звільняв би від занять невластивими їм справами. Слід зауважити, що на рівні підприємств, невеликих населених пунктів, державна молодіжна політика виробляється і реалізується через конкретні молодіжні та інші заходи здебільшого однією особою чи невеликим громадським або державно-громадським органом, які уособлюють органи виконавчої влади, відповідальні за здійснення державної молодіжної політики. У цьому випадку, за умови звуження до мінімуму кола суб’єктів молодіжної політики, ці органи змушені вести молодіжну роботу в усіх необхідних напрямах, у тому обсязі, у якому їм дозволяють конкретні умови.

На основі викладеного, можна зробити висновки:

                     у законодавчих, нормативних документах органи (управління, комітети, відділи) у справах молоді представлені як координуючі державні структури, що об’єднують зусилля і дії всіх державних відомств та громадських організацій, які опікуються проблемами молоді;

                     для ефективного провадження державної молодіжної політики органи влади постійно займаються організаційним зміцненням відповідних структур, намагаються створити їх вертикаль, що сягала б сіл, територіальних громад і великих підприємств;

                     на допомогу органам державної влади для підвищення ефективності здійснення державної молодіжної політики (поліпшення планування, координації, контролю, оперативності вирішення проблем тощо) на всіх рівнях створюються громадсько-державні ради у справах молоді. Вони об’єднують, особливо на рівні районів, міст, сіл, зусилля всіх зацікавлених органів і організацій, які працюють з молоддю, для вирішення молодіжних проблем;

при створенні чи реорганізації молодіжних владних структур простежується дві тенденції.

4. Державна молодіжна політика на місцях і молодіжна інфраструктура.

 Під молодіжною інфраструктурою розуміємо сукупність організаційно-виконавчих органів та організацій, закладів і установ, функції яких направлені на забезпечення конкретних потреб молоді, стосуються вирішення її проблем. До молодіжної інфраструктури відноситимемо й заклади за місцем проживання, позашкільні заклади, установи та заклади з організації дозвілля, заклади з надання різноманітних соціальних послуг і необхідної допомоги молоді, молодіжні фонди, біржі тощо. За логікою визначення, молодіжна інфраструктура мала би включати також і органи державної влади, які причетні до здійснення державної молодіжної політики на місцях, принаймні ті, що відповідають за її провадження.

Молодіжну інфраструктуру на певній території створюють заклади, організації, клуби тощо, які за специфікою діяльності можна згрупувати таким чином:

         соціальні служби для молоді;структури з працевлаштування та запобігання безробіттю серед молоді;

         позашкільні навчально-виховні заклади та заклади за місцем проживання;структури і заклади з організації дозвілля;клубні заклади;молодіжні фонди;

         молодіжні заклади оздоровчо-лікувального характеру;заклади, що мають за мету профілактику девіантної поведінки дітей, підліткі

Тема 7. Особливості роботи соціального працівника з соціальних питань праці та забезпечення зайнятості молоді.

1.       Проблема зайнятості молоді в умовах ринкових трансформацій.

2.       Напрямки  реалізації державної політики зайнятості молоді

3.       Форми і методи роботи соціального працівника з питань праці та забезпечення зайнятості молоді

1.

В умовах формування ринкового середовища вітчизняна молодь вимагає особливої соціальної підтримки та соціального захисту як така, що перебуває в стані формування і утвердження життєвих позицій, складає більше половини працездатного населення держави, має свої орієнтації, інтереси і потреби, болісно відчуває на собі тягар економічної кризи та недостатність державних асигнувань на соціальні потреби. Зазначимо, що ефективність функціонування систем зайнятості молоді залежить насамперед від ряду чинників, а саме:

- законодавчо-нормативної бази формування й реалізації молодіжної політики зайнятості та соціального захисту;

- повноцінного фінансового забезпечення загальнонаціональних та регіональних молодіжних програм;

- широкої інфраструктурної мережі соціальних інституцій, що забезпечують виконання молодіжних програм та їх заходів;

- децентралізації функцій молодіжної соціальної політики; розвитку культури й самосвідомості самої молоді.

Професійне навчання молоді включає три основні самостійні види: професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації. Система професійного навчання включає навчальні заклади професійної освіти різних типів; контингент слухачів; процес навчання, в тому числі форми, методи, тривалість та зміст навчання; перелік професій та спеціальностей, за якими здійснюється професійне навчання; педагогічні кадри та матеріально-технічну базу, на якій реалізується процес навчання.

Як активний чинник людського розвитку система освіти та професійної підготовки вирішує такі надважливі завдання:

-    нагромадження людського капіталу, що збільшує доходи та розширює економічні можливості як окремої людини, так і країни в цілому;

-     сприяння поширенню культури, духовності, демократії тощо, а значить розширенню можливості вибору в усіх сферах людського життя;

-    пом’якшення нерівності на ринку праці і в економічній діяльності загалом;

-     розширення можливостей зайнятості і зростання її продуктивності;

-    перенавчання і трудова реабілітація працівників, які залишилися без роботи у зв’язку із структурною перебудовою економіки і науково-технічним прогресом;

-    акумуляція потенційно незайнятої молоді в системі стаціонарної освіти.

Сьогодні взаємозв’язок системи професійного навчання молоді із ринком освітніх послуг потребує розробки спеціальних заходів щодо стимулювання роботодавців у проведенні професійного навчання кадрів на виробництві, реформування всієї системи професійної освіти в Україні відповідно до потреб ринку праці, що передбачає:

- створення ефективної системи безперервної освіти;

- проведення моніторингу та прогнозування обсягів та структури підготовки молоді в системі професійної освіти;

- створення в усіх навчальних закладах відділів працевлаштування своїх випускників;

- налагодження стосунків між навчальними закладами, підприємствами та центрами зайнятості з метою підвищення рівня працевлаштування випускників навчальних закладів різних типів, коригування обсягів і напрямів професійної підготовки молоді в навчальних закладах різних типів тощо.

Кінцева мета професійної підготовки молоді — працевлаштування. Соціологічне опитування засвідчило, що процеси трансформації зайнятості у молодіжному середовищі відбуваються дуже інтенсивно. Молодь, на відміну від інших вікових груп населення, в пошуку доходного місця праці більш мобільна як у територіальному, так і в професійному відношенні Початок роботи над розробленням і втіленням нової цілісної молодіжної політики, що базується на усвідомленні позитивної ролі молодого покоління в процесах розвитку суспільства та необхідності створення умов та гарантій для соціального становлення молоді та найповнішої її реалізації, став можливим на початку 90-х рр. із здобуттям Україною незалежності. Першим кроком було прийняття Верховною Радою України в 1992 році Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», в якій були визначені головні завдання держави у цьому напрямку:

-    вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних гарантій прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій для повноцінного соціального становлення та розвитку молоді;

-    допомога молодим людям у реалізації й самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив;

-    надання державою кожній молодій людині соціальних послуг з навчання, виховання, духовного і фізичного розвитку, професійної підготовки;

-    координація зусиль всіх організацій та соціальних інституцій, що працюють з молоддю.

У ході реалізації державної молодіжної політики успішно формується система інформаційного забезпечення молоді, соціальне призначення якої пояснюється розширенням можливостей молоді для самостійних і свідомих дій щодо захисту своїх законних інтересів, вибору професії і видів навчання, працевлаштування, організації відпочинку, вирішення побутових питань і т. д.

Молодь – ключовий ресурс розвитку країни і потенційний партнер у здійсненні реформ, розв’язанні суспільних проблем і суперечностей, тому політика держави щодо сприяння зайнятості молодих людей реалізується у комплексі з іншими заходами, котрі спрямовані на оптимізацію становища у молодіжному середовищі.

Здійснення такого підходу до реалізації державної політики зайнятості молоді проводиться за наступними напрямками:

Напрямок 1. Розвиток соціальної ініціативи в молодіжному середовищі.

Напрямок передбачає участь у створенні Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”, участь у розробці нормативно-правової бази.

Основні задачі: створення системи різнобічної підтримки (фінансової, кадрової, правовий, інформаційної) молодіжних об’єднань; кількісний ріст об’єднань, розширення чисельного складу учасників, підвищення кваліфікації лідерів і активізації діяльності об’єднань за рішенням соціально-значимих державних задач, сприяння працевлаштуванню молоді.

Основні заходи:

-                Залучення громадян до політичних процесів, спираючись на прийнятні форми участі таких громадян в політичному житті своїх регіонів та республіки в цілому.(проведення відкритих засідань регіональних «ділових клубів»).

-                 здійснення організаційної, правової, методичної, інформаційної підтримки дитячих і молодіжних об’єднань (створення видавництва “Українське молодіжне ділове видавництво);

-                підвищення професіоналізму лідерів (навчальні семінари, тематичні семінари, суспільні слухання, круглі столи, курси), сприяння в одержанні знань по пошуку нових каналів позабюджетного фінансування (проведення конференції “Шляхи формування, пошуку позабюджетного фінансування молодіжних проектів, державна підтримка”;

-                підтримка молодіжних соціально-значимих проектів і контроль за їхнім виконанням;

-                участь у створенні суспільних «підсил» (громадські організації, конгреси, центри, інші структури), що об’єднують окремі прошарки населення навколо порівняно вузьких задач;

-                 участь у  створенні нової економічної еліти в регіонах з числа молодих і перспективних політиків, суспільних діячів, ґрунтуючись на спільній реалізації нижче викладених технологій, приміром, через ділові клуби, проекту «кадровий реєстр України».

-                проведення заходів, що пропагують ідеї ініціативної соціальної дії молоді;

-                створення нових соціальних технологій, ґрунтуючись на  необхідності ефективної взаємодії з регіонами на рівні  різноманітних об’єднань – з громадянами України, за допомогою таких проектів, приміром, проект «вуличний референдум».

Напрямок 2. Інформаційне забезпечення молоді.

Основні задачі: створення бази даних про діяльності молодіжних суспільних об’єднань держави, регіональних структур, що здійснюють свою діяльність в області молодіжної політики; розробка і відновлення різної аналітичної інформації про стан молодіжного середовища України.

Основні заходи :

-                збір інформації співробітниками Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України” про організації і проекти, розробка і розсилання прес-релізів;

-                створення інтернет-сайту, розміщення і відновлення інформації;

-                надання різної інформації всім бажаючим, що звернулися до робочої групи програми;

-                освітленні взаємодії молоді із владою, виконання обіцянок влади, моніторинг  діяльності влади в галузі молодіжної політики. Таке видання має об’єктивно та широко формувати ставлення молоді до влади, акцентуючи основну увагу на прагненні влади до рівного діалогу з владою чи навпаки (газета “Молодь та влада: рівний діалог”);

-                формування інструментів для принципового діалогу виборців із своїми обранцями, шляхом “Книги скарг та пропозицій виборців до Президента”. Наші організації мають забезпечити можливість повсякчасної підтримки виборців у боротьбі за свої законні права. Ми повинні  надати можливість нашим співгромадянам не тільки обурюватися на дії  чиновників та депутатів, але й, відповідним чином, у зручній для них формі, реагувати, висловлюючи своє невдоволення. Це дозволить врахувати недоліки у роботі державного апарату та сприяти їх усуненню.

Напрямок 3. Сприяння зайнятості молоді, підвищення конкурентноздатності молоді на ринку праці в Україні.

Основні задачі: посилення позицій молоді на ринку праці, апробація проектів підтримки молодіжного підприємництва і бізнес – утворення.

Основні заходи :

-                Створення професійно-кваліфікаційного центру в для моніторингу та послідуючої адаптації молоді в умовах високої конкуренції на ринку праці в Україні;

-                Ініціювання створення відкритих інститутів пошуку вільного робочого місця, як молодіжна біржа праці, чітко інтегрованих з механізмами правового захисту молоді, забезпечення перепідготовки, додаткового навчання чи адаптації кваліфікації молоді вимогам зацікавлених роботодавців;

-                посередництво у співпраці навчальних закладів з роботодавцями, відпрацювання єдиних стандартів та методології визначення ступеню кваліфікації, механізмів сприяння її підвищення;

-                сприяння створенню умов  для розвитку приватної ініціативи молоді в т.ч. організація відповідно бізнес-інкубаторів, трудових загонів в рамках Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”, підготовка відповідних програм та їх нормативно-правового забезпечення;

-                проведення науково-дослідницької роботи в галузі забезпечення росту конкурентноздатності молоді на ринку праці, шляхом організації відповідних семінарів та конференцій на базі крупних підприємств, державних установ, ринків, мережевих структур в галузі виробництва, торгівлі, сфері послуг.

Напрямок 4. Оптимізація роботи з молоддю за місцем проживання.

Основні задачі: створення в підліткових клубах системи цілеспрямованої роботи з «первинної профілактики» негативних явищ, об’єднання зусиль громадськості по соціально-моральному оздоровленню молодіжного середовища.

Основні заходи :

-                          збереження і розвиток діяльності підліткових клубів за місцем проживання як центрів по соціально — моральному оздоровленню молодіжного середовища ,

-                          залученню громадськості мікрорайонів до роботі з профілактики правопорушень,

-                          формування суспільних і піклувальних Рад клубів;

-                          проведення державних оглядів підліткових клубів і їхньої діяльності.

Напрямок 5. Профілактика наркоманії, правопорушень і бездоглядності в молодіжному середовищі.

Основні задачі: об’єднання зусиль регіональних структур і суспільних груп, зацікавлених у вирішенні проблем профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі, початок спільної роботи зі зміни суспільного клімату, формуванню зацікавленості громадян у рішенні даних проблем і готовності робити посильне сприяння.

Основні заходи:

o        Реалізація на конкурсній основі через Фонд розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і навчальних інформаційних проектів по профілактиці негативних явищ;

o        здійснення публічних кампаній, інформування громадськості;

o        видання спеціалізованих друкованих матеріалів;

o        проведення круглих столів;

o        організація антикризової групи з питань профілактики негативних соціальних явищ за участі представників вузів, громадських організацій та державних органів влади.

Напрямок 6. Виховання патріотизму серед української молоді.

Основні задачі : формування поваги до національних традицій, країни, народу; любові до держави і людей, знання державної символіки.

Основні заходи:

- проведення державних заходів, що пропагують ідеї патріотизму (Фестивалі патріотичної пісні);

- підтримка проектів і програм патріотичної спрямованості Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України” ;

- поетапна й системна підтримка приватної ініціативи серед молоді, організація передумов для об’єднання молодих людей, ведення пропаганди. Проект створення «Освітньо-спортивних центрів».

Напрямок 7. Розвиток художньої творчості, підтримка талановитої молоді.

Основні задачі: підтримка молодіжних творчих колективів як однієї з форм зайнятості молоді; розширення творчих зв’язків з колективами інших міст і регіонів України, інших країни.

Основні заходи :

За підтримки Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”:

- фінансова підтримка проектів творчої спрямованості, здійснюється на конкурсній основі;

- організація і проведення заходів за участю талановитої молоді.

Напрямок 8. Організація співпраці молоді з центральними та регіональними органами державної влади, шляхом утвореної коаліції громадських організацій “Молодь і влада: Рівний діалог”.

Основні заходи:

- сприяння ініціативам Президента України у боротьбі проти корупції (створення Книги скарг та пропозицій виборців  до президента України) ;

- розвиток співпраці та обміну досвідом, взаємній координації молодих державних службовців (створення Клубу молодих державних службовців,  проведення семінарів та конференцій, міжнародна співпраця, обмін досвідом);

- пропагувати введення єдиної системи тестування під час вступу до вузів (участь у розробці відповідної нормативно-правової бази, проведення круглих столів);

- створення загальнонаціональної системи пошуку, відбору й держпідтримки обдарованої молоді у тому числі дітей-членів Малої академії наук;

- створення умов для повноцінної життєдіяльності інвалідів, безкоштовне забезпечення дітей-інвалідів ліками, спец харчуванням, створення умов для їхнього повноцінного життя у суспільстві (реалізація проекту суспільних благодійних кошиків (кас) в закладах торгівлі та сфери послуг “Духовенство, ділова молодь дітям сиротам та інвалідам”;

- збільшення в 10 разів грошової допомоги при народженні дитини (участь у розробці нормативно-правових актів);

- збереження й активну пропаганду історико-культурної спадщини; державну підтримку культури, вітчизняного книговидання і теле-  і радіомовлення (створення видавництва  “Українське молодіжне ділове видавництво);

- будівництво житла для малозабезпечених за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів (створення Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”, участь у розробці нормативно-правової бази);

- введення гарантійних і компенсаційних програм кредитування суб’єктів малого й середнього бізнесу, молодіжного та сімейного підприємництва (створення Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”, участь у розробці нормативно-правової бази);

- збільшення розміру матеріальної допомоги на виховання дітей; надання цілеспрямованої підтримки установам позашкільної освіти та виховання, досягнення належного рівня фізичного здоров’я молоді, всебічне сприяння розвитку молодіжного житлового будівництва (створення Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”, участь у розробці нормативно-правової бази);

- забезпечення доступної високоякісної середньої й вищої освіти; ввести систему держпідтримки для одержання вищої й середньої фахової освіти (створення Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”, участь у розробці нормативно-правової бази);

- встановлення принципів автономії і самоврядування у вузах всіх форм власності;

- розробці й впровадженню нового покоління вітчизняних, у тому числі електронних, підручників (створення видавництва “Українське молодіжне ділове видавництво, участь у розробці нормативно-правової бази);

- створення умов для використання в школах інтернету (створення Фонду розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”, участь у розробці нормативно-правової бази).

Напрямок 9. Боротьба молоді проти корупції.

Основні заходи:

- посилення громадського контролю та моніторингу за зловживаннями посадовими особами службового становища, шляхом підтримки відповідних звернень та самостійних громадських ініціатив громадян України (реалізація проекту “Книга скарг та пропозицій виборців до Президента України), участь в формуванні нормативно-правової бази в питаннях антикорупційного регулювання;

- системне налагодження діалогу виборців — громадян України та представниками центральних органів державної влади з точки зору моніторингу причин корумпованості влади, пошуку шляхів викорінення цього явища в українському суспільстві, шляхом реалізації проекту “Книга скарг та пропозицій виборців до Президента”;

- проведення науково-дослідних конференцій та круглих столів на вказану тематику, пропагандистська та інша діяльність спрямована на формування відповідного антикорупційного суспільного клімату у державі.

Напрямок 10. Сприяння створенню необхідної інфраструктури для розвитку  сільської молоді.

Основні заходи:

- проведення конференції “Сільська молодь в Україні – опора українського економічного дива”;

- створення міжрегіональної опікунської ради підтримки програм допомоги сільській молоді “Ділова та професійна еліта України – сільській молоді”.

- проведення семінарів в районних центрах.

Створення відповідної інфраструктури через Фонд розвитку молодіжного та сімейного підприємництва, соціально і учбових інфраструктур, розвитку конкурентоспроможності молоді на ринку праці “Фонд ділової молоді України”, участь у розробці нормативно-правової бази для забезпечення:

- можливостей формування та реалізації приватної ініціативи молоді на селі;

- можливостей інформаційного забезпечення;

- можливостей додаткової освіти;

- можливостей розвитку культурно-просвітницьких ініціатив.

Найбільші труднощі в працевлаштуванні відчуває молодь, яка найменше конкурентноздатна на ринку праці в зв’язку з недостатньою профорієнтацією, низьким рівнем професійної підготовки і відсутністю досвіду практичної роботи. Цю проблему передусім відчуває молодь, яка вперше вибирає професію і вступає в трудову діяльність після закінчення навчання. Процес вибору професії і включення молоді в трудову діяльність займає в її житті важливий і відповідальний період пошуку самовираження особистості і формування умов реалізації своїх потреб і інтересів. Тому розробка програм входження цих категорій в економічно-активну частину населення має актуальне значення для розширення із зайнятості і підвищення конкурентноздатності на ринку робочої сили.

Основними завданнями програм є стримування росту молодіжного безробіття через механізми збереження існуючих та створення нових робочих місць, підвищення конкурентноздатності молоді на ринку праці через розширення можливостей її освітньої, профорієнтаційної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, збереження трудового та інтелектуального потенціалу молоді, підвищення її трудової активності й підприємницької ініціативи.

Форми і методи роботи соціального працівника з питань праці та забезпечення зайнятості молоді.

Головним принципом роботи з безробітною молоддю має бути індивідуальний підхід до клієнта. Кожен спеціаліст повинен володіти необхідним обсягом знань з психології, педагогіки, права, соціальної роботи, форм та методів надання соціально-психологічної допомоги.

Соціально-психологічна допомога є добровільною і надається за бажанням клієнта.

Складається певна ситуація надання соціально-психологічної допомоги молодим людям, які втратили роботу чи не можуть знайти її.

Як свідчить досвід роботи і результати наукових досліджень, найефективнішим засобом роботи з безробітною молоддю є тренінги і, насамперед, тренінг «особистого росту», спрямований на формування адекватної самооцінки та рівня домагань, позитивної життєвої орієнтації, відпрацювання навичок спілкування, само презентації, зняття негативних емоційних станів. Добре зарекомендували себе також тренінги спілкування, групи зустрічі.

Одним з важливих заходів щодо сприяння працевлаштуванню молоді є організація та проведення оплачуваних громадських робіт, які є загально доступними, не потребують спеціальної професійної підготовки і дають можливість надати тимчасову роботу незайнятій безробітній молоді, юнакам до призову у Збройні сили України, учнівській і студентській молоді у вільний від навчання час, особам, які мали значну перерву в трудовій діяльності через хворобу, виховання дітей, з метою трудової реабілітації. Організовуючи громадські роботи, соціальний працівник має брати участь в укладанні угод між молодими людьми та організаціями підприємствами. Завдання соціального працівника полягає не тільки в тому, щоб допомогти працевлаштуватися молодій людині, а й протягом певного періоду здійснювати соціальний патронаж над нею, допомагати пристосовуватись до психологічних та організаційно-технічних особливостей професійної діяльності, представляти права молоді у взаєминах з роботодавцем на етапі становлення.

Соціально-психологічну адаптацію молодої людини, яка втратила або не може знайти роботу, до статусу безробітного слід здійснювати в комплексі з іншими соціально-культурними заходами, спрямованими на зниження соціальної напруги в молодіжному середовищі. Це, насамперед, проведення широкомасштабної кампанії з пропаганди соціальної значущості праці, організація дозвілля, надання інформаційних послуг з питань життєдіяльності молодої людини, її відносин із соціальним середовищем.

Соціальний працівник у роботі з сприяння працевлаштуванню молоді може також надавати правову допомогу, яка полягає у проведенні з молодими безробітними консультацій про їх обов’язки під час влаштування на роботу. Соціальний працівник, крім інформаційних послуг, може представляти інтереси молодої людини в її відносинах з громадськими і державними організаціями та установами.

Найефективніші форми і методи роботи соціальної роботи з молоддю щодо сприяння її працевлаштуванню:

-    надання молодим людям інформації про можливості здобуття професії, підвищення кваліфікації, працевлаштування, про діяльність центрів зайнятості, а також про права, які надає держава молодій людині у період її становлення;

-    профорієнтація. Мета цієї форми роботи – дати повний обсяг знань про професії та можливості їх здобуття, допомогти молоді визначити свої інтереси, нахили та індивідуальні особливості, сприяти підвищенню працівника на ринку праці. Нею займаються у школі, у центрах зайнятості, центрах профорієнтації, соціальних службах для молоді та інших організаціях. Робота спрямована на формування інтересу до певної професії або групи професій.

Професійна орієнтація – це комплексне науково обґрунтована система форм, методів та засобів впливу на особу з метою оптимізації її професійного самовизначення на основі врахування особистісних характеристик кожного індивіда та попиту ринку праці. Вона спрямована на досягнення збалансованості між професійними інтересами, нахилами, здібностями і станом здоров’я людини та потребами суспільства в конкретних видах професійної діяльності.

Профпридатність виражає відповідність психофізіологічних особливостей особи вимогам професії, , відповідність людини вимогам професії щодо стану її здоров’я та фізичного розвитку, ступінь відповідності оволодіння громадянином професійними знаннями, вміннями і навичками, належну психологічну, моральну та економічну готовність громадянина до продуктивної праці.

Під роботою з профорієнтації слід розуміти цілісну систему науково практичної діяльності з підготовки молоді до свідомого та вільного вибору або зміни професії відповідно до професійних інтересів, нахилів, здібностей, стану здоров’я людини з однієї сторони та попиту ринку праці в робочій силі в професійному та кваліфікаційному розрізах – з другої сторони.

Профорієнтаційна робота сприяє цілеспрямованому розвитку здібностей і талантів людини, зростанню її професіоналізму, працездатності, збереженню здоров’я і виступає одним з найважливіших елементів державної політики в сфері соціального захисту та ефективної зайнятості як усього населення, так і молодих людей зокрема.

В Україні при розробці Концепції державної системи професійної орієнтації населення в основу був покладений підхід, згідно з яким профорієнтація включає такі складові елементи:

-                          професійна інформація;

-                          професійна консультація;

-                          професійний добір;

-                          професійний набір;

-                          професійна адаптація.

Вказаний підхід найбільш повно відображає потреби практики.

Професійна інформація – це система заходів щодо накопичення та розповсюдження відомостей про зміст та перспективи сучасних професій та вимоги, що висуваються до особи, котра бажає їх набути, форми й умови оволодіння різними спеціальностями, можливості професійно-кваліфікаційного зростання, стан та потреби ринку праці, формування професійних інтересів, нахилів і мотивацій особи.

Професійна консультація – це науково організована система взаємодії профконсультанта та особи з метою допомогти при виборі професії чи виду діяльності на підставі вивчення індивідуально-психологічних характеристик, особливостей життєвої ситуації, професійних інтересів, нахилів, стану здоров’я особи та з урахуванням попиту на ринку праці.

Вона не обмежується фазою формування трудових ресурсів, а зачіпає й інші фази. Так, профконсультація у зв’язку зі зміною професії незайнятим громадянином внаслідок його вивільнення з підприємства має безпосереднє відношення до фаз обміну та розподілу трудових ресурсів.

Основною метою профконсультації є формування професійного плану особистості і складання прогнозу стратегії професійної діяльності людини з урахуванням індивідуальних та психологічних характеристик. Особливостей життєвої ситуації, професійних інтересів, нахилів, здібностей, стану здоров’я особистості та попиту на ринку праці.

Відповідно до змісту послуг виділяють такі типи профконсультацій:

-                          психологічна;

-                          медична;

-                          довідкова.

За формою проведення профконсультації можуть бути індивідуальними та груповими.

Професійний добір – це системи профдіагностичного обстеження особи, спрямованого на визначення конкретних професій найбільш придатних для оволодіння громадянином.

Професійний відбір – це система профдіагностичного обстеження особи, спрямована на визначення ступеня її придатності до окремих видів професійної діяльності згідно з нормативними вимогами.

Профдобір і профвідбір охоплюють усі фази трудових ресурсів.

На відміну від профконсультації, профвідбір проводиться не за всіма професіями, а лише за професіями підвищеного ризику як для самого працівника, так і для оточуючих його людей. Відповідно до реалізації першого етапу Концепції державної системи професійної населення затверджено тимчасовий Перелік професій та спеціальностей, що вимагають професійного відбору.

Професійна адаптація – це комплексна системи заходів, яка покликана перевірити правильність вибору конкретної професії, сприяти процесу пристосування особи до психологічних, фізіологічних та організаційно-технічних особливостей професійної діяльності на виробництві, успішному професійно-трудовому самовизначенню особистості.

Профадаптація пов’язана з профконсультацією, профдобором, профвідбором. У процесі профвідбору може бути встановлено, що рівень та структура профпридатності працівника не за всіма позиціями відповідає вимогам абсолютної та відносної профпридатності. В цьому випадку завданням профадаптації є розвиток недостатньо розвинутих якостей (що відносяться до тих, котрі формуються) тренуванням під час професійного навчання, а також вироблення індивідуального стилю діяльності у процесі роботи.

Тема 8. Особливості роботи соціального працівника в мікрорайоні. (Діти вулиці)

План.

1.  Створення соціально-педагогічних комплексів.

2.  Міжнародна служба “Дитина на вулиці”

3.  Принципи роботи з дітьми “групи ризику”.

4.  Структура соціально педагогічного комплексу.

Що таке соціально-педагогічний комплекс.

Розглядаючи роботу соціального працівника, слід враховувати, що формування особистості, виховання дитини відбувається не тільки в сім’ї, школі, в дошкільних та позашкільних закладах, а й у дворі, серед однолітків.

Слід пам’ятати, що і в школі, і в сім’ї дитина знаходиться під контролем, точніше, підкоряється встановленим правилам поведінки. На вулиці ж, у дворі з однолітками вона надана сама собі, і цей некерований процес в її розвитку може бути головним. Тому роботу з дітьми за місцем проживання починають не з підлітками (вже важкими), а з дошкільниками, з організації їх вільного часу, розвитку їх задатків та здібностей[1].

В роботі соціального педагога в мікрорайоні склалася практика, коли він закріплюється за чітко окресленою ділянкою – районом, домом, під’їздом. На базі колишніх клубів за місцем проживання він ініціює створення спортивних баз, культурних та реабілітаційних центрів, різних об’єднань для спільного проведення дозвілля дітей та батьків у вихідні дні. Він організує походи, спортивні змагання, проведення ранкової зарядки дітей та батьків, створення різних дворових команд та секцій, ремонтних бригад з дітей та підлітків, клубів за інтересами, спортивних площадок та стадіонів, площадок для малюків, домової бібліотеки. Так, наприклад, у нашому місті, у дворі дому № 28 по вулиці Тернопільській протягом тривалого часу діяв кружок прикладного мистецтва для дітей дошкільного та позашкільного віку. Набор в нього здійснювався досить просто: запрошувалися діти просто з вулиці, їм пропонувалися цікаві заняття під керівництвом завідуючої і дозволялося забрати з собою продукти своєї праці. На наступне заняття вже приходило набагато більше дітей. Роботи для них пропонувалися досить прості, але цікаві: створення прикрас з муки та клею, паперопластика, виготовлення м’яких іграшок.

У сучасних умовах починає складатися система спільної діяльності соціальних служб і школи за єдиним планом виховної роботи та захисту дитинства. Це так звані соціально-педагогічні комплекси. Робота за таким планом в корні змінює навчально-виховний процес в школі. Педагоги включаються в роботу позашкільних дитячих закладів, класні керівники та вихователі груп продовженого дня тісно співпрацюють з соціальними педагогами.

Комплекси створюються з метою об’єднати різні організації мікрорайону, в яких поряд з загальною освітою учні отримують можливість розвивати свої здібності в естетичній, спортивній, трудовій, технічній та інших видах творчої діяльності. Комплекси включають загальноосвітні, музичні, художні і спортивні школи, станції юних техніків та інші дитячі творчі організації та об’єднання, а також РЕУ, ДЕЗи, військові частини та відділення міліції. Фінансування комплексів здійснюється за рахунок бюджету та спонсорства.

Головною в цьому єднанні є дитина, її особистість, її теперішнє та майбутнє – серед однолітків, в сім’ї, в суспільстві.

2. Міжнародна служба “Дитина на вулиці”.

У 1997 році реабілітаційний благодійний фонд “Ні алкоголізму та наркоманії” і гуманітарна асоціація “Екі лібр” (Франція) підготовили спільну програму “Діти московських вулиць”, за якою досліджувалася проблема безпритульності у Москві.

В розділі цієї програми на території Південно-Західного адміністративного округу Москви створена група “Пошук”, яка вивчала умови життя та поведінку дітей “групи ризику”. Було виявлено 150 дітей “групи ризику”, а також 25 місць їх зустрічей. Це метро, 5 кінотеатрів, 4 перехрестя з інтенсивним рухом та 4 площі в житлових масивах. Досліджувалися підвали, чердаки, каналізаційні колодці, теплотраси, незаселені дома. Соціальні працівники служби “Пошук” працювали переважно у вечірній час, в парі (юнак – дівчина), що і безпечно, і викликає в дітей більше довір’я.

Було створено так званий реабілітаційний простір, що включав відомства, служби, заклади та суспільні організації. Які здійснювали профілактику та реабілітацію дітей і підлітків “групи ризику”. Була поставлена задача повного відновлення психологічного, фізичного, соціального та правового стану дітей та підлітків “групи ризику”, створення умов для їх перевиховання, не примусової зміни свого способу життя.

Програма реабілітаційного простору передбачала створення банку даних дітей і підлітків “групи ризику”, об’єднання для роботи з ними різних державних організацій, соціальних робітників, волонтерів, спонсорів, засобів масової інформації.

Центральним ланцюгом реабілітаційного простору став Центр соціалізації, в якому діють:

   станція екстреної допомоги (медичної, матеріальної, педагогічної, психологічної тощо), яку здійснюють лікарі, юристи, педагоги;

    психологічна служба, яка передбачає постановку діагнозу, знаходження причин девіантної поведінки, розробку програми реабілітації підлітка;

   методологічний відділ, що здійснює методичну допомогу службам, клубам та іншим закладам в роботі з підлітками;

   соціальна служба, в якій соціальний працівник розробляє програму реабілітації;

   служба “Дитина на вулиці”, де спільно з органами опіки та піклування Комітету у справах неповнолітніх, правоохоронними органами, педагогами і батьками соціальний працівник складає програми реабілітації для кожної сім’ї.

Програму реабілітації здійснюють притулок, дитячі клуби, реабілітаційні центри. В центри денного перебування діти приходять на день, але можуть залишитися і на ніч – і випадку конфлікту в сім’ї. Сюди приходять безпритульні діти, які не хочуть залишатися в притулках.

Реабілітаційний простір включає Дитячий наркотичний центр, Центри по роботі з дітьми-інвалідами, Центр для дітей, що пережили насилля, школи-інтернати, дитячі дома, кружки та секції, лікарні.

3. Робота з дітьми “групи ризику” будується на таких принципах:

   дотримання інтересів дитини, добровільність, позиція спостерігача;

   довіра, відмова від попередніх характеристик на дитину;

   єдність “команди” і вимог до підлітка всіх, хто з ним працює;

   відкритість – максимальна чесність з дітьми.

   Інформацію про дітях вулиці соціальному працівнику надають:

   відділ по профілактиці правопорушень неповнолітніх, дільничі, МВС;

   комісія у справах неповнолітніх;

   жителі району, самі діти.

Соціальному педагогу, що працює з даною категорією дітей, необхідні широкі знання, особливо з психології та педагогіки, деякі особистісні якості. Він повинен представляти інтерес для підлітка, привертати до себе у бесіді, вміти спілкуватися з ними, бути контактним. Він повинен бути готовим до брутальності, захворюванням.

Найскладніше в цій роботі – встановлення першого контакту, так як представники “групи ризику” недовірливі і часто взагалі відмовляються спілкуватися. Вони йдуть на контакт, тільки повіривши педагогу. Важливо повідомити мету та задачі своєї роботи: підлітки йдуть назустріч, коли їх просять допомогти в чому-небудь, коли вони бачать, що їх допомоги потребують. Педагог повинен бути пунктуальний і обов’язковий – дане слово потрібно обов’язково виконувати. Навіть на другій зустрічі не треба задавати багато питань. Підлітки повинні до вас звикнути.

4. Структура соціально педагогічного комплексу.

Підводячи висновки, узагальнюючи все, викладене вище, можна запропонувати наступну структуру соціально-педагогічного комплексу.

Структура соціально-педагогічного комплексу

Опікунська рада                                                                  Педагогічна рада

Робота в мікрорайоні                                                                          Робота в школі

Центр “Здоров’я”                                                                Соціальні педагоги в класах

Центр “Сім’я”                                                                      Освітній центр в позаурочний час

Центр “дозвілля”                                 Центр спортивно-оздоровчої роботи

Медико-психологічна консультація                              Центр “довір’я для дітей

Юридична консультація                                                  

Система диференційного навчання.

Система соціального виховання, творчої діяльності.

Медико-психолого-педагогічна служба сім’ї.

Служба захисту прав дитини.

Служба соціального захисту молоді.

Служба дозвільної творчої діяльності.

Служба психологічного та фізичного здоров’я та корекції спілкування.

Служба соціальної та професійної орієнтації.

Служба зв’язку з науково-дослідницькими закладами.

Тема 9. Особливості роботи соціального працівника з підлітками з метою розвитку сексуальної культури.

План.

1.Моральна криза сьогодення.

2.Основні поняття сексуальної культури.

3.С/р. Розробити виховний захід щодо формування моральності підлітків.

 В Америці програми, основані на контрацепції, називаються Універсальним Статевим Вихованням (УСВ) і розглядають людську сексуальність з погляду біологічного, фізичного чи репродуктивного підходів, а також охоплюють питання контролю народжуваності, сексуально-активного стилю життя, абортів та захворювань у молоді. Але ці програми (УСВ) майже не згадують про цноту. Якщо вона й згадується, то автори тим паче не стверджують, що цнота для підлітків — здоровий і розумний вибір. У них також мало йдеться про традиційні сімейні цінності та стосунки.

 Метою програм УСВ автори визначили подання матеріалу об’єктивно, не нав’язуючи певних цінностей і дотримуючись морального нейтралітету. Наприклад, гомосексуальні стосунки розглядаються як нормальне явище, аналогічно як і інтимні статеві стосунки до і поза шлюбом. Універсальне Статеве Виховання, на думку авторів, повинне бути всеохоплюючим, між тим воно зовсім виключає моральний вимір сексуальності, ігноруючи моральну оцінку окремих її аспектів. Щодо виховання цінностей, то прихильники програми УСВ переконані, що учні самі повинні визначити, що є для них найсприйнятливішим вибором.

Аналіз фахівців свідчить, що найгірший моральний стан у школах найпрогресивнішої у світі країни Америці, яка ще з 60-х почала активне статеве виховання школярів і намагається сьогодні «допомогти» нашій матеріально небагатій державі профінансувати програму так званої сексуальної освіти. За свідченням американських фахівців, які вивчали Шкільну справу, державна школа в США загинула. Прогресивні люди докладають усіх зусиль, щоб не віддавати дітей до державних шкіл, а виховувати їх або вдома, або приватним чином. Понад 80% дітей після закінчення державних шкіл мають складнощі в осмисленні художнього тексту англійською мовою; понад 90% американських юнаків та дівчат не можуть збагнути технічний текст. Чому це відбувається? Головна причина — падіння моральної атмосфери у школі, яка цілком і повністю залежить від програми сексуального виховання, котре іноді називають сексуальним розтлінням дітей.

Цинізм — зневіра у всьому святому та чистому — не може обійтися без онегінського сплину, суму, туги, зневіри, які мало-помалу призводять до відчаю та суіцидного комплексу. За звичай, спроби самогубства провокуються блудними драмами та падіннями, якими, на жаль, переповнене життя сучасної людини. Наслідки гріховного стилю думок та життя виявляються в одержимості, яку французи називають «obsession» — «одержимість пристрастю». Людина не володіє собою, голос розуму замовкає; похіть, проникаючи у дитячі душі, призводить до агресії, росту зґвалтувань та злочинності.

Сексуальні стосунки — не лише фізичне задоволення. Максимально людина виявляється лише в повній віддачі себе іншому. Високе постійне бажання людини кохати не може закінчуватися чи бути замінене сексом. Чим безрозсудніше людина намагається замінити сексом своє бажання кохати, тим більше вона руйнує і виснажує саму себе.

Підліткам також необхідно знати, що дорослі довіряють їм, вірять у них. Якщо у юнацькому віці їм не дати надію надбання самоповаги і почуття власної гідності у світі, то вони можуть стати цинічними людьми, і цинізм цей буде просто проявом відчаю. Підлітків необхідно вчити, що люди можуть мінятися, творити себе заново. Ця концепція виявляється особливо важливою для тих, хто вже мав сексуальні стосунки. Їм необхідна програма, яка розповідала, що помірність можлива, незалежно від того, яким було їхнє минуле.

Не варто забувати, що ми навчаємо молодих людей, які ще не готові жити у світі дорослих. Тому їм потрібно давати конкретні рекомендації. Це означає, що замість того, щоб вчити: «Просто скажи «ні», ми повинні показати їм ЯК сказати «ні», ЯК зробити вірний вибір професії чи манери одягатися, спілкуватися, музики, фільмів, телевізійних програм, ЯК прийняти рішення щодо вживання алкоголю чи розвитку стосунків із протилежною статтю. Їм необхідні конкретні рекомендації про те, як переборювати і уникати тиску щодо статевих стосунків.

Програма статевого виховання підлітків, в основу якої покладене виховання високої моралі та цноти, повинна містити такі концептуальні складові:

1.                       Підлітки повинні знати, що це не тільки нормально, а й найбільш правильно сказати «ні» сексуальним стосункам до шлюбу.

2.                       Підлітки повинні усвідомити, ЧОМУ саме необхідно сказати «ні».

3.                       Підлітки повинні знати, ЯК сказати «ні».

4.                       Підлітки повинні бачити ПЕРЕВАГИ, які вони матимуть, відмовившись від сексу до шлюбу.

5.                        Підліткам необхідні особистості, чий авторитет вони визнають, які можуть стати для них ВЗІРЦЯМИ того, що цнота не тільки прийнятна, але й можлива та єдино правильна життєва позиція.

 

Тема 11. Робота соціального працівника з наркозалежною молоддю.

План.

1. Проблема наркотизму в Україні.

2. Основні види наркотичних препаратів.

3. Профілактичні заходи щодо вживання наркотичних засобів молоддю.

С/р. Розробити виховний захід щодо профілактики наркоманії серед молоді.

В Україні проблема виховання дітей та молоді набуває особливої гостроти, оскільки наше підростаюче покоління формується в складних умовах економічних і політичних суперечностей, неврівноваженості соціальних процесів, криміногенності суспільства.

   Відповідно до Національної доктрини розвитку освіти одним із стратегічних завдань навчальних закладів усіх рівнів, у тому числі й професійно-технічних училищ, є набуття молодим поколінням соціального досвіду, формування у молоді особистих рис громадян української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної культури.

Виховання такої особистості — пріоритетний напрям роботи професійно-технічної школи. Проте практика свідчить, що в його реалізації виникає чимало проблем. Серед них особливу тривогу та занепокоєння викликає вживання учнівською молоддю алкоголю та наркотичних речовин.

За оцінками експертів Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я Україна входить до тих країн Європи, де темпи вживання наркогенних речовин є найвищими, .а пов’язані з цим наслідки — найнебезпечнішими. Прогнозується різке погіршення наркогенної ситуації, що може торкнутися половини підлітків України. Наша держава має найвищі темпи зростання ВІЛ-інфікованості в Європі.

За даними Міністерства охорони здоров’я України на 01.01.2002р. кількість зареєстрованих хворих з наркотичними розладами перевищила 107 тисяч осіб. Середній вік тих, хто вживає наркотики, знижується. Більше половини з них — неповнолітні. Близько 4 відсотки підлітків у віці 12-14 років уже спробували наркотики. Серед 15-18-річних з наркотиком познайомився кожний п’ятий. Понад 15 відсотків молоді 19-20-ти років наркозалежні. Можна стверджувати, що віком активного «дегустування» наркотиків є період 15-17 років. Саме в цьому віці до 60 відсотків підлітків спробували їх дію на собі.

Результати досліджень лабораторії профілактики правопорушень серед неповнолітніх Інституту педагогіки АПН України свідчать, що більше 70 відсотків учнів скоюють злочини та правопорушення в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння.

Тому першочерговим завданням професійно-технічних навчальних закладів є рання діагностика та профілактична робота з підлітками, схильними до наркотизації.

Аналіз психологічної літератури свідчить, що основними причинами деструктивної поведінки та вживання підліткаминаркогенних речовин є психологічний дискомфорт, негативні переживання, загальна втрата духовних орієнтирів, девальвація загальнолюдських цінностей, несформованість у значної частини молоді почуття терпимості, милосердя, честі, совісті, доброти, що викликає у них апатію, ненависть до навколишнього світу, нудьгу, відчуття своєї непотрібності, нерозуміння сенсу життя.

Відомо, що наркоманія — це пристрасть до речовин, що викликають стан ейфорії. Ці речовини різні як за складом, так і за дією на організм людини, їх вживання наносить шкоду як окремому індивіду, так і суспільству в цілому.

За статистичними даними, кількість підлітків, що вживають наркотики, в нашій країні складає 7% від загальної кількості населення. Фактично в країні немає людей, які так чи інакше не зіштовхувалися з наркотиками: або вони пробували їх самі, або ’їхнідрузі, знайомі, родичі, або їм пропонували наркотики

За останні чотири роки число школярів і студентів, що вживає наркотики, зросло в 6-8 разів. Поширились «сімейна наркоманія» і навіть прилучення батьками малолітніх дітей.

Число смертних випадків від вживання наркотиків збільшилося за останні десять років серед населення нашої країни в 10 разів (у Росії в 12 разів), серед дітей — у 35 разів (у Росії — у 42 рази). Розповсюдження наркоманії різко загострює проблему СНІДу. Щодня в усьому світі 6000 чоловік захворюють на СНІД, з них 70% приходять до цього через внутрішньовенне введення наркотиків

Щорічно в країну ввозиться більш тисячі тонн наркотичних речовин, з них близько 80 т героїну. На російському й українському ринку рівень цін на героїн, кокаїн і інші наркотики істотно вищий, ніж у США та Європі, що робить наші країни міжнародним ринком збуту наркотиків. І навряд чи є випадковим той факт, що саме за останні десять років число наркоманів у США зменшилося вдвічі, а в Росії й Україні багаторазово зросло. Наша країна виявилася зовсім неготовою до наркотичної агресії зовнішнього світу.

За даними Міжнародної організації охорони здоров’я, в кожному шкільному класі 3-4 учня — наркомани. Підраховано, що кожен наркоман втягує в наркозалежність від 10 до 15 чоловік на рік, а значить ця соціальна хвороба прогресує. Поряд з цим велика частина наркоманів хвора на гепатит, СНІД та інші невиліковні хвороби. Спілкуючись, вони заражають оточуючих людей.

За 1997 рік в Україні більш ніж на 40 тисяч підлітків заведені кримінальні справи за розповсюдження наркотиків. В даний час необхідно прийняти ряд законів по боротьбі з наркоманією, оскільки кількість наркоманів продовжує неухильно зростати. Щоб зрозуміти таку складну соціальну проблему, як наркоманія, необхідно науково обґрунтувати причини виникнення і поширення наркоманії, виявити соціальні, біологічні, психологічні механізми її виникнення і взаємодії, створити соціально-психологічні служби, націлені на профілактику наркоманії в шкільних колективах, неформальних об’єднаннях і за місцем проживання, оскільки мова йде не про здоров’я окремої людини, а про здоров’я всього суспільства, яке не може почувати себе в безпеці, не знайшовши ефективного механізму попередження наркоманії, її лікування й організації соціального контролю над її поширенням.

Перші відомості про використання наркотичних засобів у медицині належать до VI ст. до н.е. Наркотики набули широкого розповсюдження з середини ХІХ ст. і перетворилися у серйозну соціальну проблему на межі ХІХ-ХХ ст. і залишилися такою ж проблемою і у ХХІ ст. Фахівці відзначають, що наркоманія як соціальне явище має загальні риси розвитку, прояву і перебігу хвороби. Визначають ІІІ ознаки наркоманії:

–  Психічна залежність

–  Фізична

–  Толерантність.

Наркоманія – це психічний, а іноді і фізичний стан, що виникає як наслідок взаємодії між живим організмом і наркотичними засобами. Його характеризує особливість поведінки та інші реакції, які завжди включають потребу в постійному або в період поновлення прийому цього наркотичного засобу з метою відчуття його психічного впливу або уникнути дискомфорту пов’язаною з його відсутністю.

В соціально-педагогічному аспекті наркоманія – це форма девіантної поведінки, яка виражається у психічній чи фізичній залежності від наркотиків, що поступово веде організм до фізичного і психічного виснаження і соціальної дезадаптації особистості.

Головна небезпека наркоманії не стільки у фізичній шкоді для організму, стільки в деградації особистості, яка в 10-20 раз швидша, ніж за алкоголізму.

Слабшають і припиняються корисні соціальні зв’язки, виникають складні стосунки у сім’ї, колективі, розвиваються егоїстичні риси характеру – брехливість і увага концентрується лише на проблемі придбання наркотиків.

Наркотична речовина рослинного чи синтетичного походження, яка при введенні її в організм може змінити одну або декілька його функцій, в разі багаторазового вживання – призвести до психічної і фізичної залежності (адикція).

Поведінка, яка характеризується хворобливою залежністю від психоактивних речовин (алкоголізм і наркоманія) називаєтьсяадиктивною.

ІІІ стадії захворювання:

І  Відзначають синдром психічної залежності, з неусвідомленого в свідомий потяг до наркотику, постійні думки про наркотики домінують, стан наркотичного сп’яніння стає найціннішим. Стійкість до наркотиків збільшується у десятки разів.Від 0,5 год. до кількох років.

ІІ            До психічної залежності додається фізична. У разі відсутності в організмі наркотику виникає абстинентний синдром, який притуплює всі інші потреби, прагнення і бажання. Водночас спостерігається порушення у психіці відчуття злостивості, тривоги і порушення фізичного стану (нежить, чхання, серцебиття, холод, жар, болі у м’язах, суглобах, судоми). Проявляються ознаки раннього старіння, виснаження, випадають зуби, волосся, спад життєвої активності, інтелекту, пам’яті, втрачаються соціальні та особисті інтереси, зв’язки з рідними і близькими. Потреба у великих коштах на наркотики штовхають людину на протиправні дії.

ІІІ           Стійкість до наркотиків навпаки падає. Попередні дози викликали гостре отруєння, моральну та соціальну деградацію, хворий перетворюється на інваліда, його життя перебуває під постійною загрозою.

Соціальний працівник повинен знати причини наркоманії. Це передусім незадоволена потреба у самоствердженні, невдачі у навчанні, праці, відсутність розуміння, схвалення, емоційна підтримка з боку близьких людей.

В Україні як і в ін. країнах встановлена кримінальна відповідальність за незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення і збут наркотичних речовин.

У світі існує понад 500 наркотичних засобів, з них 100 – наркотиків, 50 – психотропних речовин (препарати, що мають наркотичні властивості і зафіксовані в міжнародних документах).

1.                      анальгетики (морфін, кодеїн, опійний мак, героїн та ін.), які застосовуються в медицині як знеболюючі засоби і здійснюють гальмуючу дію на Ц.Н.С. Для людини достатньо 7-12 днів, щоб стати наркоманом.

2.                      депресанти  лікувальні препарати, які застосовують в медицині як снодійні, заспокійливі, анестезія, а при немедичному використанні ці засоби викликають стан сп’яніння (алкоголь, барбітурати, транквілізатори).

3.                      стимулятори (нікотин, кофеїн, кокаїн, амфітамін), мають збуджуючий вплив на Ц.Н.С., викликають підвищення розумової і фізичної активності, відчуття бадьорості, припливу сил, впевненості в собі.

4.                      галюциногени (синтетичний засіб ЛСД, мескалін (з коктосу), псилоцибін (з грибів), буфотеін (отрута з жаб, грибів)) змінюються емоційний стан, відчуття, сприймання і призводять до галюцинацій, в медицині галюциногени не застосовуються.

5.                      психоделітики (з коноплі – маріхуана, гашиш, анаша).

6.                      інгалянти (інгаляційні засоби – ефір, хлороформ, окис азоту).

Різновидом наркоманії є токсикоманія. При ній замість наркотиків вводять хімічні речовини, в тому числі ті, що не застосовують для внутрішнього вживання (пара бензин, засоби побутової хімії та ін.).

Небезпека токсикоманії у тому, що діти і підлітки в результаті інтоксикації організму або гинуть, або скоюють дії, що ведуть до загибелі, а якщо залишаються жити, то вплив парів на дитячий організм призводить до інвалідності і розумової неповноцінності.

Розрізняють токсикоманію двох видів:

І  Пов’язаний із зловживанням стимуляторів, що не належать до наркотиків (чифір, нілоін). Веде до виснаження , підвищення сонливості, в’ялості, погіршує настрій, виникають суїциідальні думки і наміри. Виникає безсоння, результатом є вживання снодійного та перехід до інших наркотиків.

ІІ            Внаслідок вживання одурманюючих засобів, періодичне вживання легкодоступних і поширених засобів побутової хімії (нітрофарби, розчинники, засоби для видалення плям). Інгаляція ароматичних засобів (вдихання парів).

3. Ефективність профілактики щодо підліткової наркоманії дуже низька і однією з причин цього є недостатність знань специфіки підліткового віку. Важливими фактами, що впливає на формування особистості підлітка є такі поведінкові реакції: емансипація, прагнення вийти з під опіки, протест і опозиція (коли у відповідь на тиск дорослих підліток починає демонстративно палити, вживати психоактивні речовини – алкоголь, наркотики), копіювання поведінки дорослих без критичного ставлення до деяких її проявів).

Вживання наркотиків підлітками серйозна проблема, що характеризується:

1.                      Збільшенням зловживань наркотичних препаратів серед дітей і підлітків.

2.                      Омолодження контингенту осіб, що вживають наркотики до віку 12-14 р.

3.                      Перепадом від легкодоступних психоактивних речовин до дорогих, таких як кокаїн, героїн, екстазі.

4.                      Поширенням більш небезпечних форм вживання наркотичних речовин (внутрішньовенне, в групі).

5.                      Задовольняння інтересу підлітка щодо дії різних наркотичних засобів, пізнання нового досвіду, що приносить задоволення.

6.                      Зміна соціального статусу підлітків, що почали вживати наркотичні препарати:

Раніше – із неблагонадійної сім’ї. Сьогодні – із сім’ї з великим достатком.

7.                      Слідування молодіжній моді.

8.                      Поширення різноманітних міфів: в будь-який час можна припинити приймати наркотичні речовини.

Загроза міфів полягає у недооцінці наркотиків підлітками.

Тема 12. Робота соціального працівника по ресоціалізації осіб, що відбули покарання.

1.      Технології роботи з правопорушниками.

2.      Етапи роботи по ресоціалізації.

На практиці технологія соціальної допомоги молоді, яка повернулася з місць позбавлення волі, за рядом складових може дещо відрізнятися від роботи з іншими категоріями клієнтів. Так, вона включає на першому (підготовчому) етапі дві фази: а) підготовка до повернення потенційного клієнта; б) процес особистого знайомства і встановлення контакту, який завершується розробкою плану соціального супроводу клієнта. Другий етап (безпосередньої реалізації втручання) власне стає етапом реалізації соціального супроводу; третій (підсумковий) — етапом припинення надання соціальної допомоги і оціночних заходів.

Перший етап, перша фаза — підготовка до повернення потенційного клієнта

На відміну від інших категорій клієнтів, етап знайомства й аналізу ситуації може починатися заочно, ще до встановлення особистих контактів. Тобто робота починається ще до звільнення молодої людини, з ініціативи соціального працівника, а не внаслідок звернення клієнта. Доцільність цього зумовлена не лише тим, що клієнти цієї категорії можуть не мати бажання контактувати із соціальною службою, а ще й тим, що перші дні після повернення часто виявляються критичними для клієнта,

                    представництво і захист інтересів молодої людини, яка відбула покарання, в державних установах;

                    налагодження порозуміння та взаємозв’язків між різними структурами;

                    координацію роботи фахівців різних установ і організацій.

Особливо значущим компонентом технології соціальної роботи в інтересах неповнолітніх і молоді, що скоїли злочин, є створення спеціалізованих центрів ресоціалізації та адаптації, до структури яких повинні входити служби соціального супроводу молоді, яка повернулася з місць позбавлення волі, та кризові центри тимчасового перебування для молодих осіб цієї категорії, які потрапили у складну життєву ситуацію. У межах діяльності спеціалізованих центрів найбільш ефективно можна реалізувати:

                    підтримку соціально значущих зв’язків ув’язненої молоді та загалом соціальної роботи в місцях позбавлення волі;

                    проведення різних видів консультування неповнолітніх та молоді, які повернулися з місць позбавлення волі, та їхніх батьків;

                    соціальну допомогу неповнолітнім та молоді, які повернулися з місць позбавлення волі, та їхнім батькам;

                    соціальний супровід неповнолітніх та молоді, які звільнилися з місць позбавлення волі.

На практиці технологія соціальної допомоги молоді, яка повернулася з місць позбавлення волі, за рядом складових може дещо відрізнятися від роботи з іншими категоріями клієнтів. Так, вона включає на першому (підготовчому) етапі дві фази: а) підготовка до повернення потенційного клієнта; б) процес особистого знайомства і встановлення контакту, який завершується розробкою плану соціального супроводу клієнта. Другий етап (безпосередньої реалізації втручання) власне стає етапом реалізації соціального супроводу; третій (підсумковий) — етапом припинення надання соціальної допомоги і оціночних заходів.

Перший етап, перша фаза — підготовка до повернення потенційного клієнта

На відміну від інших категорій клієнтів, етап знайомства й аналізу ситуації може починатися заочно, ще до встановлення особистих контактів. Тобто робота починається ще до звільнення молодої людини, з ініціативи соціального працівника, а не внаслідок звернення клієнта. Доцільність цього зумовлена не лише тим, що клієнти цієї категорії можуть не мати бажання контактувати із соціальною службою, а ще й тим, що перші дні після повернення часто виявляються критичними для клієнта, такими, що значною мірою визначають подальше життя. Адже, як свідчить практика ЦССМ, велика частина клієнтів цієї категорії є вихідцями з асоціальних родин або вихованцями інтернатів, і саме в перші дні після повернення в місця попереднього проживання підпадають під негативний вплив обставин і оточення.

Соціальний працівник має бути готовим до цього заздалегідь, тому що втрата часу на організацію допомоги уже після повернення клієнта може вкрай негативно позначиться на його подальшому житті. Якщо попередня підготовка до роботи з клієнтом на час повернення не проведена, можливі такі варіанти розвитку подій.

Повернення клієнта до асоціальної родини стає приводом до групового тривалого зловживання алкоголем. Після цих «свят» з’ясовується, що ні документів, ні грошей на їх оформлення, одягу і харчування у клієнта і в родині немає. Коли клієнт звертається до ЦССМ по допомогу (або це відбувається з ініціативи інших), організація роботи вимагає витрат часу. Протягом цього часу клієнт пасивно очікує допомоги, не будучи зайнятий корисними справами, що провокує пошук засобів і способів проведення дозвілля. Або він одразу намагається вирішити фінансові проблеми самостійно, але, не маючи документів і підтримки у працевлаштуванні, найчастіше вдається до рецидиву кримінальних вчинків.

Повернення клієнта, у минулому — вихованця інтернату, до родини опікунів ускладнює їх матеріальне становище. Опікуни, як правило — люди літні (бабусі, дідусі), живуть на пенсію, часто не мають достатнього соціального статусу, впливових зв’язків і знайомств, щоб допомогти колишньому засудженому. До того ж не дуже освічені, слабо орієнтуються в законодавстві, не знають, куди звернутися по допомогу, якої і самі інколи потребують. За час, поки соціальний працівник організує допомогу, сценарій життя молодої людини, у якої інколи немає навіть пристойного одягу (зі старого за час ув’язнення вона виросла) розвивається за попереднім варіантом.

Найбільш сприятливий випадок, коли клієнт повертається в нормально соціалізовану рідну родину, де батьки беруть на себе функції допомоги щодо ресоціалізації та адаптації колишнього засудженого. Але вирішуючи матеріальні проблеми, батьки далеко не завжди мають достатню психолого-педагогічну підготовку, щоб убезпечити дитину від негативних наслідків вимушеної незайнятості, яка триватиме певний час, до вирішення проблем продовження навчання, працевлаштування тощо. Запобігти цьому може своєчасне підключення фахівців ЦССМ до соціально-педагогічного процесу, але і в цьому разі його потрібно організувати заздалегідь.

Природно, наведені варіанти розвитку подій після повернення з місць позбавлення волі не вичерпують усі можливі випадки, — життя набагато різноманітніше будь-яких схем, але принциповим положенням соціальної допомоги цій категорії клієнтів на першому етапі стає необхідність попередньої підготовки до повернення потенційного клієнта.

Отже оптимальна послідовність дій соціального працівника, який опікуватиме клієнта, передбачає заочне вивчення ситуації, до початку особистого знайомства. Цьому сприяє чинний порядок співпраці ЦССМ і підрозділів Держдепартаменту виконання покарань, яким передбачено, що за місяць до звільнення у ЦССМ за місцем попередньої прописки молодої людини, яка звільнюється, надається інформація з місця позбавлення волі, де майбутній клієнт відбуває покарання. На підставі цієї інформації соціальний працівник може починати підготовчу роботу.

На цьому етапі виникає потреба вивчити родину, куди повертається молода людина. Якщо це родина нормальна, члени якої здебільшого ведуть соціально прийнятний спосіб життя, соціальний працівник може вдатися до таких дій:

                    ознайомити членів сім’ї із законодавчою базою стосовно можливостей допомоги у вирішенні першочергових проблем з боку державних установ і організацій;

                    у разі потреби, організувати попередні заходи щодо оперативного забезпечення документальної легалізації статусу клієнта, надання матеріальної допомоги;

                    вивчити можливості зайнятості клієнта (продовження навчання, працевлаштування тощо);

                    вивчити позасімейне соціальне оточення, що існувало до ув’язнення клієнта, у разі потреби вжити соціально-педагогічних заходів до членів оточення, в разі доцільності — надати їм соціальну допомогу;

                    за наявності негативного соціального оточення, імовірності його впливу на майбутнього клієнта, організувати співпрацю з правоохоронними органами з метою належної профілактики рецидиву;

                    надіслати листа в установу, де відбуває покарання клієнт, для інформування його щодо можливостей співпраці, яка пропонується після повернення.

Якщо клієнта очікує асоціальна сім’я, варто починати роботу з організації соціальної допомоги родині. З практики відомо, що така позитивна подія, як повернення дитини з місць позбавлення волі, інколи може стати стимулом для зміни стилю родинного життя загалом. Якщо в цій родині хоча б один з членів не страждає хронічною алкогольною або наркотичною залежністю, має позитивні життєві орієнтації, існує ймовірність доцільності допомоги. Якщо ця родина не є асоціальною, а може бути визначена лише як неблагополучна, імовірність ефективності допомоги значно підвищується. Тоді до вище перелічених дій із вивчення родини у зв’язку з проблемами клієнта додається перша за послідовністю — вивчення ситуації в родині, члени якої можуть стати клієнтами соціальної допомоги.

Особливо складна ситуація виникає у колишніх вихованців інтернатів, які не мають родин і житла. Вони можуть звертатися по допомогу до інтернатної установи, де перебували до ув’язнення, тому соціальному працівникові доцільно установити контакти з адміністрацією інтернату, яка може вчасно поінформувати про такі звернення. Адже для цієї категорії клієнтів необхідно завчасно шукати місце проживання (гуртожитки, кризові центри для певних категорій молоді, притулки громадських та релігійних організацій). Досвід останніх років доводить ефективність притулків традиційних релігійних конфесій, де молоді можуть запропонувати житло, харчування, зайнятість, моральну підтримку. Подібний варіант поселення клієнта можна застосувати й у тому випадку, коли він змушений повертатися в асоціальну родину, яка не має перспектив позитивної зміни.

Загалом підсумком роботи ЦССМ на етапі підготовки до повернення клієнта з місць позбавлення волі має бути розуміння того:

                    де буде жити клієнт;

                    як будуть вирішені термінові соціально-економічні потреби (одяг, харчування, гроші на необхідні першочергові витрати, зокрема, оформлення документів тощо);

                    яка перспектива зайнятості (навчання, роботи тощо) існує в місці повернення, що потрібно для її реалізації;

                    наскільки найближче соціальне оточення (родина, друзі тощо) сприятимуть адаптації і ресоціалізації клієнта, яких заходів потрібно вжити, щоб сприяти цьому процесу.

Перший етап, друга фаза — особисте знайомство з клієнтом і встановлення контакту

Зв’язок з правоохоронними органами дозволяє вчасно довідатися про повернення молодої людини з місць позбавлення волі, і, якщо вона сама не звертається по допомогу, відвідати її за місцем проживання. Доцільно поінформувати клієнта про сутність допомоги, яку можна одержати в ЦССМ, поцікавитися його власним баченням перспективи.

Варто особливо звернути увагу на те, щоб уже при першому контакті обіцянки соціального працівника бути реалістичними. Але при цьому вони не можуть бути песимістичними (мовляв, ніхто тобі не допоможе, нікому ти не потрібен). Потенційний клієнт повинний зрозуміти, що позитивний вихід можливий, але для його досягнення необхідно докласти чимало власних зусиль.

Цьому особливо сприяє залучення до співбесід людей, що пройшли у своєму житті колонії і в’язниці, але знайшли в собі сили повернутися до нормального життя (їхні громадські організації функціонують у ряді міст і районів). Представник такої організації є ефективним джерелом впливу на клієнта, і хоча не може підмінювати функції соціального працівника, але в змозі охарактеризувати потенційному клієнту працівника як партнера, а головне, — показати власний приклад позитивного виходу із ситуації. Як правило, якщо перший контакт виявився вдалим, клієнт надалі не заперечує співробітництва.

Зазвичай соціальних працівників, які мають справу з цією категорією клієнтів, хвилюють два типові питання:

1.      Чи варто пропонувати допомогу, якщо клієнт не виявляє бажання співпрацювати?

2.      Чи всім клієнтам потрібна допомога?

Стосовно першого питання слід зауважити, що одержати відмову від допомоги нескладно, для цього вистачає першої бесіди, якщо вона побудована невдало, формально, відбулася в несприятливих умовах, клієнт налаштований недоброзичливо, має поганий настрій тощо. Натомість домогтися згоди на співпрацю незрівнянно важче, можливо знадобиться кілька зустрічей, застосування різних методів психолого-педагогічного арсеналу, копітка роз’яснювальна робота.

Стосовно другого питання можна прийняти ту точку зору, що тим родинам, де власний потенціал уможливлює ефективні дії щодо ресоціалізації клієнта, соціальний супровід, принаймні у повному обсязі, справді не потрібен. Але з практики відомо, що й цим батькам можуть бути корисні разові поради й консультації з окремих питань. Крім того, далеко не завжди молода людина з досвідом ув’язнення розкриває батькам власні думки й наміри. Інколи вона може більше сказати сторонній людині, якщо відчуватиме певну довіру. Тому вважається корисним, коли соціальний працівник періодично влаштовує «випадкові» зустрічі з клієнтом у невимушених обставинах (на вулиці, дискотеці тощо) і в такий спосіб намагається з’ясувати дійсні події його життя, наявні турботи і труднощі.

Одним з важливих підсумків роботи другої фази (особистого знайомства) першого етапу стає розроблений план соціального супроводу. Цей план повинен включати такі напрями роботи:

                    психодіагностика та психокорекція стану клієнта;

                    правова допомога у формі групових та індивідуальних консультацій;

                    медична допомога (у зв’язку з проблемами здоров’я значної частини колишніх ув’язнених, особливо щодо захворювань на туберкульоз, інфекції, що передаються статевим шляхом, ВІЛ/СНІД);

                    заходи щодо пропаганди здорового способу життя (безпечний секс, відмова від алкоголю, куріння тощо);

                    робота з родиною;

                    робота з позасімейним соціальним оточенням;

                    робота з влаштування навчання, працевлаштування, змістовного дозвілля.

Другий етап — реалізація соціального супроводу клієнта

Процес соціального супроводу стандартизований тим, що соціальний працівник виступає в ролі соціального менеджера, який виконує ряд типових функцій, зокрема:

1.                        Оцінююча - визначення конкретних потреб клієнтів і наявних ресурсів.

2.                        Допоміжна - забезпечення послуг клієнтам, що не здатні самостійно вирішувати свої проблеми.

3.                        Організаційна — ініціювання зусиль різних установ і фахівців з метою задоволення потреб клієнтів і забезпечення якості послуг.

4.                        Освітньо-виховна - забезпечення клієнта необхідними знаннями навичками.

5.                        Консультативна - надання клієнтам інформації про наявні ресурси і допомогу інших фахівців щодо вибору найбільш ефективного методу допомоги.

6.                        Посередницька - спрямування клієнтів у відповідні установи і до конкретних фахівців.

7.                        Координаційна - об’єднання і розподіл зусиль щодо допомоги з боку різних установ і фахівців.

8.                        Адвокатська - захист прав та інтересів клієнта.

9.                        Адміністративна - планування, облік і контроль заходів із надання допомоги клієнтам та оцінки її ефективності.

10.                    Аналітична - збір і аналіз інформації, необхідної для прийняття рішень.

Третій етап — припинення надання соціальної допомоги

На підставі аналізу результатів соціального супроводу робиться висновок про його припинення або доцільність продовження ще на певний термін.

Припинення може бути здійснено як у разі досягнення очікуваних результатів, так і в разі невиконання умов угоди з боку клієнта

Часові межі надання послуг. Якщо започатковується робота ще під час перебування клієнтів у місцях позбавлення волі, то після звільнення найбільш гостру потребу в соціальній допомозі клієнти відчувають протягом перших трьох місяців перебування на волі. Загалом протягом шести місяців, як правило, можна вирішити основні соціальні проблеми цієї категорії клієнтів.

Оцінка ефективності послуг. Критерії оцінки розрізняють в залежності від місця реалізації соціальної роботи з неповнолітніми і молоддю. Коли соціальна робота ведеться в місцях позбавлення волі, до основних показників оцінки можна включити:

                    кількість неповнолітніх та молоді, охоплених соціальною роботою у виховних колоніях, інших установах;

                    кількість і види соціально-психологічної допомоги, послуг, що реалізуються;

                    результати соціально-психологічного тестування ув’язнених;

                    результати роботи із сприяння підтримці соціально-значущих зв’язків (кількість і різноманітність соціально-значущих контактів, листування, зустрічі, заходи тощо).

Коли соціальна робота відбувається на волі, до основних показників оцінки можна включити:

                    для оцінки ефективності консультування (соціального, юридичного, психологічного тощо) — кількість наданих послуг; кількість клієнтів, які ними скористалися;

                    для оцінки ефективності соціальної допомоги — кількість звертань за категоріями клієнтів; різноманітність видів соціальних проблем, що вирішуються; видів наданої соціальної допомоги; результати соціальної допомоги клієнту;

                    для оцінки ефективності соціального супроводу ~ кількість клієнтів, щодо яких він здійснюється; кількість, різноманітність, значимість соціальних проблем клієнтів; застосовані шляхи їх вирішення; терміни вирішення проблем, відповідність результату соціального супроводу визначеній меті.

Оволодіння типовими технологіями соціальної роботи, вмінням застосовувати їх в конкретних умовах, з врахуванням особливостей різних груп і категорій клієнтів — важливий резерв підвищення ефективності зусиль державних органів, громадських організацій, спрямованих на поліпшення соціального становища і соціального самопочуття підлітків і молоді, які потрапили в складні життєві обставини, загального оздоровлення морально-психологічного клімату в суспільстві.

 




Предыдущий:

Следующий: