тема №1

1. Право на жизнь

  Осознание ценности человеческой жизни является основой основ всей работы в области прав человека. Ценность жизни человека и других живых существ — это источник всех других идеалов и ценностей. Это предполагает, что никто не может быть лишен жизни, а также то, что право на жизнь является неотъемлемым и абсолютным правом каждого человека. Поэтому социальные работники должны по возможности не только противодействовать нарушениям прав человека, но и активно поддерживать всю деятельность в области обеспечения и улучшения жизни. Только так можно наполнить реальным содержанием существование человека. Все элементы и формы жизни, будь то жизнь человека или других живых существ, тесно взаимосвязаны и взаимозависимы. Нарушение любого из звеньев затрагивает социальную ткань или нить жизни и таким образом наносит ущерб всему человечеству. Ценность жизни означает, что страдания и смерть — это не личная трагедия какого-то одного человека; они затрагивают и всех других людей так же, как радость, счастье и сама жизнь.

  Физическое здоровье является важным аспектом ценности и качества жизни. Ухудшение состояния окружающей среды, кризис в области водных ресурсов, включая их загрязнение, отсутствие или сворачивание программ в области здравоохранения представляют собой некоторые из тех серьезных факторов, которые создают опасность для жизни.

2. Свобода

  Принцип, в соответствии с которым «все люди рождаются свободными», провозглашается в первых двух статьях Всеобщей декларации прав человека. Основные свободы: право на свободу; свобода от рабства и подневольного состояния; свобода от пыток и жестокого, бесчеловечного или унижающего человеческое достоинство обращения и наказания; свобода от произвольного ареста, задержания или изгнания; свобода от произвольного вмешательства в личную и семейную жизнь и от произвольного посягательства на неприкосновенность жилища и тайну корреспонденции, а также свобода передвижения и выбора места жительства — провозглашаются в следующих 19-ти статьях.

  Тот факт, что все люди рождаются свободными и имеют право на свободу, предполагает, что каждый человек имеет свободу выбора образа его или ее жизни. Однако эта свобода зачастую ограничивается материальными и другими факторами. Кроме того, эта свобода ограничена принципом уважения права других лиц на свободу. Тем не менее, наряду с жизнью, свобода рассматривается в качестве одной из самых важных человеческих ценностей, которая тесно связана с достоинством человека и непреходящей ценностью жизни человека. Стремление к свободе побудило многих людей на борьбу с целью обретения территориальной и географической независимости. Стремление к духовной и интеллектуальной свободе побудило многих на героические поступки. Что касается отдельных людей, то свобода или способность управлять своими чувствами может способствовать душевному миру и гармонии. Социальные работники зачастую находятся на переднем крае борьбы за свободу. В тех районах мира, где отсутствует свобода, они подвергаются преследованиям за то, что следуют своим принципам.

3. Равенство и недискриминация

  Основной принцип равенства всех людей провозглашен в первой статье Всеобщей декларации прав человека. Однако он не находит должного применения в повседневной жизни, не говоря уже о различных аспектах человеческих отношений. Он лежит в основе имеющего первостепенное значение принципа справедливости, что тем самым требует серьезного анализа справедливого и несправедливого равенства и неравенства на основе биологических факторов, духовных, социальных и культурных потребностей и с учетом вклада каждого в благосостояние других.

  В случае принятия принципа равенства дискриминация в отношении какого-либо лица или группы лиц становится невозможной. Недискриминация основывается на двух составляющих одно целое принципах: равенство и уважение достоинства. Она также предполагает целостность личности человека, в то время как дискриминация определяет человека только по одному из конкретных признаков, будь то пол, раса, цвет кожи, религия и т. д. Дискриминация может превратить человека в безропотного и послушного исполнителя, поскольку при дискриминации человек уже не воспринимается с учетом уникального разнообразия и в то же время целостности его или ее личности.

  Можно сказать, что дискриминация представляет собой лишение всех людей их фундаментальных и универсально признанных прав в интересах узкой группы или групп лиц. Дискриминация имеет различные формы. Перечень причин дискриминации, содержащийся во всех соответствующих международных договорах: «…без какого бы то ни было различия, как то в отношении расы, цвета кожи, пола, языка, религии, политических или иных убеждений, национального или социального происхождения, имущественного, сословного или иного положения», — не является исчерпывающим. Постоянно появляются новые поводы для дискриминации, что вызвано происходящими в мире изменениями (например, тенденциями в области сексуальной ориентации, распространением вируса ВИЧ/СПИДа), признанием новых свобод, возникновением новых проблем, технологическими и другими тенденциями, которые приводят к изменению образа жизни и существовавших традиций. Принцип противодействия дискриминации по таким причинам означает, что социальные работники должны в своей деятельности постоянно контролировать себя на предмет своих убеждений и принципов.

4. Справедливость 

  Необходимо учитывать различные аспекты справедливости: правовые, судебные, социальные, экономические и другие аспекты, которые являются основой общества, построенного на принципе уважения достоинства его членов и обеспечения безопасности и неприкосновенности личности. В международных договорах Организации Объединенных Наций содержатся важные принципы и обязательства с целью недопущения произвольного лишения свободы и вмешательства в личную жизнь и обеспечения защиты в соответствии с законом. В случаях нарушения закона лица имеют право на быстрое и справедливое судебное разбирательство их дел беспристрастным судебным органом. В случае их признания виновными они имеют право на гуманное обращение, цель которого состоит в исправлении и социальном перевоспитании. Во всех этих документах подчеркивается важность независимости органов судебной власти.

  Однако поиски справедливости имеют более широкие последствия, некоторые из которых весьма трудно кодифицировать. Социальная справедливость означает удовлетворение насущных потребностей человека и справедливое распределение материальных ресурсов. Деятельность в этой области направлена на обеспечение общего доступа к таким важным услугам, как здравоохранение и образование, создание равных возможностей на начальном этапе, защиту лиц или групп лиц, находящихся в неблагоприятном положении, и обеспечение сбалансированности в таких областях, как вознаграждение, потребление и извлечение прибыли.

  Социальные реформаторы, в том числе и социальные работники, которые стремятся обеспечить справедливость, считают, что справедливость и социальная справедливость являются основным средством защиты от угнетения во всех формах его проявления и основой для более справедливого развития человечества.

5. Солидарность

  Солидарность является еще одной важной ценностью, которая означает не только понимание боли и страданий людей и умение поставить себя на их место, но и участие в борьбе этих людей за их дело. Можно быть солидарным с отдельными лицами, а также с семьями, группами, общинами, населением и даже целыми расовыми или этническими группами. Работники социальной сферы должны солидаризироваться с жертвами насилия, пыток, изгнания или ущемления свобод в любой точке мира.

  Солидарность имеет большое значение при стихийных бедствиях, а также во многих трагических ситуациях, обусловленных нуждой, несправедливым распределением ресурсов, пренебрежением и социальной несправедливостью. Нищета, голод, недоедание, бездомность и отсутствие средств существования являются, возможно, одними из самых серьезных нарушений прав человека, которые еще не получили достаточного признания. Проявление солидарности чрезвычайно необходимо в этих якобы не столь драматичных условиях, в которых люди испытывают огромные, хотя и неприметные на первый взгляд страдания. В заключение следует отметить, что оказание социальными работниками и многими другими людьми активной помощи уязвимым слоям населения и жертвам нарушений прав человека может изменить их положение благодаря повышению активности этих слоев и их выводу из изоляции.

6. Социальная ответственность

  Социальная ответственность — это деятельность, осуществляемая в интересах уязвимых слоев населения и жертв нарушения прав человека: оказание им поддержки, защита их интересов, предоставление им помощи. Таким образом, можно сказать, что социальная ответственность — это практическая сторона солидарности. Согласно большинству религиозных учений и философских концепций, добрые намерения и добрые слова должны сопровождаться добрыми делами. Большинство религий внушают своим последователям, что тот, кто находится в «привилегированном положении», имеет определенные обязательства перед теми, кто находится в неблагоприятном положении. Понятие «привилегированное» не означает богатство, а является относительным и подразумевает более благоприятное положение одного человека по сравнению с другими. Выражение «социальная ответственность» также несет дополнительную смысловую нагрузку и означает «попечительство», в соответствии с которым все, чем мы владеем, дано нам для его использования с целью улучшения положения других. Концепция «попечительства» предполагает, что человек не только должен делиться своим богатством, но и использовать свои таланты и способности во имя прогресса человечества.

7. Эволюция, обеспечение мира и отказ от насилия

  Вышеизложенные ценности и принципы являются не только основой концепции прав человека, но и факторами, определяющими качество отношений между людьми. Еще одной важной ценностью, безусловно, является мир, причем не только в форме отсутствия организованного конфликта. Необходимо принимать все меры для сохранения и обеспечения мира, при этом основная цель состоит в достижении гармонии с самим собой, другими и окружающей средой.

  Конфликты в отношениях между людьми неизбежны, однако способы их урегулирования могут быть мирными или насильственными, конструктивными или разрушительными. Революционный подход «разрушить все до основания и построить заново» привлекал людей на протяжении многих веков, при этом его реализация на практике неизбежно приводила к неслыханным страданиям людей. Эволюционный подход является более медленным и зачастую сразу не дает результатов, но в конечном счете он позволяет найти более надежное и соответственно более эффективное решение. Именно этот подход часто используется социальными работниками для урегулирования конфликтов между отдельными людьми и группами. Этот подход не исключает конфронтации и противостояния при поиске свободы, справедливости и социальной справедливости, но он исключает насилие.

  Весь ход истории показывает, что насилие и кровопролитие дают лишь временное решение проблем и создают почву для новых революций с целью свержения вступивших на престол новых властителей — вчерашних угнетенных. Ненависть порождает ненависть, месть порождает месть. Непрерывное же противодействие или ненасильственные методы давления могут, напротив, дать более прочные результаты.

  И хотя сегодня мир еще не готов отказаться от использования оружия, и, без сомнения, существуют веские основания для революций, следует признать, что посредничество и примирение являются эффективными средствами для преодоления на первый взгляд непримиримых различий, при условии, что они будут применяться последовательно, на основе уважения, понимания и знания.

  Мирное развитие по-прежнему остается целью для людей, которые стремятся к свободе, справедливости, социальной справедливости и созданию мира, в котором бы конфликты могли разрешаться ненасильственными способами.

8. Отношения между человеком и природой

  Накануне XXI столетия необходимость уважения других видов и поиска гармонии с природой начинает проникать в сознание людей.

  Деградация окружающей среды является слишком очевидной, чтобы ее можно было игнорировать. Существующий в мире экономический порядок, несовершенные модели развития, различия в запасах ресурсов, радиоактивное, промышленное и другие виды загрязнения, а также тенденции в области потребления в промышленно развитых и развивающихся странах являются причинами плачевного состояния, в котором находится наша Земля. Алчность, отсутствие информации и необходимость выживания, потребительское отношение и крайняя нищета создают угрозу для природы и уязвимых слоев населения.

  Комплексные программы с целью предотвращения деградации окружающей среды и, возможно, ее восстановления должны быть дополнены комплексными, формальными и неформальными, программами экологического воспитания, а также кампаниями с целью охраны окружающей среды.

  Таким образом, провозглашенные во Всеобщей Декларации права человека охватывают все стороны человеческой жизни и являются основными человеческими ценностями.





Тема 1

Тема 1. Предмет превентивной педагогики и психологии

1. Понятие превенции.

Превенция — действия с целью профилактики, смягчения, облегчения, корректировки тех условий, которые способствуют физическим или эмоциональным нарушениям, возникновению социологических проблем.

В зависимости от состояния здоровья, наличия факторов риска заболевания или выраженной патологии можно рассмотреть три вида профилактики.

Первичная профилактика — система мер предупреждения возникновения и воздействия факторов риска развития заболеваний (вакцинация, рациональный режим труда и отдыха, рациональное качественное питание, физическая активность, охрана окружающей среды и т. д.). Ряд мероприятий первичной профилактики может осуществляться в масштабах государства.

Вторичная профилактика — комплекс мероприятий, направленных на устранение выраженных факторов риска, которые при определенных условиях (стресс, ослабление иммунитета, чрезмерные нагрузки на любые другие функциональные системы организма) могут привести к возникновению, обострению и рецидиву заболевания. Наиболее эффективным методом вторичной профилактики является диспансеризация как комплексный метод раннего выявления заболеваний, динамического наблюдения, направленного лечения, рационального последовательного оздоровления.

Некоторые специалисты предлагают термин третичная профилактика как комплекс мероприятий по реабилитации больных, утративших возможность полноценной жизнедеятельности. Третичная профилактика имеет целью социальную (формирование уверенности в собственной социальной пригодности), трудовую (возможность восстановления трудовых навыков), психологическую (восстановление поведенческой активности) и медицинскую (восстановление функций органов и систем организма) реабилитацию.

Профилактикой занимаются психологи, юристы, социологи, медики. Но именно педагогический аспект предупреждения асоциальных явлений в поведении индивида является определяющим. Педагогизация профилактической деятельности проявляется в том, что административно-правовые меры превентивного воздействия все больше наполняются воспитательным содержанием и акцент работы с молодежью переносится на личность, а не отчуждение от нее.

2. Превентивная педагогика

Превентивная педагогика — (от лат. Prеventus — предупредительный) — педагогика, которая изучает причины формирования и развития отклонений в поведении человека и методы их предупреждения, преодоления, исправления.

Целью превентивной педагогики является разработка теоретического проекта научной системы предупреждения социальных отклонений среди молодежи, несовершеннолетних.

Объектом превентивной педагогики выступает совокупность существующих явлений маргинального характера, распространенных среди молодежи.

Предметом превентивной педагогики является: 1) причины, условия и факторы социальных отклонений среди несовершеннолетних, молодежи, 2) сущность и закономерности социальных отклонений, 3) пути, способы предупреждения и преодоления отклонений в поведении.

Превентивная педагогика выделяет ряд функций, которые должны быть присущи практике педагогической профилактики:

диагностическую — выявление педагогических причин и условий асоциального поведения, ее видов, распространенности в отдельных регионах, среди групп населения и наличия у отдельных лиц с отклоняющимся поведением;

прогностическуюопределение тенденций развития социально значимого поведения лиц и групп, обладающих определенными особенностями образования, обучения, воспитания и развития;

экспертную — оценивание планируемых и предпринимаемых правовых и организационных мер общей и индивидуальной профилактики с точки зрения их педагогической эффективности, устранения ими педагогических причин отклоняющегося поведения и преодоления педагогической запущенности отдельных лиц и групп.

консультативнуюоказание консультативной педагогической помощи в работе различных органов, организаций, лиц, при подготовке мероприятий социального и специально профилактического характера;

- организующую - научно и эмпирически обоснованные разработки целенаправленных комплексов педагогических мер, ориентированных не на разовое, а на педагогически системное воздействие на профилактируемых;

методическую — тщательная и детальная проработки порядка применения педагогических методов, приемов, средств, форм, технологий, обеспечивающих полную и правильную реализацию педагогических намерений и возможностей (образовательных, обучающих, воспитательных, развивающих) в профилактической работе;

побуждающую — зарождение надежд, намерений, желанийу профилактируемых воспользоваться предоставляемой помощью, преодолеть свои слабости и недостатки, поверить в реальную возможность стать на путь, отвечающий моральным и правовым нормам жизни и правомерного поведения, отказаться от девиантрых намерений.

К основным методам и приемам педагогической профилактики относятся:

методы и приемы обучения: рассказ, объяснение, доказательство, убеждение, пример, показ, упражнение и др.;

методы и приемы воспитания: объяснение, убеждение, переубеждение, консультирование, разбор, рекомендация, совет, требование, принуждение, включение в деятельность, изменение среды и условий, упражнение в правильном поступке, поддержка, помощь, воздействия через других (коллектив), соперничество, одобрение, поощрение, критика, наказание, самоуправление и др.;

методы и приемы развития: пробуждение чувства личного достоинства, авансирование доверия и веры в успех, активизации понимания уникальности жизни, активизации интереса, мышления, воли, напряжения усилий, преодоления трудностей, сдерживание слабостей и проявление положительных сторон личности.

Методика педагогической превенции предполагает комплексное использование методов и приемов, максимальную адаптацию их к данной ситуации, личности, группе. Необходим педагогический стиль общения и работы, уважение личности профилактируемого, его понимание и демонстрация этого понимания, доброжелательность, подлинное желание помочь человеку, душевность, сопереживание, искренность, доверительность, вера в его исправление, оптимизм, открытость, принципиальность и др.

Педагогическая профилактика реализуется при традиционных формах профилактической работы, а также предполагает использование особых, педагогически насыщенных форм: лекций, практических занятий, семинаров, обсуждений, бесед, заданий, поручений, шефств, коллективного труда, тематических вечеров, диспутов, дискуссий, вечеров вопросов и ответов, телефонов «доверия», включения в систему получения и повышения общего и профессионального образования и др.

Вся педагогическая профилактика требует не стандарта, шаблона, администрирования, а гибкости мышления, творчества, подлинного педагогического мастерства и способностей. Эти требования значительно более высоки, чем при работе с законопослушными гражданами.

3. Превентивная психология — отрасль прикладной психологии, которая изучает природу и механизмы отклоняющегося поведения с позиции междисциплинарного системного подхода, включая личностные, социальные, социально-психологические, психолого-педагогические факторы, обуславливающие социопатогенез, а также предлагает научно обоснованные рекомендации по психологическому обеспечению, предупреждению, диагностике и коррекции отклоняющегося поведения.

Объектом исследований отечественных превентивных психологов преимущественно являются социально-дезадаптивные дети и подростки (иначе «трудновоспитуемые», «педагогогически запущенные»), чье отклоняющееся поведение на докриминальном уровне носит формы агрессивного, корыстного или социально-пассивного саморазрушающегося характера.

Первостепенной задачей превентивной психологии, наряду с обеспечением коррекционно-реабилитационной работы, остается выявление природы отклоняющегося поведения, неблагоприятных факторов, обусловливающих социопатогенез, и выработка мер по их нейтрализации.

К числу факторов, обусловливающих генезис асоциального поведения, относят:

индивидный фактор, действующий на уровне психобиологических предпосылок асоциального поведения, которые затрудняют социальную адаптацию индивида;

психолого-педагогический фактор, проявляющийся в дефектах школьного и семейного воспитания;

социально-психологический фактор, раскрывающий неблагоприятные особенности взаимодействия несовершеннолетнего со своим ближайшим окружением в семье, на улице, в учебно-воспитательном коллективе;

личностный фактор, который, прежде всего, проявляется в активно-избирательном отношении индивида к предпочитаемой среде общения, к нормам и ценностям своего окружения, к педагогическим воздействиям семьи, школы, общественности, а также в личных ценностных ориентациях и личной способности к саморегулированию своего поведения;

социальный фактор», определяющийся социальными и социально-экономическими условиями существования общества.





Тема 1+

Тема 1 Організація науково-дослідної роботив Україні

План

1.Роль науки в соціально-економічному та технічному прогресі

2.Наука як діяльність: характеристика, регулювання,суб’єкти

3. Класифікація наук

4.Підготовка та використання наукових кадрів

5. Наукова робота студентів

1.Роль науки в соціально-економічному та технічномупрогресі

За всіх часів основою соціально-економічного та технічного прогресу була нова інформація. Саме відкриття і винаходи, тобто нова наукова і науково-технічна інформація, завжди були причиною революційних змін у розвитку економіки. На визначальну роль науково-технічної інформації для економічного розвитку вказував і засновник теорії довгих хвиль в економіці (великі цикли кон’юнктури) Микола Кондратьєв. Він виявив, що економічний розвиток є хвилеподібним: економічне зростання змінюється періодом занепаду. Тривалість довгої хвилі економічного розвитку, яка охоплює період піднесення («підвищувальна хвиля») і період спаду («понижувальна хвиля») становить близько 50 років. У1926 р. М. Кондратьєв писав: «Протягом приблизно двох десятиріч перед початком підвищувальної хвилі великого циклу відбувається пожвавлення у сфері технічних винаходів. Перед початком і на самому початку підвищувальної хвилі спостерігається широке застосування цих винаходів у сфері промислової практики, яке пов’язане з реорганізацією виробничих відносин» [15, с. 202].

Учені про роль науки

Наука стала невід’ємною та найбільш важливою частиною нашої цивілізації, а наукова діяльність безпосередньо впливає на розвиток цивілізації.

М. Борн

Основою світової економічної системи в минулому була енергія. Протягом століть склався енергоємний тип науково-технічного прогресу. Нині в розвинених країнах ядро економіки складаютьгалузі так званого п ятого технологічного укладу — мікроелектроніка, генна інженерія, космічні технології, засоби автоматизації та зв’язку, біотехнології. А для країн, що розвиваються, характерні третій і четвертий технологічні уклади, вважає відомий російській економіст Сергій Глазьєв (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 Періодизація технологічних укладів[18, с.19]

Технологічні уклади

Періоддомінування

Країни-лідери

Основні технології

I

1770-1830 pp.

Бельгія, Великобританія, Франція

Водяний двигун, виплавка чавуна й обробка заліза, будівництво каналів

II

1840-1880 рр.

Франція, Бельгія, Великобританія, США, Німеччина

Паровий двигун, вугільна промисловість, машинобудування, чорна металургія, верстатобудування

III

1890-1940 рр.

Франція, США, Великобританія, Німеччина

Електротехнічне та важке машинобудування, виробництво сталі, неорганічна хімія, важке озброєння, кораблебудування, лінії електропередач, стандартизація

IV

1940-1980 рр.

США, країни Європи, Японія

Синтетичні матеріали, органічна хімія, кольорова металургія, електронна промисловість, автомобілебудування, атомна енергетика

V

1990-2030 рр. (прогноз)

США, Японія, країни ЄС, Південно-Східної Азії

Обчислювальна техніка, телекомунікації, роботобудування, мікро- та оптоволоконні технології, космічна техніка, штучний інтелект, біотехнологі

Так, наприклад, нині частка гірничодобувної промисловості, сільського та лісового господарства з урахуванням імпорту в США становить усього тільки 12% валового внутрішнього продукту (нагадаємо при цьому, що США виробляють близько чверті обсягів світової сільськогосподарської продукції). У США до пріоритетних галузей, що забезпечують економічне зростання, технологічну незалежність, військову безпеку країни, конкурентоспроможність продукції сьогодні відносять аерокосмічну промисловість (частка витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи у витратах виробництва становить близько 20,2%), комп’ютери (12,4%), електроніку (10,8%), фармацевтичну промисловість (10,3%) [32].Такі зміни призводять до того, що на перший план у забезпеченні добробуту країни виходить темп науково-технічного прогресу таспроможність здійснювати інновації. На зростання економіки все більшою мірою впливають такі інноваційні фактори, як науковий рівень виробництва, технологічний рівень капіталу, рівень інформаційних технологій, висококваліфікована робоча сила, яка здатна генерувати інновації та новаторській стиль управління.

Один із найвідоміших спеціалістів у галузі конкурентних стратегій Майкл Портер зазначає, що найкращі компанії досягають конкурентних переваг завдяки інноваціям. К. Певітт, професор Сасекського університету, відзначає найтіснішу залежність конкурентоспроможності сучасних фірм від рівня вкладень у науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи та технологічний розвиток. Його слова підтверджує вчений і бізнесмен Пітер Дракер: «Деякі компанії отримують п’ятдесятикратну або навіть стократну віддачу від кожного долара, вкладеного в дослідження» [28, с. 184].

Таким чином, основною відмінністю сучасного етапу суспільного розвитку є те, що інформація, а не енергія стала основним чинником відтворення економіки та її розвитку.

Про це свідчать і зміни в динаміці процесу накопичення інформації. Якщо починаючи з 1900 р. обсяг знань подвоювався лише через 50 років, з 1950 р. — подвоювався кожні 10 років, то з 1990-х pp. подвоєння відбувається кожні 4-5 років. Менше ніж за 65 років було одержано 90% знань, якими нині володіє сучасна цивілізація [18, с. 18].

2. Наука як діяльність: характеристика, регулювання,суб’єкти

Наука- сфера людської діяльності, функція якої — продукування і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність, це одна з форм суспільної свідомості. Наука в процесі історичного розвитку перетворюється на продуктивну силу і найважливіший соціальний інститут, що впливає на всі сфери суспільства. Термін «наука» вживається також для позначення окремих галузей наукових знань.

Наука є сферою суспільного життя, діяльністю людей, яка полягає в здобутті нових, а також у використанні вже існуючих знань.

Таким чином, наука — це не тільки набуті знання, але й діяльність, спрямована на їх отримання, інакше кажучи, наука — це сфера духовного виробництва, і в сучасному суспільстві вона стала сферою масового «виробництва» знань. Наука виникла наоснові практичної діяльності людей і застосовується в процесі цієї діяльності.

Науку можна представити як діяльність наукову, науково-технічну, а також науково-педагогічну та науково-організаційну.

Наукова діяльність — це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань. Основними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження.

Фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв’язку.

Прикладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на одержання і використання знань для практичних цілей.

Науково-технічна діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. Її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов’язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії їх практичного використання.

Науково-педагогічна діяльність — педагогічна діяльність у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти III—IV рівнів акредитації, пов’язана з науковою та (або) науково- технічною діяльністю.

Науково-організаційна діяльність - діяльність, спрямована на методичне, організаційне забезпечення та координацію наукової, науково-технічної і науково-педагогічної діяльності. Основні «ознаки науки як діяльності є такими [20, с. 36]:

передусім це суспільна діяльність, форми якої змінюються на різних етапах розвитку суспільства. Соціальна, суспільна природа цієї діяльності виявляється не тільки в обміні науковою інформацією, але й у характері наукових досліджень, що ведуться великими колективами, часто об’єднують учених різних спеціальностей і вирішують комплексні проблеми;

наука відрізняється від інших видів діяльності своїм свідомим цілеспрямованим характером, який полягає у використанні тільки накопичених знань і досвіду та спеціальних прийомів і методів для досягнення нових знань;

мета наукової діяльності — розв’язання пізнавальних завдань, відкриття законів об’єктивного світу, знання яких дозволяє свідомо управляти природою та суспільством;

єдність теоретичної і практичної діяльності.

Учені про науку

Наука — це процес пізнання, а не комора з уже пізнаним.

І. Петрянов — Соколов

Наука складається з множини індивідуальних творчих досягнень у результаті досить складного процесу взаємодії накопичених фактів та уявлень.

О. Фокін

Наука відрізняється від інших форм суспільної свідомості своєю спрямованістю розвитку, у ході якого вона виробляє та систематизує об’єктивні знання про матеріальний світ.

М. Шило

Основним законодавчим актом, що регулює наукову діяльність в Україні, є Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства та держави в технологічному розвитку.

Основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері визначаєдержавна науково- технічна політика, яка є складовою соціально-економічної політики України.

Державне регулювання й управління у сфері наукової і науково- технічної діяльності здійснюють: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; міністерства, відомства та інші центральні органи виконавчої влади у сфері наукової і науково-технічної діяльності; Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади.

Будь-який процес наукового дослідження передбачає такі обов’язкові елементи: суб’єкт, засоби та об’єкт.

У загальному розумінні як суб’єкт науки можна визначити інститут науки- організацію людей, які пов’язані між собою певними відносинами, що їх об’єднують, для виконання певних завдань у суспільстві.

Як одиничний елемент поняття «суб’єкт науки» можна представитиученого — особу, яка здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження й отримує наукові та (або) науково- технічні результати.

Розвиток науки і техніки пов’язаний з ускладненням методів і форм наукових досліджень, використанням складної апаратури. У сучасних умовах масштабні наукові дослідження здійснюються великими колективами, і вчений є їх активним учасником.

Згідно із Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність » суб ‘єктами наукової і науково-технічної діяльності є: учені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності.

Суб’єктів науки можна поділити на дві групи залежно від мети їх діяльності:

суб’єкти, діяльність яких спрямована на виробництво нових наукових результатів: науково-дослідні інститути; ВНЗ III—IV рівнів акредитації; наукові підрозділи виробничих підприємств; наукові школи, товариства тощо;

суб’єкти, діяльність яких спрямована на контроль, оцінку і визнання отриманих наукових результатів (спеціалізовані вчені ради, Вища атестаційна комісія (ВАК) України).

До державних наукових організацій належать Національна Академія наук України (НАН України) та галузеві академії наук — Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України.

Мета діяльності Національної Академії наук України визначена в її статуті:

розвиток фундаментальних досліджень з провідних напрямків суспільних і природничих наук;

здійснення перспективних наукових досліджень, безпосередньо пов’язаних з розвитком виробництва, у першу чергу у визначальних галузях технічного прогресу;

виявлення принципово нових можливостей науково-технічного прогресу і підготовка рекомендацій для їх застосування в народному господарстві;

вивчення й узагальнення досягнень світової науки і сприяння найбільш повній їх реалізації в суспільній практиці. Найважливіші напрямки досліджень НАН України пов’язаніз проблемами математики, кібернетики, ядерної фізики, фізики твердого тіла, комплексу проблем матеріалознавства, радіоастрономії, розробки основ зварювальних процесів, хімії, фізіології і хімії живих організмів, зоології, ботаніки, біофізики, економіки, історії, української літератури і мови.

Відповідно до чинного статуту НАН України об’єднує у своєму складі видатних учених України. Обирають членів академії її загальні збори. Члени академії мають академічні звання — член- кореспондент і дійсний член (академік). Офіційно вважається, що членами-кореспондентами академії обираються учені, які збагатили науку видатними науковими працями, а дійсними членами — учені, завдяки яким наука збагатилася видатними працями першочергового наукового значення. До складу НАН України входить близько 200 академіків і понад 350 членів-кореспондентів.

Найвищий керівний орган Академії наук — загальні збори, а в період між сесіями загальних зборів — президія на чолі з президентом. Починаючи з 1963 року ускладі Академії діє три секції (фізико-технічних і математичних наук; хіміко-технологічних і біологічних наук; суспільних наук), які об’єднують 12 відділень.

До складу НАН України входить 78 науково-дослідних інститутів та 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. До найвідоміших академічних інститутів належать інститути електрозварювання, кібернетики, математики, надтвердих матеріалів, проблем матеріалознавства, фізико-технічний низьких температур. До наукових установ НАН України віднесено: Центральний науково-природничий музей; Центральний ботанічний сад; Національну бібліотеку України ім. В. Вернадського; видавництво «Наукова думка».

З метою зміцнення зв’язків науки з виробництвом, посилення координації наукової роботи в установах Академії наук, міністерствах і відомствах України та вищих навчальних закладах, в Україні створені наукові центри. Вони об’єднують усі наукові установи НАН України за територіальним принципом. Таких центрів шість: Донецький, Північно-Східний (Харків), Західний (Львів), Північно-Західний (Київ), Південний (Одеса), Придніпровський (Дніпропетровськ).

До недержавних галузевих академій наук належать: Аерокосмічна академія, Академія архітектури, Академія будівництва, Академія вищої школи, Академія економічних наук, Академія інженерних наук, Академія національного прогресу, Академія політичних наук, Екологічна академія та ін.

Кожна галузева академія є науковою асоціацією, яка складається з членів академії, нею самою обраних. Галузева академія наук має господарчу й фінансову самостійність і є юридичною особою. У 1996 році галузеві академії наук створили Всеукраїнську асоціацію академій наук (ВУААН). Положенням про ВУААН визначено, що вона діє на громадських засадах і здійснює свою діяльність у повній відповідності до Конституції України, чинного законодавства і статутів її колективних членів. Основними функціями ВУААН є такі:

підтримка всіма наявними засобами інтелектуально-фахової спільноти країни;

координація досліджень колективних членів асоціації та об’єднання зусиль для спільної практичної реалізації наукових розробок;

надання допомоги державі в реформуванні та визначенні пріоритетів розвитку вітчизняної науки, розробленні державної науково-технічної політики;

активне сприяння науковому співробітництву колективних членів асоціації з академічними об’єднаннями в інших країнах, з діловими колами України та іноземних держав.

Безпосередньо наукову діяльність в Україні здійснюють:

-науково-дослідні і проектні установи та центри НАН України;

-науково-дослідні установи системи галузевих академій наук;

-науково-дослідні підрозділи та кафедри вищих навчальних закладів (інститутів, академій, університетів);

-науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні та інші установи міністерств і відомств;

-науково-дослідні, проектні установи і центри при промислових підприємствах та об’єднаннях;

-науково-дослідні, конструкторські, технологічні та інші установи і центри, створені на комерційній основі.

У сфері науки функціонують наукові установи різних форм власності (табл. 1.2).

Таблиця 1.2. Сектори науки та форми власності [7, с. 75]

Сектори науки

Форми власності

Державний

 

Академічні установи

Державна, інтелектуальна

ВНЗ

Державна, інтелектуальна

Центральні, відомчі та місцеві НДІ

Державна, комунальна, муніципальна, інтелектуальна

Галузевий

 

Науково-дослідні інститути, лабораторії

Державна,акціонерна.інтелектуальна

Підприємницький

 

Наукові підрозділи підприємств

Приватна, акціонерна, інтелектуальна

Приватні консультаційні осередки

Приватна, корпоративна, інтелектуальна

Венчурні фірми

Приватна, інтелектуальна

Недержавні ВНЗ

Приватна, муніципальна, інтелектуальна

3. Класифікація наук

Класифікація наук — розкриття взаємозв’язку наук на основі певних принципів та вираження їх зв’язку у вигляді логічно обґрунтованого розташування (або ряду) науки.

Проблема класифікації наукце проблема структуризації всього наукового знання. З давніх часів вчені намагалися здійснити найбільш раціональний поділ наук. Основою такого поділу, як правило, були властивості і зв’язки об’єктів дослідження (що вивчає наука), методи їх вивчення (як, якими способами відбувається вивчення об’єктів) та мета науки (на що спрямовані результати, співвідношення науки з практикою).

Наука як основна форма пізнання світу спрямована на одержання нових знань про природу, суспільство і мислення. Відповідно до цього всі науки можна поділити на: природничі (фізика, хімія, біологія тощо); суспільні (економічні, філологічні, історичні тощо); про мислення (філософія, логіка, психологія тощо).

Також має місце підхід щодо поділу наук на дослідницькі (фундаментальні, теоретичні) і прикладні.

Учені про поділ та злиття наук

… Природничі науки, попри своє велике значення, не вичерпують усього кола предметів, про які людству необхідно скласти уявлення.

Д. Писарев

Науки не просто межують одна з одною, а вкорінюються та проникають одна в одну М.Пирогов

Одночасно з поділом наук з їх усе більшою спеціалізацією на їх стику виникають особливо бурхливо зростаючі нові галузі знань — містки, що знаменують злиття наук одна з одною та з виробництвом, якому вони слугують особливо плідно.

П.Ребіндер

Вищою атестаційною комісією (ВАК) України за погодженням з Міністерством освіти і науки України визначено певне коло наук, що покладені в основу їх сучасної класифікації (табл. 1.3). Саме в цих галузях науки в нашій країні здійснюються наукові дослідження, проводиться підготовка наукових кадрів, присуджуються наукові ступені, проводиться фінансування та підтримка наукових робіт, що стосуються пріоритетних напрямів соціально-еко- номічного розвитку держави.

Економічна наука в класифікації наук є самостійною галуззю.

Розглядаючи економічні науки, можна згрупувати їх таким чином:

науки, пов’язані з окремими підприємствами (організаціями);

науки, пов’язані з економічною діяльністю на рівні регіону, території, галузі тощо;

науки, пов’язані з окремими функціональними аспектами економіки (фінансами, плануванням, обліком, аналізом тощо).

Вища атестаційна комісія України за погодженням з Міністерством освіти та науки України затвердила перелік наукових спеціальностей (табл. 1.4), за якими проводиться захист дисертацій та присуджуються наукові звання і ступені в галузі «Економічні науки».

Методологічною основою економічних наук є економічна теорія. Кожна економічна наука використовує специфічні категорії й поняття, застосовує свої методи дослідження, має свої об’єкт і предмет вивчення. Разом з цим, економічні науки мають спільний предмет дослідження — систему економічних відносин, що об’єктивно складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ.

Таблиця 1.3. Сучасна класифікація наук

Шифр

Основні галузі науки

Шифр

Основні галузі науки

01

Фізико-математичні науки

14

Медичні науки

02

Хімічні науки

15

Фармацевтичні науки

03

Біологічні науки

16

Ветеринарні науки

04

Гносеологічні науки

17

Мистецтвознавство

05

Технічні науки

18

Архітектура

06

Сільськогосподарські науки

19

Психологічні науки

07

історичні науки

20

Військові науки

08

Економічні науки

21

Національна безпека

09

Філософські науки

22

Соціологічні науки

10

Філологічні науки

23

Політичні науки

11

Географічні науки

24

Фізичне виховання та спорт

12

Юридичні науки

25

Державне управління

13

Педагогічні науки

Таблиця 1.4. Перелік економічних наук

Шифр

Основні наукові спеціальності галузі «Економічні науки»

08

ЕКОНОМІЧНІ НАУКИ

08.00.01

Економічна теорія та історія економічної думки

08.00.02

Світове господарство і міжнародні економічні відносини

08.00.03

Економіка та управління національним господарством

08.00.04

Економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності)

08.00.05

Розвиток продуктивних сил і регіональна економіка

08.00.06

Економіка природокористування та охорони навколишнього середовища

08.00.07

Демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика

08.00.08

Гроші, фінанси і кредит

08.00.09

Бухгалтерській облік, аналіз та аудит (за видами економічної діяльності)

08.00.10

Статистика

08.00.11

Математичні методи, моделі та інформаційні технології в економіці

4. Підготовка та використання наукових кадрів

За деякими оцінками, кількість учених у світі щороку зростає на 0,8-0,9%. Професія науковця становиться масовою. Унаслідок цього постає проблема підготовки кадрів, а саме: створення ефективної системи відбору, підготовки та перепідготовки наукових кадрів. У всьому світі здійснюється активний пошук засобів і методів розв’язання даної проблеми, створюються соціологічні, педагогічні, психологічні моделі таких систем, нагромаджено великий досвід формування науковців найвищого рівня.

Науковий пошук характеризується різними ступенями та рівнями глибини й складності. Його здійснюють різні люди, які мають різну кваліфікацію, підготовку та дослідницькі можливості. На думку багатьох учених-психологів, головна умова успішного навчання і плідної професійної діяльності — у комплексі психофізіологічних властивостей особистості, які визначають здібності людини. Таким чином, вихідним пунктом формування особистості вченого має стати виявлення здібностей до наукової творчості.

До них належать [23, с. 62-63]:

здатність виділяти й формулювати проблеми. Така «свіжість» та «гострота» погляду пов’язана з певною якістю мислення, яка дозволяє суб’єктові ніби «вихоплювати» з інформаційного потоку певні парадокси і включати їх до контексту загального пошуку;

здатність до згортання розумових операцій. У процесі мислення потрібний постійний перехід від однієї ланки ланцюжка міркувань до іншої. Інколи це заважає охопити всю картину в цілому, усе міркування від першого до останнього кроку.Проте людина має здатність згортати довгий ланцюг міркувань і замінювати їх однією узагальнюючою операцією, замінювати декілька понять одним;

здатність до перенесення досвіду полягає втому, щоб застосувати навички, набуті при розв’язанні одного завдання, до розв’язання іншого. По суті, це здатність до вироблення узагальнюючих рішень;

здатність сприйняти дійсність у цілому, не дроблячи її. Такий тип нервової діяльності важливий для наукової роботи, коли необхідно відволіктися від логічного сприйняття фактів аби поєднати елементи думки в нові системи образів;

здатність до швидкого і спрямованого асоціювання понятьлежить в основі творчого логічного мислення;

здатність швидко і легко переходити від одного класу явищ до іншого, далекого за змістом. Відсутність такої якості спричинює інертність і навіть застійність мислення. Люди з вищим показником гнучкості мислення мають більше шансів натрапити на правильну ідею при розв’язанні дослідницького завдання;

здатність оцінювати, обирати одну з багатьох альтернатив до її перевірки. Оціночні дії виконуються не тільки після закінчення роботи, але й багаторазово в процесі її виконання;

здатність легко генерувати ідеї. Не обов’язково, щоб кожна з них була правильною, але висунуто їх має бути якнайбільше — це підвищує ймовірність формулювання правильної ідеї;

здатність передбачення, яка має спиратися на розвинену фантазію, творчу уяву.

Перелік необхідних для вченого якостей можна продовжити. У психології розробляються методи їх виявлення й оцінки. Якщо за допомогою психологічно обґрунтованих методик виявлено, що дана людина має творчі здібності, то вона має бути залучена до такої системи освітніх і виховних впливів, яка максимально сприяла б розвитку її особистості, її творчих потенці у науці.

Основними формами підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів в Україні є аспірантура та докторантура, що функціонують при вищих навчальних закладах та наукових установах. Порядок вступу та навчання в аспірантурі та докторантурі регламентується «Положенням про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів», затвердженим Постановою Кабінету Міністрів Укра- їни№ 309 від 01.03.99 р. Відкриття і закриття аспірантури та докторантури у вищих навчальних закладах і наукових установах здійснює Міністерство освіти і науки України. В аспірантурі та докторантурі навчаються, відповідно, аспіранти та докторанти.

Аспірант — особа, яка має повну вищу освіту й кваліфікаційний рівень магістра або спеціаліста, навчається в аспірантурі вищого навчального закладу або наукової установи для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Докторант — особа, яка має науковий ступінь кандидата наук і зарахована до докторантури для підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук.

В українській системі освіти і науки існують: наукові ступені — доктор наук, кандидат наук та вчені звання — професор, доцент, старший науковий співробітник.

Наукові ступені присуджуються (після захисту дисертацій), а вчені звання присвоюються спеціалістам з вищою освітою, визначають їх кваліфікацію, досягнення в розвитку науки, техніки і культури, у підготовці кадрів вищої кваліфікації. Присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань є державним визнанням рівня кваліфікації вченого.

Основним документом, що визначає правила присудження наукових ступенів та присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, є «Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 432 від 07.03.07р.

Учені звання професора та доцента присвоюються згідно з «Порядком присвоєння вченого звання професора і доцента», затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 27.12.08 р.

Науковий ступень — це кваліфікаційний рівень, що присуджується особам, які мають повну вищу освіту, глибокі фахові знання та значні досягнення в певній галузі науки. В Україні існують такі наукові ступені: доктор наук; кандидат наук.

Питання присудження наукових ступенів доктора наук і кандидата наук, а також присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника належить до компетенції Вищої атестаційної комісії України (ВАК України).

Наукові ступені доктора та кандидата наук присуджують спеціалізовані вчені ради на підставі прилюдного захисту дисертацій.

Спеціалізовані вчені ради утворюються за рішенням ВАК у вищих навчальних закладах III—IV рівнів акредитації, науко- во-дослідних, науково-технічних установах та інших організаціях, що проводять фундаментальні і прикладні наукові дослідження.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наукє кваліфікаційною науковою працею певного обсягу, яка повинна містити наукові положення та науково обґрунтовані результати в певній галузі науки, що розв’язують важливу наукову або науково прикладну проблему.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук є кваліфікаційною науковою працею певного обсягу, яка повинна містити нові науково обґрунтовані результати проведених здобувачем досліджень, що розв’язують конкретне наукове завдання, яке має істотне значення для певної галузі науки.

Контроль за науковим рівнем дисертацій, їх науковою і практичною цінністю, роботою спеціалізованих вчених рад, дотриманням єдиних вимог до здобувачів наукових ступенів, а також експертизу дисертацій здійснює ВАК за участю експертних рад. Остаточно рішення про присудження наукових ступенів приймає ВАК України після проведення експертизи дисертаційних робіт, розгляду атестаційних справ здобувачів.

Підтвердженням присудження наукового ступеня є диплом кандидата або доктора наук, який видається ВАК України на підставі рішень спеціалізованих вчених рад та затвердження атеста- ційного висновку Президією ВАК.

Вчені звання - це кваліфікаційний рівень, що присвоюють особам, які мають вищу освіту, глибинні професійні та наукові досягнення в певній галузі науки, широкий науковий і культурний світогляд, позитивно проявили себе в науковій, виробничій та суспільній роботі.

Розрізняють такі вчені звання: професор; доцент; старший науковий співробітник.

Учене звання професора, доцента та старшого наукового співробітника присвоюється, як правило, особам, що мають наукові ступені й виявляють достатню кваліфікацію в процесі виконання педагогічної та науково-дослідної роботи у вищому навчальному закладі чи науковій установі.

Учене звання професора і доцента присвоюються МОН України на основі рішення вченої ради вищого навчального закладу III- IV рівня акредитації або закладу післядипломної освіти III—IV рівня акредитації, наукової установи (тільки для вченого звання «професор»), яке приймається таємним голосуванням. Атестати професорів і доцентів видає МОН України.

Учене звання старшого наукового співробітника присвоює ВАК України на підставі рішення вченої (науково-технічної) ради вищого навчального закладу або наукової установи, яке приймається таємним голосуванням. Атестат старшого наукового співробітника видає ВАК України.

На сьогодні в Україні готують та атестують кандидатів і докторів економічних наук кілька десятків академічних, галузевих та освітніх закладів; працює понад 70 спеціалізованих вчених рад, 40 з яких є докторськими. Україна, крім забезпечення власних потреб, готує кандидатів і докторів економічних наук для країн Європи, Азії, Африки та Америки.

На початок 2006 р. у навчальних закладах III—IV рівнів акредитації (118 вищих навчальних закладів) працювало 5576 докторів наук, 29 354 кандидатів наук і близько ЗО 000 науково-педаго- гічних працівників без ученого ступеня. У докторантурах цих закладів навчалося 697 докторантів, в аспірантурах — 15 741 аспірант. У 2005 р. 267 науково-педагогічних працівників вишів стали докторами наук і 2044 — кандидатами наук. Таким чином, ефективність докторантури становила лише 38,8%, аспірантури — 13% [13, с. 76].

Загальна динаміка кількості здобувачів, яким були присуджені відповідні наукові ступені протягом останніх років, наведена в табл. 1.5 [13, с. 64].

Згідно з матеріалами моніторингу інноваційного потенціалу України, які оприлюднив Інститут економічного прогнозування України (березень 2004 p.), на 10 тис.населення в України припадає 55 вчених. За цим показником наша країна значно поступається розвиненим країнам, таким, як США, Німеччина та Японія (76, 126 і 90 вчених відповідно).

На сьогодні основна частка вчених в Україні працює у вищих навчальних закладах та академічних НДІ, 11% — у галузевому секторі, і лише 0,2% вчених припадає на промисловий сегмент. Для порівняння: у США більш ніж 70% науки сконцентровано в компаніях, у Японії — більш ніж 90%. Дуже низький у країні також рівень упровадження наукових розробок: із 40 тис. розробок щорічно використовується у виробництві лише 16%. Крім того, у середньому на одну розробку в Україні припадає лише15-30 тис. грн. В Україні один із найнижчих рівнів фінансування наукиусвіті- 11 дол. на душу населення, уСША- 1000 дол., Японії — 900, Фінляндії 700-800, у Росії 60-66 дол.

Таблиця 1.5 Інформація про присудження наукових ступенів

Науковий ступень

Кількість наук, що одержали науковий ступінь

2002

2003

2004

2005

Кандидат наук

3678

4028

4843

2914

Доктор наук

532

545

703

762

5. Наукова робота студентів

Сучасні умови господарювання характеризуються швидкими змінами середовища, у якому функціонують організації, високим ступенем невизначеності та ризиком. Завдання, що постають перед організаціями, настільки складні, що їх вирішення потребує творчого пошуку, дослідницьких навичок. У зв’язку з цим сучасні спеціалісти повинні володіти не тільки певною сумою фундаментальних і спеціальних знань, а мати навички творчого вирішення практичних питань, умінням використовувати у своїй роботі те нове, що з’являється в науці та практиці, постійно вдосконалювати свою кваліфікацію, швидко адаптуватися до умов виробництва. Усі ці якості потрібно формувати у вищих навчальних закладах. І формуються вони шляхом залучення студентів до науково-дослідної роботи.

Науково- дослідна робота студентів охоплює два елементи:

1)навчання студентів елементам дослідницької праці, формування в них навичок до цієї праці;

2)власне наукові дослідження, які здійснюються студентами під керівництвом викладачів.

Форми та методи залучення студентів до наукової творчості можна умовно поділити на науково-дослідну роботу, що включена до навчального процесу і, відповідно, проводиться в навчальний час згідно з навчальними планами та навчальними програмами (навчально-дослідна робота), і науково-дослідну роботу, яка виконується студентами в позанавчальний час.

Навчально-дослідна робота виконується студентами відповідно до розкладу занять за спеціальним завданням і під керівництвом викладача. Вона містить елементи наукових досліджень у різних видах навчальних занять (лекційних, практичних, лабораторних, IPC), а також спеціальні навчальні курси з організації НДР.

Основним завданням навчально-дослідної роботи є формування в студентів навичок самостійної теоретичної та експериментальної роботи, ознайомлення з умовами праці в лабораторії, науковому колективі.

Однією з форм наукової роботи студентів, що може бути включена до навчального процесу, є впровадження елементів творчості в навчальні лабораторні роботи.Під час їх виконання студент самостійно визначає план дослідження, підбирає необхідну апаратуру, проводить експерименти, здійснює математичну обробку й аналіз результатів експерименту, формує звіт.

На багатьох кафедрах вищих навчальних закладів організуються навчально-наукові семінари.Підготовка семінару складається так, щоб протягом семестру кожен студент мав змогу виступити з доповіддю або з повідомленням, які присвячені результатам проведеного дослідження.

Навчально-дослідна робота може здійснюватись і в період виробничої практики, протягом якої студенти можуть виконувати конкретні завдання з тематики науково-дослідних робот, що виконуються кафедрою на виробництві, збирати фактичний матеріал і проводити його первинну обробку з метою подальшого використання при курсовому та дипломному проектуванні.

Важливими видами навчально-дослідної роботи студента є підготовка рефератів, курсових робіт (реферативних, дослідницьких), дипломних робіт (дипломних проектів, дипломних творів), магістерських робіт.

Реферат - це доповідь на певну тему, що передбачає огляд відповідних літературних та інших джерел або виклад змісту наукової роботи, книги, статті.

Курсова робота — це робота на певну тему, яка передбачає опрацювання наукових, законодавчих, навчальних джерел, забезпечує їх об’єктивний виклад на основі відповідного аналізу та засвідчує суб’єктивний ступінь самостійності, уміння застосовувати набуті знання та навички, розвиває дослідницькі вміння й здібності.

Дипломна робота — це спеціальна форма наукової роботи, яка передбачає опрацювання наукових, законодавчих, навчальних, архівних джерел, забезпечує їх об’єктивний виклад на основі відповідного аналізу і засвідчує суб’єктивний ступінь самостійності, має свої кваліфікаційні ознаки, яку виконує студент-випу- скник для отримання диплома (свідоцтва) про закінчення навчального закладу.

Магістерська робота — післядипломна форма наукової роботи, яка передбачає опрацювання наукових, законодавчих, навчальних, архівних (у тому числі рукописних) джерел на вищому порівняно з дипломною роботою рівні, забезпечує об’єктивний виклад опрацьованого матеріалу на основі відповідного аналізу і засвідчує суб’єктивний ступінь самостійності, має свої кваліфікаційні ознаки.

Наукова робота студентів, що виконується в позанавчальний час,організується у вигляді:

участі студентів у виконанні досліджень з тематики держбюджетних та госпрозрахункових науково-дослідних робіт кафедр і наукових підрозділів закладів освіти;

організації студентських наукових гуртків, студентських конструкторських, технологічних та інших бюро;

лекторської роботи з розповсюдження знань у сфері науки, техніки, культури тощо.

Велику роль в організації наукової роботи студентів відіграютьстудентські наукові товариства — добровільні студентські об’єднання, що організуються у вищих навчальних закладах із метою залучення студентів до науково-дослідної роботи, поширення й узагальнення досвіду цієї роботи, підвищення якості підготовки та виховання майбутніх фахівців, здатних творчо застосовувати в практичній діяльності досягнення науково-технічного і культурного прогресу.





ТЕМА 1

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА1. Поняття МПП2. Предмет МПП3. Методи правового регулювання в МПП4. Природа норм МПП та його місце в національній системі права5. Співвідношення МПП з цивільним правом та міжнародним публічним правом6. Система МПП7. Розвиток науки МПП8. Роль і завдання, тенденції його розвитку9. Особливості МПП зарубіжних країнІ. МПП — це комплексна правова система, яка об’єднує норми внутрішньодержавного законодавства, міжнародних договорів та звичаїв, якими регулюються майнові та особисті немайнові відносини, укладені з іноземним елементом з допомогою колізійно-правового та матеріально-правового методів.Терміни „колізійне право”, „конфліктне право” зустрічаються в голландських юристів ХVII ст. В даний час ці терміни вживаються в англо-американській правовій науці (головним чином в США) поряд з терміном „МПП” як синоніми останнього, що не можна назвати точним, тому що в англо-американській науці конфліктного права в його склад включають не тільки питання колізії законів, але й питання підсудності справ з іноземним елементом..Термін „МПП”, що був вперше застосований американським юристом Джозефом Сторі в його Коментаріях конфліктного права 1834 р., неодноразово викликав заперечення. Вказувалося на те, що термін цей невдалий, так як слово „міжнародне” не підходить ні для характеристики джерел даної галузі права, ні для характеристики складів відповідних відносин – саме на це робився акцент.    Проте в назві „МПП” слово „міжнародне” має інший зміст ніж в назві „міжнародне публічне право”. Міжнародне публічне право і є міжнародним в тому розумінні, що воно регулює відносини між державами: термін „міжнародне” є синонімом терміна „міждержавне”.„МПП” не є міждержавним правом, але воно „міжнародне” в тому розумінні, що регулює відносини, які виходять за межі правової системи однієї держави: відносини в яких учасниками є фізичні та юридичні особи, які належать до різних держав; відносини осіб, що виникають з міжнародного спілкування.ІІ. Термін „МПП” є загальноприйнятим як в країнах СНД, так і в інших зарубіжних країнах, за винятком США (конфліктне право).Предмет МПП.З визначення МПП випливає, що предметом МПП є майнові і особисті немайнові відносини цивільно-правового характеру. Специфікою відносин є наявність іноземного елементу. Вона може виражатися або в тому, що суб’єкт таких відносин є іноземним громадянином чи іноземною юридичною особою, або в тому, що об’єктом відносин є річ, яка знаходиться на території іноземної держави, або в тому, що юридичні факти, з якими пов’язані виникнення, зміна чи припинення правових відносин, мають місце за кордоном.Суб’єктами відносин в МПП є передусім фізичні та юридичні особи, іноді держави.До сфери МПП відносяться питання цивільної право- та дієздатності іноземних фізичних та юридичних осіб, держави, її імунітету, відносини у зовнішньоторговельних угодах, авторські права іноземців і права авторів на твори, видані закордоном, аналогічні права на промислову власність, трудо-правового і соціального статусу осіб, що знаходяться на території іноземної держави, також відносяться питання сімейного, спадкового права, договірні, транспортні та фінансові зобов’язання та зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди і питання, які виникають внаслідок цивільного процесу.Вітчизняна доктрина виходить з того, що норми МПП регулюють цивільно-правові, сімейні та трудові відносини з іноземним, чи міжнародним, елементом. Як показує практика, ці відносини надзвичайно різноманітні і їх коло під впливом різних факторів сучасного міжнародного спілкування постійно розширюється. ІІІ.  Методи правового регулювання.Вітчизняна доктрина виходить з того, що МПП властиві свої специфічні прийоми та засоби регулювання прав та обов’язків учасників цивільно-правових відносин міжнародного характеру. Мова йде про поєднання і взаємодію 2-х методів: колізійно-правового та матеріально-правового. Саме першому методу МПП зобов’язане своїм виникненням та розвитком. Оскільки при наявності правових відносин з іноземним елементом виникає так зване колізійне питання, необхідно вирішити, який з 2-х законів підлягає застосуванню: діючий на території, де знаходиться суд, який розглядає справу чи іноземний закон, тобто закон тієї країни, до якої належить іноземний елемент по справі, що розглядається.„Колізія” — від лат. „зіткнення”. Образно говорячи про колізію законів і необхідність вибору між ними для суду, який повинен вирішити питання про правові відносини з іноземним елементом. Колізійна проблема – проблема вибору права для застосування — типова для МПП. Якщо в інших галузях права питання колізії законів мають другорядне значення, то тут саме колізійна проблема і її усунення складають основний зміст права. Колізія може бути усунена шляхом використання так званих колізійних норм, які вказують на те, який закон підлягає застосуванню в тому чи іншому випадку.Колізійна норма — це норма, яка визначає право якої держави повинно бути застосоване до відповідного право відношення.Оскільки, колізійна норма — це норма відсильного характеру, нею можна керуватися лише разом з матеріально-правовими нормами, до яких вона відсилає, тобто нормами законодавства, які вирішують питання по суті.Крім матеріально-правових норм міжнародних угод, МПП включає в себе і матеріально-правові норми внутрішнього законодавства, спеціально призначених для регулювання цивільних відносин з іноземним елементом. До таких норм, зокрема, відносяться:1. норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність;2. норми, які визначають правовий статус підприємств з іноземними інвестиціями, заснованих на території України;3. норми, які стосуються режиму інвестицій, інвестиційної діяльності українських підприємств;4. норми, які визначають статус громадян України за кордоном;5. норми, які визначають права та обов’язки іноземних громадян і організацій в Україні у сфері цивільного, сімейного, трудового та процесуального права.Значення норм прямої дії особливо велике, оскільки завдяки ним встановлюються обов’язкові для держав-учасниць правила, які однаково вирішують ті чи інші конкретні питання.Колізійний метод регулювання виявляється необхідним:1. в якості загальної додаткової основи, яка дозволяє заповнити прогалини, що утворилися при уніфікації матеріально-правових норм;2. в якості основи для врегулювання відносин, що виникають в окремих сферах співробітництва і з врахуванням конкретних умов його реалізації;3. у випадках, коли застосування однакових матеріально-правових приписів з тих чи інших причин зустрічає внутрішні труднощі.Матеріально-правові норми внутрішнього законодавства призначені виключно для врегулювання відносин із зовнішнім елементом, для регулювання яких непридатні норми загального характеру, тобто мова йде про спеціальне регулювання, про норми в межах внутрішнього законодавства, спеціально розраховані на регулювання цих відносин.Переваги матеріально-правового методу регулювання полягають в тому, що:1. матеріально-правові норми, які створюються при використанні цього методу за своїм змістом покликані безпосередньо регулювати цивільно-правові відносини з іноземним елементом. Тим самим створюється більша адекватність регулювання, ніж при використанні колізійного методу, оскільки колізійна норма відсилає до права якоїсь держави, а норми цього права, як правило, формувалися як норми загального характеру, покликані регулювати всі цивільно-правові, сімейні та інші відносини без урахування специфіки міжнародного фактичного складу. Тобто, при матеріально-правовому методі завжди використовується спеціальне регулювання, а при колізійному методі — загальне регулювання;2. використання методу прямого регулювання створює значно більшу визначеність для учасників відповідних відносин, оскільки цим учасникам вони відомі заздалегідь;3. застосування методу прямого регулювання при створенні матеріально-правових норм, які містяться в міжнародних договорах дозволяє в більшій мірі, ніж при використанні колізійного методу, уникнути однобокості при створенні правового регулювання.Найхарактерніше протиріччя, яке виникло в галузі МПП, полягає в тому, що відносини, що виходять за межі однієї держави, фактично покликана, в більшості випадків, регулювати в односторонньому порядку якась інша держава. При застосуванні прямого методу, це протиріччя усувається, оскільки держави самі створюють, на основі погодження, норми, покликані регулювати відносини між суб’єктами права цих держав.Якщо ж, шляхом укладення міжнародного договору, створюються єдині колізійні норми, — це протиріччя усувається лише частково, так як в кінцевому рахунку до відносин сторін буде застосовуватися внутрішнє право якоїсь однієї держави, тобто право, створене кожною з них, в односторонньому порядку.Форми здійснення методів. Існує 2 форми:1. національно-правова, яка здійснюється шляхом прийняття державою колізійних норм або шляхом прийняття державою матеріальних норм національного права;2. міжнародно-правова, яка здійснюється за допомогою уніфікованих міжнародних норм, прийнятих міжнародним договором, або шляхом створення однакових за змістом цивільно-правових норм, тобто уніфікованих матеріальних норм.IV.  Природа норм МПП.Щодо питання про те, чи входить МПП до складу міжнародного права чи відноситься до внутрішнього права в радянській юридичній літературі були висвітлені різні точки зору. На думку ряду авторів (Крилов, Строгович, Плоткін, Грабар, Малінін, Галенська), норми МПП входять до складу міжнародного права в широкому розумінні слова. На підтвердження цієї точки зору вказувалося не тільки на глибокий зв’язок, який існує між міжнародним публічним та міжнародним приватним правом, на близьку внутрішню спорідненість між ними, але ще і на єдність джерел, якій надавалося вирішальне значення. Ця точка зору ґрунтується на тому, що в МПП мова йде про міждержавні відносини, що торкаються питань цивільного права. При цьому зверталася увага на те, що будь-який спір, конфлікт в цивільно-правовій області між окремими фірмами, навіть спір про розлучення між громадянами різних держав може в кінцевому підсумку перерости в конфлікт між державами.Друга точка зору виходила з того, що питання про природу норм МПП вирішується перш за все з урахуванням характеру відносин, що ним регулюються. З того факту, що предметом регулювання в МПП є відносини цивільно-правового характеру, робили висновок, що МПП входить у склад цивільного, тобто внутрішнього, права, а наука МПП є однією з цивільно-правових наук. Цей висновок був зроблений І.С.Перетерським, а потім детально обґрунтований в численних працях Л.А.Лунца, і перш за все в його трьохтомному курсі МПП. З даної точки зору виходять в своїх роботах по МПП такі автори як Брагинський, Богуславський, Гурєєв, Звєков, Лєбєдєв, Маковський, Матвєєв та інші.В літературі отримала розвиток і третя точка зору, яка початково в 20-і роки була висловлена А.Н.Макаровим, а потім розроблена Р.А.Мюллерсоном. Згідно з цією точкою зору, норми МПП, регулюючи міжнародні відносини невладного характеру, складаються з двох частин, а саме з відповідних частин національно-правових систем та відповідної частини міжнародного публічного права. Проте, як вважає Мюллерсон, ці частини, які утворюють в результаті такої взаємодії полісистемний комплекс, не виключаються з відповідних національно-правових систем чи з міжнародного публічного права. Особливість МПП як права, згідно цієї точки зору полягає в тому, що воно регулює особливу групу суспільних відносин наділених подвійним характером, які не мають своєї власної системи права.Ґрунтуючись на цих поглядах, позначимо головні складові у визначенні природи МПП, його місця в системі права.Отже, МПП регулює приватноправові відносини, тобто відносини цивільно-правового характеру в широкому розумінні слова, які виникають в умовах міжнародного життя, має власний предмет і метод регулювання, є галуззю приватного права, галуззю внутрішньодержавного права, тісно пов’язане з цивільним правом і з міжнародним правом, але не є його частиною.Незважаючи на те, що значна частина норм МПП формулюється спочатку в міжнародних договорах, природа і характер таких норм цим не визначається. Наша доктрина виходить з того, що міжнародний договір містить зобов’язання держав-учасниць. Якщо договір зобов’язує державу вводити норми, які містять правила з питань МПП, то держава зобов’язується це зробити. Але для сторін вказані норми стають обов’язковими в тому випадку, коли це приписано в тій чи іншій формі самою державою.Іншими словами, норми міжнародних договорів в результаті трансформації стають нормами внутрішнього права і, тим самим, нормами МПП, застосовуваними даними державами. Трансформація здійснюється шляхом прийняття внутрішнього закону чи іншого нормативного акту.Після трансформації ці норми зберігають автономне становище внутрішньої правової системи кожної держави-учасниці міжнародного договору. Автономний характер цих норм обумовлений, перш за все, тим, що вони виражають волю не однієї держави, а всіх держав-учасниць договору і що, як правило, мета створення цих норм — регулювати специфічні майнові та інші відносини з іноземним елементом, а не взагалі цивільно-правові відносини.З факту відокремлення даних норм випливає, що:• норми неможливо без згоди інших держав-учасниць змінювати;• тлумачення їх повинно здійснюватися однаково.Не існує єдиного МПП. Своє МПП є в Німеччині, Франції, Великобританії. Зміст кожного з них істотно відрізняється від іншого.V. МПП регулює 2 основні групи відносин:І — економічні, господарські, науково-технічні і культурні зв’язки в тій частині, яка стосується МПП;ІІ — майнові, трудові, сімейні та інші відносини з участю іноземних громадян.МПП вивчає відносини цивільно-правові, але це не означає, що МПП є лише частиною цивільного права. Специфічною відмінністю цивільно-правових відносин, що входять в МПП, є та особливість, що МПП вивчає лише особливу групу цивільних відносин, що мають міжнародний характер.МПП тісно пов’язане з міжнародним публічним правом. Міжнародне публічне право — це самостійна правова система, а МПП — це складова частина внутрішньої правової системи кожної держави.Норми міжнародного публічного права і МПП служать одній і тій же меті — створенню правових умов розвитку міжнародного співробітництва у різних сферах. Спільне полягає в тому, що в обох випадках мова йде про міжнародні відносини  в широкому розумінні цього слова, тобто відносини, що виходять за межі однієї держави.Існує 3 основні відмінності між міжнародним публічним та МПП:1. Зміст відносин, що регулюються. В міжнародному публічному праві головне місце займають політичні взаємовідносини держав. Відносини, які регламентують міжнародне публічне право носять не цивільно-правовий характер, а міжвладний, міждержавний характер. А МПП регулює саме особливу групу цивільно-правових відносин, які мають міжнародний характер;2. За суб’єктами правовідносин. Основним суб’єктом міжнародного публічного права є держава. В МПП ж основним суб’єктом є не держава, хоча вона і може виступати в цій якості, а окремі особи — фізичні та юридичні;3. За джерелами. В міжнародному публічному праві роль основного джерела права відіграє міжнародний (міждержавний чи міжурядовий) договір. В МПП міжнародні договори також мають велике значення, проте їх правила не завжди будуть застосовуватися до суб’єктів відносин — фізичних та юридичних осіб — безпосередньо, так як для виконання певних договорів необхідне прийняття нових законів держави-учасниці.Крім норм договірного походження, для МПП істотне значення мають джерело чисто внутрішнього характеру — законодавство, а також судова та арбітражна практика. Особливу область складають так звані поза- державні джерела МПП, відзначені В.М.Корецьким. До них наука і практика МПП відносить типові договори, формуляри та інше.Існує також тісний зв’язок між нормами та інститутами міжнародного публічного та міжнародного приватного права. Він проявляється тоді, коли в якості джерела МПП застосовуються норми, сформульовані спочатку як правила міжнародного договору, а згодом трансформовані в норми внутрішнього законодавства.Зв’язок проявляється і в тому, що цілий ряд загальних начал міжнародного публічного права використовується в МПП. Визначальне значення тут мають, перш за все, принципи суверенітету держав, невтручання у внутрішні справи, недопущення дискримінації.У сфері МПП норми якого значною мірою формуються кожною державою самостійно, велике значення мають принципи дотримання кожною державою як своїх договірних зобов’язань, так і загальнообов’язкових для всіх держав норм і принципів міжнародного права.Отже, МПП займає нібито суміжне, хоча і цілком самостійне, галузеве місце між цивільним правом та міжнародним публічним правом. З першим воно органічно зв’язано за характером суспільних відносин, що регулюються, а з другим за різними іноземними ознаками, які ускладнюють ці відносини і роблять їх зовнішньосхожими на міжнародні зв’язки, хоч останні якісно відрізняються від перших за суб’єктним складом і змістом. VI. Як і будь-яка інша галузь права, МПП має власну систему. Її можна розглядати як систему навчального курсу, так і як систему галузі правової науки.Навчальний курс:• Загальна частина;• Особлива частина.Загальна частина охоплює питання, які мають методологічне значення для МПП в цілому, а саме поняття, система, зміст, його джерела, методи регулювання, вчення про колізійні та матеріально-правові норми, інші загальні положення.Особлива частина як правило складається з наступних розділів:• цивільно-правове положення іноземців;• правове положення юридичних осіб;• правове положення держави як учасника цивільно-правових відносин з іноземним елементом;• право власності;• договір в МПП;• кредитні та розрахункові відносини;• зобов’язання із завдання шкоди;• авторське та винахідницьке право;• сімейне право;• спадкове право;• трудові відносини;• міжнародний цивільний процес.Система Загальної та Особливої частини є відносно стабільною. Відносність полягає в тому, що внаслідок суспільного розвитку, з’являється необхідність звернути більше уваги на правову регламентацію зовнішньоекономічних відносин, інвестиційних договорів, перевезень, нових сфер господарювання, комерціалізації космічної діяльності, створення нових технічних засобів у різних сферах зв’язку. Система МПП як науки майже збігається із системою навчального курсу. Крім того, ця наука охоплює питання історичного розвитку права, її теорії і концепції і визначає підходи, способи розв’язання проблем вказаної галузі права. Це сприяє вирішенню питань правової кваліфікації, тлумаченню норм та правовідношення, визначенню правового статусу рухомого та нерухомого майна, визнання імунітету і т.д.На відміну від українських, західнонімецькі юристи зводять МПП до колізійного права. В англосаксонській правовій системі, окрім колізійних норм, у склад МПП також включаються норми про конфлікт юрисдикцій. Інші країни Італія, Іспанія та країни Латинської Америки включають в МПП, поряд з колізійними нормами і конфліктом юрисдикцій, норми про правове положення іноземців. У Франції доктрина відносить до МПП, перш за все, норми про французьке громадянство, потім правове положення іноземців, включаючи питання в’їзду, перебування іноземців, а також колізії законів та колізії в області юрисдикції (тобто ряд питань публічного права).VII.  Витоки поділу права на публічне та приватне слід шукати в римському праві.Римське правоВ Дігестах Юстиніана ми читаємо міркування Ульпіана, який жив у ІІІ столітті, про правосуддя та право: „Вивчення права розпадається на дві частини: публічне та приватне. Публічне право є те, яке відноситься до положення Римської держави, в той час як приватне відноситься до користі окремих осіб; існує дещо корисне в суспільному відношенні та в приватному відношенні”.Спочатку римське право не знало колізійних питань, що мають важливе значення в сучасному МПП. Давньоримське право визнавало суб’єктом права лише римського громадянина (civis romanus), іноземець вважався ворогом (hostis), який був поза охороною закону. Виключення складали латиняни — жителі тих общин, які входили в Латинський союз, за ними визнавалася майнова правоздатність (ius commercii).  Розвиток торгових відносин з іншими народами змінив ситуацію. В республіканському Римі чужоземці стали називатися перегрінами. Правовідносини з перегрівами підчинялися юрисдикції особливої посадової особи та регулювалися особливою областю матеріального цивільного права (ius gentium).Так утворилися дві області матеріального цивільного права: ius civile, яке залишалося доступним тільки для римських громадян, та ius gentium. Останнє за змістом було більш пристосоване для потреб торгового обігу, що розвивався, ніж старе ius civile.Коли в 212 р. н.е. імператор Каракалла оголосив всіх вільних людей Римської імперії римськими громадянами, правоздатність римського громадянина (status civitatis) була поширена також і на колишніх перегрінів. До цього часу старе ius civile було вже в значній мірі реформовано в дусі більш прогресивного ius gentium і значення дуалізму в праві було сильно ослаблене. Єдине для всіх ius gentium стало поширюватися навіть на варварів (слов’ян, германців та ін.).Поділ права на публічне та приватне був сприйнятий після розпаду Римської імперії іншими народами та збережений до наших днів.Система племінних прав в дофеодальних варварських державах на Заході (починаючи з VІ ст. н.е.)Коли Західна Римська імперія пала і її територія (з середини V ст.) була зайнята варварськими племенами, які принесли з собою свої звичаї, це призвело не до знищення, а до обмеження дії римського права: воно продовжувало діяти у відношенні римлян, варварські ж племена продовжували жити на основі своїх звичаїв; при цьому кожний співчлен тієї чи іншої племінної спільноти (бургундець, аллеман, франк, гот) підпорядковувалися своєму племінному праву. Панувало не територіальне начало, яке підчиняло всіх осіб, які жили на даній території, єдиному праву, а персональне начало. В судочинстві судді доводилося ставити питання кожній із сторін: Qua lege vivis? (за яким законом живеш?). Ранні зародки міжнародного приватного права в Київській Русі(Х-ХІІІ ст.)З часів Київської Русі відомі три договори з візантійськими імператорами: князя Олега (911 р.), князя Ігоря (944 р.) та князя Святослава (971 р.). Торгівля, яку вели купці та князі Давньої Русі по відомому шляху „з варяг у греки”, вимагала укладення міжнародних договорів, які передбачали питання колізії руського та грецького права.Договори 911 та 944 років були укладені на грецькій мові, а потім перекладені на руську. При їх укладенні дотримувалася певна форма: кожний договір мав вступ, головну частину та закінчення. За змістом їх можна розділити на частини, що стосувалися міжнародного публічного права (питання правового положення Русі та Візантії, допомоги при корабельних аваріях, викупу полонених, видачі злочинців, служби руських у греків), так званого міжнародного приватного права (судочинство, захист успадкування та рабовласництво) та питань кримінального права.В пам’ятці давньоруського права — договорі князя Олега з греками 911 року міститься наступна норма (ст.13): „Про руссів, які знаходяться на службі в Греції у Грецького царя. Якщо хтось з них помре, не заповівши свого майна, а своїх родичів у нього в Греції не буде, то нехай повернуть його майно найближчим родичам на Русі. Якщо ж він складе заповіт, то нехай той, кому він написав розпорядження про успадкування майна, візьме майно і успадкує його”. Ця умова за своїм характером є найдавнішою нормою МпП.Італійська теорія статутів ХІІІ-ХV ст.Доктрини постглосаріївЗ Х ст. починається ріст економічного, а потім і культурного значення міст Північної та Середньої Італії, які досягнули підйому матеріального та духовного розвитку в ХІІІ-ХV ст. Кожне з цих міст мало свої кодифікації місцевих звичаїв, які отримували назву статутів. Спочатку вважалося, що суд кожного міста повинен застосовувати своє власне право. Проте з часом стало очевидним, що таке право не підходить до громадян інших міст. Поряд із статутами окремих місцевих общин, які за своїм змістом суттєво відрізнялися, продовжувало діяти римське право, яке вважалося загальним правом для всіх міст.Різниця між римським правом, яке продовжувало користуватися великим авторитетом, та статутами, а також між статутами різних автономних міст держав породжувала колізії.Юристи того часу намагалися вирішити колізійні питання шляхом тлумачення джерел римського права. Так виникли теорії глосаріів (ХІІІ ст.), які робили на полях Кодексу Юстиніана глоси, тобто примітки. В першій такій глосі Аккурсія було сказано, що „якщо проти жителя Болоньї вчиняється позов в Модені, він не повинен судитися по статутам Модени, яким він не підпорядкований…”. Ця знаменита глоса і поклала початок теорії статутів.Проблема МПП вперше по-справжньому була поставлена в роботах глосаріїв. Першим сформулював її магістр Алдрік в кінці ХІІ ст. Він задає конкретне питання: „Якщо у одного судді сперечаються між собою жителі різних провінцій, які мають різні звичаї, питається, звичаєм якої провінції повинен керуватися суддя?” Відповідь Алдріка незадовільна та двозначна: „Суддя повинен застосовувати право, яке він вважає кращим та більш корисним; він повинен судити як йому вважається за краще”. Приблизно з початку ХІІІ ст. починається проводитися розрізнення між матеріальним правом та правом процесуальним.Глосаріїв змінили постглосарії, або коментатори (XIV ст.) — Бартол (1314-1357) та його учень Бальд (1327-1400), які вважаються родоначальниками доктрини МПП. Постглосарії вже не обмежувалися глосами, а складали великі коментарі до текстів римського права. Відповідно до висунутої ними „теорії статутів”, всі статути повинні бути класифіковані за видами, а потім для кожного виду повинен бути встановлений колізійний принцип.Французька доктрина XVIII ст. Кодекс Наполеона.У XVIII столітті пріоритет у питаннях колізійного права знову перейшов до французьких юристів, найбільш відомим з яких вважався Буйє. Проте закон місця проживання особи, висунутий Буйє в якості вихідного колізійного принципу, був відмінений Французькою буржуазною революцією XVIII століття. В абз.3, ст..3 Цивільного кодексу Наполеона сказано: „Закони, які стосуються цивільного стану та спроможності (право- та дієздатності) осіб, поширюються на французів, навіть, якщо вони проживають в іноземних державах”.Англо-американська територіальна доктрина (ХІХ-ХХ ст.)В першій половині ХІХ ст. спочатку в США, а потім в Англії склалася перша по часу виникнення чисто буржуазна колізійна доктрина МПП. Відбулася рання централізація ідейного апарату та раннє об’єднання матеріального цивільного права, які були результатом завоювання Англії норманами та утворенням там сильної королівської влади вже в ХІ ст.В таких умовах місцеві звичаї графств були поступово зведені до звичайного права Англії, до так званого „загального права” (common law), яке до цього часу є основою права Англії. Тому суттєвої необхідності в колізійних нормах в той час не було. В тих рідких випадках, коли такі колізії виникали, суди або оголошували себе некомпетентними у вирішенні спорів, або ж просто застосовували англійське право. Свою колізійну доктрину Англія в першій половині ХІХ ст. запозичила в США, де величезне поширення здобули ідеї Джозефа Сторі.Саме йому, члену Верховного Суду США та професору Гарвардської школи права Джозефу Сторі (1779-1845), належить сам вислів „міжнародне приватне право”, вперше згаданий в його роботі „Коментарі до конфлікту законів”, що вийшла в 1834 році. В 1841 році цей термін був застосований в Німеччині адвокатом Шефнером, потім цей термін обійшов всю Європу: у Франції першим про МПП говорить Фьолікс в 1844 р., потім про нього заговорили в Італії. Сторі не знайшов бази для своїх доктрин в „загальному праві” Англії, так як там їх і не було.Присвятивши себе вивченню прецедентів та відмовившись від упереджень псевдонаукових аксіом, він довів європейським юристам перевагу свого методу інтерпретації та роз’яснення закону при його застосуванні. Сторі не спланував свою книгу цілковито на англійських та американських рішеннях; він запозичив деякі юридико-технічні прийоми та поняття в голландських юристів XVII ст. – П. Губера та Й. Вута.Вчення Сторі було засвоєне американською, а потім і англійською судовою практикою. Воно і досі служить основним джерелом для вирішення колізійних питань в Англії та США, хоча і було піддане суттєвій переробці. В ній брали участь ряд американських та англійських юристів, з яких найбільш авторитетними вважалися в Англії А.Дайсі, а в США Д.Біль.Німеччина. Подальший розвиток доктрини МПП пов’язаний тут з іменем Ф.-К.Савіньї, з його теорією „місцезнаходження правовідносин” та принципом автономії волі.Італія. Тут треба перш за все згадати про „національну” теорію П.Манчіні (1817-1888 рр.), викладену в його відомій роботі „Про національність як основу міжнародного права”. Манчіні стверджував те, що всередині власної держави індивід має невід’ємні права особистої свободи. Поза власною державою людина зберігає особисті права та може протиставити їх іншій державній владі за місцем свого перебування. Кожна людина має безперечне право на те, щоб її національне право слідувало за нею і щоб вона і за кордоном в принципі була зв’язана лише своїм національним правом. Манчіні початково вкладав в поняття національності належність до певної нації як до певної етнічної єдності людей, що об’єднана також спільністю мови, історичних традицій, усвідомлення цієї єдності. Але при застосуванні поняття національності до МПП, сам Манчіні і зокрема його послідовники бельгійський колізіоніст Лоран, французький колізіоніст Андре Вейс та інші вкладали в поняття національності інший, чисто юридичний зміст. Тут „національність” стає синонімом „громадянства”, „підданства”.Дія закону громадянства обмежувалася лише публічним порядком країни перебування даної особи; публічний порядок носить територіальний характер та діє по відношенню до всіх осіб, які перебувають на території даної держави.В цьому значенні критерій національності став вихідним початком для італійської доктрини МПП, в якій закон громадянства розуміється в якості основної колізійної прив’язки. Ця доктрина стала базою для створення так званої італійської теорії МПП, яка передбачала існування в кожній правовій системі 2-х видів норм: норм, встановлених в інтересах приватних осіб, та норм, що захищають публічний порядок.Росія. Колізійні питання в Росії набули практичного значення з середини ХІХ ст., коли почала розвиватися російська експортно-імпортна торгівля. Першим присвятив декілька сторінок „дії закону відносно місця” Д.І.Мейєр в своїх „Читаннях про російське цивільне право” (1858-1859 рр.). Заслуга ж першого викладення колізійного права в цілому як самостійної галузі права належить Н.П.Іванову. Його робота „Основи приватної міжнародної юрисдикції” (Казань, 1865 р.) відзначалась чудовою ясністю і точністю викладення.Наступний етап розвитку російської науки МПП пов’язаний з працями К.Малишева. Він самостійно вивчив все, що було зроблено до нього в області колізійного права, а також Звід законів Російської імперії, Кодекс Наполеона, закони в Прибалтиці та створив своє вчення. За думкою Малишева тільки вивчення кожного типу юридичних відносин може призвести до правильного вирішення колізійних проблем. Малишев підкреслював значення юридичної теорії у вирішенні внутрішніх „міжобласних” колізій в російському цивільному праві, але теорії, основаної не на яких-небудь апріорних положеннях, а на науці порівняльного правознавства.Наприкінці ХІХ-ХХ ст. великою популярністю користувалися праці Мартена, Пиленка, Казанського, Нольде.Радянський період у розвитку доктрини МПП ознаменований творчим доробком Крилова, Перетерського, Богуславського, Лунца та ін. Українська докрина розвивалася Корецьким та Матвєєвом.В останні десятиріччя проблеми уніфікації колізійних правових норм досліджував Хачатурян; загальні питання МПП, питання шлябно-сімейних відносин з іноземним елементом є предметом дослідження Киселя; проблема іноземних інвестицій – Косака, трудові правовідносини досліджує Довгерт. Вітчизняна доктрина МПП збагачена працями Підопригори, Мусіяки та ін.VIII. Мета норм МПП, які застосовуються Україною, це правове забезпечення різних міжнародно-економічних, науково-технічних, культурних зв’язків, а також встановлення правового положення іноземців в Україні, яке б відповідало правам людини, що визначені міжнародними актами.МПП відіграє активну роль в організації співробітництва України з іншими країнами у сфері економіки і торгівлі, транспорту і зв’язку, науки, техніки і культури.З нормах МПП відображається мирна зовнішня політика нашої держави.Основними  завданнями в галузі МПП України:1. подальше вдосконалення правового забезпечення інтеграційних процесів, в тому числі і проведення роботи по уніфікації і зближенні правових норм країн-членів СНД, покликані регулювати відносини між підприємствами цих країн;2. сприяння застосуванню нових більш глибоких форм співробітництва і перш за все різних форм спільної підприємницької діяльності;3. захист прав та інтересів іноземних інвесторів в Україні  і нашої інвестиційної діяльності за кордоном, забезпечення гарантій ва цій сфері відносин;4. розширення гарантій прав іноземців в Україні в різних сферах трудового, сімейного та судового захисту;5. забезпечення захисту майнових прав і законних інтересів громадян,  організацій і фірм України за кордоном. Основні тенденції розвитку:1. прагнення до уніфікації правових норм шляхом прийняття міжнародних договорів і типових законів;2. поява колізій між нормами міжнародних договорів у галузі МПП;3. вдосконалення і кодифікація норм МПП на національному рівні;4. зростання ролі принципу „автономної волі” сторін, перехід до більш гнучких форм колізій права;5. розширення сфери дії МПП.IX.  Особливості предмету МПП зарубіжних країн.У доктрині МПП різних держав питання про предмет цієї галузі права вирішується неоднаково. У працях англійського вченого Дайсі та американського вченого Біля, розглядаються як колізійні питання, тобто питання вибору права, так і питання підсудності, тобто про те, які спори з іноземним елементом повинні розглядатися місцевими судами, а які судами іноземних держав. Такий процесуальний підхід до проблем МПП приводить до обмеження застосування іноземних законів і, відповідно, до розширення сфери дії своїх законів (сфери внутрішнього права).У Франції доктрина відносить до МПП перш за все норми про громадянство. В курсах та підручниках традиційно розглядаються правовий стан у Франції іноземців, тобто правила внутрішнього матеріального права з широкого кола питань і лише після розгляду усіх питань вивчаються питання колізії закону і міжнародної підсудності. Німецькі юристи зводять МПП до колізійного права.Чехословацькі юристи відносять до цієї галузі і колізійні і матеріальні правові норми.Китайська доктрина виходить з широкого підходу до МПП, відносячи до нього всі випадки регулювання цивільно-правових відносин з іноземним елементом – велика теорія; маленька теорія розглядає МПП як виключно колізійне.  

ТЕМА 2. ДЖЕРЕЛА МПП1. Види джерел та їх загальна характеристика.2. Внутрішньодержавне національне законодавство, як джерело МПП.3. Міжнародний договір в системі джерел МПП.4. Міжнародний звичай.5. Судова та арбітражна практика.6. Міжнародна організація та уніфікація МПП.7. Проблеми кодифікації МПП.І.  В юридичній науці, коли говорять про джерела права мають на увазі форми в яких виражена та чи інша норма. Джерела МПП мають певну специфіку. В галузі МПП перевага надається тим правовим нормам, які передбачені в міжнародних договорах та угодах.Основні види джерел в МПП:1. Міжнародний договір;2. Внутрішній закон;3. Судова і арбітражна практика;4. Звичаї.Питома вага видів джерел в різних державах неоднакова. Крім того, в одній і тій же державі, в залежності від того про які правові відносини іде мова застосовуються норми, які містяться у різних джерелах. Основна особливість джерел МПП полягає в їх подвійному характері:• з одного боку – джерела в міжнародному договорі і міжнародному звичаї;• з іншого боку – норми законодавства і судова практика окремих держав і звичаї у сфері торгівлі та мореплавства, які в них застосовуються.У першому випадку має місце міжнародне регулювання, яке полягає в тому що одні і ті ж норми регулюють питання в одній і тій же державі, а в другому – внутрішньодержавне регулювання.Згідно пануючої в нашій доктрині норми, міжнародно-правова норма застосовується лише в результаті її трансформації, тобто перетворення в норму внутрішньодержавного права. Така трансформація здійснюється шляхом ратифікації актів міжнародних договорів чи видання іншого внутрішньодержавного акту. Але після трансформації ці норми зберігають автономний характер по відношенню до всієї системи права даної країни в цілому. Співвідношення внутрішнього договору і міжнародного звичаю.В Україні питання про співвідношення міжнародного договору і внутрішнього закону вирішується так: згідно ст..9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України. Частина 2 ст.9 зазначає, що укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Частина 2 ст.203 Кодексу України про Шлюб і Сім’ю, якщо міжнародні договори встановлюють інші правила ніж ті, що містить законодавство про шлюб і сім’ю в Україні, то застосовуються правила відповідних міжнародних договорів. Таке ж правило міститься і в ЦКУ і в ряді інших законодавчих актів, які мають відношення до сфер МПП. Це положення підкреслює значення міжнародних договорів для регулювання відповідних відносин. Відповідно до поширеної точки зору дане положення розуміється як норма, яка вирішує колізію між двома внутрішньодержавними нормами. Одна з них – якесь правило загального характеру, що міститься у внутрішньому законодавстві, а друга – спеціальний виняток з неї, який випливає з укладеного державного міжнародного договору. Саме цій другій нормі віддається перевага.ІІ.  Внутрішнє законодавство у сфері МПП діє в межах кожної окремої держави. В більшості держав норми МПП містяться в різних галузях внутрішнього права і, отже, в різних нормативних актах. Лише небагато держав мають спеціальні закони з питань МПП. До них відносяться Австрія, Угорщина, Польща, Чехія, Словаків, Туреччина, Німеччина, Швейцарія, Іспанія, Португалія, Югославія. В інших державах проводиться розробка єдиних кодифікацій – Бельгія, Франція.В праві України норми, інститути МПП містяться в Конституції України, в законах і підзаконних актах, які містять колізійні норми, в ЦКУ, КпШС, КЗпП, в законодавчих актах України, які містять матеріальні норми в міжнародних договорах і міжнародних звичаях і загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, які є частиною правової системи країни.Важливим джерелом в галузі МПП є Конституція України. Частина 3 ст.25 Конституції України передбачає, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. У частині 1 ст.26 КУ, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками встановленими КУ, законами чи міжнародними договорами України.Важливими джерелами МПП є:• Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.91 р;• ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4.02.94 року;• ЗУ „Про режим іноземних інвестицій” від 19.03.96 року;• ЗУ „Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.94 року;• Указ Президента України „Про регулювання бартерних товарообмінних операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” від 27.01.95 року;• Декрет Кабінету Міністрів „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.93 року;• Укази Президента і Постанови Уряду з питань державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;• Консульський Статут України, затверджений Указом Президента України 02.04.94 року;• Кодекс торговельного мореплавства від 09.12.94;• Митний Кодекс від 21.12.91;• Повітряний Кодекс від 04.05.93 та інші.Норми МПП містяться і в ряді законів загального характеру. В іноземних правових системах, закон як джерело МПП, як правило має менше значення ніж судова практика. Окремі норми МПП в багатьох державах Заходу містяться в різних законодавчих актах, але ці положення нечисленні.В США і Великобританії велике значення мають окремі кодифікації складені на основі узагальнення судових прецедентів. В країнах, що розвиваються прийняті інвестиційні кодекси чи спеціальні інвестиційні закони.ІІІ.  Міжнародний договір є результатом погодження волі різних держав, що беруть участь в них. Таким чином, договори являють собою угоду держави щодо змісту договірних норм (тексту договору) і щодо визнання таких норм юридично обов’язковими для держав-учасниць договору.По суті, міжнародний договір в галузі МПП регулює правовідносини за участю юридичних та фізичних осіб (суб’єктів внутрішнього права), але зобов’язання за договором покладаються на держави, які в ньому беруть участь і несуть відповідальність за приведення свого внутрішнього права у відповідність із своїми міжнародними зобов’язаннями. Держави-учасниці можуть виконати свої міжнародні зобов’язання шляхом прямої інкорпорації міжнародних договорів в своє внутрішнє право або шляхом визнання окремих внутрішньодержавних актів на його основі. У законодавстві України (ЗУ „Про дію міжнародного договору на території України” від 10.12.91) визначено принципи та правила дії міжнародних угод з її участю. В Декларації про державний суверенітет України передбачається застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею. Згідно Закону України „Про правонаступництво України” від 12.09.91, Україна стає правонаступницею прав і обов’язків за міжнародним договором СРСР, які не суперечать Конституції України і інтересам Республіки. З багатьма державами, ставши суверенною, Україна уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається ЗУ „Про міжнародні договори України” від 22.12.93р.До цих угод належать:• Договір про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах (підписаний наприклад з Китаєм, Польщею, Литвою, Молдовою);• Україною 22.12.93 підписано та 10.11.94 ратифіковано, Конвенцію про правову допомогу і правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав СНД;• Україною укладені Консульські Конвенції з Угорщиною, Румунією, Росією, Молдовою.Для України характерним є укладання регіональних угод в рамках СНД, такою є Угода „Про порядок вирішення спорів пов’язаних із здійсненням господарської діяльності”, підписана 20.09.92 і ратифікована 19.12.92.В деяких випадках, міжнародні договори є основним актом, який дозволяє встановлення певних правових відносин. Так, відповідно до част.2 ст.7 ЗУ „Про виключну морську економічну зону України” від 16.05.95. Промисел рибних та інших живих ресурсів , а також дослідження, розвідка та інші операції, пов’язані з таким промислом у Виключній Економічній Зоні України, здійснюється іноземними юридичними та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод.IV.  Міжнародні звичаї характеризуються тим, що носять неписаний характер. Їх нормативний зміст формується у практиці протягом більш-менш тривалого періоду часу, який служить доказом всезагальної практики, що відображається в рішеннях міжнародних судових та арбітражних органів, в резолюціях міжнародних органів. Міжнародні звичаї основані на послідовності, тривалому застосуванню одних і тих же правил. Наша доктрина і практика розглядається в якості джерел міжнародного публічного та МПП. Звичаї, в основі яких лежать принципи суверенітету і рівності держав, обов’язкові для всіх держав. Щодо інших принципів, то вони обов’язкові для тієї чи іншої держави у випадку, якщо вони нею у певній формі визнані. Різновидом міжнародних звичаїв є торговельні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі і мореплавстві. Те, що в нашій державі звичаї визнаються джерелом МПП знайшло свій вираз в тому, що постійний арбітражний орган – Міжнародний Комерційний Арбітражний Суд при Торговельно-Промисловій Палаті в Україні при вирішенні спорів, враховує торговельні звичаї.В ЗУ „Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.94 част.4 ст.28 передбачено, що у всіх випадках третейський суд приймає рішення згідно угоди і з врахуванням торговельних звичаїв, що стосуються даної угоди.Застосування прийнятих в міжнародній торговельній практиці звичаїв здійснюється арбітражним судом в тих випадках, коли це обумовлено в договорі, з якого виник спір і тоді, коли до звичаю відсилає норма права, яка підлягає застосуванню до спірного право відношення, а також якщо застосування звичаю ґрунтується на положеннях міжнародного договору, чинного у відносинах між державами, до яких належать сторони в спорі.Крім того, в арбітражній практиці допускається застосування торговельних звичаїв і у випадках, коли в нормі права, яке підлягає застосуванню до спірного питання не міститься необхідної вказівки, а звернення до торговельного звичаю випливає з характеру умови, що відноситься до спору.МПП відомо декілька приватних кодифікацій торговельних звичаїв та звичаїв торговельного мореплавства.1936 р. в Парижі Міжнародною Торговельною Палатою було запропоновано до використання  правила „Інкотермс”Указ Президента України „Про застосування міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” від 04.10.94р., передбачає, що для укладання суб’єктами. підприємницької діяльності України договорів, у тому числі зовнішньоекономічних, предметом яких є товари, роботи, послуги, застосовуються правила „Інкотермс”, підготовлені Міжнародною Торговельною Палатою 1953р. у редакції 1990 р. Зміни, що вноситимуться до цих правил після публікації встановленого порядку повинні також застосування на практиці.Від міжнародних звичаїв слід відрізняти узвичаєння, які складаються в практиці торговельних угод і визначають деталі цих угод з торгівлі. Узвичаєння може зустрічатися у сфері міжнародних морських перевезень. Вони можуть регулювати правовідносини сторін тоді, коли сторони, в тій чи іншій формі, визнали необхідним застосування узвичаєнь якогось морського порту. Вони використовуються для тлумачення якихось угод, але вони не є джерелами МПП.V. Судова та арбітражна практика.Під судовою практикою розуміються погляди суддів на певне правове питання, зафіксоване у рішенні суду, яке має вирішальне значення при вирішенні судами аналогічних питань у майбутньому.Це джерело характерно для ряду держав, до того ж в деяких з них воно є основним джерелом права (Великобританія, частково США).У Великобританії діє система судових прецедентів, тобто винесених раніше керівних судових рішень. В Україні судова та арбітражна практика не визнається джерелом МПП.VI. Міжнародні організації та уніфікація МПП.Створення однакових правил міжнародного цивільного обороту є одним з ключових факторів його стабільного безконфліктного розвитку.Предметом уніфікації в галузі МПП є матеріальні, колізійні і процесуальні норми.Розрізняють уніфікацію, яка:• Здійснюється без використання міжнародно-правових засобів;• Та уніфікацію, яка реалізується з допомогою міжнародно-правових механізмів.Останній тип уніфікації поділяється на варіанти:• Міжнародно-договірна уніфікація;• Уніфікація з використанням міжнародно-правових механізмів, але без прийняття на себе державами, які її здійснюють міжнародно-договірних зобов’язань, тобто шляхом розробки типового закону.В свою чергу міжнародно-договірна уніфікація за способами її здійснення поділяється на:1. пряму – в міжнародному договорі встановлюються завершені за своєю формою правові норми, готові до застосування в системі внутрішнього права державами-учасницями договору, а ці держави беруть на себе зобов’язання забезпечити їх дію в межах своєї юрисдикції;2.  непряму – держави-учасниці міжнародного договору зобов’язуються встановити в своєму законодавстві правову норму, зміст якої визначено в цьому договорі з більшим чи меншим ступенем детальності;3.  змішану – в міжнародному договорі встановлюються уніфікаційні норми від яких державам-учасницям надається право відступити в тій чи іншій мірі тим чи іншим способом.Уніфікацій ні норми включаються в текст договору, але не можуть бути об’єднані в єдиний закон, який додається до договору з наступним введенням його учасниками у своє внутрішнє право (наприклад, ЗУ „Про переказний та простий векселі”, який складає додаток до Женевської Вексельної Конвенції).Досягнення уніфікації норм МПП, яка здійснюється на основі багатосторонніх договорів, типових законів, рекомендацій, нерозривно пов’язана з діяльністю ряду міжнародних органів і організацій. Найвищі результати в цій сфері стали можливі завдяки зусиллям Гаагської Конференції по МПП, міжнародному інституту по уніфікації МП (УНІДРУА), Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі.1. Гаагська Конференція – це міжурядова організація, завданням якої є, згідно її статуту, який набрав чинності 15 липня 1955 р., прогресивна уніфікація норм МПП. Питання, яким присвячені конвенції, прийняті на сесіях Гаагської Конференції, можна умовно поділити на такі основні блоки:• Міжнародна купівля-продаж товарів;• Міжнародний цивільний процес;• Сімейні відносини• Спадкування.2. Міжнародний інститут по уніфікації міжнародного права (УНІДРУА). Заснований в 1926 році як допоміжний орган Ліги Націй, з припиненням діяльності Ліги Націй і укладенням в 1940 р. багатостороннього договору, який затвердив Статут УНІДРУА. Функціонує як міжнародний орган в місті Римі.Метою інституту є вивчення, шляхом гармонізації і погодження, приватного права окремих держав чи груп держав, розробка його однакових норм.В 1966 році була створена Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). Завданнями якої є сприяння прогресивній гармонізації та уніфікації правил міжнародної торгівлі.Велику роботу по уніфікації норм МПП виконує Конференція ООН по торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Міжнародна морська організація, Міжнародна організація цивільної авіації, Всесвітня організація інтелектуальної власності та інші.В квітні 1994 року Радою глав урядів СНД був створений як самостійний міжнародний орган Науково-Консультативний Центр приватного права СНД. Рада Центру включає офіційних представників урядів держав-учасниць. Завдання Центру – розробка моделей правових актів та наукових рекомендацій, спрямованих на зближення і гармонізацію приватного права країн співдружності.

ТЕМА 3. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА1. Колізійна норма в МПП та її елементи2. Види колізійних норм3. Формули прикріплення4. Сутність проблеми кваліфікації та основні способи її вирішення5. Зворотне відсилання та відсилання до закону третьої держави6. Застереження про публічний порядок7. Обхід закону в МПП8. Взаємність і реторсія9. Встановлення змісту іноземного праваІ.  Призначення колізійних норм полягає у визначенні права, яке повинно бути застосоване до відносин, що виникають в умовах міжнародного спілкування, коли на регулювання таких відносин може претендувати правопорядок декількох держав і необхідно розв’язати колізію, яка виникла.Колізійні норми МПП розв’язують цю колізію, підпорядковуючи відносини з іноземним елементом праву певної держави. Для розуміння суті регулювання з допомогою колізійних норм, слід звернути увагу на різні підходи в доктрині до цього питання:• Американські колізіоністи Каверс, Кук, Каррі стоять на тій позиції, що при колізії законів, колізують (стикуються) окремо взяті з різних систем матеріальні норми.• В російській літературі панує інша думка – у випадках відносин з іноземним елементом, колізують не окремі норми різних держав, а їх правові системи, так як правовий статус, що міститься в колізійній прив’язці є саме правопорядок певної держави, а не окрема правова норма.Якщо в першому випадку – мова йде про відсилання тільки до матеріальних норм іноземних країн,  то в другому випадку – до всієї правової системи, включаючи колізійні норми, і тому виникає питання про так зване „зворотне відсилання”.В теорії колізійного права розглядаються питання структурних елементів колізійної норми.Під структурою колізійної норми розуміють елементи, важливі для побудови системи колізійного права. Колізійна норма, яка є по суті центральним інститутом МПП, регулює відносини з іноземним елементом у сфері цивільних, сімейних і трудових відносин. Якщо звичайна норма права містить в собі 3 структурних елементи (гіпотезу, диспозицію та санкцію), то колізійна норма – 2 елементи – обсяг і прив’язку.В обсязі вказується правовідношення, яке потребує законодавчого врегулювання (здатність до укладання цивільно-правових угод, визначення права власності на річ).В прив’язці міститься відсилання до законодавства держави, яке повинно врегулювати певне право відношення (за законодавством держави, де створено підприємство чи організацію, за законом країни, де знаходиться майно).ІІ.  Види колізійних норм.Традиційно виділяють односторонні та двосторонні колізійні норми.Одностороння колізійна норма вказує лише на те, коли підлягає застосуванню закон конкретної держави. Таким, як правило, є національне право країни, де діє ця колізійна норма.Двостороння колізійна норма вказує на загальний принцип, за яким можна визначити закон якої держави підлягає застосуванню до даного право- відношення. Це зроблено у формі стислого абстрактного латинського терміну або формули для зручності, які відсилають до тієї чи іншої правової системи (спадкування, яке визначається за законом країни, де спадкодавець мав постійне місце проживання).Прив’язка двосторонньої колізійної норми, яка називається формулою прикріплення, вказує загальні принципи застосування колізійних норм та поділяє на типи, які прийнято називати типами колізійних прив’язок.Універсальні застосовуються як в континентальній системі права, так і в загальній системі права. Це прив’язки, які складають систему колізійних норм. Сюди відноситься, в першу чергу, особистий закон (lex personalis, який вважається найстарішим типом колізійної прив’язки), який відомий 2-х видів: 1. національний закон, або закон громадянства (lex patriae), до якого особи належать за своїм громадянством;2. закон місця проживання особи (lex domocii), закон держави, на території якої дана особа вважається такою, що має постійне місце проживання.Особистий закон визначає правове положення особи ( з приводу набуття права власності, спадщини, майнових та особистих немайнових прав). З двох різновидів особистого закону, старішим є закон місця проживання (доміцилія) Принцип доміцилія зберігає свій територіальний вплив в країнах загального права (Англія, США). Цей принцип застосовується при вирішенні питань правового статусу і питань спадкування майна.Більш поширеним принципом є закон громадянства. Він визнається у Франції, Італії, Німеччині, Швеції, Нідерландах, Японії, країнах Латинської Америки). В деяких країнах (Австрія, Швеція, Мексика) прийнята змішана система підпорядкування власного закону особистому статусу іноземця на підставі принципу місця проживання (доміцилія) і підпорядкування всіх своїх громадян за принципом закону громадянства.Щодо юридичних осіб в МПП, застосовується формула закон національності юридичної особи. В теорії МПП триває дискусія про те, за якою ознакою визначається національність юридичної особи. Визначення національності юридичної особи дозволяє встановити її належність до конкретного правопорядку, національного чи іноземного, і, разом з тим, виражає особистий закон, тобто особистий статут юридичної особи, у відповідності з яким вона діє і припиняє свою діяльність.В країнах загального права діє принцип інкорпорації. За іноземною особою визнається національність країни, в якій виконані формальності по її заснуванню, де вона зареєстрована (США, Англія).Інший підхід зводиться до того, що визнання юридичної особи повинно бути підпорядковано не актам формального характеру, а тим чи іншим господарсько-економічним міркуванням. В рамках цього підходу сформульовані 2 основні системи визначення національності юридичної особи.Відмінною рисою будь-якої правової норми, є її юридична обов’язковість. Юридична обов’язковість норм МПП полягає в об’єктивній необхідності створення певних засобів для забезпечення їх нормального функціонування. На відміну від норм, які створюються на національному рівні, норми міжнародних договорів, в більшості випадків, створюються за погодженою волею держав чи міжнародних організацій. За їх правовою силою, норми МПП можуть бути:• імперативні;• відносно-імперативні;• диспозитивні;• альтернативні;• кумулятивні;• норми, які мають рекомендаційних характер.Вказані норми мають місце як в національному законодавстві, так і в міжнародних договорах.Імперативні норми це норми, від яких недопустимо відступати, виключити їх застосування чи відмінити їх дію.Відносно-імперативні норми відрізняються тим, що, при наявності певних заздалегідь зафіксованих умов, допускається відхилення від них. Такий характер носять конституційні норми ряду угод, укладених колишнім СРСР про загальні умови поставок товарів, згідно яких до відносин країн по поставках застосовується матеріальне право країни-продавця. Названа колізійна прив’язка може бути змінена тільки при наявності певних факторів (наприклад, реекспорт товарів з іншої держави).Диспозитивні норми норми, які встановлюють загальні правила про вибір права і надають сторонам можливість відступити від них чи замінити іншими правилами і виключити його дію. Диспозитивність проявляється в таких формулюваннях „сторони можуть” та ін.Альтернативні норми норми, які передбачають декілька правил по вибору права для даного цивільного правовідношення. Інколи в нормі це означає, що правозастосовчі органи, сторони, можуть застосовувати будь-яке з них. Інколи в нормах встановлюється певна послідовність застосування цих правил.Альтернативність відноситься тільки до прив’язки. Може бути сформульовано декілька правил для даного виду цивільного право відношення. Альтернативні правила норми нерівнозначні, а підпорядковані, підлеглі:1 правило це генеральне чи загальне правило, яке підлягає обов’язковому застосуванню;2 правило прив’язка альтернативне і, водночас, додаткове правило, так як воно застосовується лише тоді, коли головне виявляється недостатнім при вирішенні питання про вибір права.Кумулятивні норми поєднують правові норми різних держав при вирішенні відносин держав у галузі МПП. Такі норми є в національному праві та в міжнародних конвенціях. Випадки кумуляції колізійних прив’язок найчастіше зустрічаються у сфері сімейних відносин, коли необхідно застосувати Закон громадянства. Так, при різному громадянстві 2-х осіб доводиться враховувати вимоги обох держав.Ряд держав приймають рекомендації (примірні закони). Такі норми  розробляються спеціально створеними для цього органами або в порядку укладення такого договору. Згодом ці рекомендації вводяться актами внутрішнього законодавства. Законопроекти застосовуються кожною державою самостійно з метою проведення дискусій в спеціально створених для цього органах. Після дискусії даються рекомендації з метою прийняття їх у внутрішньому законодавстві кожної держави-члена. Норми рекомендаційного характеру не мають юридичної сили для сторін. Із збільшенням кількості міжнародних договорів розширюється використання норм диспозитивного характеру, що залишає сторонам свободу вибору інших правил ніж положення конвенції чи договору. В результаті посилюється неефективність цих правил.Як найкращий варіант, виділяють норми альтернативного характеру, так як вони створюють вибір з декількох варіантів заздалегідь фіксованих, що дає сторонам в договорі можливість використовувати їх при вирішенні тих чи інших завдань. Створюються сприятливі умови для тлумачення норм, що застосовуються сторонами, оскільки вони не відходять з рамок положень конвенції.Отже, прийнято розрізняти наступні види колізійних норм:1. національно-правові і міжнародно-правові, спрямовані на досягнення міжнародної уніфікації;2. диспозитивні, імперативні, відносно-імперативні. Імперативні означають недопущення відступу від передбачених зобов’язань, а диспозитивні – автономія волі при укладенні міжнародних угод; відносно-імперативні – відступ від яких допускається при наявності певних заздалегідь відомих умов;3. односторонні і двосторонні;4. основні (генеральні) та додаткові (субсидіарні);5. ті, що містять відсилання не до права якоїсь країни, а до положення відповідного міжнародного договору, який встановлює уніфіковану колізійну прив’язку з конкретного питання.ІІІ.  Формули прикріплення.Результатом багаторічної практики багатьох країн є узагальнення найпоширеніших колізійних прив’язок, визначення їх основних видів, формування типів таких прив’язок тобто формул прикріплення.Формули прикріплення:1. Особистий Закон прикріплення особи:• Закон громадянства;• Закон місця проживання.2. Особистий Закон юридичної особи дозволяє вирішити питання, які відносяться до статуту особи, її цивільної правосуб’єктності.Міжнародній практиці відомі різні варіанти визначення національності юридичної особи, які виходять з визнання вирішальної ролі критерію місця заснування, місця знаходження її адміністративного центру, місця здійснення її діяльності.3. Закон місцезнаходження речі. Сфера застосування цього закону питання правової власності та інших речових прав.4. Закон, обраний особою, яка вчинила угоду;5. Закон місця здійснення акту:• Закон місця здійснення договору;• Закон місця здійснення угоди, яка визначила її форму;• Закон місця виконання зобов’язання.6. Закон країни продавця;7. Закон місця вчинення правопорушенняЗ допомогою цієї формули прикріплення, яка застосовується до зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди, визначається наявність шкоди, підстави відповідальності за заподіяння шкоди і звільнення від неї, можливість покладення відповідальності на особу, обсяг та розмір відшкодування.      8. Закон, з яким дане відношення найчастіше пов’язано;      9. Закон, який регулює статут (сутність відношення).До колізійних норм, які відомі практично будь-якій сфері відносин МПП, примикають, призначені для застосування в окремих сферах цих відносин, спеціальні колізійні правила.До них належать:• Закон місця укладення шлюбу;• Закон правопорушення, за допомогою якого вирішуються питання в морському та повітряному просторі;• Закон суду;• Закон акта застосування в галузі правових відносин.IV. Перед судом чи іншим органом, який повинен вирішити спір з іноземним елементом, виникає проблема тлумачення юридичної норми, кваліфікації її, чи фактичної обстановки справи.Тлумачення норми це з’ясування її змісту. Кваліфікація є елементом тлумачення норми і полягає в її юридичній оцінці. Вона спрямована на встановлення мети норми права. Тлумачення та кваліфікація взаємопов’язані процеси у правозастосовчій практиці, але, разом з тим, вони є різними за своєю суттю та значенням. Кваліфікація не існує окремо від тлумачення та застосування колізійної норми.Існує кілька способів кваліфікації:1. за Законом суду;2. за системою права тієї держави, до якої відноситься колізійна норма;3. на підставі правових понять в загальних та різних правових системах (автономна).Теорія кваліфікації за Законом суду означає, що суд застосовує колізійні норми, кваліфікує їх поняття відносно до змісту, який вони мають у цивільному законодавстві правової системи місцезнаходження суду.Теорія кваліфікації за системою права тієї держави до якої належить колізійна норма, означає, що суд буде застосовувати систему права, до якої ця норма відсилає.Теорія автономної кваліфікації полягає в тому, що суд, розглядаючи  спір з іноземним елементом, повинен провести кваліфікацію понять норм права не через звернення до конкретних правових систем, а на основі загальних правових понять, що утворилися завдяки порівняльному юридичному аналізу законодавства окремих держав.Кваліфікація повинна бути вільною, автономною від будь-якої конкретної системи права. При застосуванні цієї теорії можуть бути сформовані поняття до яких повинен звертатися суддя будь-якої держави у випадку виникнення конфлікту кваліфікації. Загальні поняття за своїм значенням можуть відходити за змістом від змісту відповідного поняття у конкретній системі права чи не мати з ним нічого спільного.V. Одним з найскладніших і невирішених питань є проблема прийняття чи неприйняття зворотного відсилання та відсилання до закону третьої держави. Неоднозначним є розуміння обсягу іноземного права, до якого застосовується відсилання. Суть зворотного відсилання полягає у відсиланні колізійної норми законодавства однієї держави до закону іншої держави, який, не вирішуючи питання по суті, відсилає до закону попередньої держави.Якщо ж до вирішення спору залучається правова система 3-ї держави, то мова йде про відсилання до закону третьої держави („трансмісія”).Доктрина зворотного відсилання була неоднозначно сприйнята практикою, але в кінцевому рахунку багато країн схилилися до її підтримки. Не застосовує її Греція, Італія, Іспанія. В США визнання відсилання обмежувалося випадковим розглядом питань про правовий титул на землю та дійсності рішень про розлучення. Особливість правового регулювання даної проблеми в різних системах проявляється в неоднозначному відношенні до прийняття завдань і до вирішення кола відносин, в середовищі яких допускається їх прийняття. Так, наприклад, Закон „Про норми приватного права” у Польщі виходить з прийняття як зворотного відсилання, так і  відсилання до 3-ї держави. Закон „Про МПП та міжнародний цивільний процес” у Туреччині допускає прийняття лише зворотного відсилання. У чинному законодавстві ст.28 ЗУ „Про міжнародний арбітраж” від 1994 року, виключається можливість прийняття міжнародним комерційним арбітражем зворотного відсилання і відсилання до Закону третьої держави.VI. Застереження про публічний порядок.Результат дії колізійної норми, а саме застосування чи незастосування іноземного права, у певних випадках пов’язаний із застереженням про публічний порядок. Це застереження міститься в джерелах права всіх правових систем і дає змогу обмежити відсилання до іноземного закону.Воно означає:1. іноземний закон, до якого відсилає колізійна норма, може не застосовуватися, якщо він протирічить основам публічного порядку певної держави, тому права і обов’язки, які ґрунтуються на такому іноземному законі, не визнаються у держави, де не може бути застосований такий закон;2. іноземний закон може не виконуватися, якщо це суперечить основному застосуванню законодавства у цій державі.Застереження про незастосування іноземного закону, внаслідок його протиріччя моралі, добрим звичаям, виникло ще у XIV ст. Загальна концепція публічного порядку вперше склалася у французькому праві. Вона існує у 2-х видах: позитивному та негативному застереженні про публічний порядок.Позитивна концепція ґрунтується на розумінні публічного порядку як сукупності матеріально-правових норм і принципів країни суду, які виключають застосування колізійних норм іноземного права, незалежно від їх властивостей.Негативна концепція вбачає підстави для незастосування іноземної правової норми у властивостях самої цієї норми, що робить її незастосовною.Відмінність у зазначених варіантах про застереження про публічний порядок полягає в тому, що в позитивній концепції не виникає питання закон якої держави слід застосовувати. Це питання виникає при використанні негативної концепції та може вирішуватися на користь Закону суду чи Закону 3-ї держави. Негативна концепція цього застереження витісняє позитивну. Вона відображена всіма кодифікаціями МПП, цивільними кодексами багатьох держав.В даний час негативна концепція публічного порядку залишається у деяких чинних нормативних актах та міжнародних договорах за участю України.VII. Одним з актуальних питань у галузі МПП є проблема обходу закону, який штучно створюється особами, які бажають уникнути застосування до їх правовідносин  законів, яким підпорядковується це право відношення. Обхід закону в МПП означає усвідомлене створення хоча б однією стороною правовідношення, підстави для застосування закону тієї правової системи, яка більш лояльно визначає певний правовий статус.Обхід закону найгостріше виникає в правових системах, де монополія держави обмежена. Різні правові системи не однаково ставляться до обходу закону. Аргентина, США – в законі містяться норми, спрямовані на відвернення можливості обходу закону щодо конкретних правовідносин. Судова практика Франції обрала шлях визнання недійсною угоди, вчиненої в обхід закону. Радянська доктрина вважає, що сторони не мають права обходити імперативні приписи застосування права, але обране ними іноземне право, в цілому, виводить правовідносини із сфери дії не лише диспозитивної, але й імперативної норм національного права. У національному законодавстві України поняття про обхід закону не вживається.VIII. Взаємність і реторсія.Взаємність у широкому розумінні означає надання особам іноземної держави певних прав, чи покладення на них обов’язків за умови, що особи власної держави користуються аналогічним правом в цій іноземній державі.Умовно виділяються два види взаємності:  формальна, матеріальна. 1. Іноземним особам  надаються права, що випливають з місцевого закону, тобто формально взаємність передбачає зрівнювання іноземців в країні перебування в правах та обов’язках з місцевими громадянами та юридичними особами. В МПП переважає визначення правового режиму іноземців на основі формальної взаємності.2. Іноземним особам надається той же обсяг прав, якими користуються вітчизняні громадяни в цій державі, тобто матеріальна взаємність означає надання іноземним громадянам і юридичним особам в країні перебування правомочностей аналогічних тим, які надаються місцевим громадянам і юридичним особам в країні, до якої належать ці іноземні особи.У зв’язку із взаємністю виникає питання про реторсію — про застосування відповідних обмежень. Якщо одна держава вживає заходи, які наносять безпідставну, в порядку дискримінації, шкоду в інтересах іншої держави чи її громадян, то ця держава може вжити відповідні обмежувальні заходи. Мета таких заходів полягає у досягненні відміни обмежень, встановлених однією державою, тобто в поновленні принципу взаємності.  Згідно положенням міжнародного права застосування обмежувальних заходів по відношенню до певних іноземних держав в якості реторсії не може розглядатися як порушення принципу недискримінації, але відповідні обмеження повинні бути пропорційні, адекватні обмеженням введеним дискримінаційним актом. ІХ. Зміст іноземного права встановлюється у відповідності із законодавством тієї чи іншої держави. Наприклад, польський ЦПК — якщо виникає необхідність застосування польським судом іноземного права, суд може звернутися до міністерства юстиції з проханням надання йому необхідної інформації. Він може запросити висновок експертів. В країнах колишньої Югославії встановлення змісту іноземного закону відноситься до обов’язку суду. Ст. 11 Цивільно-процесуального кодексу України – суд у випадках передбачених законодавством застосовує норми права інших держав. Українській суд застосовує не тільки іноземні закони, але й звичаї  й судову практику іноземних держав в тих межах, в яких останні визнаються джерелом права в цих державах.  Зміст іноземного права не відомого суду може бути встановлений судом лише за клопотанням сторін, зацікавлених в застосуванні цього права. Для цього суд може звертатися до сприяння сторін, робити запит текстів законів іноземних держав у відповідних установах іноземних держав для отримання відомостей про іноземну державу. Суди звертаються до міністерства юстиції України, яке при необхідності звертається із запитом у встановленому порядку до відповідних установ іноземної держави.  Складна проблема виникає у випадку, якщо судді чи арбітру не вдається встановити зміст іноземного права, яке підлягає застосуванню в силу вітчизняної колізійної норми, або в силу вибору права сторонами.Судова практика і доктрина визнають в цьому випадку можливість застосування права суду. Розрізняють підходи до вирішення питання про наслідки неправильного тлумачення, або неправильного застосування іноземного права.В Україні суд у випадках не можливості встановлення змісту іноземного права застосовує частину першу  ст. 11 ЦПК, де зазначається, що суд вирішує справи на підставі Конституції України, інших актів законодавства України, міжнародних договорів законодавства України у порядку передбаченому цим Кодексом. У випадках відсутності закону, який регулює спірні відносини суд виходить із загальних начал, із змісту законодавства України.

ТЕМА 4. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНИХ ОСІБ У МПП1. Правоздатність та дієздатність фізичних осіб2. Критерії визначення особистого статуту фізичних осіб у МПП3. Основні принципи правового положення іноземців4. Законодавство України про поняття іноземець та зміну правового статусу іноземця5. Правовий статус іноземців в Україні, їх правоздатність та дієздатність6. Основні питання правового статусу громадян України за кордоном7. Особливості правового статусу біпатридівІ.  Згідно зі ст.24 ЦКУ фізична особа – це людина, що виступає як учасник цивільних відносин. Правовий статус фізичних осіб в МПП розкривається через категорії „право-„ та „дієздатності”. Проте ці категорії термінологічно розрізняються не у всіх правових системах. Наприклад, в Англії та США дієздатність та правоздатність визначаються одним терміном ― „правоздатність”. У французькому законодавстві між цими поняттями немає чіткої термінологічної відмінності. В німецькому законодавстві застосовується 3 терміни: „правоздатність”, „дієздатність” та „деліктоздатність”.Під цивільною правоздатністю фізичної особи, розуміють її здатність бути носієм цивільних прав та обов’язків, що допускається об’єктивним правом даної країни. В ст. 6 Загальної декларації прав людини зазначено: „Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання своєї правосуб’єктності”.Згідно із ст. 26 ЦКУ всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов’язки, встановлені Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.Основним принципом, з якого виходить цивільне право різних країн є проголошений принцип рівної цивільної правоздатності. Відповідно до ст. 21-24 КУ цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняється будь-яке обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності.Характерними ознаками правоздатності є:• її рівність для всіх ФО;• невідчужуваність її на користь інших ФО;• неможливість обмеження її актами суб’єктів приватного чи публічного права, крім випадків прямо встановлених законом; існування її як природної невід’ємної властивості ФО.Згідно ст. 25 ЦКУ правоздатність ФО виникає в момент її народження і припиняється в момент її смерті.Цивільна правоздатність починається із закінченням народження (Швейцарія). Правоздатність фізичної особи майже всіх країн передбачає можливість охорони спадкових інтересів дитини, яка ще не народилася. Правоздатність ФО припиняється з її смертю або оголошенням її померлою на підставі презумпції безвісної відсутності протягом визначеного в законі строку або ж, в деяких країнах, оголошення судового рішення про безвісну відсутність.У Франції, наприклад, до сьогоднішнього дня ЦК не допускає можливості оголошення особи померлою як би довго вона не була відсутньою, а дає тільки право оголошення особи безвісно відсутньою.В Англії та США, інститутів безвісної відсутності та оголошення особи померлою у зв’язку із безвісною відсутністю, у тому вигляді в якому ці інститути врегульовані в праві країн Континентальної Європи, не існує. Вирішення питання про безвісну відсутність і смерть в даних раїнах із сфери матеріального права перенесено у сферу процесуального. Якщо при розгляді якоїсь справи виникає питання про право на майно чи долю зобов’язання, то суд при вирішенні цієї справи виходить з процесуальної презумпції, що така особа померла. Якщо ж з обставин справи випливає, що від відсутнього не повинно поступати відомостей, то ця презумпція не застосовується.Під цивільною дієздатністю ФО розуміється її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.(ст. 30 ЦКУ). Щоб бути дієздатною, особа повинна усвідомлювати і правильно оцінювати характер і значення вчинюваних нею дій, що має правове значення.Елементами змісту дієздатності ФО є:• можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздатність);• можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність);• можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестаментоздатність);• можливість обирати собі представника та самому виступати як представник (трансдієздатність);• можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнес дієздатність).Законодавством більшості країн встановлено, що дієздатним у повному обсязі громадянин стає по досягненні встановленого у законі віку повноліття. У Франції – 18 років, у Німеччині – в день закінчення 18 років життя, в Англії – 18 років, Швейцарія – 20 років, США – 18-21 рік.ІІ.  Правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства формується в цілому на основі загальновизнаних принципів і норм МПП, міжнародних договорів, права країни громадянства чи місця проживання і права країни перебування. Закон громадянства застосовується в більшості країн Континентальної Європи, Закон доміцилія – в країнах англо-американського права.Особа, дієздатна згідно особистого закону, повинна вважатися дієздатною і в інших країнах, і навпаки, недієздатна особа за особистим законом, повинна вважатися недієздатною скрізь.Але в законодавстві і в судовій практиці беззастережно визнається лише перша частина наведеного положення. Особа ж недієздатна за законом своєї країни громадянства чи доміцилія, далеко не завжди визнається такою за кордоном.Країни англо-американського права взагалі не застосовують іноземні закони, які встановлюють обмеження дієздатності з підстав невідомих їх власному праву.До визначення цивільної дієздатності іноземного громадянина застосовується закон країни його громадянства. До визначення цивільної дієздатності осіб без громадянства застосовується закон країни її постійного місця проживання.Визначення особистого закону у формі закону громадянства ускладнюється, коли особа має декілька громадянств. Розроблена країнами-учасницями модель ЦК, визначаючи особистий закон ФО як право країни, громадянство якої ця особа має, доповнює це правило наступним: при наявності в особи 2-х або більше громадянств, особистий закон вважається правом країни, в якій ця особа переважно проживає. Особистий закон особи без громадянства вважається правом країни, в якій ця особа постійно проживає.Представляє інтерес комбіноване застосування закону і заміни місця проживання при вирішенні конвенції “Про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах” 1993 року. Конвенція зобов’язує визначати ці правовідносини за законодавством договірної сторони, на території якої подружжя має постійне місце проживання. Але в тих випадках, коли один з подружжя проживає на території однієї договірної сторони, а інший – на території іншої договірної сторони і, при цьому, вони мають одне і те ж громадянство, їх особисті і майнові правовідносини визначаються за законодавством тієї договірної сторони, громадянами якої вони є.Концепція доміцилія, яка склалася в англо-американському праві, відрізняється від концепції доміцилія, прийнятій в правових системах, заснованих на римському праві. Англосаксонська система загального права розрізняє доміцилій за походженням і за вибором. Одне з правил, яке характеризує цю концепцію, полягає в тому, що ніхто не може бути без доміцилія. Для набуття доміцилія за вибором, вимагається не лише проживання на території, яка має свою правову систему , а також і намір даної особи залишатись там постійно, оскільки визначальним для набуття доміцилія за вибором є критерій проживання і намір. Тривалість проживання не вважається вирішальним моментом для зміни доміцилія.ІІІ.  Від поняття “правове положення” і “правовий статус”, слід відрізняти поняття “правовий режим” – означає принцип, на якому ґрунтується правосуб’єктність іноземців та осіб без громадянства в країні перебування.Такими принципами в МПП є рівність, недискримінація. Саме вони складають сутність національного режиму, основу правового режиму, який визначає положення іноземців в країні перебування. Інші правові режими, відомі МПП, носять менш загальний, швидше спеціальний характер, і застосовуються в певних сферах відносин або до певних груп осіб.Національний режим означає прирівнювання іноземних громадян та осіб без громадянства в правах і обов’язках до громадян країни перебування. Український законодавець підняв регулювання питання про надання національного режиму іноземцям на рівень конституційної норми з широкою сферою застосування (ч.1 ст.26 КУ). Надання національного режиму носить за українським законодавством безумовний характер. Це означає, що суд не має права обумовлювати поширення на іноземних громадян основ національного режиму, наявністю взаємністю в державі, до якої належить іноземний громадянин, за винятком тих випадків, коли умови про взаємність передбачені в законі або міжнародному договорі. Встановлення на території іноземної держави національного режиму в сфері цивільних та сімейних правовідносин найхарактерніша для договорів про правову допомогу. По іншому формулюється правило про національний режим ст.1 Конвенції про правову допомогу і правовідносини у сфері цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993 року. Якщо двосторонні договори надають правовий захист лише громадянам держав, які уклали договір, то Конвенція поширює його і на інших осіб незалежно від їх громадянства, якщо вони проживають на території однієї з договірних сторін.Режим найбільшого сприяння ― це один з основних принципів торговельних договорів, які укладаються з іноземними державами. Згідно цього принципу іноземці користуються максимумом тих прав, які надані особам іншої держави. Полягає в тому, що іноземним ФО та ЮО в торгівлі, мореплавстві та інших сферах, надається такий самий режим, який надається, або буде надаватися в майбутньому, ЮО та ФО третьої держави. Той режим у сфері торгівлі, мореплавства, правового положення іноземних органів, яки застосовується до однієї іноземної держави, з якою укладено торговельний договір, буде застосовуватися і до будь-якої іншої держави, з якою також укладається торговельний договір на основі принципу найбільшого сприяння.Відмінність національного режиму від режиму найбільшого сприяння, полягає в тому, що в силу останнього в однакове положення ставляться іноземні органи і громадяни між собою. На відміну від режиму найбільшого сприяння преференційний режим означає надання одними державами іншим державам, або в рамках певної групи держав, пільг у сфері торговельно-економічного співробітництва.Виразом преференційного режиму є система пільг, яка склалася на основі рекомендаційної конференції ООН по торгівлі і розвитку, мета яких – сприяння міжнародній торгівлі і, перш за все, економічному розвитку країн, що розвиваються.Преференційний режим виражається також в наданні пільг для країн, які беруть участь в митних союзах, зонах прикордонних держав, міжнародній торгівлі.На підставі національного законодавства чи міжнародного договору, іноземцям може надаватися спеціальний режим. Так, ЗУ „Про загальні засади створення і функціонування спеціальних вільних економічних зон” від 13.10.92 р. передбачає спеціальний режим щодо зарплати, гарантій переведення доходів іноземних працівників, одержаних із доходів у вільні зоні.Спеціальний режим надається співробітникам дипломатичних та консульських представництв, міжурядових організацій, і передбачає виключення вказаних осіб з-під юрисдикції держави-перебування, як правило, у питаннях пов’язаних із здійсненням представницької діяльності.IV. Нормативний акт, який в основному визначає правовий статус іноземців в Україні є ЗУ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4.02.94 року.Згідно ст.1 вказаного Закону, іноземець — особа,  яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.    Особа без громадянства — особа,  яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.Отже іноземцями (в Україні) слід вважати:1. громадян колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно на території України не проживали;2. осіб, які постійно не проживали в Україні на момент набрання чинності ЗУ “Про громадянство України”;3. осіб, які хоча і народилися і постійно проживали на території України, якщо вони на 13.11.91 року проживали за межами України і тепер перебувають у громадянстві іншої держави;4. особи, які не набули громадянства України відповідно до ЗУ “Про громадянство України”.Іноземці в Україні, як в будь-якій іншій державі, наділені певним правовим статусом. Він може змінюватися, зокрема, згідно з Постановою КМУ від 29.12.95 р. „Про Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію”. Згідно ч.2 п.6 вказаних Правил, статус іноземця може бути змінений органами внутрішніх справ за письмовим клопотанням організацій чи фізичних осіб, якщо інше не передбачено законодавством України. Згідно ст.3 ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.    Іноземці  та  особи  без  громадянства,  які  іммігрували  на постійне  проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують  посвідки  відповідно  на  постійне  або  тимчасове проживання.    Порядок видачі дозволу на імміграцію,  а  також  посвідки  на постійне  проживання  та  вирішення  інших  питань,  пов’язаних  з імміграцією  іноземців  та  осіб  без  громадянства,  визначається Законом  України  про  імміграцію.  Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на  іншій  законній  підставі,  вважаються  такими,  що  тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов’язані в порядку, що визначається Кабінетом  Міністрів  України,  зареєструвати  свої  паспортні документи,  і  виїхати  з  України  після  закінчення відповідного терміну перебування.Якщо  іноземці  та  особи  без  громадянства,  які  тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов’язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх паспортні  документи.      Відповідно до Конституції та законодавства України іноземцям  та  особам  без  громадянства може надаватися притулок.    Відповідно до  Закону  України  «Про  біженців» іноземцям  та  особам  без  громадянства  може  надаватися  статус біженця в Україні. Відповідно до Конституції та Закону України «Про громадянствоУкраїни»  іноземці та особи без громадянства можуть набути громадянства України (натуралізуватися).ч.2 ст. 1 Декрету КМУ „Про прибутковий податок з громадян” 26.12.92 р., іноземці вважається такими, що мають постійне місце проживання в Україні, якщо вони проживають на території держави в цілому не менше 183 днів у календарному році. Це має значення для оподаткування іноземців.Не визначається термін постійного і тимчасового перебування іноземців в Україні, виняток – загальний строк перебування в Україні іноземців, які прибули в приватних справах не може перевищувати 1 рік.Віднесення іноземців за строком їх перебування в Україні до таких, які перебувають постійно чи тимчасово, у ряді випадків, зумовлено різним правовим статусом цих осіб.    Згідно ст.3 ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати  на  підприємствах,  в  установах  і  організаціях  або займатися  іншою  трудовою  діяльністю  на  підставах і в порядку, встановлених  для  громадян  України. Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування  на  визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю  відповідно  до  одержаного  у  встановленому  порядкудозволу  на працевлаштування.Неоднаково вирішуються питання оплати навчання іноземців. Згідно ч.1 ст.14 ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України. Всі  інші  іноземці  та особи без громадянства оплачують своє навчання,  якщо  інше  не  передбачено  законодавством  України та міжнародними договорами України.    Іноземці    та    особи  без  громадянства,  прийняті  до навчально-виховних закладів України, мають права і обов’язки учнів і студентів відповідно до законодавства України.Всі інші іноземні громадяни, підготовка яких проводиться для зарубіжних країн у навчальних закладах України, підпорядковуються дії норм Постанови КМУ „Про навчання іноземних громадян в Україні” від 26.02.93 р. Ця Постанова розрізняє правовий статус осіб, які бажають навчатися, залежно від громадянства.Існує Положення про порядок виготовлення, видачі та обліку запрошень на навчання іноземців в Україні, затверджене наказом Міністерства Освіти України 11.07.97 р. Згідно з цим Положенням, навчання громадян іноземних держав здійснюється переважно на комерційно-компенсаційній основі.Громадяни зарубіжних держав, які прибули на навчання в Україну, зараховуються або переводяться до навчальних закладів у першочерговому порядку.Нормативно-правові акти України рекомендують межі розміру оплати за навчання у вільноконвертованій валюті відповідно до курсу долара США.Згідно зі ст.10 ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні,  а  також  яким  надано  статус  біженця  в  Україні, користуються  медичною  допомогою  нарівні  з  її  громадянами.    Всім  іншим  іноземцям  та  особам  без  громадянства медична допомога  подається  у  порядку,  який  визначається  Кабінетом Міністрів України.Згідно з Постановою КМУ від 17.09.96 р. „Про надання медичної допомоги іноземним громадянам”, надання медичної допомоги іноземним громадянам, крім тих, які працюють у посольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату, якщо інше не передбачено законодавством. Порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України, затверджено Постановою КМУ від 28.01.97 року „Про порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України”.Надання іноземцям медичної допомоги, крім екстреної, здійснюється шляхом укладення іноземцями договорів страхування (страхових полісів) з надання медичної допомоги із страховиками України. Зазначений страховий поліс не потрібний іноземним громадянам, які прибули в Україну з держав, з якими  вона має угоди про безоплатне надання екстреної медичної допомоги іноземним громадянам.Іноді іноземці можуть бути суб’єктами певних правовідносин, незалежно від того чи мають вони постійне місце проживання в Україні. Законом України „Про звільнення від обкладення митом предметів, які вивозяться (пересилаються) громадянами за митний кордон України” від 5.05.96 р., встановлено, що іноземці не сплачують мита і митних зборів у разі вивезення, а також пересилання в міжнародних поштових відправленнях за митний кордон України товарів та інших предметів, придбаних в Україні, в кількості, що не перевищує товарну партію, яка визначається КМУ.V.  Згідно ст. 2 ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та  виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше непередбачено  Конституцією,  цим  та  іншими законами України, а також міжнародними договорами України.    Іноземці  та  особи  без громадянства є рівними перед законом незалежно  від  походження, соціального і майнового стану, расової та  національної  належності,  статі,  мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.В частині ІІ „Основні права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства” цього Закону визначаються основні права та обов’язки, до них відносяться:1. право на інвестиційну та підприємницьку діяльність (ст.7).    Іноземці  та  особи  без громадянства мають право займатися в Україні  інвестиційною,  а  також  зовнішньоекономічною  та іншими видами  підприємницької  діяльності,  передбаченими законодавством України.  При  цьому  вони  мають  такі  ж права і обов’язки, що і громадяни  України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України.2. право на трудову діяльність (ст.8).    Іноземці  та особи без громадянства мають рівні з громадянами України  права  та  обов’язки  в трудових відносинах, якщо інше не передбачено  законодавством  України  та  міжнародними  договорами України.    Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати  на  підприємствах,  в  установах  і  організаціях  або займатися  іншою  трудовою  діяльністю  на  підставах і в порядку, встановлених  для  громадян  України.Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування  на  визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю  відповідно  до  одержаного  у  встановленому  порядку дозволу  на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців та  осіб  без  громадянства,  найнятих  інвестором  у  межах  і за посадами  (спеціальністю),  визначеними  угодою  про  розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування.3. можуть мати у власності будь-яке майно, успадковувати та заповідати його;4. мають право на соціальний захист;5. право на користування досягненнями культури;6. право на свободу совісті;7. право на недоторканість особи та житла;8. право на невтручання в особисте та сімейне життя;9. право на таємницю листування;10. право на звернення до суду за захистом своїх прав.Шлюби між іноземними громадянами, укладені в Україні у посольствах чи консульствах іноземних держав, визнаються дійсними в Україні на умовах взаємності і якщо ці особи в момент одруження, були громадянами держави, яка призначила посла чи консула.Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.Іноземці в Україні не мають права:1. бути засновниками і членами політичних партій;2. обиратися і бути обраними до органів державної влади і самоврядування, а також брати участь у референдумах;3. одержувати у власність земельні ділянки;4. отримати частку державного майна за приватизаційні папери;5. вести сільське фермерське господарство;6. бути адвокатами, аудиторами та нотаріусами;7. бути державними службовцями.Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, КМУ може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України.Поширення на права іноземців в Україні національного режиму, означає також, що вони не можуть вимагати надання прав не передбачених законодавством України чи міжнародними договорами. Таке право може бути невідомим в Україні, або не поширюватися на іноземців. Наприклад, невідомим законодавству України є роздільного проживання подружжя.Зокрема, в законодавстві, іноземний режим стосовно цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер – він надається іноземцям в кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того чи надаються такі права громадянам України на батьківщині іноземців.VI.  Правовий статус громадян України за кордоном визначається: • законодавством держави їх перебування;• законодавством України;• нормами міжнародних угод;• загальними та спеціальними принципами міжнародного права;• міжнародними звичаями.У правах та обов’язках стосовно особистого статусу, майнових зобов’язань громадяни України прирівнюються до громадян іноземної держави.Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордоном, з боку України передбачено її Конституцією і відображено в Консульському статуті України від 2.04.94 р., згідно з яким консул зобов’язаний вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, а також міжнародними звичаями. У разі порушення прав громадян України, консул зобов’язаний вживати заходів для їх відновлення.Серед обов’язків, покладених на консула є охорона майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, котрі можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі зберігання такого майна, консул має право продати його і надіслати виручені гроші за належністю. Спадкове майно може бути прийняте консулом для передачі спадкоємцям, які перебувають в Україні.Консул інформує громадян України, які тимчасово перебувають у його консульському окрузі, про законодавство держави перебування, а також про місцеві звичаї. Він має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони, будучи відсутніми, не доручили вирішення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин.Громадяни України можуть звертатися до компетентних органів держави перебування за захистом порушених прав власності. Будь-яке обмеження майнових прав громадян України за кордоном вважається дискримінацією. До громадян України може застосовуватися реторсія. Деякі питання щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності.VII.   Кожна держава є прихильницею єдиного громадянства, оскільки правовий статус осіб з подвійним громадянством (біпатридів) породжує чимало проблем у сфері як публічного, так і приватного права. Подвійність громадянства з’являється внаслідок виникнення колізій законодавства різних держав щодо набуття і втрати громадянства, міграційних процесів, реєстрації шлюбів з іноземцями та ін.Однією з міжнародних угод, яка регулює питання правового статусу осіб з подвійним громадянством, є Гаазька конвенція про деякі питання щодо конфліктів між законами про громадянство 1930 р. Згідно цієї Конвенції, кожна держава сама визначає, хто є її громадянином. Держава не може здійснювати дипломатичного захисту свого громадянина в іншій державі, громадянином якої ця особа також є. На правовий статус біпатрида впливає й те, що в межах третьої держави особа, яка має більше ніж одне громадянство, вважатиметься такою, що має одне.Біпатриди користуються правами і виконують обов’язки нарівні з громадянами держави, в якій проживають. Водночас, вони мають права і обов’язки стосовно держави, в якій не проживають, але громадянами якої вони є.Держави прагнуть уникнути подвійного громадянства, зокрема укладенням двосторонніх угод.Особам без громадянства (апатридам) присвячена Конвенція „Про статус апатридів” 1954 р. В преамбулі до Конвенції 1954 року її прийняття пояснюється бажанням врегулювати і покращити на основі міжнародної угоди, положення апатридів з врахуванням того, що статус багатьох з них не охоплюється Конвенцією про статус біженців 1951 року.Під терміном „апатрид” розуміється особа, яка не розглядається громадянином будь-якої держави в силу її закону. В цілому апатридам надається статус, який вирівнює їх з іноземними громадянами. ТЕМА 5. ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В МПП1. Поняття юридичної особи2. Особистий статут і національність юридичної особи3. Загальна характеристика правового статусу іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні4. Правовий статус суб’єктів господарювання України за кордоном5. Транснаціональні корпорації та міжнародні юридичні особи6. Організаційно-правові форми спільної господарської діяльності в практиці МППІ. Під юридичною особою прийнято розуміти носія майнових прав і обов’язків, який виступає від свого імені і існує незалежно від осіб, які входять до його складу.Серед ознак ЮО в праві особливе значення має майнова відокремленість.Майно ЮО відокремлене від майна членів і не залежить від їх часток. Наявність власного майна є необхідною передумовою самостійної майнової відповідальності ЮО за договорами, які вона укладає.Характерним є те, що до початку ХХ ст., ЮО на момент створення виступали як колективні утворення, оскільки законодавство передбачало мінімум засновників.В даний час в ряді країн (Франція, Німеччина, Фінляндія), право створення ЮО в законодавчому порядку закріплено за одним засновником. Характерною ознакою ЮО в праві Англії та США, яка розглядається основоположною, вважається незалежність існування від членів, які її утворили. Така кваліфікація ЮО приводить до важливих практичних наслідків. Визнання незалежності існування ЮО робить далі можливим її вступ в різні цивільно-правові відносини з іншими учасниками.В законодавстві та доктрині, перш за все, розглядають ЮО публічного права та ЮО приватного права.Для їх розмежування використовуються різні критерії. Одним з таких критеріїв є природа акту, який став підставою для виникнення того чи іншого суб’єкта права. До ЮО публічного права відносяться:• держава;• адміністративно-територіальні одиниці;• державні установи;• торговельні і промислові палати;• державні підприємства.До ЮО приватного права відносяться такі колективні утворення створення яких чиниться цивільно-правовими актами віддано на розсуд окремих осіб. Дані особи створюють матеріальну основу ЮО, визначають мету її діяльності.В різних країнах легалізовані різні за видом ЮО.В праві Німеччини ЮО поділяються на спілки та установи. В Швейцарії ЮО приватного права – об’єднання осіб – корпорації та установи. У Франції – товариства і асоціації. В Англії – корпорації.В МПП прийнято виділяти наступні види міжнародних ЮО:1. міжнародні підприємства;2. транснаціональні компанії чи корпорації;3. фінансово-промислові групи СНД;4. транснаціональні об’єднання СНД. Отже, характерними особливостями ЮО в МПП є належність їх до іншої держави та регулювання їх діяльності іноземним правом.ІІ. Правове положення ЮО в МПП розкривається через категорії особистого статуту та національності.Особистий статут ЮО означає її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб, порядок її створення та припинення існування, структуру, управління нею, поширення певного виду правового режиму, визначення обсягу правоздатності, реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності.Для визначення статуту ЮО необхідно встановити її „національність”, тобто державну належність та її особистий закон. В теорії МПП до цього часу тривають спори про те, за якою ознакою визначається національність ЮО:І підхід -  В країнах загального права (Англія, США) діє принцип інкорпорації, тобто за ЮО визнається національність країни, в якій виконуються формальності по її заснуванню, де вона зареєстрована (Нідерланди, Угорщина). В деяких правових системах, наприклад США, національність ЮО може визначатися водночас кількома принципами: одні з них застосовуються до питань відповідальності ЮО, інші – до підсудності, інші – до оподаткування.ІІ підхід – зводиться до того, що визнання національності ЮО повинно бути підпорядковано не актам формального характеру, а тим чи іншим господарсько-економічним міркуванням. В рамках цього підходу формується 2 основні системи визначення національності ЮО.Перша система   в європейських країнах – це система осілості. Щодо єдиного поняття осілість ЮО, то воно неоднаково тлумачиться. В першому випадку – мається на увазі статутна осілість, тобто місце визначене самим засновником в статуті. В інших випадках – загальна осілість за місцем знаходження основного органу управління чи здійснення господарської діяльності. Принцип осілості – Франція, Італія, Німеччина, Греція.Друга система   виходить з вирішального значення фактичного місця знаходження ділового центру ЮО, а не її статутного місцезнаходження. Крім традиційних систем встановлення національності, у відповідності з критеріями інкорпорації та осілості, після ІІ світової війни у деяких державах почала застосовуватися система визначення національності з урахуванням місця фактичного здійснення ЮО своєї господарської та торговельно-промислової діяльності. Цей критерій використовується в Єгипті, країнах Арабського Сходу.Згідно теорії контролю, при визначенні національності ЮО, слід встановити кому насправді належить ЮО, хто її контролює.4 доктрини визначення національності ЮО:• критерій інкорпорації – ЮО має національність держави в якій вона зареєстрована;• осілості – критерій знаходження її головного органу управління;• діяльності – критерій здійснення своєї діяльності;• контролю – де проживають чи мають громадянство засновники.Визначення національності ЮО здійснюється міжнародними конвенціями. Згідно багатосторонньої Конвенції „Про правову допомогу країн СНД” 22.01.92 р., правоздатність ЮО визначається законодавством держави, за законами якої вона була заснована.Розрізняють принципи визначення національності ЮО по практичному народженню проблем у правовому регулюванні діяльності ЮО. Ця проблема у МПП називається колізією колізій. Колізія колізій – поняття, яке використовується у МПП для позначення ситуації, коли одні і ті ж фактичні обставини в різних правових системах мають різне регулювання.Колізія колізій проявляється як у вигляді позитивної колізії, коли одне правовідношення може бути врегульоване декількома правовими системами, так і у вигляді негативної колізії, коли жодна з правових систем не є компетентною для регулювання конкретного правовідношення.При позитивній колізії на визначення національності ЮО претендують 2 правові системи. В умовах, коли ЮО, зареєстрована в Україні, де визнається принцип інкорпорації, здійснює свою діяльність на території Франції, де визнається принцип осілості.При негативній колізії ЮО взагалі не має національності зареєстрована у Франції, а діяльність – в Україні.Подолання колізії колізій, в більшості випадків, здійснюється шляхом укладання міжнародних договорів, які містять норми про підпорядкування діяльності ЮО конкретній правовій системі.ІІІ. Іноземним суб’єктом господарської діяльності, згідно ст.1 ЗУ „Про зовнішньоекономічну діяльність”, вважається суб’єкт господарської діяльності, що має постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України. Іноземні суб’єкти господарської діяльності підтверджують свій правовий статус витягом із торговельного, банківського або судового реєстру. Витяг із реєстру, який подається в організації, установи України, повинен бути засвідчений відповідно до законодавства країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародні договори, в яких бере участь Україна, не передбачають інше. Витяг з реєстру може бути також засвідчений в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано Міністерством закордонних справ України. В Україні також діють структурні  одиниці  іноземних  суб’єктів  господарської діяльності,  які не є юридичними особами згідно з законами України (філії,  відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території  України, а також спільні  підприємства  за  участю  суб’єктів господарської діяльності    України  та  іноземних  суб’єктів  господарської діяльності,  зареєстровані  як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України.Для здійснення підприємницької діяльності в Україні іноземній юридичній особі необхідно зареєструватися як суб’єкту підприємницької діяльності відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” від 1 липня 2004 р. Згідно зі ст. 4 цього Закону,  державна    реєстрація    юридичних  осіб  та  фізичних осіб  -  підприємців  — це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою,  а також вчинення інших  реєстраційних дій,  які  передбачені  цим  Законом,  шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб  та фізичних осіб — підприємців включає, зокрема:• перевірку комплектності документів,  які подаються державному реєстратору,  та повноти відомостей,  що вказані  в  реєстраційній картці;• перевірку документів,  які  подаються державному реєстратору, на  відсутність  підстав  для  відмови  у  проведенні  державної реєстрації;• внесення відомостей    про  юридичну  особу  або  фізичну особу — підприємця до Єдиного державного реєстру;• оформлення і видачу  свідоцтва  про  державну  реєстрацію  та виписки з Єдиного державного реєстру.Правоздатність суб’єктів може бути загальною та спеціальною. Загальна правоздатність передбачає будь-які права та обов’язки, сумісні з сутністю суб’єкта. Суб’єкти переважно володіють загальною правоздатністю. Найширший обсяг правоздатності мають юридичні особи Швейцарії (ЮО можуть мати практично будь-які майнові права).  Спеціальна правоздатність означає набуття суб’єктом прав та обов’язків у відповідності з цілями, зазначеними у статуті, договорі, законі. Цим видом правоздатності володіють ЮО, що, як правило не здійснюють господарської діяльності, або ж діяльність яких ліцензується.Відповідно до Мінської конвенції про правову допомогу 1993 року, правоздатність ЮО визначається за законодавством держави, за законами якої вона була заснована. Міжнародні двосторонні договори України про надання правової допомоги містять положення, за яким правоздатність ЮО визначається за законодавством договірної держави, на території якої вона заснована.Україна заохочує діяльність іноземних суб’єктів господарювання в Україні, свідченням чого є прийняття програми державної підтримки підприємництва в Україні, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України.Іноземні ЮО в Україні оподатковуються відповідно до законодавства України (зокрема ЗУ „Про систему оподаткування” та „Про оподаткування прибутку підприємств” зі змінами та доповненнями). Проте на основі взаємності суб’єкти господарювання можуть звільнятися від оподаткування.Іноземні ЮО мають право звертатися до судів України і користуватися цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів. Підсудність судам України цивільних справ по спорах, у яких беруть участь іноземні підприємства та організації визначається законодавством України.IV. Відповідно до вітчизняного законодавства суб’єкти господарювання України можуть здійснювати діяльність спрямовану на встановлення, зміну чи припинення правовідносин з іноземним елементом як на території України, так і за кордоном. Органи, що діють від імені України, місцеві органи влади й управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у господарській діяльності на території України, також діють як ЮО.     ЮО України мають право здійснювати свою діяльність за межами України відповідно до:• законодавства України;• статутних завдань;• законодавства іноземної держави;• міжнародних угод.Законодавство України регулює види діяльності ЮО у міжнародному господарському обороті. Юридичні особи в Україні діють від свого імені, несуть самостійну майнову відповідальність, тобто не відповідають за дії інших суб’єктів права України, наприклад держави як суб’єкта цивільних відносин.Статутом юридичних осіб визначаються: а) права осіб як юридичних (з моменту реєстрації); б) їхня спеціальна правоздатність. Юридичні особи можуть діяти як суб’єкти МПП тільки у тих сферах господарювання, що визначені статутом. Тобто суб’єкти господарської діяльності України мають право укладати угоди, спрямовані виключно на виконання статутних завдань.У разі порушення положень установчих документів або законодавства України до вказаних суб’єктів можуть застосовуватися спеціальні санкції, передбачені законодавством України. Цими санкціями є індивідуальний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності. Законодавство іноземної держави детально регламентує питання допуску українських юридичних осіб на власну територію, визначає сфери та умови їх діяльності. Міжнародні угоди можуть регулювати питання правоздатності юридичних осіб України; правовий режим, який їм надається; сфери їх діяльності.V. У господарській діяльності більшості держав найпоширенішими є такі міжнародні юридичні особи:1. міжнародні підприємства – підприємства, створені за міжнародним договором або на підставі внутрішнього закону однієї чи двох держав, прийнятого відповідно до міжнародного договору.2. транснаціональні компанії – підприємства, створені за законом певної країни, які мають власну „національність”, але діють більш ніж в одній країні у формі агентств, відділень, філій.3. комунітарні підприємства – підприємства, що створюються державами, які беруть участь у процесі економічної інтеграції, або громадянами цих країн. 4. транснаціональні корпорації (далі – ТНК) – підприємства, відділення та філії яких розташовані на даний час практично у всіх країнах, є в економічному аспекті єдиним механізмом, а в юридичному – незалежними компаніями. Жодне законодавство світу не містить визначення ТНК, оскільки діючі на території держави підрозділи цих корпорацій визнаються місцевими суб’єктами, які підпорядковані у своїй діяльності внутрішньому національному регулюванню.У науковій літературі вказується, що слово „корпорація” в перекладі з латини означає об’єднання, спілки, які створюються для досягнення певних цілей. „Транснаціональний” – такий, що виходить за межі однієї держави, пов’язаний з міжнародною або регіональною діяльністю. Транснаціональні корпорації – спілки, об’єднання, діяльність яких не обмежена однією нацією чи державою.ТНК притаманні такі ознаки:1. єдина економічна система;2. група самостійних підприємств;3. поширення діяльності на території кількох держав;4. структурні підрозділи є суб’єктами національного права;5. здійснення управління та контролю з єдиного центру;6. перебування корпорації поза юрисдикцією окремої держави, групи держав або міжнародних організацій.За характером відносин з материнським підприємством залежні підприємства поділяються на філії, дочірні підприємства та спільні підприємства. Філії не є юридичними особами і діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством. Дочірні підприємства утворюються в договірному порядку або їхня залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє має акції дочірнього підприємства. Спільні підприємства (змішані товариства) мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталу.Діяльність ТНК регулюють численні міжнародно-правові документи, які переважно або є регіональними, або їх норми не мають імперативного (обов’язкового) характеру. Серед конвенцій, що регулюють діяльність ТНК, варто назвати Конвенцію про транснаціональні корпорації, підписану Україною 6 березня у Москві та ратифіковану 13 липня 1999 року.Сторони Конвенції визнають під терміном „Транснаціональна корпорація” юридичну особу, яка:• має у власності, господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно на території двох та більше сторін;• утворена юридичними особами двох та більше сторін;• зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією.Термін „транснаціональна корпорація” охоплює різні транснаціональні структури, в тому числі фінансово-промислові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною участю та ін. Корпорації мають право здійснювати на території сторін будь-які види діяльності, не заборонені законодавством сторін. Учасники ТНК можуть бути юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, у тому числі з третіх країн.Відповідно до Конвенції, корпорація створюється і діє відповідно до вимог законодавства сторін. Порядок реєстрації корпорації визначається законодавством держави, що є місцем її реєстрації.Конвенція також регламентує питання ліквідації корпорації: „Корпорація може бути ліквідована на підставах, передбачених законодавством держави – місця реєстрації корпорації, а також у зв’язку із припиненням дії відповідної міжурядової угоди”.Діяльність суб’єктів МПП, зокрема ТНК, регулюють також „Регіональна декларація про міжнародні інвестиції та багатонаціональні підприємства” від 21.06.76 р., Керівні принципи для багатонаціональних підприємств, Кодекс іноземних інвестицій, прийнятий 1970 р. латиноамериканськими державами, Хартія економічних прав та обов’язків держав, затверджена резолюцією ООН 1974 р., норми якої спрямовані на захист економічних прав країн, що розвиваються, та обмеження діяльності ТНК.VI. Закон „Про підприємства в Україні” встановлює, що підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. Рішення про створення об’єднання (установчий договір) і статут цього об’єднання погоджуються з Антимонопольним Комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством. За законодавством України підприємства можуть об’єднуватися в:• асоціації;• корпорації;• консорціуми;• концерни.Асоціація – це договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Вона не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників.Корпорація – це договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів із делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Консорціум – це тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу, створене для досягнення спільної мети. Концерн – це статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на засадах повної фінансової залежності від одного або групи підприємців.Крім зазначених, можуть бути й інші об’єднання, створені за галузевим, територіальним чи іншими принципами. На відміну від законодавства держав з високим рівнем розвитку економіки, відповідно до ЗУ „Про підприємства в Україні вказані об’єднання є юридичними особами. Вони можуть мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Реєстрація об’єднань провадиться до ЗУ „Про підприємництво”. Об’єднання не відповідають за зобов’язаннями підприємств, які входять до їх складу, а підприємства не відповідають за зобов’язаннями об’єднань, якщо інше не передбачено установчим договором.Правові засади об’єднань з участю іноземних суб’єктів господарювання визначає також ЗУ „Про промислово-фінансові групи в Україні” від 21.11.95 р. і Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затверджене Постановою КМУ від 20.07.96 р. Ними передбачено створення транснаціональних промислово-фінансових груп. Це об’єднання, до яких можуть входити як українські, так і іноземні ЮО, а саме: промислові, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності. Транснаціональна ПФГ має на меті отримання прибутку. Вона створюється на певний термін для реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України. Транснаціональна ПФГ не має статусу юридичної особи.Оскільки діяльність об’єднань в Україні, незалежно від їхніх організаційно-правових форм, не повинна суперечити антимонопольному законодавству України, то мова йде передусім про Закони України „Про Антимонопольний комітет України” 26.11.93, „Про захист економічної конкуренції” 18.11.92, „Про захист від недобросовісної конкуренції” 7.06.96.Підприємці повинні погоджувати з органами Антимонопольного комітету України свої рішення з питань залучення іноземних інвестицій та запровадження обмежень щодо цього; регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Антимонопольний комітет контролює дотримання законодавства України у випадках придбання суб’єктами господарювання часток, активів, господарських товариств і підприємств; здійснення господарської діяльності підприємцями.ТЕМА 6. ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА1. Держава як суб’єкт майнових відносин2. Імунітет держави та його види3. Правовий режим цивільно-правових угод, укладених державою4. Правовий статус торговельних представництв держави за кордономІ. Відносини держави з іншими державами, міжнародними організаціями, юридичними чи фізичними особами поділяються на 2 види:1. такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо;2. це відносини, які регулюються нормами міжнародного приватного права і виникають за участю держави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб – з іншого.Як суб’єкт МПП держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом; виступати стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів; вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава є власником майна, розміщеного за її межами. В свою чергу в Україні може розміщуватися майно іноземних суб’єктів права. Так, іноземні дипломатичні представництва, консульські установи, міжнародні урядові організації, можуть самостійно придбати, орендувати, використовувати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснювати перебудову, добудову приміщень. Згідно з Положенням „Про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій та іноземних організацій в Україні”, затвердженим Постановою КМУ від 27.07.95 р., реалізуючи свої майнові права, Україна може бути учасником спільних підприємств, може бути стороною у правовідносинах з продажу іноземним громадянам майна, цінних паперів. Україна може успадковувати майно , розміщене за кордоном. Тому, згідно вимог Майнового кодексу України, через її митний кордон вільно переміщуються речі, які належать до спадщини України. Як спадкоємець, держава виступає в ролі носія будь-яких цивільних права, за винятком тих, що пов’язані з особистістю суб’єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб’єкт МПП.Як суверен, держава вступає у міжнародні організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. У всіх правових відносинах від імені держави як суб’єкта МПП, діють уповноважені нею суб’єкти. Наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службовці чи посадові особи. У вказаних відносинах держава є особливим суб’єктом права. Нема такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи. Цей суверен сам наділяє інших суб’єктів такими правами, але не присвоює собі статусу юридичної особи.Ряд зарубіжних вчених поділяє теорію розщеплення держави, відповідно до якої держава, як суб’єкт майнових відносин, розпадається на 2 особи:• коли вона діє на підставі суверенітету як суб’єкт влади;• укладаючи цивільно-правові угоди, вона втрачає властивості владного суб’єкта і прирівнюється до інших юридичних осіб.Але, держава, укладаючи цивільно-правові угоди, тим самим не перестає бути сувереном, не підлягає волі інших держав, не підпорядковується праву без згоди, вираженої належним чином. Існує, таким чином, презумпція, що зобов’язує відносини іноземної держави підпорядковуватися тільки законам цієї держави. Тому правові відносини за договором держави з іноземною компанією чи іноземним громадянином регулюються внутрішнім законодавством держави, сторони в договорі, а не законодавством іншої держави чи міжнародного права, якщо в договорі не передбачено інше. ІІ. Термін „імунітет” з латинської мови означає „звільнення від чогось”.Імунітет держави, в широкому розумінні – це принцип, згідно якого до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.В МПП під імунітетом розуміється непідлеглість однієї держави законам та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, який означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами і майном. Набуваючи власність на майно, яке знаходиться за кордоном, укладаючи угоди майнового характеру з іноземними громадянами, підприємствами і організаціями, держава тим самим не підпорядковує ці свої відносини ні іноземному законодавству, ні іноземній юрисдикції. Іноземна держава не може бути притягнена до суду в якості відповідача; відносно іноземної держави не можна вжити примусові заходи по попередньому забезпеченню позову чи виконанню судового рішення. Майно іноземного суверена, навіть якщо воно знаходиться в руках третіх осіб, не може бути предметом віндикації, на нього не може бути звернено стягнення. У теорії та практиці розрізняють декілька видів імунітету держав:• судовий;• від попереднього забезпечення позову;• від примусового виконання рішення (майновий імунітет).Судовий імунітет – полягає в непідсудності держави, без її згоди, судам іншої держави. Причини притягнення до відповідальності значення не мають.Імунітет від попереднього забезпечення позову – полягає в тому, що не можна, без згоди держави, застосувати будь-які примусові заходи до її майна.Імунітет від примусового виконання рішення (майновий імунітет) – значить, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави – тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди.Способи виразу згоди різні:1. через уповноважених на це осіб;2. через передбачені відповідні норми міжнародних договорів;3. до контракту між фізичними чи юридичними особами — з одного боку, та іноземною державою – з іншого, включаючи застереження в якому виражена згода держави на розгляд спору, заявленого до неї в порядку арбітражу;4. якщо такої згоди немає, то контрагент за договором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ з останньою в дипломатичні переговори з іноземною державою.Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці, але до цього часу немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. Тому в доктрині і практиці різних правових систем відомі 2 теорії розуміння імунітету держави:1. імунітет абсолютний;2. імунітет функціональний (обмежений).Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави, імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права – суверенній рівності держав. Держава не втрачає властивість суверена (владної особи), а продовжує діяти в цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом. Зазначена теорія поширюється в Болгарії, Китаї, Польщі. Зважаючи на спадщину минулого, вітчизняна теорія і практика визнає принцип абсолютного імунітету.В більшості держав поширюється теорія функціонального імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. На її засадах ґрунтується Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року. Вона містить перелік випадків у яких держава не користується імунітетом:• спори з трудових контрактів;• охорона патентів на товарні знаки;• щодо нерухомості;• відшкодування шкоди.Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суджу, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу. Але імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна, хоча б одна з умов:1. другою стороною у спорі є також держава;2. сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;3. некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.Отже, прихильниками теорії обмеженого імунітету стверджується, що іноземна держава, яка виступає в якості комерсанта, може бути притягнена до суду на загальних підставах, її майно, з тих же підстав, може бути об’єктом стягнення, а її угоди не вилучаються з-під дії місцевого законодавства хоч би на це все і не було згоди з боку відповідного іноземного уряду. ІІІ. У всіх правових відносинах від імені держави як суб’єкта МПП діють уповноважені нею суб’єкти:• глава держави;• уряд;• закордонні представництва;• міністерства та відомства;• окремі посадові особи та ін.Тому важливо розмежовувати функції вказаних осіб, які діють від імені держави, від функцій осіб, які діють від свого імені. Так, якщо зовнішньоекономічні угоди здійснюються не державою, а через самостійних юридичних осіб, включаючи і державні підприємства, імунітет держави не відіграє істотної ролі для зовнішньоекономічної діяльності. В тих же випадках, коли держава здійснює цивільно-правові угоди з іноземним елементом, на думку ряду вчених, існує презумпція, що зобов’язальні відносини держави підпорядковуються тільки законам цієї держави. Але дане твердження часто спростовується на практиці на основі принципу автономії волі сторін.IV. У тих виняткових випадках, коли зовнішньоторговельна угода, укладається торговельним представництвом від імені держави, така угода повинна розглядатися як вчинена самою державою. Торговельне представництво не є юридичною особою. Права і обов’язки за їх угодами виникають безпосередньо у держави. Відповідно до Указу Президента України „Про торговельно-економічну місію у складі закордонної                  дипломатичної установи України” від 30.04.94 року. Торговельно-економічна місія у  складі  закордонної дипломатичної  установи  України  представляє та захищає у державі перебування інтереси України в галузі зовнішньоекономічної діяльності. Торговельно-економічна місія підпорядковується главі закордонної  дипломатичної  установи  України, який здійснює контроль за її роботою. Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України організовує роботу торговельно-економічної місії у державі перебування. Торговельно-економічна місія у своїй діяльності  керується міжнародними  договорами  України,  Конституцією і законами  України,  іншими  актами  законодавства  України,  цим Положенням,  а також вказівками Міністерства економіки та з питань європейської  інтеграції  України,  Міністерства закордонних справ України,  а  в частині реалізації завдань щодо захисту економічних інтересів  України  у  сфері  оподаткування — вказівками Державної податкової  адміністрації України. Основними завданнями торговельно-економічної місії є:• захист  економічних  інтересів  України  у тому числі у сфері оподаткування та прав суб’єктів підприємницької діяльності України у  державі  перебування;• сприяння розвитку  торговельно-економічних  зв’язків України, залученню іноземних  інвестицій  у  пріоритетні  сфери  економіки України і  виконанню  міжнародних  договорів України,  укладених з державою перебування;• інформування  Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції  України,  Міністерства  закордонних  справ  України та інших  органів  виконавчої  влади  України  про цінову, податкову, тарифну  політику,  яку  проводить  держава  перебування, стосовно товарів, що експортують з України;• підготовка висновків  щодо  доцільності  імпорту  товарів  та послуг, залучення  кредитів  із  держави  перебування,  виходячи з запропонованих державою перебування цін, тарифів, кредитних ставок тощо.Торговельно-економічна  місія  відповідно до покладених на неї завдань:    1) вивчає  загальний  стан  економіки,  тенденції  розвитку зовнішньоекономічних зв’язків,  технічний  рівень  виробництва  і рівень  якості  продукції  провідних  галузей  кон’юнктуру  ринку товарів  та послуг, досвід стимулювання інвестиційної діяльності в державі  перебування,  інформує Міністерство економіки та з питань європейської  інтеграції України та Міністерство закордонних справ України  з  цих  питань,  а  в  разі потреби — інші заінтересовані міністерства, центральні органи виконавчої влади України, установи та організації;    2) розробляє    пропозиції  щодо  підвищення  ефективності торговельно-економічних зв’язків України з державою перебування;    3) здійснює заходи щодо захисту інтересів  України,  прав  та законних  інтересів суб’єктів підприємницької діяльності України у державі  перебування,  інформує Міністерство економіки та з питань європейської  інтеграції України та Міністерство закордонних справ України  про  додержання  суб’єктами  підприємницької  діяльності держави  перебування  зобов’язань  за  міжнародними  договорами України,  сприяє  налагодженню  та  розвитку  прогресивних  форм співробітництва,  проведенню  переговорів,  експертиз,  укладанню контрактів,  а  також встановлює контакти з державними установами, організаціями,  суб’єктами  підприємницької  діяльності  держави перебування;    4) уживає  заходів  до  додержання інтересів України,  правил міжнародної торгівлі суб’єктами підприємницької діяльності України при здійсненні ними зовнішньоекономічних операцій;    5) сприяє    запозиченню    передового  досвіду  в  галузі демонополізації економіки,        приватизації,        конверсії військово-промислового комплексу,  розвитку  структур  ринкової економіки;    6)  інформує  суб’єкти  підприємницької  діяльності  держави перебування про правові економічні,  соціальні, екологічні та інші умови  їх  діяльності  в  Україні,  конкретні можливості вкладення капіталу  в  економіку  України,  надає  допомогу  в  установленні контактів  із  заінтересованими  українськими партнерами,  а також здійснює  пошук  потенційних  іноземних  інвесторів;      7) бере  участь  у роботі міжнародних економічних організацій та їх  органів  з  питань  торговельно-економічного  і  науково-технічного співробітництва;    8)  сприяє  центральним  органам  виконавчої влади, суб’єктам підприємницької  діяльності  України в організації та проведенні у державі      перебування      презентаційних      заходів      та торговельно-промислових, науково-технічних    виставок,  ярмарків тощо,  в тому числі за  участю  іноземних  інвесторів,  які  мають позитивний досвід вкладення інвестицій в економіку України; вживає заходів для залучення суб’єктів підприємницької діяльності держави перебування до участі у виставках, ярмарках, тощо, які проводяться в  Україні;      9) аналізує  та  узагальнює  за  дорученням  Міністерства економіки  та  з питань європейської інтеграції України інформацію щодо  суб’єктів підприємницької діяльності держави перебування, що виходять на український ринок;    10) здійснює за дорученням Міністерства економіки та з питань європейської  інтеграції  України,  Міністерства закордонних справ України  збирання  усіма  законними  засобами та аналіз інформації стосовно суб’єктів підприємницької діяльності держави перебування, які  застосовують  щодо  України  обмежувальну ділову практику або несумлінно виконують взяті зобов’язання, суб’єктів підприємницької діяльності  держави  перебування, з якими укладаються контракти на поставку продукції та надання послуг для державних потреб, а також у  рамках  проектів,  фінансування  яких  здійснюється  за рахунок іноземних кредитів, залучених під державні гарантії;     11)  надає  суб’єктам  підприємницької  діяльності  України інформацію щодо порядку відкриття і діяльності їх представництв  у державі  перебування,  сприяє  діяльності  таких  представництв;    12)    співпрацює    за  дорученням  Державної  податкової адміністрації  України з відповідними органами держави перебування у  питаннях  боротьби  з  приховуванням  неоподаткованих  доходів, відмиванням  доходів,  одержаних  незаконним  шляхом;  13)  забезпечує  висвітлення  у  засобах  масової  інформації держави  перебування  об’єктивної  інформації  про  інвестиційний клімат  в  Україні.  Торговельно-економічну      місію      очолює    керівник торговельно-економічної    місії,    який    за    посадою    є радником-посланником  або  радником  закордонної  дипломатичної установи  України.  Керівник  торговельно-економічної  місії  несе персональну    відповідальність  за  виконання  покладених  на торговельно-економічну місію завдань і функцій.

\ТЕМА 8. Договірні зобов’язання в міжнародномуприватному праві1. Поняття зовнішньоекономічної угоди2. Форма зовнішньоекономічної угоди3. Умови і реєстрація зовнішньоекономічних угодІ. Норми в області зовнішньоекономічних відносин є однією з найважливіших складових частин МПП. Зовнішньоекономічні операції при всій різноманітності їх змісту, за загальним правилом, здійснюються шляхом укладення та виконання цивільно-правових договорів з іноземним елементом. Такі договори називаються зовнішньоекономічними або міжнародними угодами (контрактами).У відповідністю з ч.8 ст. 1 ЗУ „Про зовнішньоекономічну діяльність”,    зовнішньоекономічний  договір  (контракт)      матеріально оформлена  угода двох  або  більше  суб’єктів  зовнішньоекономічної діяльності  та  їх  іноземних    контрагентів,    спрямована    на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та  обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.Прийнято говорити про угоди міжнародної купівлі-продажу товарів, міжнародних розрахункових угодах та інше. Відповідно до українського МПП обов’язковими є наступні ознаки зовнішньоекономічної угоди:1. укладати ці угоди можуть тільки ті суб’єкти (фізичні та юридичні особи), які наділені таким правом.     В ч.1 ст.6 ЗУ „Про ЗЕД” зазначається, що суб’єкти,  які  є  сторонами зовнішньоекономічного  договору (контракту), мають бути здатними до укладання договору (контракту) відповідно  до  цього та інших законів України та/або закону місця укладання  договору  (контракту).  Суб’єкти зовнішньоекономічної    діяльності    при    складанні    тексту зовнішньоекономічного    договору    (контракту)    мають    право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України.2. як випливає з визначення контракту, його обов’язковим учасником повинен бути іноземний контрагент;3. ознакою ЗЕУ є те, що вона містить умови, які, як правило, у внутрішніх угодах, не застосовуються. Таких умов декілька:1. Базис поставки (часто: базисні умови поставки) умови контракту, які передбачають розподіл між продавцем та покупцем обов’язків по просуванню товару. Такі умови визначають:а) хто і за чий рахунок забезпечує транспортування товарів по території країн продавця, покупця, транзитних країн;б) положення вантажу по відношенню до транспортного засобу, яке визначає обов’язок продавця за встановлену в контракті ціну доставити вантаж у визначене місце, завантажити товар на транспортний засіб, підготувати його до завантаження або передати транспортній організації;в) обов’язки продавців по упаковці та маркуванню товарів, а також обов’язки сторін по страхуванню вантажів;г) обов’язки сторін по оформленню комерційної документації у відповідності з існуючими в практиці міжнародної торгівлі вимогами;д) де і коли переходять від продавця до покупця всі ризики загибелі та пошкодження товару.            Кодифікаційна форма базисних умов поставки міститься в Правилах ІНКОТЕРМС (міжнародні правила тлумачення торговельних термінів 1990 р.) і являє собою не що інше як уніфіковані матеріальні норми МПП.            Так умова ФОБ (FOB) означає, що обов’язок продавця по поставці вважається виконаним після того як товар переданий через поручні судна у вказаному порту відвантаження. З того моменту всі витрати та ризики загибелі чи пошкодження товару повинен нести покупець.              Умова ФОБ вимагає, щоб продавець звільнив товар від мита на експорт та використовується тільки для морського та річкового транспорту.            2. Наступні умови контракту, які як правило не застосовуються у внутрішніх договорах, -  платіж в іноземній валюті ( в контракті у вигляді виключення для контрагентів з СНД, Латвії та Литви може бути передбачений платіж в українській валюті).            Необхідно розрізняти:а) валюту ціни (валюту контракту) – грошову одиницю в якій виражена ціна товару. При цьому враховуються торговельні звичаї, наприклад ціни на метали та вугілля виражаються у фунтах стерлінгів, нафтопродукти та хутро – в доларах США). Вказана валюта робить можливим застосування колізійної прив’язки lex monetal (закон валюти боргу). Цей принцип означає, що укладення контракту у визначеній валюті підпорядковує контракт з питань валюти праву держави, якій вона належить;б) валюту платежу – валюту в якій здійснюється фактична оплата товару чи погашення міжнародного кредиту;            Ціна контракту визначається з врахуванням базису поставки.2. Наступна незвична для внутрішніх договорів умова – специфічні види захисних застережень.          Захисні застереження – договірні умови, що включаються в контракти, що передбачають можливість їх перегляду в процесі виконання в цілях страхування валютних, кредитних та інших ризиків, тобто обмеження втрат контрагентів.             В сучасних умовах в контракті застосовуються наступні захисні застереження:1. валютні (валютно-цінові);2. антидемпінгові;3. реекспортні та інші.Валютний ризик як складова частина комерційного ризику – це небезпека валютних втрат в результаті зміни курсу валюти ціни по відношенню до валюти платежу в період між підписанням ЗЕУ та здійсненням платежу по ній.В міжнародній практиці застосовується три основних методи страхування валютних ризиків:1. односторонні дії одного з контрагентів;2. операції страхових компаній чи банків;3. взаємна домовленість учасників угоди.Інколи комбінується декілька способів.Валютне застереження – умова в міжнародній торговельній, кредитній чи іншій угоді, яка обумовлює перегляд суми платежу пропорційно зміні курсу валюти застереження з ціллю страхування експортера чи кредитора від ризику знецінення валюти. Валюта платежу при цьому ставиться в залежність від більш стійкої валюти застереження. В умовах нестабільності плаваючих валютних курсів отримали поширення багато валютні (мільтивалютні) застереження, у відповідності з якими сума валютного зобов’язання перераховується в залежності від зміни курсового співвідношення між валютою платежу та групою валют, що вибираються за згодою сторін. 4. Ще одна умова, яка не застосовується у внутрішніх угодах – наявність арбітражного застереження у ЗЕК із зазначенням місця знаходження арбітражного суду (країни та права, яке застосовується).ІІ. Зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою (ч. 1 ст. 377 ГК України). При цьому під майном у Господарському кодексі України визнається сукупність речей та інших цінностей (у тому числі нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їхньому балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів (ч. 1 ст. 139 ГК України). Зовнішньоекономічна діяльність є різновидом економічних зв’язків, які охоплюють і внутрішньоекономічну діяльність. Принципи і методи здійснення останньої визначають організацію зовнішньоекономічних відносин.Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на принципах свободи її суб’єктів добровільно вступати у зовнішьоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законодавством, та рівності суб’єктів перед законом. Реалізується вона на рівні як державних органів влади і управління, так і господарських організацій та інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є: 1) суб’єкти господарювання; 2) підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб’єктів господарювання, які не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом. Крім того, у зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Держава гарантує однаковий захист усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності (ст. 378 ГК України).На рівні державних органів влади та управління зовнішньоекономічна діяльність спрямована на визначення міждержавних засад співробітництва, створення правових і торговельно-політичних механізмів, які стимулюють розвиток і зростання ефективності економічних зв’язків. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, як наголошується у ст. 380 ГК України, спрямоване на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємництва у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції та обмеження монополізму. Органи державної влади та місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативну діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, крім випадків, передбачених законом.Перелік і повноваження органів державної влади, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, а також форми її державного регулювання та контролю визначаються Господарським кодексом, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими законами. Згідно зі ст. 379 ГК України «Види зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічні операції» усі суб’єкти мають право на здійснення будь-яких видів зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не передбачено законом. Види цієї діяльності, перелік операцій, що здійснюються на території України, умови та порядок їх виконання, а також перелік товарів (робіт, послуг), заборонених для експорту та імпорту, теж визначаються законом.На рівні господарських організацій та інших суб’єктів зовнішньоекономічна діяльність виявляється при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів. Суб’єкти цієї діяльності, як зазначено у ст. 382 ГК України, мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім заборонених законодавством України. Договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не передбачено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого наданоВерховною Радою України. Форма такого договору (контракту) регламентована правом місця його укладання (яке визначається відповідно до законів України), щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, — українським законодавством. Права та обов’язки сторін договору визначаються правом місця його укладання, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору в разі недосягнення згоди сторін встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність.Держава надає чіткі гарантії захисту зовнішньоекономічних договорів. Так, згідно з ч. 6 ст. 382 ГК України договір може бути визнаний недійсним лише у судовому порядку і тільки тоді, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Водночас законом може бути встановлено особливий порядок укладання, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (ч. 7 ст. 382 ГК України).Статтею 383 ГК України передбачено державну реєстрацію зовнішньоекономічних договорів. У ній ідеться про те, що Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Види договорів, що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Виконання зобов’язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів, не зареєстрованих в установленому законом порядку, тягне за собою застосування до суб’єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.Зовнішньоторговельні операції здійснюються на підставі договорів, які укладають національні та іноземні суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародна торговельна угода є правовою формою, яка опосередковує комерційні операції. Статтею 381 ГК України передбачається можливість ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій. Як випливає зі змісту цієї статті, Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій регламентуються законом. Режим квотування таких операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, які можуть бути ввезені (вивезені) за певний період. Порядок квотування та види квот визначаються законом. Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом.Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України в договірних відносинах з їх іноземними контрагентами використовують різні терміни: «угода», «договір», «контракт», «домовленість» тощо. Стаття 626 ЦК України визначає: «Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків». Крім того, у ст. 202 ЦК України зазначається, що правочином, зокрема, є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.Отже, будь-який цивільно-правовий договір підпадає під поняття «угода». Практично при використанні терміна «угода» до відносин у зовнішньоекономічній сфері здебільшого мають на увазі договір. І в тих випадках, коли йдеться про угоду, яка виражає волю однієї особи (довіреність, вексель, чек), вона, як правило, тісно пов’язана із договірними відносинами партнерів. Терміни «контракт», «домовленість» можуть розглядатися як синоніми поняття «договір».ІІІ. Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містить також Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (зі змінами і доповненнями). Такими змінами є:1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому Закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб’єкта.2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.3. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.4. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недотримання форми, якщо додержано вимог законів України.5. Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.6. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, а місце укладання угоди — законами України.7. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладанні договору (контракту), або в результаті подальшого погодження.8. За відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), використовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:продавцем — у договорі купівлі-продажу; наймодавцем — у договорі майнового найму; ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; охоронцем — у договорі зберігання;комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консигнації); довірителем — у договорі доручення; перевізником — у договорі перевезення; експедитором — у договорі транспортно-експедиторського обслуговування; страхувальником — у договорі страхування; кредитором — у договорі кредитування; дарувальником — у договорі дарування; поручителем — у договорі поруки; заставником — у договорі застави.9. До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де одержано передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше.10. До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється та офіційно реєструється.11. До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої провадяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.12. До прав і обов’язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка забезпечує виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту.13. При прийнятті до виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця такого прийняття, оскільки сторони не погодили інше.14. Товарообмінні (бартерні) операції суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки, підлягають ліцензуванню центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики у порядку, встановленому ст. 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».На території України діє Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція) від 11 квітня 1980 р. Ця конвенція виходить з того, що немає потреби в укладанні чи підтвердженні договору тільки в письмовій або іншій обов’язковій формі. Він може доводитися будь-якими засобами, у тому числі показаннями свідків. Але з цього загального правила є важливий виняток. На підставі ст. 96 Віденської конвенції держава, законодавство якої потребує, щоб договори купівлі-продажу укладалися чи підтверджувалися в письмовій формі, може заявити, що у випадках, коли одна зі сторін договору має своє комерційне підприємство в цій державі, положення Віденської конвенції, що допускають використання іншої форми, не застосовуються. Такими заявами охоплюються як самі договори, їх зміна та припинення за погодженням сторін, так і оферта (пропозиція), акцепт та будь-яке інше вираження наміру. Уряд України скористався правом на таку заяву і в Указі Президії Верховної Ради Української PCP «Про приєднання Української PCP до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» зазначив це.Віденська конвенція також вказує способи укладання договорів у письмовій формі. Згідно зі ст. 13 для цілей Конвенції під «письмовою формою» розуміють також сповіщення телеграфом і телетайпом. Природно, що під час укладення договорів шляхом обміну повідомленнями телеграфом чи телетайпом стає неможливим обговорення численних договірних умов. Здебільшого оферта та акцепт містять лише обмежене коло конкретних умов (найчастіше найменування товару, кількість, вимоги до якості, ціну і базис поставки, терміни поставки, порядок платежів). Але це зовсім не означає, що відпадає потреба в узгодженні кола інших питань.У міжнародній торгівлі у вигляді єдиного документа укладають, як правило, великі та складні договори. В більшості ж випадків договори оформляються шляхом обміну пропозиціями (оферта) та їх підтвердженням (акцепт), які надсилають поштою, телеграфом і телетайпом.Від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є юридичними особами, договір можуть підписувати: особа, яка має таке право згідно з посадою, відповідно до установчих документів цього суб’єкта; особа, яку уповноважено на це дорученням, виданим за підписом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноосібно чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами; особа, яку уповноважено на це установчими документами безпосередньо.У жодному нормативному акті України, які регламентують форму і порядок підписання зовнішньоекономічних договорів суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України, не зазначено, що підписи представників української сторони, поставлені під зовнішньоекономічним договором, повинні бути скріплені печаткою відповідної юридичної особи. Отже, скріплення підписів печаткою необов’язкове. Наявність чи відсутність відтиску печатки на договорі з боку суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України жодним чином не впливає на юридичну чинність або дійсність самого зовнішньоекономічного договору.Необхідно звернути увагу і на таку важливу вимогу чинного законодавства України, як реєстрація зовнішньоекономічних договорів, укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України, предметом яких є окремі групи товарів. Такі вимоги було введено Указом Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні». У ньому було запроваджено облік (реєстрацію) окремих видів зовнішньоекономічних договорів, укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності, предметом яких є:товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством України та міжнародними договорами України;товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України передбачено добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові процедури;товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується, контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав або нормативних актів економічних угруповань, митних союзів;товари походженням з України, експорт яких здійснюється у межах бартерних (товарообмінних) операцій або операцій із зустрічною торгівлею.Переліки товарів додатково визначаються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України. Воно здійснює реєстрацію та облік зовнішньоекономічних договорів (Указ Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні»).Хоча ці положення прямо не стосуються дотримання форми зовнішньоекономічного договору, і відсутність факту реєстрації цього договору не є підставою для визнання його недійсним, проте невиконання таких вимог законодавства суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України унеможливлює реалізацію договору, оскільки митне оформлення товарів здійснюється лише за наявності картки реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору, яка видається у визначеному порядку.Отже, законодавство України вимагає дотримання форми і порядку підписання зовнішньоекономічного договору під загрозою визнання його недійсним. Так, ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» вказує: «Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України».

ТЕМА 10. МІЖНАРОДНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ І ПАСАЖИРІВ1. Поняття міжнародних перевезень.2. Міжнародні залізничні перевезення.3. Міжнародні автомобільні перевезення.4. Міжнародні повітряні перевезення.5. Міжнародні морські перевезення.1. Під міжнародним перевезенням розуміється перевезення вантажів і пасажирів між двома і більше державами, що здійснюється на умовах, які встановлені міжнародними угодами (транспортними конвенціями), укладеними цими державами.Не мають характеру міжнародних, перевезення між державами, які здійснюються без відповідних міжнародних угод. У цьому випадку процес пересування розбивається на два відокремлених етапи і укладаються два договори перевезення:1) для проходження до прикордонної станції — за внутрішніми правилами країни відправлення, а2) після її переходу — за правилами внутрішнього законодавства відповідної іноземної держави. Іншими словами, два названих договори будуються переважно з урахуванням матеріально-правових норм загального характеру відповідних держав.Характерною особливістю правового регулювання у сфері міжнародних перевезень є те, що транспортні конвенції містять уніфіковані норми, що однорідно визначають умови міжнародних перевезень вантажів та пасажирів.Уніфіковані матеріально-правові норми цих конвенцій містять вимоги до перевізної документації, визначають порядок прийому вантажу до перевезення і видачі його в пункті призначення, умови відповідальності перевізника, процедуру пред’явлення до перевізника претензій та позовів. Якщо уніфіковані матеріально-правові норми з тих чи інших питань відсутні, виникає потреба звернення до уніфікованих колізійних норм цих же конвенцій, що відсилають до національного права. Нарешті, по неврегульованим транспортними конвенціями питанням або у разі, якщо держава тієї чи іншої сторони договору перевезення не бере участь в транспортній конвенції, сторони застосовують колізійні норми національного законодавства. Так, відповідно до ч. 10 ст. 6 Закону України «Про ЗЕД» за відсутності угоди між сторонами щодо права, яке має застосовуватися до договору перевезення, застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є перевізником.2. Міжнародні залізничні перевезення здійснюються шляхом укладання договорів перевезення із залізницями тих чи інших країн. Базою цих договорів є відповідні міжурядові або міжвідомчі угоди про міжнародні залізничні перевезення.Зазначені угоди передбачають встановлення різних видів міжнародного сполучення, що мають значні правові особливості.Так, при прямому міжнародному сполученні перевезення оформляються одним перевізним документом і здійснюються на підставі єдиних умов, обговорених в угоді і які підлягають застосуванню у всіх країнах проходження вантажу (пасажира). Вантаж передається у дорозі силами відповідних залізниць. За отриманими провізними платежам і задоволеними вимогами клієнтури залізниці здійснюють між собою відповідні взаєморозрахунки.Непряме, чи ламане, сполучення передбачається угодами, в силу яких перевезення здійснюються на території кожної з країн на підставі документів та правил, що діють в даній країні, з доповненнями, які відображають специфіку перевезень між державами.Залежно від того, завершується чи ні перевезення на території іноземної держави-сусіда, міжнародні залізничні перевезення поділяються на сусідські і транзитні. Останній вид сполучень є більш складним і ставить додатково ряд правових питань, про право іноземної держави на транзит, транзитні тарифи і ін.Особливим видом транзитного сполучення є міжнародне сполучення, при якому перевезення між станціями однієї країни здійснюються транзитом по території однієї або навіть декількох держав. Це — наскрізне сполучення, що має свої особливості.Залежно від порядку передачі вантажів на прикордонних залізничних станціях розрізняються безперевантажувальні і перевантажувальні міжнародні перевезення, що обумовлено однаковою або різною шириною колії на залізницях України та сусідніх держав.Нарешті, особливим видом міжнародного залізничного сполучення є перевезення вантажу з перевідправленням, коли на станції призначення, де вантаж не виходить з ведення залізниці, укладається новий договір міжнародного перевезення. Цей вид сполучення застосовується особливо часто між країнами-сторонами різних міжнародних транспортних угод.Юридичною ознакою міжнародного залізничного перевезення, що дозволяє відмежувати його від перевезення внутрішнього сполучення, є наявність міжнародної накладної (Rail Waybill) або іншого транспортного документу, передбаченого угодою про відповідне міжнародне сполучення.До 1991 року країни РЕВ керувалися при залізничних перевезеннях вантажів по території цих країн Угодою про міжнародне залізничне вантажне сполучення (УМВС) 1950 року. Ця Угода регламентувала, зокрема, форму залізничної накладної — документа, що підтверджує наявність договору перевезення і засвідчує прийняття вантажу до перевезення. У 1991 році з Угоди вийшов ряд європейських країн, але форма накладної при відправленні вантажів з території та на територію країн колишнього СРСР збереглася.Європейські країни керуються Конвенцією про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) 1980 року, передбачає іншу форму залізничної накладної. Тому при оформленні перевезення із СНД, коли частина шляху проходитиме через європейські країни, накладна УМВС оформляється до прикордонної станції залізниці країни, що межує з СНД, де накладна УМВС буде переоформлена в накладну КОТІФ.Особливістю КОТІФ є також те, що ця Конвенція об’єднує норми Бернських конвенцій та Додаткової угоди 1966 р. про відповідальність залізниць при перевезеннях пасажирів в єдине основну угоду. До цієї основної угоди є два додатки (А і В). Додаток А, що визначає умови перевезень пасажирів, отримав найменування Єдиних правил МПК. Додаток В містить умови перевезень вантажів і названо Єдині правила МВК.Єдині правила МПК діють тільки щодо перевезень за певними залізничними лініями, перелік яких встановлюють учасники угоди. Ставки провізних платежів визначаються національними і міжнародними тарифами. Передбачено граничні терміни доставки вантажів. Так, за правилами КОТІФ загальні терміни доставки вантажів становлять для вантажів великої швидкості — 400, а для вантажів малої швидкості — 300 кілометрів на добу. Разом з тим, за залізницями зберігається право встановлювати для окремих сполучень спеціальні терміни доставки, а також встановлювати додаткові терміни при виникненні суттєвих ускладнень у перевезеннях.Хоча СРСР не був учасником Бернських конвенцій та КОТІФ, їх положення, службові інструкції та інші нормативні документи використовувалися і продовжують застосовуватися при перевезеннях українських зовнішньоторговельних вантажів у країни Західної Європи і з цих країн в Україну. Що стосується залізничних перевезень між рештою країнами-учасницями УМВС і тими, які входили до складу колишнього СРСР, включаючи Україну, то вони мають різну правову основу.Так, правовідносини, які виникають між вантажовідправниками і вантажоодержувачами, з одного боку, і залізницями — з іншого, у прямому залізничному сполученні між країнами, залізниці яких є учасницями УМВС, регулюються цим документом, а також іншими документами, прийнятими центральними органами залізниць, що беруть участь в УМВС, і внутрішніми правилами відповідної країни, залізниця якої є учасницею УМВС — у разі відсутності в УМВС необхідних положень. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 246 від 03.04.93 р. «Про угоди щодо міжнародного залізничного вантажного та пасажирського сполучення» у зв’язку з приєднанням Державної адміністрації залізничного транспорту України до УМВС, залізниці, вантажовідправники та вантажоодержувачі України повинні забезпечувати виконання цієї угоди.Зміст вищевказаних угод в значній мірі відрізняється від звичайних вимог національного законодавства. Так, стаття 29 УМВС передбачає право відправника або одержувача пред’явити претензії залізниці і встановлює 180-денний (з дня пред’явлення) термін для розгляду їх залізницею і відповіді заявнику претензії. Відповідно до статті 31 УМВС, термін позовної давності становить дев’ять місяців (крім претензій і позовів про прострочення доставки вантажу, для пред’явлення яких встановлений двомісячний термін).Зазначений дев’ятимісячний (для деяких вимог двомісячний) термін є загальним для пред’явлення як претензії, так і позову, — на відміну від внутрішніх правил України (ст. ст. 134, 135 Статуту залізниць України 1998 р.) та інших країн, де до цих пір діє Статут залізниць СРСР. Останній встановлює (ст.ст. 174, 177) окремі терміни для пред’явлення претензій та позовів. Позов може бути пред’явлений відправником вантажу до залізниці відправлення, а одержувачем — до залізниці призначення в компетентному суді своєї країни.Поряд з уніфікованими нормами, УМВС містить велику кількість колізійних прив’язок, які відсилають до законів дороги відправлення вантажу; проходження вантажу; закону дороги, що змінює договір перевезення; закону дороги, де вантаж був затриманий; закону дороги призначення вантажу; закону дороги, до якої пред’явлена претензія. Колізійні норми УМВС носять імперативний характер.Так, відповідно до закону залізниці відправлення вантажу визначаються порядок прийому вантажу до перевезення (якщо з цього питання немає норм в угоді), а також провізна оплата за перевезення в країні відправлення. З цього, зокрема, випливає, що при міжнародних перевезеннях на українських дорогах повинна застосовуватися цивільно-правова відповідальність, передбачена Статутом залізниць СРСР.УМПС, на відміну від УМВС, встановлює не тільки залізничне, але і змішане залізнично-морське сполучення. Перевезення у змішаному сполученні здійснюються згідно залученим до УМПС особливими правилами, які у більшості питань відсилають до УМВС, а для перевезень морем передбачають деякі спеціальні умови.УМПС містить ряд колізійних норм. Наприклад, законом дороги відправлення регламентується порядок надання місць у вагоні (ст. 7); законом дороги прямування — відповідальність пасажирів за безквитковий проїзд і пошкодження залізничного інвентарю (ст. 10); законом залізниці призначення — ліквідація незатребуваного багажу та товаробагажу.Перевезення вантажів у прямому залізничному сполученні між Україною та іншими країнами, залізниці яких не є учасницями УМВС, можуть організовуватися на основі відповідних двосторонніх або багатосторонніх угод.Що стосується перевезень у міждержавному сполученні між країнами, що входили до складу СРСР, то до правовідносин, які виникають між залізницями та підприємствами, організаціями, установами, які користуються залізничним транспортом, застосовується вищезазначений Статут залізниць та Правил перевезення вантажів. Відповідне рішення було прийнято 19-20 жовтня 1992 року на п’ятому засіданні Ради залізничного транспорту країн-учасниць СНД і підписано керівниками центральних органів залізниць країн-учасниць СНД, а також всіх інших країн, які входили до складу колишнього Союзу РСР, але не є учасницями СНД. Перевезення ж пасажирів і багажу здійснюються відповідно до Тимчасової угоди країн СНД від 12.03.93 р.3. Автомобільні перевезення здійснюються на підставі договорів перевезення з транспортними підприємствами і оформляються автотранспортною накладною (Motor Waybill).Умови договору міжнародного автомобільного перевезення вантажів між європейськими країнами визначаються Конвенцією про договір міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом (скорочено ЦМР) від 19 травня 1956 року. Конвенція діє для України.На відміну від більшості інших транспортних конвенцій, ЦМР поширюється на перевезення вантажів автомобільним транспортом між двома державами, якщо хоча б одна з них — учасниця Конвенції. Таке рішення спрямоване на розширення сфери застосування уніфікованого режиму перевезень, встановленого Конвенцією.Нормам ЦМР надано імперативний характер (згідно ст. 41, відступи від положень Конвенції недійсні за винятком прямо передбачених Конвенцією випадків).Наявні в ЦМР колізійні норми нечисленні. Найбільш важливе правило сформульовано в п. 3 ст. 32, згідно з яким призупинення і перерву позовної давності підпорядковані закону суду.Сфера дії ЦМР поширюється на кожен договір з платного перевезення вантажів автотранспортом (згідно Женевської угоди з дорожнього сполучення 1949 року, до автотранспорту відносяться: автомобілі, сідельні автомобілі, причепи, сідельні причепи, а також контейнери на власному шасі), якщо місце приймання вантажу і місце призначення вантажу знаходяться в двох різних державах, з яких принаймні одна є учасницею Конвенції. Таким чином, ЦМР діє також в державах, що не підписали її проте не в силу закону, а на договірній основі.ЦМР не визначає час здійснення поставок в годинах, а надає право домовитися про це самим партнерам за угодою. Якщо партнери не уклали з даного питання угоди, то для виміру часу поставок в якості генерального застереження діє час перевезення, який необхідний для сумлінного перевізника.При перевезеннях вантажів автотранспортом нерідко доводиться перетинати кордон кількох держав. Для спрощення процедур у міжнародних автомобільних сполученнях в європейських країнах в 1959 році (нова редакція 1975 року) була укладена Митна конвенція про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки міжнародного дорожнього перевезення (Книжки МДП). Перевезення із застосуванням такої книжки може здійснюватися на підставі виконання в країні відправлення вантажу митних формальностей без митного огляду в країнах проходження вантажу (однак загальне число митниць місця відправлення та призначення не повинно перевищувати чотирьох (абз. с) ст. 18). У цих кількостях Конвенція передбачає також звільнення від сплати ввізного і вивізного мита.Крім названих, в галузі міжнародних автомобільних перевезень діють наступні міжнародні угоди:1) Конвенція про дорожній рух 1968 року та Протокол про дорожні знаки і сигнали від 19.09.1949 року (у редакції 1968 року), які встановили Правила дорожнього руху;2) Митна конвенція про міжнародні перевезення вантажів 1959 року (у редакції 1978 року);3) Європейська угода щодо роботи екіпажів транспортних засобів, що виконують міжнародні автомобільні перевезення, від 1 липня 1970 р.;4) Конвенція про договір з міжнародних перевезень пасажирів і вантажів від 1 березня 1973 року, а також протокол до неї від 5 липня 1978 р. (визначені реквізити застосовуваних у міжнародному автомобільному сполученні пасажирського квитка та багажної квитанції тощо);5) Митна конвенція про тимчасове вивезення дорожніх засобів перевезення, що використовуються в комерційних цілях, від 18 травня 1956 р.;6) Міжнародна конвенція про узгодження умов проведення контролю вантажів на кордоні від 21 жовтня 1982 р.;7) Європейська угода про міжнародні перевезення небезпечних вантажів від 30 вересня 1975 р.;8) Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу країн СНД від 9.10.97 р.При автомобільних перевезеннях істотне значення має створення гарантій при заподіянні шкоди третім особам автотранспортними засобами — джерелом підвищеної небезпеки. Це досягається за допомогою введення обов’язкового страхування цивільної відповідальності, що передбачається як внутрішнім законодавством, так і низкою міжнародних угод.У більшості країн Європи і Північної Африки в даний час застосовується введена Угодою 1953 р. система міжнародної автомобільної страхової картки («зелена карта»). Національні страхові установи видають на автотранспортні засоби свідоцтво встановленого зразка («зелену карту»), яке підтверджує, що цивільна відповідальність застрахована, і діє на території держави, з якими є угоди про страхування.Перебування на території країн «зеленої карти» без цього полісу розглядається як серйозне правопорушення, яке карається штрафом і навіть забороною перебування на території цих країн або тюремним ув’язненням.В силу двосторонніх угод страхові установи взаємно приймають на себе щодо зазначених в «зеленій карті» іноземних автотранспортних засобів, що опинилися на території їхньої країни, ту відповідальність, яку вони несуть відповідно до внутрішнього законодавства. При настанні страхового випадку установа, яка виплатила потерпілому страхове відшкодування, отримує сплачені суми від іноземної страхової установи, яка видала «зелену карту».Тому при дорожньо-транспортній пригоді власник автомобіля має право:а) з’ясувати номер поліса, назву та адресу компанії, яка страхувала цивільну відповідальність власника автомобіля-винуватця;б) отримати в поліції копію протоколу про подію;в) скласти розрахунок збитків.Для тих випадків, коли вимагати відшкодування начебто нема від кого (автомобіль-винуватець зник з місця події або не мав поліса), постраждалий власник автомобіля може звернутися за відшкодуванням збитків у спеціальні фонди, які існують в більшості країн «зеленої карти» (наприклад, в німецький Фонд відшкодування збитків особам, які постраждали від автотранспортних пригод в Гамбурзі).За аналогією з системою «зелена карта» з’явилася система «синя карта». Вона охоплювала колишні європейські соціалістичні країни і зараз майже розпалася.Норми МПП в галузі автомобільних перевезень містяться не тільки в деяких транспортних конвенціях, але і у внутрішньому праві тих чи інших держав.В інтересах захисту власних транспортних підприємств держава регулює комерційну діяльність іноземного транспорту на своїй території відповідними національними правовими положеннями. Відповідно до цього для перевезення вантажів іноземним транспортом потрібен дозвіл. При цьому процедура видачі такого дозволу в різних країнах різна.У разі необхідності компетентний орган країни, де зареєстровано транспортний засіб, може видавати дозвіл від імені відповідного компетентного органу країни, по території якої буде здійснюватися міжнародне перевезення (наприклад, п. 1 ст. 6 Угоди між Україною і Республікою Польща про міжнародні автомобільні перевезення від 18.05 .92 р.)Для використання автотранспорту з держав, з якими ще немає угоди з міжнародного автомобільного сполучення, компетентні міністерства видають індивідуальні дозволи зі сплатою мита.4. Умови повітряних перевезень пасажирів і вантажів регламентуються Варшавською конвенцією 1929 року з уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, а також Гаазьким і Монреальським протоколами до неї (для Україні діє Гаазький протокол).Згідно зі ст. 1 Варшавської конвенції її дія поширюється на міжнародні повітряні перевезення пасажирів, багажу і вантажів при дотриманні наступних умов:1) місце відправлення і місце призначення незалежно від перерви в перевезенні або перевантаженні розташовані на території двох держав, що беруть участь у Конвенції;2) місце відправлення та місце призначення знаходяться на території однієї і тієї ж держави, що бере участь в Конвенції, однак зупинка передбачена на території іншої держави, навіть якщо вона і не є учасницею Конвенції.Таким чином, Конвенція не поширюється на повітряні перевезення між державою, що бере участь у Конвенції, і державою, що не є учасницею Конвенції. Конвенція не застосовується також щодо перевезення пошти (ст. 2).Згідно Варшавської конвенції вина перевізника презюмується. Межа відповідальності перед кожним пасажиром становить 250 тисяч французьких золотих франків. Ці межі можуть бути підвищені авіакомпаніями. (При перевезеннях у США відповідальність обмежується доведеним збитком, але не повинна перевищувати 75 тисяч доларів США).Строк для пред’явлення позову до перевізника складає два роки, причому позов може бути заявлено тільки в один із судів, перелічених у ст. 28 Конвенції (за місцем проживання перевізника, місцезнаходженням його головного управління або контори в якій був укладений договір, місцем виконання перевезення).Найбільш важлива колізійна норма дана в ст. 21 Конвенції, згідно з якою, якщо перевізник доведе, що вина особи, яка потерпіла шкоду, була причиною шкоди або сприяла їй, суд може відповідно до свого закону усунути або обмежити відповідальність перевізника.Оскільки Варшавська конвенція залишила відкритим питання про порядок визначення розміру відшкодування (у межах встановленого його максимуму) і про коло осіб, які мають право на відшкодування в разі загибелі пасажирів, вони вирішуються в судах кожної держави відповідно до національного законодавства і сформованої в даній державі практики.Крім Варшавської конвенції, міжнародні повітряні перевезення регулюються низкою багатосторонніх і двосторонніх міжнародних угод.В угодах про організацію повітряних сполучень, що укладаються зацікавленими державами, передбачається взаємне надання права на здійснення польотів по певних, визначених в угоді, лініях, обсяг так званих комерційних прав при експлуатації авіаліній та інші питання, пов’язані з організацією повітряних сполучень.Традиційним методом повітряних перевезень є доставка партії вантажу, яка супроводжується індивідуальною авіанакладною на літак, що видається перевізнику (Air Waybills).За останні роки широкий розвиток отримали міжнародні перевезення пасажирів і вантажів літаками, які одна авіакомпанія надає іншій на підставі особливого договору, за аналогією з морськими перевезеннями, який отримав найменування договору «чартеру». Великі авіакомпанії розробляють проформи таких договорів. Як і в морському праві, договір чартеру в повітряному транспорті викликає різну правову кваліфікацію. Залежно від умов пропонується розглядати його або як договір перевезення, або як різновид договору оренди (наприклад, при наданні літака без екіпажу). Згідно переважній думці при чартерних перевезеннях взаємини авіакомпаній регламентуються укладеним ними договором і під дію Варшавської конвенції не підпадають.5. В області морських перевезень уніфікація була здійснена в результаті підписання Брюссельської конвенції 1924 року про уніфікацію деяких правил про коносаменти, а також додаткового протоколу до неї 1968 року (Гаазько-Вісбійські правила). Досить повна уніфікація колізійних норм морського права здійснена в Кодексі Бустаманте 1928 року, Угоді Монтевідео 1940 року. Багато інших елементів договору морського фрахтування (найму судна для морського перевезення) регулюються національним правом.Однак у законодавстві лише небагатьох країн є спеціальні колізійні норми в області морських перевезень. Тому в необхідних випадках застосовуються загальні колізійні норми торгового або цивільного права. За Кодексом Торгового мореплавства України 1995 року, права та обов’язки сторін за договором морських перевезень пасажирів та ін. визначаються за законом місця укладення договору, якщо інше не встановлено угодою сторін. Морські перевезення вантажів можуть здійснюватися на різних умовах. Весь ринок морських перевезень може бути розділений на такі види: трампове судноплавство і лінійне судноплавство.1. Трамповими (від англійського слова tramp — бродяга) називаються судна, які здійснюють нерегулярні рейси, без чіткого розкладу, і скеровуються судновласниками туди, де у фрахтувальників (наймачів) є попит на тоннаж.Договір на перевезення вантажів трамповими суднами укладаються у вигляді чартеру (charter, charter-party). До специфічних умов чартерного контракту відносяться:- умови сплати демереджу (demurrage) — грошового відшкодування, що сплачується фрахтувальником (вантажовідправником) судновласнику за простій судна під навантажувальними операціями понад встановлений в чартері термін, і диспачу (dispatch) — відшкодування, що виплачується судновласником фрахтувальнику за дострокове завершення вантажних робіт і звільнення судна;- термін подання судна, включаючи канцеллінг (cancelling), — кінцевий термін подання судна під навантаження, при недотриманні якого фрахтувальник має право розірвати чартер;- застереження про загальну аварію;- льодове застереження та ін.Кількість умов, які можуть бути включені до договору морського перевезення, досить велика, тому виникла необхідність у типових договорах перевезення, інакше званих проформами чартерів. Зазвичай на практиці, застосовуються проформи чартерів, розроблені міжнародними морськими організаціями, а також національними об’єднаннями судновласників (вугільні, нафтові, лісові і т.д.). Так, типовий генеральний чартер «Дженкон» («Gencon») використовується як універсальний для перевезення вантажів у всіх випадках, коли для перевезення даного вантажу в даному напрямку немає загальновизнаних стандартних форм чартеру.У торговельному мореплавстві застосовуються такі види фрахтування суден (чартерів):- фрахтування на один рейс (single voyage chartering), за яким судновласник одним рейсом перевозить вантаж з одного або кількох портів відправлення в один або кілька портів призначення;- фрахтування на послідовні рейси (consecutivtt voyages chartering), коли перевозиться велика кількість однорідного вантажу в одному і тому ж напрямку кількома послідовними рейсами;- фрахтування за генеральним контрактом (general contract chartering), за яким судновласник зобов’язується протягом певного часу перевезти обумовлену кількість вантажу;- фрахтування на умовах тайм-чартеру (time-charter) — це договір про оренду судна, коли все судно або його частина, надається на певний час у розпорядження фрахтувальника для перевезення вантажів у будь-яких напрямках, судновласник зобов’язаний тільки утримувати судно у справному стані й сплачувати утримання екіпажу, фрахтувальник ж несе всі інші витрати (паливо, портові збори) і сплачує орендну плату судновласнику;- фрахтування на умовах димайз-чартеру (demise charter) — це договір про оренду судна, коли судновласник передає його фрахтувальнику на обумовлений термін разом із командою, члени якої стають службовцями наймача, а той бере на себе всі витрати по судну, включаючи зарплату екіпажу, і виплачує орендну плату судновласнику;- фрахтування на умовах бербоут-чартеру (bareboat charter), коли судно наймається без екіпажу; фрахтувальник несе всі витрати щодо його використання і виплачує орендну плату судновласнику.2. У лінійному судноплавстві перевозяться генеральні вантажі у напрямках зі стійкими вантажопотоками за розкладом між закріпленими портами. Іншими словами, перевезення здійснюються за регулярними лініями, сполучення на яких підтримується одним або кількома судноплавними підприємствами.Розрізняють три види ліній:- односторонні, експлуатовані одним судновласником;- спільні, які обслуговуються кількома транспортними компаніями;- конференційні, які організуються і діють на основі угод конференцій судновласницьких компаній.З метою усунення дискримінаційних елементів у діяльності лінійних конференцій в рамках ООН за ініціативою країн, що розвиваються в 1974 році була укладена важлива міжнародна угода — Конвенція про кодекс поведінки лінійних конференцій. (СРСР ратифікував Конвенцію в 1979 році, вона вступила в силу в жовтні 1983 року). З цього Кодексу конференцією визнається група, що складається з двох і більше перевізників, які експлуатують судна, які надають послуги з міжнародних лінійних перевезень вантажів у певному напрямку і мають угоди про загальні тарифні ставки, права й обов’язки членів конференції та інші умови.Лінійне судноплавство має ряд переваг (регулярність, дотримання термінів розкладу, відносно стабільні ціни, експлуатація спеціалізованого тоннажу, утримання агентів), тому тарифи лінійних перевізників вище фрахтових ставок при трампових перевезеннях.Часто між конференцією та власниками вантажів, які користуються тією ж транспортної лінією, укладаються угоди про вірність, що передбачають знижки і різноманітні пільги. «Аутсайдерів», власників вантажів, які не беруть участі в конференції, намагаються усунути, використовуючи різні методи (зокрема, метод «атакуючого судна», яке розташовують на лінії протягом певного часу і яке завдяки фінансуванню конференції має штучно занижену вартість фрахту, що витісняє «аутсайдера» або надає йому невигідні або маловигідні умови перебування в портах, які контролюються конференцією).Документом, що підтверджує наявність договору перевезення на суднах регулярних ліній, є коносамент.Якщо таке перевезення здійснюється без надання морським перевізником всього судна або його частини, то відносини між учасниками перевезення оформляються коносаментом за вищезазначеною Брюссельською конвенцією. (Конвенція встановлює також принцип відповідальності морського перевізника за провину. Однак перевізник не несе відповідальності за так звану навігаційну помилку, тобто помилку капітана, матроса, лоцмана в судноводінні або керуванні судном.)Що стосується пасажирських перевезень морем, то вони регулюються низкою міжнародних угод, зокрема Афінською конвенцією 13 грудня 1974 р. про перевезення морем пасажирів та їх багажу, в якій бере участь і Україна (Межа відповідальності перевізника у випадку заподіяння шкоди здоров’ю пасажирів складає 700 тисяч франків.)




Предыдущий:

Следующий: